Ми бачили, як звільняли Херсон, але мало знаємо, як він жив в окупації та після неї. Розказуємо на прикладі однієї родини — ризикової та героїчної. Репортаж

Херсон був в окупації 8 місяців. За цей час місцеві сформували партизанське підпілля, волонтерські мережі та навчилися виживати в умовах російського терору. Родина херсонського підприємця Олександра, його прізвище ми не називаємо з міркувань безпеки, всю окупацію залишалася в місті. Вони передавали дані про росіян українським спецслужбам, а в їхньому будинку переховувалися українські військові. Зараз, після деокупації, родина стикнулася з новими викликами ― як виживати в холоді, без світла, води та звʼязку. Журналістка «Бабеля» Оксана Расулова кілька днів прожила разом з ними у звільненому Херсоні. Вона розповідає історію цієї родини, буденну для багатьох херсонців, і про те, як у звичайному житті знайшлося місце подвигам. Імена, позначені в тексті зірочкою, змінені з міркувань безпеки.

1

Кінець листопада. В одному зі спальних районів Херсону холодно і сіро. На перетині вулиць стоїть рекламний щит, з якого чоловік на драбині здирає плакат із російською пропагандою. Поодинокі авто, що проїжджають повз, схвально сигналять.

Чоловіка звуть Олександр. Йому 50 років, з них 30 він працює в торгівлі, зараз має точку на ринку в Херсоні та ще одну ― в містечку на поки окупованому лівому березі. Сьогодні він везе на продаж свічки ― у місті без електрики це товар першої необхідності. Але перед роботою треба зробити не менш важливу справу ― здерти російський плакат із написом: «Паспорт гражданина рф ― социальная стабильность и безопасность».

Олександра внизу страхує його 29-річний син Сергій. Він працює в ІТ, але поки в місті немає світла, допомагає батькові на ринку.

― Це все муляло очі, ― каже Сергій, показуючи на плакат. ― Спершу ми фарбою закидали ці плакати, а потім їх стало надто багато. Ми здерли вже п’ять таких, а хотілося би більше.

Залишки плакату Сергій потім віднесе на макулатуру.

― Єдиний їхній [росіян] правдивий плакат був: «Россию создали такую одну, она неповторима», ― додає хлопець. ― Блядь, так, вона одна така кончена.

2

Будинок Олександра розташований у спальному районі Херсону, у приватному секторі. Їм пощастило ― є газ. Узагалі в місті немає світла, води, опалення, газу. Кухня ледь освітлена, на дворі чутно гул генератору і часу від часу глухі вибухи.

― «Прильот»? ― запитує Сергій батька. За попередні місяці обоє звикли більше боятися тиші, оскільки вона означала, що фронт не рухається і звільнення нескоро.

― Так, наша арта, ― киває Олександр, припаюючи дроти до лампи. ― Зараз отвєтка прийде.

У цьому будинку живуть троє ― Олександр, Сергій та його дівчина Аня. Ані 24 роки, вона працює адміністраторкою в суші-барі. До вторгнення дівчина стажувалася в логістичній агрокомпанії, жила із Сергієм у квартирі в центрі міста. Але під час окупації пара переїхала сюди, бо побутові складнощі простіше переживати в будинку із запасами води, консервів і підвалом, куди можна сховатися під час обстрілів. Та цей будинок прихистив не тільки їх.

― Це таємниця не наша, ― каже Аня, готуючи омлет. ― Але ми раді, що про це можна нарешті говорити. Хоча ще без імен.

― Наші солдатики досі воюють на Херсонщині, ― пояснює Олександр, відволікаючись від паяння. «Солдатиками» він з любовʼю називає двох українських військових, які переховувалися тут під час окупації.

На початку весни Ані зателефонувала її найближча подруга і спитала, чи можна прийти на обід. Коли Аня відчинила двері, на порозі стояли подруга із чоловіком, налякані та з усіма своїми пожитками в пакетах.

Чоловіка подруги звати Антон*. Він мріяв стати військовим і ще до вторгнення записався до херсонської Тероборони. Виїжджати після 24 лютого не хотів, але й жодних наказів від командування не отримав ― тож просто чекав. За п’ять днів місто окупували, росіяни одразу заборонили чоловіками виїжджати через блокпости. Людей в Херсоні почали викрадати окупанти. Першим з родини Антона забрали його дядька, потім ― рідного брата, який воював в АТО та працював у місцевій військовій структурі. Його примусили підписати документ про співпрацю з окупантами. Тоді Антон зрозумів, що треба ховатися.

― Ми ризикували, бо якби його знайшли росіяни, нас би теж забрали, ― говорить Аня. ― Але вони нам довірилися.

Згодом до них приєднався і двоюрідний брат Антона Микита*. Він був серед тероборонівців, які вижили в перші дні боїв за місто. Першого березня в бою в Бузковому парку загинули майже двадцять його побратимів. Тоді російські війська зайшли в Херсон, у районі парку їм протистояли з пів сотні тероборонівців. Зі зброї у них були лише автомати та коктейлі Молотова, у росіян ― повне екіпірування та бронетехніка. Тероборону розстріляли, але Микиті вдалося врятуватися.

