ООН не вважає, що росіяни чинять в Україні геноцид. Вас це дивує і (мʼяко кажучи) обурює? Радник прокурора Міжнародного кримінального суду з питань геноциду Паям Ахаван пояснює, чому все так складно

Представники комісії ООН з розслідування злочинів, скоєних під час російської агресії, не раз заявляли: говорити про геноцид в Україні зарано — для цього немає достатньо доказів. З цим погоджується чимало міжнародних юристів. Один із них, юрист-міжнародник Філіп Сендс упевнений, що простіше буде довести злочин проти людяності та злочин агресії — такі ж страшні, як і геноцид. Професор Паям Ахаван працював у ООН, був першим юридичним радником у Міжнародному трибуналі для Югославії, радником і захисником у відомих справах у Міжнародному суді ООН, Європейському суді з прав людини та в інших інстанціях. Зараз він радник прокурора Міжнародного кримінального суду Каріма Хана з питань геноциду. Кореспондентка «Бабеля» і юристка Оксана Коваленко поговорила з Ахаваном про те, що таке геноцид, чому знищення ідентичності та культури не вважають геноцидом, як судять за підбурювання до геноциду і як взагалі все це довести. Оскільки Паям Ахаван працює в МКС, він не має права обговорювати російські злочини в Україні, поки їх розслідують.

Що таке геноцид?

Конвенція про геноцид 1948 року зазначає, що це намір фізично або біологічно знищити групу — расову, релігійну, національну чи етнічну. Політичні та соціальні групи не включені у визначення геноциду. І в конвенції не йдеться про культурне знищення групи.

Геноцид називають «злочином злочинів». Але деякі юристи кажуть, що геноцид не жахливіший за злочини проти людяності. Чи є конкуренція між цими двома злочинами?

Під час трибуналу в Нюрнберзі геноцид насправді був похідним від злочинів проти людяності, тож вони тісно пов’язані. Наприклад, убивство може бути елементом як геноциду, так і злочинів проти людяності, а також воєнних злочинів. Єдина відмінність у тому, з якою саме метою злочинець скоїв це вбивство. Бувають випадки, коли геноцид є серйозніший за злочини проти людяності, а буває навпаки. Вбивство як злочин проти людяності має бути частиною широких і систематичних нападів на цивільне населення. А для геноциду необхідний намір фізично чи біологічно знищити групу, і теоретично це може бути невелика кількість убивств, тут головне ― намір.

Як правило, чим серйозніший злочин, тим вище покарання. Якщо подивитися на досвід Міжнародного трибуналу для Югославії чи Міжнародного трибуналу для Руанди, вироки за геноцид не завжди були жорсткішими, ніж за злочини проти людяності чи воєнні злочини.

Іноді людей більше турбує стигма, прикріплена до певної назви. Мовляв, називаючи щось геноцидом, ми говоримо, що це серйозніше за злочини проти людяності. Це велика помилка. Злочини проти людяності ― це тяжкий злочин проти всього людства. І питання визначень часто відвертає увагу від реальних страждань. За кожною жертвою стоїть ім’я, у неї є мати і батько, брат і сестра, цілий всесвіт людських стосунків.

Наприклад, у Камбоджі червоні кхмери через свою ідеологію знищили два мільйони людей. Вони вбивали буржуазію, жителів міст, освічених людей. Це представники політичних і соціальних, а не расових, етнічних чи релігійних груп. Тому цей злочин не визнали геноцидом. Але говорити про те, що цей злочин не є тяжким ― це абсурд.

Чи можна говорити про громадян однієї країни як про групу?

Термін «національна група» відрізняється від терміну «етнічна група». Під «національністю» найчастіше розуміється приналежність до нації, тобто громадянство. Але намір знищити державу ― це не те саме, що намір знищити групу.

А якщо це намір знищити державу через знищення громадян цієї держави?

Навпаки. Якщо це намір знищити групу через знищення держави, тоді це кваліфікують як геноцид.

