«І така срака у нас постійно — то спека, то корона, то війна, то потоп». Фермер Олександр Шерстюк в окупації збирав врожай під російськими автоматами, а зараз косить пшеницю під обстрілами

Увечері 6 червня 2023 року фермер Олександр Шерстюк стояв посеред свого поля пшениці в селищі Інгулець на Херсонщині і спостерігав, як вода з Каховської ГЕС затоплює все навколо. Сусідські ячмінь і пшениця вже були під водою. Олександр сподівався, що його пшеницю ця доля омине — його земля на пагорбі, і вода туди дійсно не добралась. «Пощастило», — подумав Олександр, зірвав колосок, придивився до зерен і викинув із розпачем — пшениця не вродила. Чоловік розраховував на цей врожай, щоб перекрити збитки свого господарства після окупації. Росіяни забирали у селян техніку, збирали данину з кожного центнера врожаю і змушували відправляти все в окупований Крим. Там зерно продавали вдвічі дешевше, ніж в Україні. Брати Олександра давно живуть за кордоном, а він з дружиною, попри все, виїздити не хоче. Каже, якби держава хоч трохи підтримала фермерів, які з останніх сил бʼються за кожний колосок, можна було б якось протягнути. Кореспондентка «Бабеля» Ганна Мамонова розповідає історію Олександра, яка нагадує історію України.

1.

Олександру 42 роки. Він наймолодший з трьох братів родини Івана та Вікторії Шерстюків. До розпаду СРСР сімʼя жила в Херсоні. Іван працював на заводі, Вікторія там само була бухгалтером. Коли в Україні почали розпаювання колгоспів, Шерстюки взяли собі 42 гектари землі і переїхали в Інгулець будувати власне фермерське господарство. Земля їм дісталася поряд із закинутим камʼяним карʼєром. Родина розчистила від каміння невеликий майданчик і побудувала будинок. За двадцять метрів від дому починалися їхні поля на схилах.

— Земля тут така собі. Якщо спека, то все сохне. А як пройде дощ, земля склеюється в глиби так, що сапкою не роздовбати, — каже Олександр. — Але можливості вибирати у нас ніколи не було, раділи тому що маємо.

Шерстюки тримали корів, індиків, свиней, вирощували овочі на продаж. У 1995 році Іван заснував у Інгульці фермерське господарство «Зелений гай», викупив на аукціоні у сусідів поля. Родинне господарство розрослося до 100 гектарів, які засівали ячменем та пшеницею.

— У девʼяностих всі хотіли їсти, а продукти були тільки з села, тим і заробляли, — каже Олександр. — Ми садили пʼять гектарів суниці і два — малини, по пʼять тонн вибирали за літо. Були яблуневі сади. Батьки змушували працювати — прививали любов, так сказать, до землі. А тепер вже тяжко кинути цю справу.

Фермером у родині став тільки Олександр. Середньому сину Іван Шерстюк допоміг відкрити будівельний бізнес у Херсоні, а старшому — побудував у Інгульці магазин та бар. Там двадцять років тому Олександр познайомився зі своєю дружиною Альоною. Молода родина оселилася на фермі — стали жити вчотирьох: батьки Олександра і він з дружиною. Інші сини вже давно мали свої родини і жили окремо. Зараз обидва за кордоном — старший в Італії, а середній в Польщі.

— Батько так і планував, що справа його життя перейде саме до мене, — каже Олександр. — Я і сам цього хотів, тільки мало. Ця робота в Україні не цінується. Немає заробітків.

Усе життя Олександр займається фермерством попри перешкоди — наче останній герой, жартує він. То з погодою не щастить і неврожай, то ціна на зерно занизька, бо вродило у всіх.

— Не держава приймає зерно у фермерів, а перекупники. Держава тільки звітує, скільки тонн експортували, наче вона чимось допомогла цьому, — пояснює чоловік. — Фермер у нас незахищений, бо немає гарантій, що влітку здаси пшеницю не дешевше, ніж минулого року.

Особливо складні для Олександра були останні роки перед великою війною. Через карантин закрилися ринки та продуктові бази, де приймали суницю, люди боялися приходити вибирати ягоду. Фермер втратив ціле поле.

— У мене суницю збирали по сто людей на день, а як це зробити під час карантину — небезпечно, — згадує він. — Ми корячилися самі, а потім скосили її.

