Між Україною і росією є один шлях, яким можна безпечно перетнути кордон — у Сумській області. Як українці його долають і чому нерідко повертаються до окупантів — репортаж

Шостого серпня 2023 року Мінреінтеграції офіційно заявило: в Сумській області працює контрольно-пропускний пункт «Колотилівка — Покровка». Через нього громадяни України можуть легально й відносно безпечно повернутися додому з росії та окупованих територій. КПП між Бєлгородською та Сумською областями працював і раніше — люди дізнавались про нього завдяки сарафанному радіо. Ті, хто не знав, їхали в обʼїзд — через росію та країни ЄС, це на тисячі кілометрів довше. Аналогічний коридор зараз діє між Брестською областю Білорусі й Волинською України. Прикордонна служба не розкриває, скільки саме українців вже повернулися через Покровку — росіяни слідкують за такими заявами й ускладнюють людям цей шлях, особливо дітям. Відомо лише, що з 24 лютого 2022 року з окупованих територій на підконтрольні Україні загалом повернулися понад 25 тисяч людей. Журналістка Світлана Ославська побувала на гуманітарному пункті допомоги біля КПП «Колотилівка — Покровка», пройшла частину непростого шляху і записала історії українців, які вимушено жили й продовжують жити поруч із росіянами. Одні з них ненавидять псевдореспубліки і прямують до Європи, інші вимушені весь час курсувати через кордон, бо в окупації живуть родичі. Хтось веде свою маленьку війну з окупантами, лишаючи патріотичні написи, ризикуючи свободою і життям. Гуманітарний коридор, окрім переходу для цивільних, працює на обмін полоненими, тому фотографувати там здебільшого заборонено. Наші герої з міркувань безпеки теж попросили не називати їхніх справжніх імен і не знімати — бояться, що росіяни спробують помститися їм або їхнім рідним.Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).

Настя і Валерій

Дорога від російського КПП «Колотилівка» до кордону має лише один напрямок руху — в Україну. Росіяни не пропускають автомобілів, тому майже два кілометри асфальту, гравію й піску між Колотилівкою і місцем, де людей з українського боку зустрічає автобус, усі долають пішки. З російського боку на узбіччі протипіхотні міни, з українського — лежать валізи, пачки з печивом, чиєсь взуття, ніби власники раптом зрозуміли, що не мають сил нести все це далі.

Перш ніж перейти кордон, люди мають вистояти чергу перед столом, оточеним мішками з піском. Збоку від столу — укріплення з бетонних плит, де українців вибірково оглядають. Після перетину кордону, людей автобусами везуть до місця, де їх перевіряють українські спецслужби. Це багатогодинні черги, тому навесні 2023 року там відкрили пункт допомоги «Атмосфера», де можна відпочити. Там є кухня, дитяча й кілька кімнат з ліжками. Сьогодні ніхто не лягає, щоб не пропустити чергу. Де саме розташований пункт, писати не можна — росіяни можуть його обстріляти.

Автобус підвозить нову партію — жінки, діти, багато пенсіонерів. Кілька людей на колісних кріслах. Коти в переносках, собаки. Хтось шукає заспокійливе, мати пʼятьох дітей дістає таблетку з величезного пластикового судочка-аптечки. Хтось пʼє чай і відпочиває.

Вісімнадцятирічна Настя з Луганська. У неї темне волосся, зібране ззаду, й ледь помітне ластовиння. У 2014-му вона виїхала в інше місто на Луганщині, тоді ще вільне. Навесні 2022-го і воно опинилося в окупації. Тоді Настя ще навчалася в 11 класі.

Девʼять років тому, коли дівчина виїздила з Луганська, росіяни сказали зробити три речі: віддати їм український паспорт, взяти прапор росії й заспівати гімн. Вона відповіла, що не знає слів. А зараз у черзі на російському КПП сказали підняти футболку.

— Отак, при всіх. Сказали, що, може, в мене там корсет із чимось.

Настя добралась до Колотилівки приватним перевізником, дорога з Луганська коштує 17 тисяч рублів — близько 5 тисяч гривень. А от 56-річному Валерію з Олешок допомогли виїхати волонтери. Безкоштовно, але довго.

— До наших два кілометри, а довелося шість днів добиратися.

Він — один із небагатьох херсонців з лівого берега, які проїхали через цей гумкоридор сьогодні. У червні люди їхали масово, кажуть координатори «Атмосфери», і кожен мав свою моторошну історію. Валерій згадує, як на другий день після підриву ГЕС на його вулиці зʼявилися російські еменесники. Вони з човнів гукали до людей на дахах, чи є діти. Коли чули, що ні, розверталися і їхали геть. Валерій, як і тисячі інших українців в окупації, довго не хотів виїздити, але врешті піддався на вмовляння доньки.

— Казала не брати багато речей, так у мене тепер і немає багато, — жартує він. Валерій втратив господарство, садок, мікроавтобус. Його чорна вівчарка Скай вижила й сумирно стоїть поруч у металевому наморднику. До звільнення Олешок додому Валерій повертатись не планує.

