Окупанти вивезли в росію тисячі українських увʼязнених. Один з них пройшов цей шлях і майже повернувся додому — він розповідає про катування й «життя» в російських колоніях

Аліку (повне імʼя — Олексій) 47 років, він з Миколаєва. У 2020 році потрапив у Херсонську колонію за крадіжку. Звільнитися мав 28 липня 2023-го, але через повномасштабне вторгнення цього не сталось. Восени 2022-го, коли росіяни тікали з Херсону, Аліка та ще дві з половиною тисячі вʼязнів вони вивезли на південь росії й розподілили по різних колоніях. Там їх постійно катували, принижували й примушували прийняти російське громадянство. У серпні волонтери міжнародної організації Unmode, яка допомагає вʼязням у пострадянських країнах, вивезли Аліка і ще пʼятьох бранців росії в Грузію. Там вони перебувають і досі. Алік розповів «Бабелю» свою історію, а директорка Unmode Айдана Федосік пояснила, як ця історія перегукується з іншими історіями увʼязнених, яких росіяни незаконно вивезли з країни.

Алік: У 2022 році я сидів у Херсоні за крадіжку. Коли росіяни окупували місто, начальник колонії [Євген] Соболєв та охоронці перейшли на їхній бік. Але у самій колонії мало що змінилося. Хіба що на її території росіяни ремонтували свою техніку, а в їдальні — готували їжу на своїх вояків. Загалом у колонії станом на початок окупації було близько 900 вʼязнів.

Айдана: У перші місяці війни ніхто з міжнародних організацій не звертав уваги на проблему українських вʼязнів. Цьому сприяла заява Людмили Денісової про те, що з Херсону всіх встигли евакуювати. І до, і під час війни Unmode підтримували звʼязок з українськими увʼязненими в Херсоні. Вʼязні в режимі реального часу розповідали про побиття й про те, як росіяни КАМАЗами вивозили з колоній медикаменти і продукти. Принаймні одну людину в СІЗО Херсону розстріляли, а її сусіда — примусили прибирати місце страти, розповідав нам увʼязнений, який був свідком.

Алік: Нас почали вивозити з Херсону на лівий берег Дніпра напередодні звільнення Херсону. Двадцять пʼятого жовтня 2022-го всіх загрузили в автозаки і частинами перевезли в колонію № 7 у Старій Збурʼївці. Режимники пояснювали, що це вони нас так «рятують». Були ще люди з інших колоній: з «пʼятірки», «десятки». Усього привезли десь 1 700 людей.

У колонії в Старій Збурʼївці сиділи хворі на туберкульоз, у когось була відкрита форма, нас кинули до них, дехто заразився, я точно знаю про шістьох. Разом зі збурʼївськими там сиділо 2 500 людей — умови були жахливі, кількадесят людей були у невеликій камері, як оселедці в банці. Так ми провели півтора тижня.

Айдана: У Стару Збурʼївку звезли увʼязнених з усіх херсонських колоній та СІЗО. За словами вʼязнів, там їх били та клали на землю зі словами «хотіли в Європу — отримуйте рускій мір». Попри те, що там були хворі на туберкульоз, ніяких ліків не було.

Алік: Третього листопада 2022-го зі Збурʼївки людей етапами вивозили на Крим. Мене везли вночі 4 листопада. В етапі було по пʼять автозаків КАМАЗ, в кожному по 50 людей. Куди ми їдемо — не пояснювали. Маршрут зі Збурʼївки був такий: СІЗО ФСБ у Сімферополі — колонія № 126 у Керчі — колонія № 14 у Краснодарі.

Айдана: Коли у листопаді хлопці сказали «нас везуть на Крим, прощавайте», ми готувались до найгіршого — що їх повезуть на лінію фронту і ззаду поставлять загороджувальні загони. Проте згодом хлопці вийшли на звʼязок у росії. До кінця грудня ми вже знали: викрадених з окупованих колоній розподілили лише по колоніях півдня рф: Краснодарського і Волгоградського краю, ще деяких — у Ростов-на-Дону.

Алік: Ми їхали до Сімферополя годин сімнадцять. Щойно вийшли з автозака в тюрмі ФСБ в Сімферополі, нас сильно побили. Тільки спробуй підняти голову чи відвести погляд — отримаєш і дубиною, і ногами — і по ребрах, і по голові. Якщо спіткнешся — тут же добивають. Нас обшукали й відібрали усі особисті речі: сумки, чай, цигарки, навіть зубну пасту чи ліки. Все це під крики «фашисти», «нацикі», «бандеровци». У ФСБ ми провели дві години. Далі ще була зупинка в колонії в Керчі, а далі — Краснодар. Загалом ми їхали півтори доби. В автозаку було по 50 людей, тому майже всі їхали стоячи. Ні пити, ні їсти весь цей час не давали.

