Чому Україна дозволяє полоненим окупантам телефонувати додому. Огляд матеріалів іноземних медіа про війну 27 травня

Про обурення українців тим, що російським військовополоненим дозволяють дзвінки додому, пише Associated Press. Традиційно кожен полонений окупант має право на 15-хвилинний дзвінок рідним у середньому раз на місяць, а також на листи й листівки від двох до чотирьох разів щомісяця. Останню можливість гарантують Женевські конвенції, а можливість телефонних розмов Україна надала добровільно ― сподіваючись, що росіяни вчинять так само. Однак ставлення росії до українських військовополонених незрівнянно гірше: до місць їхнього утримання фактично не допускають представників міжнародних гуманітарних організацій, з їхніх скупих свідчень і численних розповідей звільнених із полону відомо про тортури, жорстокі допити й фактично безправне існування. Ні про які регулярні дзвінки полонених українців до рідних не йдеться, і часто родичі дізнаються про стан бійця зі слів тих, хто завдяки обміну нарешті повернувся додому.

Петиція з проханням забрати і в росіян можливість дзвонити рідним швидко набрала в Україні необхідні для офіційної реакції 25 тисяч голосів, пише видання. Однак так само швидко влада відповіла, що ці дзвінки, хоч і болісно сприймаються в Україні, насправді в підсумку вигідні для нас. Телефонуючи рідним у росію, окупанти поширюють інформацію про людяне ставлення до них в Україні, чим підвищують можливість того, що більше росіян здаватимуться в полон. У підсумку зростає наш обмінний фонд і зростають шанси в українських військовополонених швидше повернутися додому, пише AP.

Втім, останній обмін військовополоненими між росією та Україною відбувся ще в лютому. Росіяни гальмують цей процес, і відносна лояльність України до їхніх військовополонених викликає в цивільних українців запитання. Зокрема, у родичів полонених. Згадана в публікації Анастасія Савова не отримувала звісток від полоненого росією батька аж з грудня 2022 року. Вона переживає, що без звʼязку з рідними він може втратити надію. А ще гірше ― що вона почала забувати батьків голос.

Чому путін вирішив зараз змінити верхівку армійського керівництва, намагалося розібратися видання The Guardian. Окрім міністра оборони Сергія Шойгу, в останні місяці позбулися своїх посад його заступник Тимур Іванов, керівник відділу кадрів міністерства Юрій Кузнецов, керівник департаменту у відділі закупівель Володимир Вертелецький і керівник комунікацій російського Генштабу Вадим Шамарін. Останній, як заступник керівника Генштабу Валерія Герасимова, робить становище останнього непевним, хоча своєї посади Герасимов наразі не втратив. «Однак [якби він був компанією], я б його акції зараз продавав», висловився колишній військовий аташе Британії в росії Джон Форман. Він упевнений, що звільнення серед російських топових армійців триватимуть.

На корупцію в російській армії нарікають давно ― зокрема, на це активно скаржився, доки не загинув, ватажок «ПВК Вагнера» Євгеній Пригожин. Утім, Шойгу та Пригожин виступали таким собі щитом від зовнішніх сил, багато років прикриваючи ключових армійських посадовців. Врешті-решт, терпіння путіна вичерпалося, переконують опитані The Guardian аналітики. Він підпустив до Міноборони ФСБ, «а щойно чекісти запускають у тебе свої зуби ― хтозна, як далеко вони можуть зайти», ― стверджує Форман.

Причиною для очищення російського Міноборони від нібито корупціонерів стали невдачі росіян в Україні, стверджує виданню з посиланням на свої джерела колишній лейтенант російської військової авіації Гліб Ірисов. «За Шойгу на Міноборони дуже впливала мережа його знайомих. Від старших командирів до працівників нижчого рівня ― всі ключові позиції займали ставленики Шойгу, друзі друзів друзів. Спеціально для своїх фаворитів він створив численні позиції заступників», ― стверджує Ірисов.

Якщо Кремлю вдасться очистити армію від корупції ― це погана новина для України, пише The Guardian ― адже зростає ймовірність, що росіяни воюватимуть ефективніше.

Про відносно нову для європейських виробників зброї проблему ― брак динаміту й інших вибухових речовин ― пише The Economist. Кожен артилерійський снаряд потребує близько десяти кілограмів вибухівки для боєголовки плюс запальні суміші, щоб доставити боєголовку до цілі. А бойова частина ракет на кшталт Storm Shadow важить близько 450 кг. Попит на снаряди зріс у рази ― а західні виробники вибухівки задовольнити його не можуть. З кінця Холодної війни вони поступово скорочували виробництво, орієнтуючись на фінансову ефективність мирних часів, а не на масовість і швидкість. Або взагалі згортали справи: останній виробник вибухівки у Великій Британії припинив виробництво у 2008-му, найбільший виробник динаміту в ЄС на сьогодні розташований на півночі Польщі ― тобто всіх великих заводів на заході континенту вже немає.

Тепер список замовлень для виробників вибухівки заповнений щонайменше до 2030 року, вони намагаються наростити обсяги продукції ― але цей процес займе роки. Наприклад, концерн Rheinmetall будує завод із виробництва вибухівки в Угорщині ― планується, що він почне роботу аж у 2027 році. Процес сповільнюють жорсткі екологічні стандарти й бюрократія, пише видання. Також проблема в тому, що сировиною для значної частини вибухівки є бавовняне волокно, яке зараз здебільшого виготовляють у Китаї. А в того свої пріоритети й особливості ринку.

Уряди країн Європи у відповідь запевняють, що стали швидшими. Під кінець 2024-го вони наростять виробництво артилерійських снарядів утричі порівняно з початком 2023-го ― до 1,4 млн штук. Завод із виробництва запальних сумішей у Франції, перший камінь якого закладено 11 квітня, має почати роботу вже наступного року ― в рекордно короткий час. Однак чи покриє це потреби України у війні з росіянами, питання відкрите, пише видання.

Також варті уваги текст The New York Times про паліїв, які в останні місяці здійснювали диверсії в країнах ЄС ― їх нібито координувала росія й готувалася до схожих акцій на території США. The Daily Beast розповідає історію Стіва Грегга ― батька загиблого на війні в Україні американського добровольця Скайлера Грегга, який у 2022-му допоміг евакуюватись із зони бойових дій купʼянчанці Валентині Лавриненко. Зараз дім Валентини знов під ударами росіян, і Стів прагне вивезти Валентину та її сімʼю до США. Іще цікавий матеріал видання NDTV про росіянку Анастасію. Колись 29-річна жінка працювала в спа-салоні й була далекою від політичного життя своєї країни. Після вторгнення росіян в Україну вона розійшлася з чоловіком, який підтримав війну, і почала активно писати листи й відправляти передачі місцевим політвʼязням, заявляючи, що «тепер моє життя нарешті має сенс».

Щобудня ми старанно шукаємо найцікавіші матеріали про війну та розповідаємо про них. Ваша підтримка надихає нас робити це й далі. Допомогти «Бабелю»: 🔸 Buy Me a Coffee 🔸 Patreon🔸 PayPal: paypal@babel.ua