У Насті інша історія — вона вже навчається в університеті в Дніпрі, але періодично їздить на Луганщину до рідних. Її тато не може виїхати, бо у 2014 році служив у АТО. Проходити російські блокпости і перевірки для колишніх військових небезпечно: росіяни можуть затримати чи побити. Немало людей після таких перевірок зникли. Мама Насті не хоче кидати чоловіка самого.

Сестри-донеччанки

Ціна квитка з Донецька до Києва — 22 тисячі рублів. Перевізнику в окупації платять одразу всю суму. Люди добираються до кордону, а на підконтрольній території пересідають в інший бус, номер якого їм повідомляють під час оплати. Виходить дорого, але про можливість добратися до місця призначення в Україні з волонтерами безкоштовно знають не всі.

Багато людей тут не хочуть називати своїх імен, бо планують повертатися в окупацію. Дві жінки років 50—55 — рідні сестри, приїхали з Донецька. У месенджерах є достатньо інформації про рейси через Колотилівку, але жінки побачили оголошення на стовпі: «Донецьк — Київ через Суми, безпечний маршрут». Гроші дістали з власної справи — вони ходять в поле, збирають трави, сушать і продають чай. Сестри охоче розповідають про життя в Донецьку і про свій щоденний опір тому, що вони називають «дурацькою безоднею».

— Перший день вторгнення. Одна жінка вискочила на дорогу, руки розставила перед танками. А він вийшов, чорний такий, у балаклаві, — і жбурнув її на зупинку… Ви не повірите, ми пішли й викинули ікони. Якщо Україна переможе, купимо знову.

— А я знайшла якусь палицю, прикрутила антену. І зʼявилося «Українське радіо». Скрипить-рипить, але о третій ночі можеш почути. Якось я почула пісню «Моє серце — сталь, моя кров — Азов». Ми якось їздили в Бердянськ, там був хлопець з «Азову». Ми з ним розмовляли, він ще обійняв мене. Напишіть, може, він мене згадає.

— А я маркер взяла і пишу на гаражах «Слава Україні». А на другий день хтось дописує: «Z, V, Россия навсегда». Ну а куди емоції подіти? Що ми можемо зробити, щоб показати, що не опустилися в цю безодню дурацьку?

На виїзді з окупованих територій на територію росії людей зобовʼязують заповнити анкети з десятками запитань.

— Такі запитання: «Як ви ставитеся до СВО?» А що я скажу? Як можна ставитися до війни?

— А я побоялася. Сказала: «Положительно». Нас у Донецьку можуть закопати. І кісток не знайдуть.

До нас підходить третя жінка, попутниця сестер.

— На українському боці запитали: «Як ви ставитеся до окупації Донецька з 2014 року?» Я кажу: «З 2014 року я бажаю росії горіти в пеклі».

Жінка каже, що в неї в Донецьку син, який вже десять місяців не виходить з дому, щоб не потрапити під мобілізацію. Вона думає, як його вивезти. У сестер вдома внук того ж віку, проблема та сама.

Пані Алла

Координаторка пункту допомоги «Атмосфера» Катерина Арісой дізналась про пункт пропуску навесні цього року. Її друзі поверталися з полону через цей КПП. Вона приїхала зустрічати їх, побачила, що звичайні цивільні теж перетинають кордон — для них не було жодної інфраструктури. За допомогою Краснопільської громади та міжнародних донорів Катерина з колегами обладнали окреме приміщення. Волонтери також допомагають з виїздом, консультують телефоном, деколи тримають звʼязок з людьми вже після того, як вони поїхали далі, особливо, якщо ті самотні. Можуть надіслати посилку або просто подзвонити.

— Назва «Атмосфера» — на противагу інформаційному вакууму в окупації. Люди приїжджають розгублені, вони не знають, як довідку ВПО отримати, — каже Катерина.

Увазі журналістів вона не надто рада — побоюється, що якщо про «Атмосферу» багато розповідатимуть, росіяни її обстріляють. Нещодавно обстріл був зовсім поруч.

Їжу до пункту допомоги привозить організація World Central Kitchen. А на кухні про всіх піклується пані Алла.

— Може, чайку? — пропонує вона, посміхаючись.

Раніше вона працювала бухгалтером, а зараз приїздить сюди на зміну автобусом із села, звідки до росії лише пʼять кілометрів. Сумська ОВА оголосила добровільну евакуацію з прикордонної зони, але пані Алла їхати відмовляється — не хоче кидати дім і господарство.

— Кажуть, до обстрілів не можна звикнути. Можна, до всього можна, — каже вона. Сьогодні пощастило — обстрілів немає, тихо.

— Мені б чашечку чайку, — худенька бабуся в хустині розмішує цукор і розповідає, що кілька місяців жила в монастирі «в Пітері». Її туди вивезла церква Московського патріархату звідкись з-під Краматорська. До Краматорська вона й вертається.

