«Війна ― це тупо. І засоби у неї теж тупі. Ти тут нічого не зробиш». Колишній журналіст, анархіст і татуювальник Дмитро Мрачник відповідає на головні запитання про війну, патріотизм, мову та росію

Про 35-річного киянина Дмитра Мрачника цілком можна сказати, що він людина широко відома у вузьких колах. Здебільшого завдяки двом речам. До повномасштабного вторгнення Мрачник був політичним активістом, заснував сатиричне видання про політику та культуру «Нігіліст». І робив татуювання у власній популярній київській студії Black Swallow Tattoo. Також у різний час він працював редактором новин і журналістом у «Бабелі» та на «Громадському». Ще з 2016 року Мрачник приєднався до тренувань Територіальної оборони, регулярно їздив на військові збори. А 24 лютого пішов воювати, служив мінометником, брав участь у звільненні Харківщини. Зараз він ― офіцер, командир взводу. Редактор «Бабеля» Дмитро Раєвський відверто поговорив із колишнім колегою про війну, фронтовий досвід, страхи та бажання українського солдата, ставлення до росіян і мовне питання в окопах.

Ти пішов у Тероборону у 2016 році, їздив на збори. Тобто очікував, що на Донбасі війна не зупиниться?

До 2016 року війна охолола, було незрозуміло, до чого готуватися. Але я вирішив, що готуватися треба. Хоча аж до 24 лютого був впевнений, що повномасштабного вторгнення не буде, буде обмежене ― з Донбасу, із півдня. Я думав: із півночі на Київ, на Харків ― вони ж не геть придурки, вони ж не вивезуть. Вони й не вивезли, але крові попʼють ще багато.

Чому ти тоді думав, що вони не вивезуть?

Я не генерал, не військовий експерт, спецшкіл не закінчував. Я просто спирався на відкриті дані та оцінки, що з такою логістикою і з таким оснащенням наступати з півночі вони можуть, але захлинуться. Так воно і сталося ― просто послали людей на смерть.

Але помилка була в тому, що ми дивилися на цей сценарій раціонально. Бо Крим росіяни захопили раціонально ― акуратно, спритно, обрали момент. Донбас ― теж раціонально, тому що у них була чітка ціль: не дати Україні розвиватися, загальмувати її, затягнути назад. І хитро: начебто на Донбасі росія і є, але офіційно її немає ― вона просто допомагає «врегулювати внутрішній конфлікт». І у 2016 році мені здавалося, що сил і раціональних планів у них стільки, що вони можуть нас нахрін змести, як захочуть. І нам варто готуватися до жестяка. Принаймні на Донбасі та на півдні. От я і готувався.

А росіяни почали діяти ірраціонально?

У тебе є пістолет, але немає набоїв. Раціонально, що ти не будеш бігати з ним і тикати. Бо всі рано чи пізно зрозуміють, що набоїв нема. Але це ж не міський божевільний ― це росія, путін, кремль. Вони ж мають щось розуміти. А виявляється, що ні. Вони придумали пропагандистську картинку й самі повірили в неї. Розвіддані від фсб про Україну ― просто переписували під копірку пропаганду. Ніякої реальної розвідувальної роботи ніхто не вів. Це вони самі себе переконали, що у нас тут хунта, фашисти перетворять всіх на ЛГБТ, відберуть дітей і віддадуть геям.

Ближче до твого досвіду. Зустрічав думку, що воєнні письменники діляться на дві великі категорії. Є умовний Ремарк, який був на фронті недовго. І все, що він виніс ― жах, безнадія, про які він потім і писав. І є умовний Юнґер, який про війну писав набагато спокійніше, хоча він пройшов Першу світову від початку до кінця. І ключове тут ― саме час, проведений на фронті. Як у тебе ― відчуття в перші місяці війни відрізнялися від сьогодні?

Так, суттєво відрізнялися. Я тут скоріше Юнґер, аніж Ремарк. Найперший бойовий вихід у кінці травня ― повна жопа. Ми зализували рани й думали: «Який жах».

