Близька людина повернулася з полону і замкнулася в собі. Як допомогти їй повернутися до нормального життя? Важлива і чутлива інструкція «Бабеля»

Від початку повномасштабного вторгнення з російського полону повернули майже дві тисячі українців. Скільки ще людей перебувають у вʼязницях на території рф — невідомо, росія приховує інформацію. Полонених утримують у жахливих умовах, їх катують і принижують. Навіть коли вони повертаються додому, проблеми не закінчуються. Їм важко адаптуватися до звичного життя, вони часто не можуть знайти спільну мову з родичами — все це призводить до нових психологічних травм. Кореспондентка «Бабеля» Ганна Мамонова поговорила з заступницею директорки Центру психічного здоровʼя та реабілітації ветеранів та їхніх сімей «Лісова поляна» Тетяною Сіренко, головою громадської організації «Блакитний птах» Ганною Мокроусовою, головною психологинею гарячої лінії підтримки «Українського ветеранського фонду» Оленою Лашко та вчителькою математики Вікторією Андрушою, яку росіяни тримали у полоні пів року. Разом вони склали інструкцію, як колишнім полоненим та їхнім близьким спільно пройти через період адаптації і зрозуміти одне одного.

Як родині підготуватися до першої зустрічі з близьким, якого визволили з полону та чи треба готуватися?

Спеціально готуватися не потрібно. Одразу після обміну звільнених з полону госпіталізують. Якщо стан здоровʼя не важкий, то у шпиталі вони пробудуть два-три тижні. За цей час здадуть необхідні аналізи, пройдуть курс лікування, відновлять паспорт і дадуть свідчення правоохоронцям про те, що сталося в полоні. Медичний огляд передбачає й консультацію психолога чи психіатра. Це комплексна первинна допомога, яку надає держава.

Проблеми зазвичай починаються вже вдома. Перші дні після звільнення люди перебувають у шоковому стані, може бути ейфорія або розгубленість. У цей час багато хто не відчуває болю і якихось загрозливих симптомів, якщо вони є. Надалі ж важлива увага і турбота родини, у якої мають бути сили на це. Саме тому не потрібно заздалегідь виснажувати себе спеціальними підготуваннями до зустрічі, днювати й ночувати під шпиталем у перші два тижні.

Які проблеми зі здоровʼям виникають після полону?

Їх багато. Люди перебувають у полоні довго, умови утримання страшні, від того загострюються хронічні хвороби та зʼявляються нові. Від тортур залишаються шрами, синці, набряки, травми різних частин тіла. Полонені повертаються з ампутаціями та черепно-мозковими травмами, які у народі називають «контузія».

У жінок виникають інфекційні та гормональні розлади, зникає менструація. Багато хто страждає на запалення нирок через перемерзання та побиття. Є випадки критичного виснаження організму — коли втрачають до 40 кілограмів ваги, бо погано харчувалися або тривалий час голодували. Майже в усіх звільнених проблеми з зубами через погані умови утримання, відсутність гігієни, погану воду.

Що відбувається з психікою в полоні та після звільнення?

У полоні спрацьовують захисні механізми психіки, які допомагають вижити. Однак проблема полягає в тому, що після звільнення людина продовжує довіряти цим механізмам, які в нормальному житті заважають.

Ті, хто пройшли тортури, можуть втратити базове відчуття довіри до світу та до оточення. У них високий ризик розвитку посттравматичного стресового синдрому (ПТСР). Звільнені з полону можуть втратити відчуття часу та простору, бо довго були в ізоляції й не знали, де знаходяться. У них ніби руйнується внутрішній хронометр. Важко зрозуміти, що таке пів години, скільки триває година, скільки потрібно часу, щоб доїхати від дому до якогось місця.

Може бути складно брати на себе відповідальність — вони звикли, що за будь-який їхній вибір їх карають. Це називається дилема вибору. Звільнені, з одного боку, нетерпимі, що їм не дають вибору. А з іншого, їм складно приймати рішення. Також виникає парадокс контролю, коли людина не терпить, щоб її хтось контролював, бо для неї це ознака, що знову потрапила в залежність. Але, в той же час, вона намагається контролювати оточення — страшно втратити контроль, бо здається, що станеться щось страшне. Часто колишні полонені замикаються в собі та всіх уникають, бо думають, що так швидше зціляться. Насправді, це великий міф. Такі травми можливо подолати тільки в контакті з іншими людьми.