Чому геноцид так важко довести? І чому міжнародні інституції завжди обережні в оцінці геноциду?

Політики можуть використовувати ці терміни по-різному. Та коли йдеться про слідчу комісію, не кажучи вже про Міжнародний суд, вони повинні визначати злочин на підставі доказів, вони не можуть просто кидати звинувачення. Наприклад, у колишній Югославії геноцидом кваліфікували лише масову страту восьми тисяч осіб у Сребрениці. Жахливе і жорстоке поводження в таборах або ж багато актів етнічних чисток не кваліфікували як геноцид.

Геноцид ― це специфічний і вузький злочин, і доводити його непросто. З одного боку, це «злочин злочинів», а з іншого — його важко застосувати на практиці, бо потрібно довести умисел.

А які докази потрібні, щоб підтвердити умисел?

Буває по-різному. Іноді докази можуть випливати із заяв злочинця. Але якщо злочинець прямо не заявляє про свій намір знищити групу, тоді ви повинні зробити висновок про це з обставин. Атаки на дітей ― одна з ознак геноцидних намірів. Знищення культурних цінностей саме по собі не є злочином геноциду, але воно може свідчити про намір атакувати групу через її ідентичність. Є різні елементи, і кожну справу потрібно розглядати саме в її власному контексті.

Ви згадали Югославію. Там були два кейси – Сребрениця, де вбили вісім тисяч мусульман, і облога Сараєва, де цифра вбитих варіюється від пʼяти до одинадцяти тисяч людей. Чому один із цих злочинів є геноцидом, а інший — ні?

Справа не лише в цифрах, але й у контексті. Якщо говорити про Сребреницю, то це не просто питання тисяч мусульманських чоловіків, які були вбиті. Це були обставини — облога, кампанія етнічних чисток, а серед цих чоловіків були молоді хлопці, люди похилого віку. Йдеться про те, що страта супроводжувалася цілою низкою інших звірств проти мирного населення. Тому це не лише питання підрахунку вбитих. Може бути менша кількість вбивств, і це може кваліфікуватися як геноцид, і навпаки.

ООН спостерігала за вбивствами в Руанді близько трьох місяців і не могла вирішити, чи це геноцид. І це було політичне питання. Чому геноцид політизують?

Геноцид асоціюється з Голокостом. А Голокост у нашій історичній пам’яті розглядають як найгірший із злочинів, що тільки можна уявити. Слово «геноцид» зʼявилося як сигнал про те, що скоєне було вершиною зла, і такий злочин заслуговує на особливу увагу.

Я вважаю, що це невдалий спосіб дивитися на звірства, страждання та справедливість. Бо юридичні назви просто описують різні види правопорушень. Ми могли б, наприклад, обговорювати, що гірше: зґвалтування, катування, депортація чи вбивство. І дійти різних висновків. Хтось скаже: «Вбивство ― це найстрашніше, бо життя людини втрачене, і людини більше немає». А хтось може сказати: «Ні, якщо ви стали жертвою насильницького зґвалтування, і ви будете страждати від травми протягом усього життя, то порівняно з цим смерть може бути легшою». Тож навіть щодо цього можуть бути дебати.

Ми описуємо різні злочини під різними назвами, тому що одна з функцій кримінального права ― ідентифікувати типи протиправних дій і дати суспільству зрозумілий сигнал, що цей конкретний вчинок заборонений. Це має стримувати людей від скоєння злочинів. Ви не можете сказати комусь: «Ви жертва зґвалтування, а не вбивства, тому ми будемо приділяти вам менше уваги».

Це хибний погляд на справедливість. І саме це сталося в Руанді. Була велика дискусія про те, чи масове вбивство невинних мирних жителів було геноцидом, чи чимось іншим. Кому це цікаво? Їх знищували, і міжнародна спільнота мала втрутитися, щоб захистити їх. Ми витратили кілька місяців на дебати в Радбезі ООН про те, чи це геноцид, а тим часом на вулицях Руанди вбивали дітей і жінок за допомогою мачете. У цьому полягає абсурдність такого способу мислення. Ми повинні мислити ширше, просто в термінах масових звірств, незалежно від того, як їх називати.