Аня та Сергій, поки у них жили військові, ні з ким не бачилися, не розмовляли по телефону, не вітали з днем народження ― аби ніхто випадково не дізнався про те, кого вони переховують. До них іноді заходила лише сусідка-пенсіонерка, щоб погрітися, поїсти та подивитися завантажені фільми.

― Встали, приготували їсти, подивилися кіно, пішли по воду, лягли спати ― це все, ― розповідає Аня. ― Життя звелося до тебе, твоїх друзів і твоєї квартири ― ось твоя територія.

Микита прагнув продовжити воювати, тому, ризикуючи життям, виїхав ― його пропустили через російські блокпости. Антон лишався в місті та майже ніколи не виходив на вулицю. Родина розуміла, що якщо когось із них заберуть росіяни, під час катувань вони можуть розколотися.

Сидіти у сховку весь час було нестерпно. Аня вирішила, що треба заробляти, і пішла офіціанткою в літнє кафе. Розповідає, що кухарі плювали росіянам у страви, але відкрито з ними ніхто не сперечався. Окупанти приходили у формі або ж у цивільному, зі зброєю і п’яні, лишали чайові, залицялися до офіціанток. Аня намагалася про них не думати: головне ― бути поміж людей та заробляти. А десь за місяць вона заприятелювала з Кирилом*, який часто приходив до закладу. Виявилося, не просто так.

― Він вивозив з окупації українських військових, ― розповідає Аня. ― На нього працювали три людини. У кафе Кирило призначав зустрічі. Спершу він знайомився з військовим, а потім із друзями вирішував, як найкраще його вивезти ― саджати в автобус між дітей чи між бабусь, що брати із собою, що одягати.

Антон виїхав з Кирилом у липні. Восени вони обидва звільняли Херсон, а тепер тримають позиції поблизу міста.

3

Олександр під час окупації продовжував працювати на ринку. До літа його точка продавала українські товари, а потім запаси на складах вичерпалися і довелося закупати продукти з Криму. Олександр до останнього не приймав рублі, але після викрадень підприємців погодився. На російську «систему оподаткування» так і не перейшов. Сплачував українську комуналку, частину прибутку переказував на підтримку ЗСУ. Російські SIM-картки взяв на фальшивий паспорт ― одразу кілька, щоб не поповнювати.

― Ми ніби повернулися в дитинство, але в поганому сенсі, ― каже Олександр. ― Скрізь черги, продають м’ясо з багажника авто, товари з гербом СРСР ― ми давно про все це забули.

Олександр із сином щовечора охороняли точку на ринку і стежили за переміщеннями росіян. Щойно чоловіки згадують про це, у будинок заходить Віталік ― круглолиций і бородатий, із пляшкою вина. Віталік і Сергій дружать із дитинства. Віталік працював у логістиці ― організовував захід суден в українські порти. Він офіцер запасу залізничних військ. Двадцять шостого лютого пішов до військкомату. Його та інших охочих відправили додому. Віталік вирішив не покидати місто.

― Прості українці тут воювали як могли, ― говорить Олександр, наливаючи всім вино.

― Це не партизанщина, ― хитає головою Віталік, ― так робила більшість.

Віталік збирав дані від друзів про переміщення росіян і передавав знайомим в СБУ. Олександр і Сергій слідкували за окупантами та переказували все Віталіку. Потім він отримував підтвердження про ураження ворога ― «взяли на контроль», «є попадання».

― Це була стрьомна робота, і Віталік у ній підставлявся найбільше. Ми не могли щось передавати прямо в СБУ, бо підставили б хлопців, які у нас жили, ―говорить Сергій.

― Я побачив, хто друг, а хто ворог, ― додає Віталік.― І радий, що колаборанти виїхали. Байдуже, скільки людей лишиться в Херсоні, проте це будуть найбільш достойні жити в Україні люди.

Поки Віталік тягнеться по келишок із вином, Сергій зважено говорить:

― До окупації я цінував свободу, але не розумів, що це.

4

Одинадцятого листопада в місті не було зв’язку. Олександр був на ринку, коли хтось прибіг і сказав, що бачив машину з українським прапором. Чоловік чекав на звільнення ще з лютого, переконував себе, що от-от воно станеться.

― Я завжди казала: одного дня ми прокинемося, а їх уже не буде, ― каже й Аня. Про деокупацію вона дізналася, коли втомлена їхала на роботу і побачила машину, на даху якої стояв чоловік і розмахував українським прапором. Люди в маршрутці кричали від радощів.

― Ми так чекали! ― мало не плаче Аня. ― Збиралися разом, співали гімн, майже не виходили на вулиці. А потім людей стало так багато!.. Усі кричать: «ЗСУ!», аплодують, співають. І прапори!.. На кожній машині, на деревах, на людях!.. ― Аня заплющує очі й обнімає себе, ніби загортається у прапор.

― Деокупація ― це найкраще з усього, що може бути, ― додає Сергій.

5

Та ейфорія від звільнення поступилася місцем побутовим проблемам. Окупанти залишили місто без електроенергії, води, знищили вежі звʼязку та мости між берегами. Аня не може побачитися з мамою, яка живе на лівому березі.

