35 років тому впав Берлінський мур, але східні німці досі не бачать у свободі цінності. Німецький історик написав про це книжку ― вона стала скандальним бестселером. Ось її основні тези

Історик українського походження Саша-Ілько Ковальчук виріс у Східному Берліні, намагаючись мати якомога менше контактів із владою. Він вважає себе дисидентом, який «став не тим, ким мріяв». Минулого серпня в Німеччині вийшла його книжка «Шок від свободи: інша історія Східної Німеччини від 1989 року до сьогодні». У ній він запевняє, що більшість мешканців колишньої Східної Німеччини не витримали випробування свободою і дотепер воліють віддавати владу тим, хто свободу обмежує. Книгу обговорюють в Німеччині, вона досі тримається у списку національних бестселерів. Оглядач «Бабеля» Антон Семиженко прочитав «Шок від свободи» та коротко розповідає про основні тези книжки ― і чому слово «Україна» зустрічається в ній кілька десятків разів.

Для більшості людей життя за диктатури легше, ніж життя в умовах свободи. Під насаджені правила можна підлаштуватись, а у власних невдачах звинуватити режим. Комуністи побудували клітку, в якій багатьом було комфортно, й організована безвідповідальність була однією з характеристик того життя.

Демократія і свобода передбачають значно більшу міру відповідальності за особисті рішення чи інтереси ― ба більше, доводиться втручатися в суспільні справи, щоб виправити чи вдосконалити їх. Вільне суспільство проходить крізь проби й помилки, у ньому процвітають протиріччя та зміни й ніщо не є таким, яким здається на перший погляд. Свобода і демократія є запорукою закону і дотримання прав людини, та вони не гарантують процвітання і багатства. Про це знають політики, філософи та історики, але населенню НДР після 1989 року про це майже ніхто не казав. Тому після 1989-го велика частка населення Східної Німеччини сприйняла свободу як щось навʼязане ― як зобовʼязання, а не можливість.

Східні німці «носять важкий рюкзак історії, повний до країв». А що довше триває диктатура, то менше її жертви це усвідомлюють, оскільки із часом перестають бачити повну картину. Тому зараз чимало східних німців закликають до сильної держави ― настільки сильної, щоб можна було делегувати їй відповідальність за себе.

Німецькі політики багато років хвалили східних німців за повалення муру і прагнення до свободи. Вони перебільшували: більшість громадян НДР нічого для цього не зробили. Спершу Михайло Горбачов сказав, що армія СРСР у справи німців не втручатиметься. Тоді почався хаос усередині правлячої верхівки комуністичної Німеччини. Четвертого листопада 1989 року 200 тисяч демонстрантів зібрались на Александерплац ― вони виступали за розширення громадянських свобод, зокрема за «безвіз на Гаваї», тобто послаблення вимог до виїзду за кордон. Тоді Берлінський мур був поряд, влада не чинила опору ― але нікому не прийшло в голову його зносити.

Четвертого листопада кордон до Чехословаччини відкрили, а звідти можна було вільно заїхати на територію ФРН. Цим до 8 листопада скористалися майже 50 тисяч східних німців. На той час питання існування НДР і легітимності влади фактично вже було вирішене, і руйнування муру стало суто символічним актом. Його здійснили кілька сотень людей ― і лише тоді десять мільйонів дорослих громадян НДР, доти пасивні, стали на бік «переможців історії».

Образ східних німців як відважних борців із режимом виявився для мешканців НДР приємним, а для західних ― вигідним. Адже це свідчило, що люди на схід від муру хотіли бути такими самими, як мешканці ФРН, що ті все роблять правильно і треба просто розширити західні підходи на всю територію тепер уже обʼєднаної Німеччини.

Східні німці чекали від обʼєднання країни вирішення всіх економічних проблем. Одразу після падіння муру стали популярними два гасла: «Якщо дойчмарка прийде, ми залишимось. Якщо ні, ми підемо до неї» і «Гельмут [Коль], прийди, візьми нас за руку і веди до Країни чудес». Сам Коль у промові 1 липня 1990 року щодо створення монетарного, економічного й соціального союзу між двома частинами Німеччини запевнив, що всюди «буятимуть квітучі пейзажі» й кожен житиме краще, ніж раніше.

Зміни в укладі життя колишньої НДР, за висловом одного з німецьких публіцистів, «були схожими на спробу замінити шини в автівці, що мчить на повній швидкості». Якщо в 1989 році у Східній Німеччині працювали 9,7 мільйона людей, то наприкінці 1993-го третина з них втратили роботу. Люди звинувачували в цьому державу, за звичкою покладаючи обовʼязок свого працевлаштування на неї. Однак самі в державні справи воліли не втручатись.

У перші роки після обʼєднання Німеччини на сході країни, за словами Ковальчука, дуже мало людей цікавились тим, як працює представницька демократія, що таке свобода преси, навіщо громадянське суспільство, як і для чого захищати власні кордони. «Мало яке суспільство було настільки незацікавленим у регулюванні правил свого життя, як східнонімецьке з 1990-го», ― пише він.