У березні та квітні ми не брали участі майже ні в чому. Я в Ірпінь потрапив, коли там нікого вже не було, просто моя черга дійшла. І ми тусувалися, із місцевими розмовляли та ловили телефонний звʼязок із висоток. А от саме війна ― така, що чисте поле, позиції, танчики, піхота, усі ці речі ― це все вже було на Харківщині на початку літа.

Потім ще раз я жахнувся, на наступному бойовому виїзді. А після цього стало спокійніше. Бо все найжахливіше я вже пережив у селі Дементіївка. Нас відправили на 3―4 дні просто підтримати хлопців, щоб вони знали, що у них мінометники є. Там тоді було доволі спокійно. Ми приїжджаємо, а там грьобаний Сталінград, артилерійський тир. І ніхто не знав, що так буде. Плани змінюються буквально за кілька годин. Усі подальші бойові виїзди відбувалися спокійно. З упевненістю ― ми знаємо, що ми робимо, ми вміємо працювати, ми вже всяке бачили.

Один мій знайомий порівняв наше життя з літнім табором. Ми слухаємо музику, коли готуємо їсти, граємо на комп’ютері в «Героїв 3» по черзі, коли є час і можливість. Із вітерцем, із пісеньками, із жартами ідемо на позиції. Так само із жартами відстрілюємося, валимо назад. Літній табір, тільки з підвищеними ризиками.

Страшно буває?

Коли ми вперше отримали люлей, я зрозумів, який найголовніший страх може бути на передку. Це не страх загинути, не страх ворога, не страх обстрілів. Це невідомість. Ти не знаєш, що буде. Не знаєш, де твій командир, що відбувається, у тебе немає звʼязку. А тобі треба сидіти на місці та якось на це все реагувати. А як реагувати? Усе скрізь вибухає, а ти не можеш нікого знайти зі своїх. І от ми, п’ятеро недобитків із різних підрозділів, сидимо в ямі, чекаючи, поки міномети по нас перестануть працювати. А що робити далі ― неясно.

Але потім, правда, усе налагодилося. Навчилися дивитися карти, розуміти місцевість, налагодили зв’язок. Уже після першого негативного досвіду.

Тобто зараз із цим набагато краща ситуація?

Я можу судити тільки за своїм підрозділом, я не знаю, як було в інших. У когось гірше, у когось краще. Але мені здається, що зараз приблизно на одному рівні.

От, до речі, що можу сказати про Тероборону: цей проєкт фактично провалився, він не став таким, яким він мав бути згідно із законом. ТрО повинна була мати адміністративну прив’язку до прописки, району, де ти живеш. Але побудувати систему не встигли, почалося вторгнення, людей набирали хаотично. Я не володію всією інформацією, але за моїми відчуттями, військове керівництво просто плюнуло на цей задум і вирішило робити з Територіальної оборони легку піхоту, від якої не вимагають багато і якій багато пробачають. Наприклад, ми ходимо бородаті, в одязі є свобода.

А в армії таке не вітають?

У регулярів ― десь так, а десь ні.

Але керівництву їх простіше прижучити, ніж вас?

На позиціях фіг хто кого прижучить з такого приводу в принципі. А от в тилу вже починається жучіння. Це один із найнеприємніших факторів, коли ти приїжджаєш із зони бойових дій, після всього цього лайна, а тобі починають розповідати, що тут армія, а не дитсадок, тому давай струнко і на перший-другий порахуйся. Виникають непорозуміння між різними військовими. Між тими, хто ризикував сильно, і тими, хто займався організаційною роботою. Треба ставати на місце одне одного, розуміти, хто чим займався. Я от розумію, що ці військові не воюють, але займаються організацією ― слава богу. Це теж потрібно, без цього нікуди.

Інша річ, коли офіцер думає: «Ага, солдафони, їх зараз треба навчити, бо в мене ж там п’ятсот років служби, я устав із заплющеними очима можу задом наперед написати». Починається непотрібний конфлікт.

Але в Теробороні переважно ніхто з цього приводу не заморочується. Такі речі, як звання чи посада, мають відносну вагу. Якщо ти командир, то тебе слухають не тому, що у тебе зірочка. Твоя робота така: ти отримуєш інформацію і розподіляєш її. Це не тебе слухають, просто такий порядок виконання роботи. А якщо ти почнеш зарозуміло чіплятися до людей, розповідати, як їм жити, то тебе пошлють куди подалі. Тому на позиціях абсолютна рівність.

