Кримську татарку Леране Хайбулаєву росіяни двічі позбавляли дому. Її родину депортували в 40-х роках, а Леране довелося втікати від окупації зараз. Трагедія кримськотатарського народу — в історії однієї родини

Російська імперія, СРСР чи сучасна рф — ця країна завжди знищувала національні спільноти. Це основа колоніальної політики — народи без історичної памʼяті й ідентичності не можуть опиратися загарбникам. Кримських татар росія почала репресувати ще за царату — росіяни руйнували мечеті, палили книги, відбирали землю, виселяли або примушували до еміграції. В часи радянської влади апогеєм репресій стала депортація в 1944 році. Кримські татари змогли повернутися лише після здобуття Україною незалежності в 1991 році. Але у 2014 році росія окупувала Крим — і з того часу кримських татар звинувачують у тероризмі, кидають до в’язниць і знищують їхню культуру. Кримчанка Леране Хайбулаєва зараз живе у Львові. Вона народилася в депортації в Узбекистані, повернулася до Криму, після анексії виїхала й оселилася в Ірпені, де росія знову зруйнувала її життя своїм наступом на Київську область. Зараз Леране у Львові відновлює свій ресторан кримськотатарської кухні, виховує сина та чекає чоловіка з фронту. Журналістка «Бабеля» Оксана Расулова розповідає історію кількох поколінь родини Хайбулаєвих — це історія всього кримськотатарського народу.

Леране

Леране 42 роки, Львів — її четверта домівка. Сім років тому, 18 січня 2016 року, Леране покинула Крим через російську окупацію і переїхала до Ірпеня. В березні 2022 року їй довелося втікати і звідти — знову через росіян.

Леране народилася в Узбекистані. Туди у 1944 році більшовики депортували її родину.

― Мені мало розповідали про життя в Криму до 1944 року, ― згадує Леране. ― Обидві родини були розкуркулені. Узбеків [росіяни] лякали, що везуть рогатих і з копитами, а приїхали одновірці зі схожою мовою.

Те, що родина Леране разом опинилася в Узбекистані, можна вважати дивом. Родичі з маминого боку жили в Судаку і вирощували тютюн. Під час депортації частина родини загинула в товарних вагонах на шляху до Узбекистану. А родичів з боку батька відправили до Сибіру. Мешканці теплого півдня, вони приїхали туди в легкому одязі і ледь не замерзли. Працювали на лісопилках, а потім змогли поїхати до Узбекистану.

У 1987 році кримським татарам дозволили повертатися на півострів. Батько Леране поїхав шукати житло. Наступного року вся родина прилетіла в Сімферополь.

― Літак був повний кримськотатарських жінок, дітей і літніх людей, ― пригадує Леране. ― На якомусь віддаленому терміналі нас зустрічали кримськотатарські чоловіки, я бігла назустріч і кричала «Баба! Баба!»

Леране тоді було вісім років. Родина жила у невеликому степовому селі під Джанкоєм — маленька Леране спершу не розуміла, навіщо взагалі потрібно було переїжджати з заможного узбецького дому. Вечорами бабусі розповідали історію родини. Як дід Мемет, який помер ще до народження Леране, збирав в узбецькому селі кримськотатарських музик, бо тужив за Батьківщиною. А другий чоловік бабусі, Сеть-Яя, пройшов Другу світову війну, але ніколи не розповідав про неї і не діставав кітель з шафи.

Окупація

Леране закінчила факультет журналістики, працювала в місцевих газетах. Пішла в рекламу, а потім вирішила займатися продажами. У 2014 році жила в Сімферополі, продавала машини в салоні і не була політичною активісткою.

Зранку 3 березня 2014 року до Леране прибігла заплакана Заріна, дружина її сусіда Решата Аметова. Того ранку його силою посадили до авто ― і він зник.

― Я почала шукати Решата разом з його родиною, ― пригадує Леране. ― Він зробив надзвичайний вчинок ― вийшов на одиночний пікет проти окупації, хоча не був членом Меджлісу. І я щодня писала на своїй сторінці, як просуваються пошуки, давала інтервʼю, коли дружині було тяжко говорити, була її перекладачкою для іноземних журналістів.

Тіло Решата, сильно побите, знайшли 15 березня. А вже наступного дня в Криму пройшов псевдореферендум про «приєднання до росії». У родині Леране відразу сказали: буде знову «44-й рік» і нове покоління кримських татар без Криму. Почалися арешти й зникнення.

Сусід Леране, що працював у СБУ, через кілька місяців після анексії став ефесбешником. За рік його мама ніби мимохідь попередила родину Леране, щоб та була обережною. Сама Леране про страх не думала — волонтерила для українських військових, шукала ліки серед діаспори у США, потягами надсилала одяг волонтерам у Харків. Але мама таки вмовила її поїхати з Криму.