За столом не запитують про політичні погляди й хто чим займався в окупації. Пані Алла просто накладає всім у тарілки макарони з мʼясом і буряковий салат. Але люди все одно діляться думками.

— Я українка і не даватиму присягу країні, яка напала на мою батьківщину, — каже жінка з Луганська. Каже, до зими її та інших змушують отримати російський паспорт.

Інша жінка, з Білокуракиного на Луганщині каже, що без російського паспорта вже не приймають у лікарні і не дають спецдозвіл, щоб потрапити до Луганська. На блокпостах і пунктах контролю росіяни запитують: «Чому досі без паспорта?» На це люди дають заготовлену безпечну відповідь: «Вже в процесі, подали документи».

Коля

Після того як люди проходять перевірку українських спецслужб, вони виходять у темряву, де припарковані мікроавтобуси з написами «Евакуація». Автобуси їдуть на Суми і курсують усю ніч.

О 06:47 з Сумського вокзалу щодня відправляється потяг до Києва. Два вагони — безплатні, евакуаційні. У Сумах діє ще один пункт «Атмосфери», де люди чекають на потяг. Тут волонтерить 15-річний Коля із забинтованою рукою — під повʼязкою свіже татуювання. Місяць тому він приїхав цим гумкоридором з Донецька з мамою і молодшим братом. У Колі було лише свідоцтво про народження і «паспорт ДНР», тож тепер він чекає на українські документи й волонтерить в «Атмосфері».

— Не мама вивозила мене, а я — всіх. У мене ціла родина проросійська, — каже хлопець.

Коли росіяни окупували Донецьк, Коля був дитиною. Три роки тому він зацікавився, що насправді відбувається в місті, що таке «ДНР» та «ЛНР». Почалося все з фільму «Іловайськ 2014. Батальйон Донбас» — на YouTube він був у рекомендаціях після відео про вбивство Захарченка.

У пункті допомоги Коля не переходить на російську навіть із донеччанами. Але «максимально свідомим», каже, став не одразу. Спершу розумів, що «ДНР — це лайно, але не росія». Коля збирався вступити до «Юнармії» — російської військово-патріотичної організації для молоді. Донецькі діти складають присягу на вступ на Савур-могилі, цей ритуал його й вабив, але через коронавірус і повномасштабне вторгнення Коля не встиг на присягу.

Тепер він вирвався з донецької бульбашки й будує плани на життя. Вони такі: повчитися два роки в Норвегії, рік поволонтерити й почистити океани, а після того вже зі знанням англійської та освітою поїхати до США, вивчати міжнародне право. На запитання про татуювання Коля відповідає іншим запитанням.

— Ну коли ти виїжджаєш з окупації, що ти хочеш набити? — риторична пауза, після якої хлопець показує великий тризуб на передпліччі, знизу жовто-синя стрічка — і все це ніби посічене чорними осколками.

Матері

У потязі «Суми — Київ» після безсонної ночі люди виглядають старшими і стомленими. Рухи повільні, ритм пришвидшується лише в Білопіллі, коли пасажири купують на платформі величезні смажені пиріжки. Від станції до кордону з росією менш як 10 кілометрів, але поїзд стоїть там 20 хвилин, ніби для того, щоб усі поїли. У вагоні сестри-донеччанки перебирають українські монети в кульочку. Валерій з Олешок замовляє третю за сьогодні каву.

Шлях людей з окупованих територій в Україну — не завжди втеча в один кінець аж до деокупації. Їхні дороги непрямі, як і відповіді росіянам на блокпостах. Для багатьох, як-от для Колі, Суми чи Київ — лише точка на шляху на Захід. У пункті допомоги чимало матерів із дітьми-підлітками. Жінки рятують їх від російської школи, громадянства і взагалі від «руського міру», щоб ті могли мріяти про волонтерство чи навчання у США.

— Вже й до нас докочується: ці всі пілотки червоні, роздають щоденники «за Путина», «за Россию». Нащо це потрібно? Я у своєму домі сплю, а він для мене наче чужий. Так і для дітей школа в окупації, — каже жінка з селища на півночі Луганщини і, як усі інші, просить не називати її імʼя. Вона відправляє доньку до Ірландії, а сама вертається додому, де на неї чекають молодший син і чоловік. Усю дорогу мама й донька тримаються за руки.

— Класна керівниця у травні сказала: «Робіть російський паспорт, бо не видамо атестат», — говорить інша жінка, з Антрациту.

Ще одна мати супроводжує доньку в київський університет, де та вивчатиме фотографію. А сама повертається: вдома є люди, які її потребують.

Усі жінки говорять тихо, у всіх спільний досвід: в окупації вони втратили роботу, майже припинили виходити з дому. Життя звузилося до подвірʼя приватного будинку.

З 23 липня по 5 серпня 2023 року росія не пропускала людей через гуманітарний коридор. У волонтерів з «Атмосфери» є пояснення: виїжджало забагато дітей, росія хоче лишити їх собі.