Чую багато розмов про нерівність в іншому ― хтось воює в окопі, а хтось сидить на теплих диванах, особливо заможні, діти депутатів тощо. Чи має умовний син Порошенка сидіти з тобою в одному окопі, чи тобі пофігу?

Та мені здебільшого пофігу.

Тобто ці всі розмови ― це ігри цивільних у Facebook? На фронті про це ніхто не думає?

Я таких розмов на фронті взагалі не чув. Не було такого ресентименту, що ми тут потерпаємо, а вони там в Києві з жиру бісяться і хай жінка Зеленського воює. Рівень розуміння проблеми в рази вищий, ніж вісім років тому, коли все починалося. Тоді, у 2014 році, я теж не до кінця розумів, що відбувається, як на це реагувати та що буде далі. А зараз усі все розуміють. Ми воюємо не тому, що нас послали. Не тому, що ми ненавидимо росіян. Просто якщо ми не будемо цього робити, то на всьому, що ми цінуємо і любимо, на всьому, чого ми добилися за ці роки, буде поставлена крапка.

Як ти ставишся до уклоністів, які намагаються перебігти через кордон? Чи тобі теж пофігу?

Я особисто можу до цього як завгодно ставитися. Людина робить такий вибір, я можу його морально засуджувати, але це моя особиста оцінка. І я не впевнений, що не випускати чоловіків за кордон ― це суперхороша ідея. Але я розумію, що в нас воєнний стан і має бути мобілізаційний резерв. І його треба не розгубити. З одного боку, якщо всі молоді та здорові пороз’їжджаються, залишаться самі діди. З іншого ― у нас і так достатньо людей. Багато військових ще не воюють, а чекають, коли ж їх пустять воювати. Мені здається, це скоріше бюрократична інерція, ніж раціональне рішення. От жінок випускають, а чоловіків не випускають.

Тобто спроба простим бюрократичним рішенням розвʼязати складнішу задачу?

Війна ― це проста однозначна річ. Нас убивають і ми вбиваємо. Немає різноманітності опцій. Воїни ― це люди, які прийшли та зайняли позицію, у них є засоби ураження, зброя. Як було тисячі років тому: люди з палицями прийшли, стали й усе, тепер ми тут стоїмо. Вам це не подобається? Будемо битися. Людство далеко від цього не пішло. Так, зараз зовсім інші технологічні засоби, уже не палиці, але суть залишилася такою ж. Потрібні люди, які фізично прийдуть і стануть. Так само із резервом під мобілізацію. Нічого не придумали іншого. Добровольці ― це круто, але вони рано чи пізно закінчуються.

І є ще такий момент ― багато людей не бояться війни, навіть хотіли б воювати. Розглядають себе як солдатів, але зробити вольове зусилля важко. А мобілізація це спрощує. У тебе сім’я, робота, якісь ще речі. Ти не можеш просто сказати: «Усе, я пішов». Ти будеш потім думати, що, може, треба було з дітьми лишитися.

Мобілізація вирішує дилему.

Так-так. Мобілізація ― це не обов’язково тебе тягнуть, а ти кігтями в землю впиваєшся, не хочу, відпустіть. Заборона на виїзд ― це частина абсолютно тупої, але необхідної машини. Війна ― це тупо. І засоби у неї теж тупі. Ти тут нічого не зробиш.

Тому, коли хтось намагається в дитячому візку виїхати через кордон або в жіночій сукні, я до цього ставлюся просто як до математичної імовірності. Умовно є тисяча людей, які хочуть поїхати, один-два з них спробують зробити це в ганебний спосіб. Можна сміятися з цього, можна засуджувати. Але таке відбувається і буде відбуватися.

Військові відчувають підтримку тилу?