Айдана: Всіх 2 500 українських вʼязнів конвоями через Крим вивозила Федеральна служба виконання покарань росії. Дорогою багатьох жорстоко били й обшукували. Росіяни шукали колишніх військових, а також тату з символікою «Азову» чи нацистськими хрестами. Деяких людей у Сімферополі та Керчі вбили.

Алік: У Краснодарі , щойно ми вийшли з автозаків, нас знову побили і обшукали. Прямо на вулиці опєра примусили перевдягатися у російську робу. Було дуже холодно, ми босоніж стояли на бетоні. Деяких примусили роздягатися повністю при жінках-наглядачках. Опєра особливо вишукували у нас наколки. А у мене їх багато, одна з них — жінка в німецькій військовій формі. Це взагалі не про нацизм, і [в тюрмі] всі знають про це. Але як тільки її побачили — припинили бити інших й усі накинулись на мене. Побили так, що я не міг ходити. Після цього мене відправили в ізолятор на два тижні.

В ізоляторі я пробув півтора місяця. Спершу — за наколку, потім за мій ціпок «з нацистським орлом». У мене проблеми з судинами, тому я ходжу з ціпком. Але його відібрали, коли нас привезли у Краснодар. Там місцеві [увʼязнені] видали мені той, який самі зробили: у нього на ручці вирізьбили голову орла. Один з тюремників сказав, що це нацистський символ. За це мене знову кинули в ізолятор.

Камери в Краснодарі були нормальні: теплі, облаштовані — це все робили самі зеки. Але різницю між українською колонією та російською помічаєш одразу. В Україні якщо ти правий, то можеш це пояснити, довести тюремнику й піти собі. Тут же в людях вбивають все людське, не тільки в українцях — вони своїх же ненавидять.

Айдана: Коли українців привезли в росію, у них забирали все, навіть труси — залишали тільки робу. Перші тижні вони жили у відокремленому від усіх бараку. До них заборонили наближатися іншим вʼязням, а тюремники казали: «Тут тримають фашистів». Згодом в українців почались проблеми зі здоровʼям через ВІЛ чи туберкульоз, які в росії їм не лікували. Після цього у них таки зʼявились певні права: їх перевели у звичайні камери, дозволили мати білизну, а хворим почали давати ліки.

Алік: У колонії українців допитували, били і пропонували російське громадянство. Перші два тижні водили на допити до оперуповноважених. Вони постійно ставили одні й ті самі запитання: розпитували про ставлення до України, до путіна, що думаємо про війну і чи хотіли воювати. Звісно, ніхто правди їм не казав. Декого на цих допитах били, мене — ні. Опєра переконували, що Україна нас кинула, і постійно пропонували взяти російський паспорт. Якщо відмовлявся, питали чому, і що думаєш про Україну. Один опєр казав мені, що я рускій, бо думав, що я з Херсону. Я не витримав і сказав: я був українцем і ним залишусь. За це погрожували викликати ФСБ і вивезти мене в ліс.

Айдана: Українським вʼязням постійно пропонують російське громадянство. Головна його «перевага» — після закінчення строку дійсно відпускають, а не везуть у міграційну тюрму. Де-юре з російським паспортом людина може повернутися в Україну: такі одиничні прецеденти були. Але також це ризик отримати повістку в російську армію.

Алік: Після перших двох тижнів допитів нас уже не чіпали. Режимники били лише «завгоспів» — так називають вʼязнів, які ще в Україні працювали на адміністрацію колонії. Далі за нами постійно спостерігали. Вони хотіли знати, як поводяться українці, про що говорять між собою. Про це адміністрації розповідали деякі російські зеки.

Айдана: Вʼязням в росії заборонено мати власні речі й телефони. Проте певні права у них все ж є. Вони забезпечені харчуванням, до них може прийти адвокат, хоч це і не має сенсу, вони можуть отримати «передачку».

Алік: З самими зеками-росіянами бійок у нас не було. Але ми сварилися через війну. У камері постійно працює телевізор. Для російських вʼязнів «Рен ТВ» — найкраще, що може бути. Вони як зомбовані, навіть у YouTube відмовляються заходити. Тому частина з них хоче на війну, аж очі горять. Але зазвичай це просто спосіб вийти на волю. Я особисто бачив, як тричі на зону приїжджав «Вагнер». До них усі йшли добровільно, кожного разу — кількадесят людей. Зазвичай це ті, у кого строк 13—25 років. Українцям нічого такого не пропонували, і охочих серед нас не було.

Айдана: Українців із вʼязниць на війну не забирають, але в деяких колоніях їх примушують працювати і возять на промзони нарівні з росіянами. Також влітку 2023-го українців, у яких невдовзі закінчувався строк, почали вивозити на роботи в Керч. Там вони будують колонію й більше у рф не повертаються. Ці вʼязні повідомляють про побиття, катування й сексуальне насильство в Керчі. Після завершення строку їх звільняють, і теоретично вони можуть повертатись в Україну.