Ще один важливий момент — зараз частина суспільства намагається героїзувати звільнених з полону. Для нас вони люди надзвичайної волі та сили, бо вижили в умовах, в яких неможливо існувати. Але полонені не почуваються героями. У неволі їх принижували, катували, примушували дивитися, як катують інших. Вони були в ситуаціях, коли поводилися не так, як хотіли б. Наприклад, росіяни багато катують струмом, а це нестерпний стан, який виснажує організм, впливає на судини, викликає надмірну тривожність. Під час такого катування могло статися щось таке, через що людині соромно. Так само під час побиття виникають різні тілесні реакції. І це нормально, бо є психологічна й фізіологічна межа, коли кожен може себе контролювати. Але звільнені соромляться цього досвіду. Подолати сором можна, пояснивши, що в той час вони не могли контролювати свої реакції. Не існує тих, хто безкінечно витримує тортури.

Є специфічні наслідки контакту з тілом. Воно є свідком травматичного досвіду, і тому виникають труднощі в лікуванні чи медичному обстеженні. Наприклад, коли потрібно розповісти лікарю, звідки зʼявилася травма, то в пацієнта підіймається хвиля надмірної тривоги. Він може агресивно реагувати на медичні процедури — крапельниці чи інʼєкції, бо багатьом у полоні щось кололи, і під впливом речовин люди поводилися неадекватно чи не памʼятають, що робили. Лікарям доводиться по кілька разів пояснювати, для чого зараз вони роблять уколи, що це лікувальна процедура. Після катувань током колишній бранець може відмовлятися від кардіограми, бо це нагадує тортури. МРТ та КТ також можуть стати тригером, бо їх проводять у закритому просторі.

Як родині реагувати на ці стани та спілкуватися з колишнім полоненим?

Родина має розуміти, що їхня рідна людина довгий час була в ізоляції, без контролю над власним життям. Це не може минути без наслідків. Ваші взаємостосунки можуть змінитися, але не варто ставитися до звільнених, як до хворих. Їм потрібна родина, яка поступово повертає людині контроль над власним життям. Тому не вирішуйте за них нічого і не ставте перед фактом, мовляв, ви вже все запланували, як буде далі.

Не варто несподівано обіймати чи торкатися звільненого. У полоні його хапали без попередження — і зараз це може лякати. Загалом тілесні контакти допомагають, особливо обійми. Але робіть це передбачувано, упевнившись, що близький бачить вас і розуміє, що ви хочете обійнятися.

У полоні всім доводиться відмовлятися від якоїсь своєї ідентичності, щоб вижити. Тому в перший час після звільнення не орієнтуйтеся на минулий досвід. Не треба казати: «Ти ж завжди це любив чи любила». Треба запитувати: «Чого тобі хочеться?»

Не варто розпитувати, що сталося в полоні. Якщо рідний захоче, сам розповість і зробить це, коли буде готовий. Також ви самі маєте бути готові почути те, що сталося у полоні. Це важкий досвід для всіх.

Можливо, є фрази чи слова, яких варто уникати? Я хочу підтримати, але не знаю як.

Універсальна порада — поважайте чужі кордони і користуйтесь елементарними правилами етикету у спілкуванні. Фрази на кшталт «мені так тебе шкода» чи «ти така біднесенька, що все це пережила» можуть образити. Краще розкажіть, якими були ваші почуття, поки ваш рідний був у полоні, що за цей час сталося з вами, в родині та в країні. Тоді людина поступово складе пазл усієї історії, бо ж у полоні вона не мала жодної інформації ні про кого.

Важливо не знецінювати досвід полону фразами «все минеться» або «ти гарно виглядаєш». Це не сприймається за комплімент, а здається, наче ви у чомусь звинувачуєте.

Родині потрібно підлаштовуватися під ритм життя звільненого? Може, супроводжувати на лікування, змінити режим дня, пропонувати кудись сходити, аби відволіктися?

Якщо ви почнете це робити, не спитавши дозволу, будьте готові до неприємної розмови. Зазвичай звільнені з полону просять родину займатися своїми справами, а вони самі розберуться і підлаштуються під усіх інших. Не намагайтесь оточити рідного гіперопікою. Якщо бачите, що він не може розрахувати час на дорогу до лікарні чи якоїсь зустрічі, або губиться у днях, спитайте дозволу допомогти — підвезти, піти разом чи нагадати про те, що пора виходити. Головне — не тисніть.