Я, наприклад, сильно відчув на початку війни, як багато в мене дійсно справжніх друзів. Як багато людей, які мене підтримують, готові пожертвувати своєю частиною комфорту для того, щоб допомогти. Це, безумовно, відчувається. Ми довгий час виїжджали та виїжджаємо виключно завдяки громадянській ініціативності. Тому що війна тотальна, а ресурси обмежені. У нас спочатку нічого не було налагоджено, навіть банальний пошив форми на таку кількість військових не працював. Тому, безумовно, громадянська підтримка ― це один із тих стовпів, які тримають нас і якісно відрізняють від росії. Бо там це неможливо. Не тому, що вони злі, жадібні, а тому, що у нас зовсім різне сприйняття війни. Для нас війна ― це ситуація, в якій усіх нас хочуть замочити. Це тільки пацифісти говорять, що треба було здатися, тоді б усе було тихо-мирно, Маріуполь був би цілим. А де є хоч якась гарантія того, що з нами благородно і гуманно обійшлися б? Та, думаю, ніхріна подібного! Мочилово б було на кілька років уперед.

Чи є сенс у запитанні, люди яких професій чи соціального походження воюють краще?

Мені здається, у командування є думки з цього приводу. Командування любить інженерів, людей точних наук або з досвідом керівництва, адміністрування, хоча б купівлі-продажу, всіляких таких речей. А от коли зʼявляються художники, педагоги, то відчувається, що керівництво розчароване. Воно хотіло б бачити на твоєму місці інженера, бо вважає, що він справиться з твоїми задачами краще.

А він справиться із задачами краще?

Я вважаю, що із задачами справляються абсолютно всі. Хтось краще, хтось гірше. Залежить від обставин. Але війна ― це така справа, якщо не вмієш, то навчишся. Умієш, то почнеш робити ще краще.

Мовне питання на фронті стоїть так само гостро, як у тилу?

За моїми спостереженнями, багато людей переходять з російської на українську. Це люди, які добре знають обидві мови. Просто зараз опцію російської мови вони вимкнули й на службі користуються українською. Є люди, які взагалі майже не знають української. Або намагаються говорити, але в них погано виходить і вони переходять на російську. Є дуже мало, просто мізер людей, яким щастя тільки тоді настане, коли всі будуть говорити українською. Тоді ворог все одразу кине і втече. У «Пригодах бравого вояка Швейка» Гашека був такий «генерал від сортирів», який вірив, що якщо солдати сратимуть уранці, удень і ввечері за розкладом, ворог втече нажаханий.

У мене зараз на новому місці служби колега-азербайджанець. Він навіть російською говорить не завжди зрозуміло. І якось розуміємо один одного, хочеш, не хочеш, а знаходиш спільну мову. Тут уже питання не стоїть, якою мовою говорять, головне, щоб ця мова була зрозумілою.

Як ти думаєш, чим наша армія зараз відрізняється від російської?

Є важливий момент. У росіян немає життєвої потреби воювати. Є, звісно, ентузіасти, які просто хочуть рубати голови. Але здебільшого у них немає інтересу. У нашому випадку ти сидиш в окопі, отримуєш люлей, і думаєш: от би зараз додому, у ванну теплу, землю б із себе познімати. Але якщо ти не вистоїш тут, дому може й не бути, нікуди буде повертатися. У росіянина немає такої обмеженості ― його дому нічого не загрожує. Йому значно простіше сказати: «Та пішло воно все в дупу, я навоювався». І ставлення у них до цього простіше. Для них війна ― це лише можливість заробити, кимось стати, зробити хоч якусь карʼєру.

В Україні багато що тримається на суспільній свідомості та ініціативності, на самоорганізації всередині. Мережецентричність ― така у нас зараз доктрина. От є Генштаб, є бригадні штаби, батальйонні штаби тощо. Пускає команду бригада, і цю команду виконують люди на місцях, але їх не ведуть за руку. Уже на місцях виходять із того, які є можливості для виконання наказу. У молодших командирів багато простору для маневрів. Тому що той, хто безпосередньо на полі бою, знає краще.

Але це суперечить радянській військовій доктрині, де рішення спускалися ланцюжком згори?