Алік: 28 липня 2023 року у мене закінчився строк і я вийшов з колонії. Але не встиг зробити і двох кроків, як мене скрутила поліція. Затримали, бо я «незаконно перетнув російський кордон». Поліцейські причепилися, що у моїй довідці про звільнення написано «звільнено з колонії у Збурʼївці», хоча я сидів у Краснодарі. Мене відвезли у відділок, наклали штраф 2 000 рублів і одразу повезли в суд, а потім — у міграційний центр у Гулькевичах. Там тримають тих, кого вже випустили з вʼязниці. У ньому я провів майже місяць.

Айдана: Затримання одразу після звільнення з вʼязниці — типова схема. Суд виносить українцям постанову про «випровадження», але жодних інструкцій, що далі має робити людина, аби виїхати з росії, немає. Тому люди можуть надовго застрягнути у міграційних центрах, які радше є міграційними тюрмами. Тут знову пропонують російське громадянство.

Алік: Міграційний центр — по суті та сама вʼязниця, але там трохи кращі умови. Зі мною там було 70 українців, ще більше — таджиків, узбеків, інших. Коли тебе звідти випустять на волю і від чого це залежить — невідомо. Є люди, які сидять там понад рік. Взагалі там можна провести до двох років, як мені пояснювали.

Коли ми були в росії, Україна взагалі з нами не звʼязувалась. І в колонії, і в міграційному центрі з нами постійно тримали звʼязок волонтери. Без них вибратися б не вийшло. Одного вечора підійшли працівники і сказали, що зранку ми їдемо на кордон. Так 16 серпня 2023-го мене і ще пʼятьох українців судові пристави повезли на Верхній Ларс.

Айдана: Ми включаємося в процес повернення людей з росії, коли вони вже потрапили у міграційний центр, тобто юридично є вільними. Проте з міграційними чиновниками спілкуються самі люди, вони мають ініціювати розмови про повернення. Українці мають пояснювати міграційникам свої права й план виїзду з рф або подавати скарги на їхню бездіяльність. Наше завдання — надати людям усю інформацію. Проте все впирається у персоналії: якщо начальник центру не хоче, щоб українці виїхали, цього не буде. Наприклад, адміністрація міграційного центру в Гулькевичах ігнорує прохання про депортацію від 30 українців, яких там утримують понад 10 місяців.

Алік: На кордоні росіяни нас швидко пропустили й поставили у паспорти відмітки, що ми невʼїзні в росію. Але Грузія нас не пропускала. Чому — не знаю. Так ми застрягли в буферній зоні на 11 днів.

Айдана: Грузія відмовилась пускати українців з міркувань безпеки, бо це українці, колишні вʼязні, їдуть з росії, і прикордонники не знають їхньої історії. Раніше всі питання з Грузією ми вирішували через українське посольство, проте цього разу це не спрацювало. Ми подали скаргу в ЄСПЛ на уряд Грузії й запросили термінові заходи. ЄСПЛ поставив Грузії питання, відповідь йому мали надати до 31 серпня. А 27 серпня хлопців пропустили. Доки вʼязні були там, наші волонтери доставляли їм їжу.

Алік: На Верхньому Ларсі ми кілька днів ночували просто на вулиці при +10 ℃. Потім місцеві будівельники дозволили ночувати в їхньому приміщенні на кордоні, а згодом прикордонники пустили у свою кімнату. Це сталося після того, як одного з нас у буферній зоні спробував викрасти російський спецназ. Грузинська поліція його відбила і взяла всю групу під охорону. На 11-й день до нас підійшов головний прикордонник і сказав: нас можуть пропустити, якщо ми на відео відмовимося від їхнього захисту. Ми це зробили — і нас пропустили. Нас одразу зустріли волонтери й відвезли в хостел у Тбілісі.

Айдана: 80% успішного виїзду з рф — це упертість людини, її знання законодавства і наявність документів. Ще 20% залежать від працівників колоній та міграційних центрів. Проте якщо у людини немає документів для виїзду й немає близьких в Україні, які можуть допомогти з документами, шанси повернути її наближаються до нуля.

Алік: Зараз ми у Тбілісі, все добре. Головне навіть не те, що я на волі, а те, що я виїхав з тієї недодержави. Я хочу повернутися в Україну. У мене там мама, вона вже немолода. Та я ще не знаю, що далі робити. Просто я не бачив цього всього жаху, який пережили люди. Спочатку треба просто приїхати додому.

Айдана: З січня 2023 року Unmode змогли витягти з подвійного полону (вʼязниці та росії) 78 українців. Половина з цих людей — вже в Україні. На території росії ми супроводжуємо ще 101 людину — це ті, хто готується до виїзду з рф. Частина людей успішно приїжджає в Грузію, але не може виїхати звідти через відсутність документів. Теоретично вони могли б виїжджати через «білі» паспорти, але ця опція поки недоступна для засуджених.

Щоб і далі розповідати про воєнні злочини росії, нам потрібна ваша допомога. Підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: paypal@babel.ua