На що потрібно звертати увагу родині в поведінці звільненого з полону, щоб розуміти, чи є прогрес? А якщо стає гірше, то якого спеціаліста краще обрати — психолога, психотерапевта чи психіатра?

Тривожними симптомами можуть бути болючі спогади, коли людина провалюється в них і не усвідомлює, де знаходиться. Систематичні нічні жахіття і розлади сну, коли сон уривками, з постійними прокиданнями. Якщо пройшов місяць чи два після звільнення, а людина агресивно реагує на будь-що і не може себе контролювати. Відсутність апетиту чи, навпаки, не може зупинитися їсти і вже набрала зайву вагу.

Дуже тривожний дзвіночок, якщо близький уникає будь-чого, що нагадує полон. На цей симптом у родинах найменше звертають увагу, бо маємо таку традицію «не нагадувати», робити вигляд, що нічого не трапилося. Насправді ж це означає, що людина відгороджується від спогадів і не справляється з ними, і потім вони її захлеснуть. У всіх цих ситуаціях потрібно йти до лікаря.

Звертатися по допомогу можна до психолога, психотерапевта чи психіатра. Не важливо, до кого прийти на першу консультацію, всі спеціалісти працюють у тандемі. Якщо психолог чи психотерапевт побачить, що потрібна допомога психіатра, який випише ліки, то направить до нього. І навпаки, психіатри направляють пацієнтів до психологів, бо самими тільки ліками допомогти не вдасться.

Ми постійно пропонуємо рідній людині звернутися до психолога, щоб пережити досвід полону. Але що робити, коли вона відмовляється?

Не всім звільненим з полону в подальшому знадобиться психологічна допомога. Ми завжди маємо вірити в ресурси людини, завдяки яким вона вижила в полоні і тепер їй під силу впоратися з цим досвідом самостійно.

Якщо ви сильно переживаєте, можна повісити, наприклад, на холодильник номери телефонів спеціалістів. Людина побачить, запамʼятає і звернеться, якщо відчує необхідність. Ненавʼязливий спосіб донесення інформації може спрацювати, бо не завжди є сили відкрито визнати, що потрібна консультація психолога.

Якщо ви бачите, що у звільненого з полону проблеми зі сном, він агресивно на все реагує чи постійно в апатії, поговоріть з ним. Поясніть, що з цими проблемами допоможе справитися спеціаліст з ментального здоровʼя. Головне — пояснити сенс спілкування з психологом, щоб було ясно, для чого це: ти почнеш краще спати, зможеш контролювати себе, зникнуть болючі спогади тощо. Також варто попросити поділитися досвідом того, хто був у полоні і звертався до спеціаліста. Зазвичай родини просять зробити це побратимів чи посестер.

Відчуваю, що не витримую навантаження. Соромно в цьому зізнатися, адже тим, хто пройшов полон, важче ніж мені.

Члени родин колишніх полонених також можуть отримати травму — вторинну. Це приходить від усвідомлення, що їхній рідний страждав. Навіть якщо вам нічого не розповідають про події в полоні, ви все одно отримуєте цей жахливий досвід. Вам потрібна допомога, якщо починаєте зриватися на дітей, роздратовано реагуєте на якісь фрази чи дії, погано спите, зʼявилися навʼязливі переживання, що трапиться щось погане, чи нервові стани, коли є бажання все контролювати. І памʼятайте — якщо ви не будете піклуватися про себе, то не зможете допомогти близькому. Ваше самопочуття для адаптації колишнього полоненого надзвичайно важливе. Часто звільнені просять психологів допомогти не їм, а членам родин, бо бачать, як ті втрачають сили.

Як довго триватиме адаптація до життя після полону — пів року, рік чи довше?

Це неможливо спрогнозувати. Після полону хтось може відновлюватися кілька років, бо отримав важкі фізичні та емоційні травми. А інший прагне повернутися воювати вже за декілька місяців після звільнення. Усе залежить від того, ким людина була до того, як її схопили росіяни, і що з нею було в полоні.

Війна залишила відбиток на кожному з нас. Але є люди, яким турбота необхідна в тисячу разів сильніше, і ми її надаватимемо, поки у нас вистачить сил — підтримайте гарячі лінії психологічної допомоги.