У 1990-х західні німці здебільшого приїжджали до східної Німеччини як наглядачі. Вони очолювали державні агенції, різноманітні підприємства, міські уряди. Мемуари цих людей зазвичай зверхні та «пронизані самозакоханістю». Здебільшого «вессі» писали про те, що люди на сході працьовиті, але невдячні. Що чимало речей нагадують їм тут 50-ті чи 60-ті роки. Що для відчутних змін довелось тяжко попрацювати. Що проблем іще вистачає, але є надія на молодь ― яка, утім, виїжджає. Східні німці після воззʼєднання Німеччини опинились підмайстрами, чимало людей почувалися зайвими. Їхнє життя в комуністичному режимі подавалось як повне помилок, а місце в новому світі знаходили лише ті, хто міг адаптуватися, змінитися, відмовитись від свого попереднього бачення життя.

Остальгія ― смуток за реальними чи міфічними перевагами НДР ― стала тоді поширеною. На тлі викликів сучасного світу минуле здається безпечнішим. Іще в 1990-ті люди опирались перейменуванню вулиць. Були ті, хто роками не приймав нове посвідчення особи, живучи з паспортом Східної Німеччини. Навіть зірок спорту чи естради, які зізнавались у роботі на спецслужбу «Штазі», часто великодушно пробачали.

Що далі в минуле відходить НДР, то затишнішою і гармонійнішою вона здається. Нерідко про історію утворення розповідають, подаючи диктатуру і ворожість до свобод лише як один з аспектів життя ― нарівні із цукерками Halloren Kugeln чи популярним дитячим персонажем Pittiplatsch. В академічній спільноті НДР вже давно називають диктатурою, в якій нормальне життя було цілком можливим ― забуваючи про приказку часів комуністичної Німеччини: «Лише той, хто не рухається, не відчуває своїх ланцюгів».

Одна з причин дистанціювання «оссі» від Західної Німеччини ― давні пропагандистські штампи. Східна Німеччина, за офіційною версією, була гуманнішою, миролюбнішою, не зовсім досконалою, але близькою до ідеалу альтернативою Західній. Яка є гнилим, войовничим, профашистським, вмираючим суспільством без майбутнього ― долиною сліз, де щасливі лише кілька мільйонерів. Це було неправдою ― особливо в тому, що стосувалось характеристики Східної Німеччини. Ця країна не була солідарним суспільством із теплим ставленням одне до одного. Там дискримінували людей з інвалідністю, активно послуговувались расистськими термінами, жартами й стереотипами, практикували націоналізм. Сторонніх спостерігачів вразив розквіт войовничого націоналізму після розпаду СРСР та Югославії ― але подібні настрої там були й раніше. У Східній Німеччині їх теж культивували.

Крім того, комуністи постійно використовували для захисту і легітимізації свого режиму такі терміни, як демократія, свобода, правова безпека, соціальна захищеність. Люди знали ці слова ― але часто не помічали того, що на сході й заході вони означали зовсім різне. Це дало простір новим лівим і правим політикам паразитувати на цій відмінності.

Східна Німеччина також запевняла, що є виключно мирною державою ― на відміну від «натівської» Західної. Західну зброю пропаганда називала наступальною, східну ― оборонною. І НАТО, відповідно, загарбницький, а не оборонний альянс.

Миролюбність комуністичної Німеччини ― міф і випадковість, стверджує Ковальчук. СРСР просто не залучав Східну Німеччину до своїх операцій через нацистське минуле. Вальтер Ульбріхт, перший керівник НДР, пропонував допомогти придушити Празьку весну в 1968 році, однак у Москві вирішили, що озброєні німці у Празі були б поганим піар-ходом.

Особливість комуністичного світогляду ― в чорно-білому сприйнятті світу. Існує думка комуністів і неправильна. Комуністи не схильні шукати компромісів і визнавати правоту інших позицій, тож люблять регулювати навіть найдрібніші питання, аж до дизайну мереживної білизни. Обмеження комуністичного минулого стали благодатним ґрунтом для того, щоб люди на території Східної Німеччини, по-перше, значно менш активно ходили на вибори та брали участь у роботі партій, ніж у західних регіонах. А по-друге, щоб голосували за крайні праві чи крайні ліві партії, які пропонують посилити роль держави, ввести санкції проти груп, що не вписуються в їхню соціальну концепцію, і демонтувати попередні, «західні» норми життя. Уже до 2014 року крайні праві партії долали пʼятивідсотковий барʼєр у парламентах всіх східнонімецьких земель. Майже всі радикальні тенденції в Німеччині починаються на сході.

Іронічно, що більшість із цих партій називають теперішню німецьку державу квазідиктатурою, в якій бракує «справжньої» свободи, а майже всі люди живуть на межі бідності. Хоча Німеччина зараз обʼєктивно є однією з найбезпечніших, найвільніших і найбільш соціальних країн у світі, а в опитуваннях про особистий добробут більшість респондентів відповідають, що почуваються добре.

Німці із заходу головною цінністю в опитуваннях зазвичай називають свободу, німці зі сходу ― мир. Однак, як доводить приклад України, мир нічого не значить без свободи. Маючи вибір, українці пожертвували миром заради свободи. А кожен російський прапор у Європі сьогодні є зрадою свободи, прославленням диктатури, масових убивств і воєн. На жаль, далеко не всі усвідомлюють це. І «злочинна кампанія Росії проти свободи та України не змогла обʼєднати всіх людей, які живуть у Німеччині, щоб їх захистити ― навпаки, вона виявила розкол у суспільстві, глибший за інші».

Для «Бабеля», як і для більшості українців, свобода — найвища цінність. Залишатись вільними нам допоможуть ваші донати: https://babel.ua/donate