От у росії так і відбувається. Знизу нагору, згори вниз. Усе суворо, ніякої самодіяльності. Жодних суперечок між командирами. У нас, наприклад, один офіцер дає команду іншому офіцерові. А той з ним не згоден, каже: «Ні, ми так здохнемо, треба по-іншому». Або що сил не вистачає. І тут уже починається торгівля: «А якщо ми ще вам щось підтягнемо, тоді зможете?» Тобто люди починають домовлятися, реалістичніше дивитися на цілі та задачі війни.

А в росіян усе просто: захопити Київ за три дні ― вони й виконують, як наказали. Заїжджають гігантськими колонами та палають по дорозі. Ну, не вийшло. Така система працює погано, як показує практика. Крім того, у росіян немає цілі. Війна ― це спосіб досягти політичних цілей, не йдучи на поступки. А у них єдина розпливчаста ціль ― показати всьому світу, що вони можуть комусь наваляти. Мовляв, отак буде з кожним, хто вимахуватиметься. Але це не ціль, так не можна воювати.

А що глобально не так з росією і з росіянами? Якщо дивитися зі сторони, то ми з ними мали багато спільного в радянський період.

Це питання політичної ідентичності. Начебто все одне і те саме: побут схожий, робота, економічна система. Життєвий шлях ніби один і той самий. Але підхід до нього різний.

Радянській людині, хоч з України, хоч з регіонів росії, треба було потрапити в центр, щоб доторкнутися до цивілізації. В ідеалі ― у Москву, там ковбаса, шуби, черевики й таке інше. Ми позбулися цього в 1990-ті. Те, заради чого нашим людям потрібно було їхати в центр і принижуватись, тепер є й у нас. І нам не потрібно підлаштовуватись, займатись тим, чим нам не хотілось би, щоб мати доступ до благ.

А в росії досі так. Москва залишилась центром, під який треба підлаштовуватися. І розподіл ресурсів відповідний. Зрештою всі податкові потоки йдуть у центр, а в регіонах, де все це робиться, видобувається, нічого немає.

Якби не екзистенційна криза 1990-х, ми та росіяни були б схожими людьми. Зі схожою побутовою культурою, звичками, способом життя. Але питання політичного вибору ― із ким ти, за кого ти та проти кого, воно виявилося вирішальним. І воно почало трансформувати культуру до невпізнання. Якщо порівняти росіян та українців на початку 2000-х, то вже тоді була велика різниця.

А зараз ще більша.

А зараз ця різниця, вона просто… Немає сенсу навіть порівнювати, наскільки ми різні. Тобто спільність віри чи мови, вивченої у школі культури, вона вже не має суттєвого значення. От ми із сербами теж слов’яни, православні.

Кирилицею користуємося.

Кирилиця, і що? Де серби, а де ми? Якось так.

Тобто політичний вибір виявився важливішим за всі інші.

Так. Навіть після 2014 року було багато людей, які казали: «Немає ніякої війни, росіяни ― браття. Давайте разом бути, усе класно, православно, зрозуміло». А зараз усе змінилось. Тому що вони на власні очі побачили, що відбувається, на своїй шкурі це відчули. Політичний вибір робиться, не сказати що через силу, а за необхідністю. І ці люди почали переходити до іншого табору ― за незалежність, за прогрес, за повне відмежування від росії. Найцікавіше, що цей процес проходить безболісно, багатьох людей, які зараз воюють, у минулому можна було назвати ватниками. Так, у їхній побутовій культурі ще багато радянського, чогось такого російського.

Російський вайб.

Так, але це ні на що не впливає, окрім як на естетику. От він такі пісні слухає, такою мовою розмовляє і все. А його політичний вибір зовсім інший.

Ти вважаєш, що копання в тому, хто за кого голосував 15 років тому, зараз уже зайве?

Навіть не має значення, хто за кого голосував і три роки тому. От коли все добре і ти за когось голосував, ніхто в тебе не запитає. А коли стає погано, то одразу починають питати: «А чого ти за нього голосував? Бачиш, як погано стало». Потім знову стало добре, заспокоїлися. Це нісенітниця абсолютна.

Росіяни катують наших полонених, ми це знаємо, є відеодокази. Ти зміг би катувати росіянина?

Тортури, у принципі, не наш метод. Можливо, таким десь і займаються, але таємно і в обмежених масштабах, з особливо «важливими» полоненими.