Олександр мріяв купити комбайн за три мільйони гривень — позичив гроші в банку. Але зараз каже — сам себе загнав у боргову яму. Кожен місяць доводилося платити 20—30 тисяч гривень відсотків за кредитом. Щоб погасити борг, Олександр з дружиною Альоною їздили на заробітки до Польщі.

— Ми там розповідали, що у нас ферма, поля суниці, сади горіхів, лани пшениці, а люди дивувалися: «А як так, що ви заробити навіть на комбайн не можете». А отак, — каже Альона.

Відсотки за комбайн Олександр виплачував останні три роки, а восени 2021 року продав його, бо не встиг вчасно погасити кредит. Тієї ж осені засіяв поля пшеницею, ячменем і рапсом — всього 140 гектарів. Каже, ніхто й гадки не мав, що 24 лютого їхнє село окупують. А якби і мав, то вибір у селянина небагатий — земля є, значить треба її обробляти.

2.

Олександр та Альона дізналися про окупацію, коли вранці 24 лютого почули вибухи. Що робити — не знали. Поля засіяні, тож залишилися. Батька з матірʼю відправили до середнього сина, який ще до вторгнення переїхав у Польщу.

У перші місяці в селі ще був український мобільний звʼязок. Родина передавала інформацію про пересування росіян у чати ЗСУ. Їхній будинок стоїть на горі, звідки повністю проглядається дорога, по якій ішли окупанти. У Альони вдома був бінокль, тож вона влаштувала собі «командний пункт». Жінка спостерігала, а чоловік писав повідомлення військовим.

— Ми точно не знаємо, але вважаємо, що завдяки нам один гелікоптер підбили. Бо вони тут літали, ми куди треба написали — і потім як прилетить! — каже Альона.

Коли в селі зник український мобільний звʼязок і зʼявився російський, селяни вже не знали новин — настала повна тиша.

— По селу пройдешся — і нікого немає. Можна кричати «Еге-ей!» — і відлуння почути. Всі по домах сиділи, як миші, — згадує Альона. — Люди зі своїх машин колеса познімали, щоб росіяни не забрали. Але ж то таке — якби з автоматами прийшли, то колеса швидко б знайшлися.

На початку літа настав час косити рапс, якого Олександр засіяв 37 гектарів. Солярки фермер не мав, тож поїхав шукати на заправки. Коли повернувся на поле, побачив росіян. Ті сказали платити «дань» — або врожаєм, або грошима. Грошей не було, тож довелося віддати пʼять тонн рапсу з зібраного врожаю. Потім стільки ж — із врожаю ячменю. Данину селяни звозили росіянам в ангар, який ті розбили в одному з закинутих заводів поряд з Інгульцем. Звідти окупанти відправляли врожай у Крим і продавали там.

— Сусіди поля восени засіяли, а як з окупації поїхали, то росіяни змусили інших фермерів, у кого були комбайни, вийти і скосити їм врожай. Якщо хтось відмовлявся, то стріляли — лякали, — каже Олександр. — Техніку росіяни забирали лише нову, такі старі трактори, як у мене та сусідів, слава богу, не чіпали.

Свій врожай рапсу Олександр теж відправив у Крим. Він швидко псується, тож треба було його терміново продавати. У Криму в нього купили рапс по 180 доларів за тонну — в Україні в цей час платили 400 доларів. А от ячмінь залишили вдома на горищі. Десятого листопада село нарешті звільнили з окупації. Вже наступного дня на поля Олександра приїхали військові — дивитися, чи не заміновані вони. Шукали міни, але фермер вже все засіяв.

— Вони питали: «Як ви не боялися сіяти, якщо росіяни могли все замінувати?» — згадує Олександр. — Ми боялися, звісно, але вибору не мали.

3.

Врожай 2023 року в Олександра — лише пшениця. Посіяв її восени, ще під час окупації. Рапс не сіяв, а 80 гектарів землі лишив під паром, щоб відпочила.

— Восени вагався, сіяти пшеницю чи ні. Звільнять нас чи ні. Дивлюсь, що всі сіють, ну то і я вирішив, — каже фермер. — По селу без роботи тинятися не діло.

Поки чоловік розповідає свою історію виживання, Альона весь час жартома закидає йому: «А могли б сидіти в цей час в Італії у брата». Олександр спочатку не відповідає, а потім каже: «Сиділи б там і гроші проїдали. А тут дім». Альона погоджується з чоловіком, що кинути свої поля не змогла б.