Їхнє із Сергієм життя в будинку частково вимушене ― там тепло, а у квартирах заледве 10 градусів тепла. У будинку вікна заклеєні скотчем або закриті книгами, замість холодильника ― коридор, замість світла ― свічки. Технічну воду в бутлі беруть у сусіда, який має свердловину. Кип’ятять, заварюють чай, гріють на газовій плиті. Опалення є, але в домі прохолодно. Життя в кімнатах ніби зменшилося до площі того, що може вихопити свічка, а головним місцем стала кухня ― там є торшер, що живиться від генератора.

У суші-барі, де працює Аня, теж вчаться виживати. Технічну воду привозять у бутлях, вмикають генератор для світла, холодильника і кавомашини, закуповують продукти, що збереглися на складах або ті, що привозять у Херсон з інших міст. Заклад закривається о пʼятій вечора, коли місто вже непроглядно чорне.

Аня прийшла сюди в червні, коли кинула роботу офіціанткою в одному з кафе. Коли зв’язок у Херсоні зникав, доставку все одно робили ― кур’єр приїжджав за адресою і гукав під вікнами. Аня приймала замовлення, бігаючи із закладу в сусідній будинок із Wi-Fi без паролю. Поверталася в суші-бар по каву та йшла назад, щоб не пропустити повідомлень від клієнтів.

У заклад приходили й росіяни. Розраховувалися гривнями, бо рублів від них не приймали, часто замовляли на сім-вісім тисяч гривень, бувало й на десять. Аня закривала заклад спершу о 18:00, згодом ― о 20:30. Могла викликати охорону, адже в місті було чимало нетверезих і агресивних людей.

У подруги Ані сьогодні день народження, вона телефонує їй з центральної площі Херсону, бо там є зв’язок від Старлінку. Після привітання Аня розказує, як зараз живе: про відсутність світла, про відкриття першого українського супермаркету, де люди плакали від щастя, коли побачили нормальні ціни, про те, що з мамою на окупованому лівобережжі довго не було зв’язку, аж доки родичі не дістали її новий номер, про знайомих колаборантів, які втекли після звільнення Херсону.

Залишилося зробити ще один дзвінок. Аня вишукує, де ще в місті залишився російський зв’язок. Висока сосна ― орієнтир чи не єдиної такої точки на районі поруч із приватним сектором. Звідти дівчина телефонує мамі. На лівобережжі Херсонщини окупація триває.

6

Першого грудня Аня переїхала в Одесу до мами Сергія. Із нею ― та сама подруга, чийого чоловіка родина переховувала під час окупації. В останню ніч Аня бачила з вікна кімнати багряне від вибухів небо. Виїжджали з міста під обстрілами.

― Коли ми приїхали в Одесу, було відчуття, ніби Херсон відстав від життя, ― каже Аня. ― Між нами наче прірва. Люди посміхаються, є вода, світло, працюють магазини. А потім я адаптувалася.

Аню багато розпитують про життя в Херсоні, дивляться співчутливо та жаліють. Вона намагається сприймати пережите як пройдений квест ― інакше було б надто складно. Але за жартами ховається розуміння, що доведеться ще багато пережити. Батьки Ані в окупації, і вона не хотіла їхати з Херсону, поки не додзвонилася мамі по російському звʼязку. Тепер у батьків хоча б є інтернет. Аніного тата побили росіяни, коли забирали машину, його прооперували. Він продає рибу, букети із сухоцвітів і їздить у Крим по ліки для села. «Вони в мене небагаті, але молодці», ― каже Аня і додає, що треба радіти, адже у неї всі живі.

― Бувало, я просто не могла нічого робити, не їла, тільки лежала. Але мене підтримував Сергій, ― говорить вона. ― Тепер я виїхала і буду підтримувати його, бо в Херсоні складніше.

Сергій лишився в місті. Його тато незабаром їде на два тижні до дружини, тож він наглядатиме за будинком і точкою на ринку.

― Хтось же має в місті лишитися в будь-якому разі, ― каже Сергій. ― Я сподіваюся, що зможу тут знадобитися.

Він допомагає бабусям-сусідкам міняти пенсію з картки на готівку, приймає пожити друзів, пропонує ховатися в підвалі тим, кому треба. За квартал від дому вже прилітало, та тоді Сергій був з Анею в Одесі. У підвал він поки не спускається.

Іноді вдома вже є світло і вода, іноді все зникає на добу. Звʼязок стає все кращим, у Сергієвій квартирі навіть зʼявився інтернет ― тож він їздить туди працювати. За кількатижневу перерву в роботі його не звільнили. Той час він жартома називає відпусткою.

― Херсон опустів. Багато хто виїхав. Іноді проїжджаю повз девʼятиповерхівку, в яку дали електрику, а там тільки п’ять вікон світяться, ― каже Сергій. ― А якщо сумувати, то ще важче буде.

Але він і сам не вмикає вдома всі лампочки ― незвично.

Щоб наблизити перемогу, ви можете підтримати ЗСУ та «Бабель»: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: paypal@babel.ua.