Я говорю не про реальний вимір, а про моральний. Тобі ближче «зуб за зуб», чи потрібно зберігати власне обличчя?

А для чого це робити? Зайве насильство. Якби я знав, що ця конкретна людина зробила щось погане, наших людей вбила, ― це була б одна розмова, але ти ніколи цього не знаєш.

А якщо знаєш? Ти знаєш про нього конкретно, що він катував українських військовополонених.

Тоді за обставинами потрібно дивитись. Наперед ти ніколи не можеш сказати. Зазвичай ти не знаєш, чим прославився той чи інший полонений. Ти не знаєш, бреше він чи каже правду. Він може говорити що завгодно, твоя задача ― його зберегти, щоб він не стік кровʼю, і передати куди треба. Для того, щоб міняти на наших. Я не хочу говорити фразу «не потрібно псувати товар», але просто навіщо? Оце катувати когось.

Просто, якщо ти зайдеш у Facebook, то побачиш купу коментарів цивільних, що потрібно робити те ж саме, що й росіяни, треба робити гірше тощо.

Поки не прийшов час щось робити ― усі хоробрі. У тилу всі солдати, які ще не були обстріляні, дуже вимахуються. А щойно потрапляють у бойові умови, у них починає корегуватися картина світу. Не все так просто, легко і весело. Сама суть війни, ми вже говорили про це: одні люди зі зброєю мочать інших людей зі зброєю. А потім приходять і сідають на їхнє місце. І рано чи пізно, коли ці люди довго роблять свою справу, вони перестають мати якусь емоційну привʼязку до ворога. Ворог ― це не той, кого я прямо ненавиджу, удавити його хочу. Це ціль. І нам треба виконати завдання, зайняти це місце. Для того, щоб його зайняти, нам треба ціль вибити, уразити, убити, як вже воно вийде. Можна порадіти, коли в тебе це добре вийшло. Тобі повідомляють, що твій снаряд круто ліг і всіх убив, ти гарно попрацював. Але в цьому немає нічого особистого, це досить відсторонено.

Я довго думав, що я відчуватиму, коли буду по живих людях стріляти, не з міномета, а зі стрілецької зброї. І виявилося, що я відчуваю полегшення, тому що відігрався за тиждень нелюдських умов, які нам влаштували окупанти. Вони нас крили всіма видами зброї, і тут випала маленька можливість когось підстрелити, бо вони в непотрібний час опинилися в непотрібному місці. І таке відчуття, наче ти насрав комусь під поріг. Отака легка сатисфакція. Але ніякої кровожерливості в цьому немає.

Ти не відчуваєш, що став жорстокішою людиною?

Ні, мені інколи здається, що я навпаки став мʼякшим. Почав ставитися до людей із розумінням.

А який механізм твоїх змін?

А це вже визначатиме мій психотерапевт, коли я демобілізуюся. Зараз складно в це влазити, тому що свідомість мобілізована відрізняється від розслабленої. Багато процесів мають відкладений ефект. Наприклад, сприйняття смерті. Спершу ти гостро це сприймаєш, переживаєш через загибель друзів. А потім входиш у звичний життєвий ритм. Ну так, загинули хлопці. І ми могли загинути. Вони сьогодні загинули, а ми завтра загинемо. А може, і не загинемо. І оце все розвіює ритуалізацію загибелі.

Страх смерті залишається?

Я вже казав, що страх невідомості гірший. А смерть… Ти виконуєш свої задачі, це може відбуватися машинально, інстинктивно. Потім, можливо, подумаєш про те, що сталося, розплачешся, розпереживаєшся. Або ні. Але те, що ми знаємо із досвіду наших співгромадян, узагалі зі світової культури, пов’язаної з війною, ― стрес завжди нагрібає потім. І треба бути до цього готовим. Стежити за настроєм, стежити за почуттями.

Кажуть, що ветерани війн діляться на дві великі категорії: ті, хто після війни ходять у формі ще довго, і ті, хто знімають її у перший же мирний день. Як думаєш, ти до якого типу належиш?

