Українець Георгій Кістяківський допоміг Оппенгеймеру створити ядерну бомбу, а потім радив трьом президентам США від неї відмовитись. Ось його історія

Серед персонажів фільму Крістофера Нолана «Оппенгеймер» є вчений Джордж Кістяківський. Цей американський фізик і хімік українського походження був одним з безпосередніх творців атомної бомби — розробив для неї детонатор. Джорджем він став уже у США. А народився Георгій Кістяківський в Боярці під Києвом. У 18 років він воював із більшовиками, у 25 захистив докторську в Берліні, у 30 викладав у Гарварді, а в 40 став відомим експертом з вибухівки. Саме тому його й запросили до проєкту зі створення атомної бомби. Потім Кістяківський працював науковим радником у трьох американських президентів й активно виступав за ядерне роззброєння. Дійшло до того, що він розсварився з Білим домом і долучився до антиурядового руху проти війни. «Бабель» розповідає про шлях Кістяківського від Боярки до засекреченого містечка Лос-Аламос в американській пустелі.

Кістяківський був ученим з бойовим досвідом. Він народився у 1900 році в Боярці під Києвом у родині інтелігентів. Його дід по батьківській лінії Олександр Кістяківській був професором права і відомим адвокатом з кримінального права. Батько Богдан працював професором філософії, за царських часів вважався політично неблагонадійним, а в 1919 році став членом Української академії наук. Його дядько Ігор був міністром внутрішніх справ в уряді гетьмана Павла Скоропадського. Брат Олександр став видатним українським орнітологом й очолив кафедру зоології Київського університету імені Тараса Шевченка.

Після більшовицького перевороту 18-річний Георгій долучився до Білого руху і воював проти радянської влади. У 1920 році, рятуючись від більшовистського наступу, разом з білими емігрантами відплив з Криму до Туреччини. Пройшов через табір для інтернованих вояків Білої армії та в 1921 році нарешті дістався Парижу. Там Георгій зустрівся з дядьком Ігорем, який теж утік від більшовистського режиму, проте не з порожніми руками, а з коштовностями, зашитими в підкладці одягу. Цього йому вистачило, щоб облаштувати адвокатську контору й оплатити племінникові навчання в Берлінському університеті.

У 1925 році Кістяківський захистив кандидатську дисертацію з фізичної хімії. Через наплив мігрантів з колишньої Російської імперії в Західній Європі до них ставились все менш прихильно. Георгієві ледь вдалось знайти професора в Берлінському університеті, який би погодився стати його науковим керівником. Тож подальшу наукову карʼєру Кістяківський вирішив робити у США. У 1926 році він отримав міжнародну стипендію і викладацьку посаду в Принстонському університеті. У 1930-му Кістяківського запросили до Гарварду на кафедру хімії. За три роки він отримав американське громадянство як Джордж Кістяковський — відтоді саме під таким прізвищем виходили його наукові праці.

У США Кістяківський став експертом з вибухівки. Наукові досягнення поступово привели його у військову сферу. У 1940 році Кістяківський долучився до Національного комітету з військових досліджень та очолив Лабораторію з дослідження вибухових речовин у Гарварді. Він експериментував із різними видами вибухівки, насамперед із гексогеном — потужною вибухівкою, яку розробили німці. Одне з головних завдань полягало в тому, щоб налагодити виробництво гексогену в промислових масштабах.

Експериментуючи з гексогеном, Кістяківський знайшов застосування й для одного з його побічних продуктів — октогену. Цю нетоксичну вибухівку він змішував із борошном, щоб китайські партизани могли провозити її контрабандою для боротьби з японцями. Це була своєрідна «їстівна вибухівка», з якої можна було виготовляти як бомби, так і млинці. Згодом його розробки в галузі вибухових процесів порівнювали з винаходом динаміту Альфредом Нобелем.

Інший важливий напрямок роботи Кістяківського — дослідження властивості детонації та ударних хвиль. Від Національного комітету він отримав завдання описати, яким буде ефект вибуху силою в кілька кілотонн у тротиловому еквіваленті. На той час ще не було таких потужних бомб. Тож Кістяківський почав досліджувати це, вивчаючи наслідки потужних промислових вибухів добрив з нітрату амонію.

Без Кістяківського атомна бомба могла б і не спрацювати. На початку 1943 року група вчених під керівництвом Роберта Оппенгеймера відправилась до Лос-Аламосу працювати над ядерною програмою США. Перші роботи були зосереджені на конструкціях «гарматного типу». Простими словами, один шматок критичної речовини вистрілювали в інший, щоб створити ланцюгову ядерну реакцію. Для уранової бомби такий підхід спрацьовував. Але для плутонієвої більше підходила нова технологія імплозії — спрямованого всередину вибуху, який стискає заряд ядерної бомби, поки маса плутонію не стає надкритичною (так, це складно).