― Я думала, що не приживуся в Києві, ― згадує вона.

Леране відкрила чебуречну на околиці міста, хоч і не мала досвіду в цій сфері. Сама ліпила, сама продавала. Заприятелювала з кримськотатарською спільнотою Києва ― ходила на мітинги, співпрацювала з Міністерством інформаційної політики, організовувала культурні заходи, допомагала готувати документи, щоб присвоїти звання Героя України Решату Аметову.

Ірпінь ― Львів

У 2018 році Леране переїхала в Ірпінь і туди ж перевезла бізнес ― тепер це була вже не чебуречна, а ресторан кримськотатарської кухні «Кримський дворик». Ресторан невеличкий ― на вісім столиків, кожен з яких Леране назвала за якимось кримським містом. У неї були власні Бахчисарай, Севастополь, Судак. Працювали в «Дворику» ті, хто покинув півострів через окупацію.

― Це було місце туги за Кримом, ― каже Леране. ― Я старалася зробити його схожим на батьківський дім.

Куховарити приїхала її тітка з Криму. На подвірʼї, прибраному від сміття, Леране висадила дикий виноград, як у батьків над альтанкою. Поставила тапчан, як вдома під розлогим горіхом, там робили консервацію і вечеряли. Одне вікно ресторану виходило на дім з ракушняку, а інше ― на вивіску магазину «Море». Готували за родинними рецептами: плов, сарму, баклаву, айран. Щоранку Леране купувала на ринку зелень і сир, а потім ледь не весь день спілкувалася з гостями, пояснювала особливості страв і кримськотатарської кухні загалом. На вулицях з нею віталися її рідним «Салям алейкум!»

У серпні 2019 знайома попросила її зайти до свого підопічного військового в Ірпінському госпіталі. Леране провідувала бойового медика Сашу, готувала для нього. Попри те що він на десять років молодший, вони швидко знайшли спільну мову і стали друзями, потім ― закохалися, і наприкінці січня 2022 одружилися. А вже за місяць росіяни вторглися в Київську область.

― Не сказати, що я щось таке в Ірпені пережила. На відміну від багатьох, мені дуже щастило, ― говорить Леране про перші дні повномасштабної війни. Вона «лише» розносила хліб пенсіонерам під обстрілами і знову вимушено покинула свій «маленький Крим» через росіян.

Леране з Сашею та сином виїхали з Ірпеня 6 березня. Поїхали на Черкащину. Саша шукав, як потрапити в армію, і опинився в десантно-штурмовій бригаді. Четвертого квітня поїхав на фронт, а Леране з сином перебралися до Львова.

― Як-то зараз кажуть: а хто сказав, що я це витримую? ― сумно всміхається вона. ― Мене вистачає зараз тільки на дитину. Я слабка. Не впізнаю себе. Ніколи такого не відчувала. Можу в львівській маршрутці розплакатися через те, що зруйнований будинок схожий на розбомблений дім в Ірпені.

Леране кликали за кордон знайомі ― пропонували житло, хорошу роботу, вона не загубилася би в тамтешній кримськотатарській спільноті. Натомість вона їздила до чоловіка в Краматорськ і відганяла думку, чи хороша вона в такому разі мати.

― Я не могла би поїхати, коли Саша тут на фронті, ― говорить Леране. ― Та й хоча б десь хочеться мати відчуття дому ― за кордоном я його точно не знайду. І взагалі, мене немає на батьківщині ― то як ще й з країни своєї поїхати?

Попри відчуття безсилля, Леране вирішила не здаватися. Вирішила спробувати відновити власну справу. У вересні планувала максимально включитися в роботу мафу з кримськотатарською вуличною їжею. Самса, кримський рол-шаурма, янтики ― готувати і продавати все мала би сама.

Але у вересні Сашу поранили під Ізюмом. Треба було їздити до нього в Київський госпіталь. Продажів було мало. Почали вимикати світло, а на генератор коштів не було. Пʼятнадцятого грудня Сашу виписали, він приїхав до Львова і в той же день Леране закрила маф, щоб весь можливий час проводити з чоловіком.

Мала надію, що чоловік з інвалідністю та чотирма контузіями лишиться в тилу, але він знову поїхав до свого підрозділу. Сказав їй: «Ти нікуди не подінешся, а от сором, що я не пішов, буде зі мною на все життя». Поки Саша на фронті, Леране збирає для нього кошти, амуніцію і відвідує інших бійців у госпіталі.

Леране чекає. На Сашу, на відкриття кримського закладу, на звільнення півострова.

Майже насамкінець вона говорить:

― Мама з татом ніколи не бачили Сашу, але дуже за нього переживають. І мама мріє, що саме її зять буде звільняти її Крим.

«Бабель» неодмінно розповість про те, як кримські татари повертаються до українського Криму. Дочекайтеся цього разом з нами: 🔸 у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: paypal@babel.ua