Мені б хотілося, щойно війна закінчиться, одразу із себе це все зняти. І зажити звичним улюбленим життям. Робити тільки те, що я хочу, у той час, в який я хочу, і з тими людьми, з якими я хочу. І не озиратися на службу, що ти десь повинен бути, щось маєш робити, а тобі цього не хочеться. Мені здається, у кожного солдата є таке бажання. В армії тобі доводиться жити з людьми не тому, що ти їх любиш, а тому, що так вас розподілили. Це не завжди приємно. От я приїхав додому у відпустку і перше що зробив ― переодягнувся в цивільне і пішов із друзями в бар.

Ти був анархістом. І тебе досі питають, я бачу у соцмережах, як це взагалі анархіст форму носить? Я не питаю, що ти їм відповідаєш. Як ти для себе це пояснюєш?

Є два підходи до власних політичних переконань. Один ― радикальний, буквальний. Якщо говорити про анархістів ― держава непотрібна, влада непотрібна, лідерство непотрібне. Ми все це скасовуємо. Живемо по-новому, без усього цього. І стежимо за тим, щоб не з’явилося те, що нам не подобається.

А є реалістичніший підхід, більш філософський. Коли ти розглядаєш свій політичний ідеал як горизонт. Тобто ти розумієш, що було б круто, якби було саме так. Але я ж не можу придумати суспільно-політичний устрій та зробити так, щоб ми всі почали його створювати. А воно ще й не вийде. Життя складається не лише з роботи, дозвілля, спроб голосувати за бюджет, ділити доходи, вирішувати, що де побудувати, кому скільки їжі має бути. Ще бувають війни, конфлікти, кризові моменти. І ніхто ще не придумав нічого краще, окрім як у кризові моменти організуватися всім разом і під спільним прапором добиватися конкретної цілі.

Тисяча автономних угруповань не зможе перемогти росію. Потрібен єдиний централізований механізм, який вміщує в себе сотні тисяч людей, знарядь, даних, інформації, виробляє загальну стратегію, тактику, підходи, доктрину. Кожен окремо не зміг би з цим впоратися та акумулювати стільки ресурсів.

Коли сидиш у Києві, то часом рівень ядерної параної зашкалює. На фронті взагалі обговорюють ядерну зброю чи ні?

Інколи обговорюють. Але особливої напруги я не помічав. Якщо будуть застосовувати ядерне озброєння, то тільки по великих містах. Інакше який смисл?

А тактичне?

А навіщо застосовувати тактичну ядерну зброю по позиціях, якщо кращого ефекту можна добитися конвенціональною зброєю? Значно дешевше і простіше запустити ракету «Калібр», і за це нічого не буде. Уразили законну військову ціль законною воєнною зброєю. А ядерна зброя ― це вже вихід за рамки правил, останнє рішення. Ну, 150 людей в окопах загинуть, територія буде певний час заражена, великий кратер. А сенс? У тебе не буде просто стільки зарядів, щоб вибити з позицій усіх.

Думаєш, Захід відповість?

Не тільки ми постраждаємо, уся Європа постраждає. Увесь світ буде від цього страждати. Тому що радіоактивний пил стовпом просто полетить в Європу, ще куди-небудь ― в Африку, на Близький Схід, в Азію, усі будуть незадоволені.

Якщо нас вирішать бомбити тактичною ядерною зброєю, це будуть міста. Тому що це видовищно, красиву картинку можна показати. Але яку це дає військову перевагу? Те, що Київ у паніці? А військові на позиціях залишаються, логістика продовжує працювати. Генштаб же не на Хрещатику сидить, він децентралізований. Ти не зможеш розрахувати, де зберуться всі-всі найголовніші, щоб їх убити. У нас немає пересувного кремля.

Тому застосовувати ядерну зброю абсолютно нераціонально. Але знову ж, нападати на нас 24 лютого теж було нераціонально. Нераціонально було включати у склад російської федерації чотири українські області. Однак вони це зробили, а потім одну з них кинули. І тепер на плакатах з написами: «Донецьк, Луганськ, Запоріжжя, Херсон, росія!» назву «Херсон» заклеюють скотчем.

Ми точно знаємо, що підтримувати одне одного ― раціонально. Підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: paypal@babel.ua.