Ось тут і знадобився досвід Кістяківського, і в жовтні 1943 року його запросили долучитися до Мангеттенського проєкту. Він погодився, але висунув кілька умов. Одна з головних — дозволити його доньці Вірі приїжджати до нього в Лос-Аламос на літні канікули. Зазвичай секретна служба, що наглядала за вченими, це забороняла, але для Кістяківського зробили виняток. Віра провела там літо 1944 і 1945 років. Вона згадувала, як вони з батьком катались на конях, і він іноді порушував правила безпеки, щоб її вразити. Якось за обідом він вказав на одного зі вчених і розповів доньці, що це відомий данський фізик Нільс Бор. Цього робити було не можна — Бор працював у Лос-Аламосі під псевдонімом. Згодом Віра Кістяківська пішла батьковою стежкою ядерної фізики. Вона стала першою професоркою Массачусетського технологічного інституту й активно виступала за гендерну рівність в науці.

Кістяківський зі своїм завданням впорався — розробив складні багатокутні вибухові лінзи, які стали своєрідним спусковим гачком атомної бомби. Перші випробування призначили на 16 липня 1945 року. Напередодні ввечері вчені зробили ставки на результат, адже ніхто напевно не знав, що станеться під час вибуху. Хтось був упевнений, що всі загинуть. А Кістяківський заклався на свою місячну зарплату, що випробування будуть вдалими й усі залишаться живі. Так зрештою і сталося, хоч вибух справив на вчених незабутнє враження. «Я впевнений, як настане кінець світу, останньої мілісекунди існування Землі людство побачить те саме, що зараз побачили ми», — сказав тоді Кістяківський.

Браузер не підтримує відео

На початку серпня 1945 року США пустили нову суперзброю в хід: скинули атомні бомби на японські міста Хіросіму та Нагасакі. «Після Хіросіми вечірки не було. Люди, які створили таку страшну зброю, просто не могли з цього приводу веселитись. Тільки після капітуляції Японії настало величезне полегшення. Війна закінчилася, і жоден американський солдат більше не загине», — згадувала Віра Кістяківська, яка в той час приїхала до батька в Лос-Аламос.

Кістяківський став антивоєнним активістом. Після завершення Мангеттенського проєкту він повернувся до викладання у Гарварді. Та в Білому дому про нього не забули. У 1957 році його запросили до Президентського консультативного комітету з науки при адміністрації Двайта Ейзенхауера. Кістяківський був науковим радником і наступних американських президентів: Джона Кеннеді та Ліндона Джонсона.

На цій посаді вчений виступав за те, щоб стратегія контролю над ядерними озброєннями була зосереджена саме на роззброєнні, а не на інспекціях. За пропозицією Кістяківського всі ядерні випробування, що перевищують рівень технології сейсмічного виявлення, мали бути заборонені. Ці положення ввійшли до Договору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі й під водою 1963 року. Його підписали тодішні ядерні держави — США, СРСР і Велика Британія.

За заслуги перед державою Кістяківський отримав кілька нагород. Однак наприкінці 1960-х він розірвав звʼязки з урядом на знак протесту проти війни у Вʼєтнамі. У 1972-му він пішов на пенсію з Гарварду й активно долучився до антивоєнного руху. Науковець став членом, а згодом і головою організації «Рада з придатного для життя світу» і проводив кампанії проти розповсюдження ядерної зброї. «Ще в Лос-Аламосі я мав сумний досвід. Навесні 1945 року розвідка сказала нам, що Японія так просто не здасться, і нам доведеться організовувати вторгнення з величезними людськими втратами. Це переконало мене, що використання атомних бомб було виправданим, щоб якомога швидше закінчити війну. Потім я поступово зрозумів, що це не так», — згадував Кістяківський.

Кістяківський наголошував на своєму українському походженні. Перебуваючи на посаді наукового радника президента, він неодноразово розповідав про своє українське коріння та про членство в українських організаціях, зокрема в Науковому товаристві імені Тараса Шевченка. Та протягом усього життя йому постійно доводилось уточнювати, що він українець, а не росіянин. Так сталося і під час його останнього інтерв’ю у 1982 році, коли його перепитали: «Ви ж росіянин, правильно?». На що Кістяківський відповів: «Ні, я українець. Це все одно, що сказати шотландцю, що він англієць».

Незалежна журналістика — потужна зброя, без детонаторів і вибухівки. Підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: paypal@babel.ua.