Вторгнення росії в Україну наперед обґрунтували Сталін і Солженіцин, а міф про єдиний народ тягнеться з XV століття. Головне з нової книги Сергія Плохія «Російсько-українська війна. Повернення історії»

У травні 2023 року видавництво W. W. Norton & Company випустило нову книгу українсько-американського історика Сергія Плохія «Російсько-українська війна. Повернення історії». Плохій — провідний спеціаліст з історії Східної Європи, професор кафедри української історії в Гарвардському університеті, автор багатьох книжок і наукових робіт, в тому числі популярної книги «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності». У своїй новій книзі він досліджує історичні причини російського вторгнення в Україну 2022 року, описує різні етапи відносин двох країн та становлення російського міфу про «єдиний народ», основи якого можна знайти ще в XV столітті. Редактор «Бабеля» Дмитро Раєвський прочитав книгу Плохія та переказує її основні тези й фрагменти (насправді там іще багато цікавого).

У російського міфу про «єдиний народ» росіян і українців є дві ключові історичні точки. Перша — у XV столітті, коли московський князь Іван III оголосив себе «господарем всея Русі». Для Івана III це був суто політичний крок, він активно завойовував сусідні князівства, приєднав до Москви Новгородську республіку, і йому потрібно було підвищити свою легітимність. Хоча Рюриковичів у XV столітті було вже багато, і кожен з них теоретично міг заявити те саме. Київським князем Іван ніколи не був, бо Київ тоді входив до складу Великого князівства Литовського.

Друга ключова точка — у XIX столітті, коли російські історики почали шукати історичне підґрунтя для існування Російської імперії. Тоді посилилися незалежницькі настрої в різних частинах імперії, відбулося два серйозних повстання в Польщі, і владі потрібні були історичні аргументи проти цього руху. Так виникли ідеї «єдиної та неподільної росії», «словʼянської єдності» та єдиного російського народу, який веде свою історію від часів Київської Русі.

Сергій Плохій робить висновок, що з суто історичної точки зору Київ можна назвати джерелом, наприклад, релігії чи панівної династії усіх князівств, які утворилися в рамках Київської Русі — від Галицько-Волинського до Московського. Але вже у XV столітті це все були досить різні держави з різними політичними та культурними орієнтирами. А тодішню війну між Москвою та Новгородом можна вважати першою битвою, яку демократія в росії програла авторитаризму.

Першого грудня 1991 року в Україні пройшов референдум про підтримку Акту проголошення незалежності України. Незалежність підтримали 90,32% громадян. У Донецький області — 83,9%, у Луганській — 83,86%, у Криму — 54,19%.

За кілька днів до українського референдуму тодішній голова російського уряду Борис Єльцин скликав своїх помічників на нараду. Його радниця Галина Старовойтова повідомила, що, за її очікуваннями, більшість українців проголосує за незалежність. Перша реакція Єльцина була різкою: «Цього не може бути! Це наша братська словʼянська республіка. Там 30% росіян, Крим — російський, усі люди на сході тяжіють до росії». Але за сорок хвилин Старовойтова переконала Єльцина прийняти реальність.

Він вирішив, що незалежна Україна може стати його союзником у боротьбі з президентом СРСР Михайлом Горбачовим. Уже 8 грудня росія, Україна та Білорусь офіційно відкинули план Горбачова про збереження СРСР у новому форматі й підписали у Біловезькій пущі угоду про створення Співдружності Незалежних Держав. А 25 грудня про розпад СРСР заявив і сам Горбачов.

Український референдум відіграв ключову роль у розпаді СРСР, бо після нього усі плани Горбачова про збереження хоча б більшості республік у кордонах однієї країни стали примарними.

Після 1991 року росія та Україна пішли різними політичними шляхами, хоча проблеми у них були схожі. Економічна криза 1991—1992 років призвела до політичної кризи в обох країнах. Єльцин в росії та Кравчук в Україні увійшли в конфлікти з парламентами. Але вийшли з них геть по-різному.

У росії конфлікт закінчився збройним протистоянням восени 1993 року, танками, які обстріляли будівлю парламенту в Москві, та референдумом, після якого Єльцин встановив авторитарну президентську форму правління. В Україні Леонід Кравчук також планував схожий референдум у вересні 1993 року, але відмовився від цієї ідеї після хвилі протестів. Натомість у 1994 році пройшли перевибори і парламенту, і президента. Новим президентом став Леонід Кучма.

Сергій Плохій вбачає велику різницю і в постатях Кравчука та Єльцина, що врешті-решт також вплинуло на ситуацію. Єльцин — популіст, схильний розвʼязувати проблеми силовими вольовими кроками. Кравчук — партійний апаратник, схильний до компромісів. Зрештою ці компроміси допомогли українським демократичним інститутам зробити крок уперед. Росія ж, навпаки, ще у 1993 році зробила крок назад, до авторитаризму.