— Зараз нам живеться дуже страшно, але не так нервово, як в окупації. Страшно, бо росіяни луплять по селу щодня. Он чуєте, свистить? — каже чоловік і десь зовсім поряд розривається снаряд. — Це від нас до них. Росіяни луплять хаотично, не знають, де наші стоять. А наші їм відповідають, і так безперестанку.

Після деокупації на подвірʼя родини дванадцять разів прилітали снаряди. Один раз уламки поранили Олександра в ногу. Але не сильно, каже він, рана загоїлася без лікарів.

Грошей у родини за півтора року великої війни залишилося обмаль — бережуть кожну копійку, щоб зібрати врожай пшениці. Нещодавно фермер дізнався, що приймати зерно в нього будуть по 160 доларів за тонну. Але щоб довезти врожай до елеватора, він найме машину — з кожної тонни втратить 45 доларів. На самому елеваторі частину зерна відбракують. З виручених грошей він заплатить податки, комбайнеру і за оренду землі. До 100 гектарів землі, що має родина, ще 100 гектарів вони орендують у сусідів.

— Сподіваюся, мій чистий заробіток з пшениці буде хоча б 80 доларів з тонни, — каже він. — Зібрати багато зерна не вдасться. Планував з гектара косити 40 центнерів, а дай бог, щоб було 20.

Невдача з врожаєм Олександра спіткала, бо перед посадкою він обробив зерно лише раз — від грибка, а треба було двічі, щоб не їли комахи. Але на другий раз у фермера не було отрути, в окупації її не знайти. Коли пшениця зійшла, якась «кузька зжерла колоски, і пшениця не закущилася».

Кузькою Олександр називає будь-яку комаху, яка гризе його поля. Вона живе і в садах волоських горіхів — дерева у нього посаджені на 65 гектарах. Сорти французькі і дуже вибагливі. Вісім років тому він посадив їх, щоб експортувати за кордон. Перший раз його сад вродив під час окупації — родина полущила горіх і продала місцевим. Цьогоріч врожай будуть здавати в Україні, за кордон відправити не зможуть.

— Уся логістика зламана. Раніше горіх відправляв у порти в Одеську область, і звідти його експортували, а зараз все по землі іде, ціна на транспортування буде більша, ніж мені заплатять за врожай, — каже Олександр. Він розламує руками ще незрілий горіх і показує, як «кузька» зʼїла серцевину.

— Бачите, відсотків тридцять вони мені пожерли горіхів, — свариться він. — І така срака у нас постійно — то спека, то корона, то війна, то потоп. Нас, на щастя, хоч не затопило, коли ГЕС підірвали, а сусіди пшеницю втратили.

У полі родина, попри обстріли, працює без бронежилетів. Було таке, що кидали трактор і тікали у сховище. Але ні Олександр, ні його сусіди-фермери навіть не думають не зібрати врожай — це єдиний заробіток і для господаря, і для тих, хто має комбайни і ходить за наймом працювати.

— Нам бракує не сміливості, а солярки, — каже він.

Із паливом в селі біда — воно подорожчало, і знайти його так само важко, як було в окупацію. А солярка Олександру потрібна як вода — на день роботи витрачає 160 літрів, заправляє то два трактори, то два комбайни.

Каже, якби ж держава хоч якось допомагала йому і таким приватним фермерам, як він, а то ні пального, ні дотацій, і скупників зерна ніхто не регулює. Ті встановлюють ціну, яка вигідна їм — усі витрати за нову логістику експорту зерна по землі лягли на селян.

Як збирати врожай восени — не зрозуміло, хоча Олександр уже готується до посівної. На деокупованих територіях є гуманітарна допомога від Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН — FAO. Олександру дали сім мішків кукурудзи та десять мішків соняшнику на посів наступного року. Також він хоче посіяти рапс — але не впевнений, що знайде гроші, щоб купити насіння, посіяти й зібрати врожай.

Так само розгублені й інші фермери в Інгульці. Тепер їх не більше десятка. Олександр загинає пальці й перелічує: «Один спився, другий спився, третій розчарувався».

— Чи розчаруюся я? Та я вже давно це зробив, але ну як ти це кинеш, — каже він. — Це земля. Її або любиш, або ні. Я люблю.

Щоб Олександр спокійно зібрав врожай — підтримайте ЗСУ .