У своїй концепції Рафал Лемкін передбачав культурний геноцид. Але в результаті переговорів між країнами до конвенції увійшли лише пʼять типів злочинів. Ці дебати відображені в Підготовчих роботах до конвенції, там культурний геноцид згадувався. Чи звертають увагу міжнародні суди на ці документи?

Віденська конвенція про право міжнародних договорів передбачає, що Підготовчі роботи розглядають лише в тому випадку, коли значення терміну неоднозначне або призведе до абсурдного результату. Такі документи ― додаткове джерело. Рафал Лемкін у своїй книзі «Правління країн Осі в окупованій Європі 1942-43» ввів термін «геноцид» спочатку як соціологічне поняття, а не юридичне. А потім через втрату багатьох членів своєї родини під час Голокосту він зробив конвенцію про геноцид свого роду власним «хрестовим походом». Але визначення, яке зрештою ухвалили, значно відрізнялося від того, що мав на увазі Лемкін, і культурний геноцид у конвенцію не включили, а обмежилися фізичним і біологічним.

Цікаво, що країни не змогли домовитись і прийняти Конвенцію про злочини проти людяності в 1948 році. Бо злочини проти людяності були важливішою та ширшою за геноцид категорією. Ймовірно тому, що держави вважали: геноцид був настільки вузьким за своїм фокусом, що його ніколи не можна буде застосувати до цілих країн. Тоді як злочини проти людяності можна.

Чи можна знищення ідентичності вважати геноцидом?

Ні. Можливим винятком є примусове переміщення дітей. Це дещо неоднозначно, але якщо ви назавжди вилучаєте дітей із групи й знищуєте їхню ідентичність, то це можна кваліфікувати як геноцид, оскільки ви вичерпуєте генофонд групи. Але примусова культурна асиміляція сама по собі не є актом геноциду.

Лемкін включав у визначення те, що він назвав культурним вандалізмом: знищення культурних об’єктів, закриття бібліотек тощо. Але цю частину виключили з визначення геноциду. В Підготовчих роботах є заява від делегата Данії, який сказав, що ми не можемо вважати газові камери і закриття бібліотек тим самим злочином. Але представник Пакистану тоді сказав, що знищення мечеті чи спалення Корану може бути злочином гіршим, ніж убивство багатьох людей. Тож це демонструє різні політичні та культурні пріоритети. Та хай там як, є визначення, яке погодили, і на цьому актуальність Підготовчих робіт закінчується. Дії, що знищують ідентичність, можуть мати значення для висновку про геноцидний намір, намір націлитися на групу, але вони не є злочином геноциду самі по собі.

У Руанді окремо судили за підбурювання або заклики до геноциду. В українському законодавстві таке теж є. У Міжнародному кримінальному суді немає такого окремого злочину, як підбурювання до геноциду. Чи може МКС розслідувати дії пропагандистів, які поширюють мову ворожнечі?

Так, але такий заклик має бути прямим і публічним. І саме закликом до геноциду, а не просто розпалюванням ненависті. В Руанді було пряме публічне підбурювання, коли по радіо закликали винищувати тутсі й називали їх тарганами.

Покарання за геноциди часто залежить від позиції Ради безпеки ООН. Зараз у нас росія в Радбезі, спільних рішень не буде. Чи є вихід із цієї ситуації? Рада безпеки зайшла в глухий кут?

Були заклики до реформи Ради безпеки. Але в поточному стані будь-хто з постійних членів може накласти вето на резолюцію. Якщо Рада безпеки паралізована, Генеральна асамблея може ухвалити резолюцію, але вона не має повноважень примусового виконання. Тому рішення Генеральної Асамблеї не є обов’язковим. Але воно все ще може мати значну легітимність і переконливу силу.