Двадцять шостого серпня 1991 року, за два дні після проголошення незалежності України, прессекретар Бориса Єльцина Павло Вощанов зробив резонансну заяву. Він сказав журналістам, що росія поважає право інших республік на самовизначення, але є певні проблеми з кордонами, які треба вирішувати. І уточнив, що має на увазі Україну та Казахстан, і якщо ці дві країни будуть у союзі з росією, то проблем не буде. Якщо ні, то безпеку їхніх кордонів ніхто не зможе гарантувати.

Після офіційних протестів з Києва та Алмати Єльцину довелося пояснювати, що все це — приватна позиція Вощанова. Але у 1993 році конфлікт виник знову, коли російська Дума проголосила Севастополь територією росії. Тоді ситуацію знову врятував Єльцин, який сказав: «Мені соромно за таке рішення парламенту. Ми не можемо воювати з Україною, врешті-решт». Конфлікт вдалося врегулювати на особистих переговорах Єльцина та Кравчука.

Саме це вплинуло на перемовини щодо відмови України від ядерної зброї. На міжнародному рівні Україна офіційно аргументувала свої сумніви загрозою з боку росії. І погодилася на неядерний статус лише після гарантій своєї безпеки з боку росії, США та Великої Британії, що закріпив Будапештський меморандум у 1994 році.

Єльцин кілька разів за час свого президентства вчиняв антидемократичні кроки. Але щоразу знаходив підтримку у країн Заходу. У 1993 році, після розгону парламенту він говорив телефоном з тодішнім президентом США Біллом Клінтоном. І запевнив його, що в росії мало не відбувся заколот «фашистів», але демократія перемогла. На президентських виборах 1996 року головним противником Єльцина був комуніст Геннадій Зюганов, тому для західних партнерів Єльцин знову був захисником демократії.

Довіра західних політиків до Єльцина зіграла велику роль у Першій та Другій чеченських війнах, які розпочалися у 1994 році. Для більшості світу влада президента Джохара Дудаєва була сепаратистською. Єдині міжнародні сили, які системно допомагали чеченцям, — ісламістські кола Близького Сходу. Вони зрештою витіснили світські незалежницькі ідеї Дудаєва та насадили серед чеченських бійців радикальні ісламістські погляди.

Це полегшило задачу володимиру путіну, який у 1999 році розпочав «контртерористичну операцію на території Північнокавказького регіону». А по суті — війну проти Чеченської Республіки Ічкерія, статус якої був невизначений. Жертвами російських бомбардувань Чечні у серпні-вересні 1999 року стали понад 100 тисяч людей. Але для більшості світу це була «війна з тероризмом».

Після 1991 року перед росією постало питання, яку саме державу будувати — на основі кордонів російської федерації чи на основі уявлень про російський народ як про певну культурну спільність, ширшу за ці кордони. Адміністрація Єльцина обрала перший варіант, бо не прагнула великої війни й не могла її собі дозволити економічно. Навіть війна в Чечні почалася під гаслом збереження саме конституційних кордонів рф.

Плохій проводить паралель із суперечкою Володимира Леніна та Йосипа Сталіна на початку 1920-х про майбутній устрій Радянського Союзу. Сталін наполягав, що це має бути єдина країна, до якої інші радянські республіки увійдуть на правах автономій. Ленін вважав, що це мають бути окремі республіки, хоча й формально, бо при владі всюди все одно буде одна партія — більшовики. Тоді переміг Ленін, але Сталін, прийшовши до влади, все одно почав тотальну русифікацію радянського простору.

З іншого боку, ідею «єдиної і неподільної росії» пронесла крізь ХХ століття «біла еміграція» — російські офіцери, науковці та письменники, які втекли від більшовиків до Європи та США. Їхнім ідейним нащадком можна вважати письменника-дисидента Олександра Солженіцина, який ще у 1990 році написав есей «Як нам облаштувати Росію?», в якому закликав до обʼєднання росії, України, Білорусі та північного Казахстану в єдиний «Російський Союз».

Під час анексії Криму у 2014 році росія остаточно відмовилася від попереднього розуміння власної державності. Тезу про конституційні кордони змінило уявлення про «розділений народ», який треба обʼєднувати назад. В уявленні володимира путіна про це є і сталінська політика, і уявлення російських істориків XIX століття, і політичні прагнення білоемігрантів, і погляди Солженіцина.

До 2022 року в росії остаточно сформувався міф про «велику російську націю», тобто таку, що виходить за кордони рф і яка почала формуватися ще в середньовічні часи. Але «вороги» постійно заважають формуванню і «штучно» її розділюють.

Відбиваючи напад росії, Україна не лише захищає себе, але й значно впливає на російську ідентичність. Після поразки у війні у росії не залишиться вибору, крім як відмовитися не тільки від імперіалізму, але й від уявлення про «велику російську націю», яка охоплює й інші народи.

Сучасну історію України ми творимо самі, а праця українських журналістів колись стане історичними джерелами. Підтримайте «Бабель»:🔸 у гривні🔸 у криптовалюті🔸 Patreon🔸 PayPal: paypal@babel.ua