«Шалена Грета», шведський король Густав II Адольф та мармурові ядра. Розповідаємо, як артилерія з незрозумілого джерела шуму перетворилася на основну зброю війни

Російсько-українська війна довела: артилерія важлива на полі бою майже так само, як і у XX столітті. Про це кажуть більшість західних військових експертів та генералів. Разом із безпілотниками та іншою високотехнологічною розвідкою артилерія залишається головною ударною силою, що часто вирішує долю фронту, як і в Першу та Другу світові війни. Але так було не завжди. Від появи до перетворення на потужну та необхідну зброю війни гармати пройшли довгий шлях, що тривав 7—8 століть. Хоча за цей час їм не раз пророкували забуття. «Бабель» розповідає, як артилерія з неточної, брудної та «диявольської» справи стала неодмінним супутником усіх армій світу.

Арабські модфи, італійські ручні бомбарди та перші супергармати

В артилерійської зброї немає «автора», вона з’явилася як результат експериментів багатьох інженерів Середньовіччя з різних країн. Задокументовані згадки про бойове використання примітивних гармат з’являються в XIII столітті. Арабські військові трактати повідомляли, що в 1260 році в битві при Айн-Джалуті на території сучасного Ізраїлю єгипетські мамелюки використали проти монголів невеликі гармати на палицях — модфи. Мамелюки перемогли, та модфи, найімовірніше, допомогли суто психологічно: вони були неточні й серйозно зашкодити кінноті не могли, а от шуму здіймали багато.

Тоді ж з’явилися й перші згадки про артилерію в Китаї. Порох китайці винайшли давно. Перші згадки методу очищення селітри в документах з’явилися в V столітті. А в XI столітті в Китаї вже писали цілі трактати про військовий потенціал пороху. Але до повноцінних гармат було ще далеко. Китайці робили феєрверки, примітивні порохові гранати та «вогняні списи» — порохові заряди на бамбукових палицях, що мали швидше налякати противника, аніж вбити його.

Перші китайські повноцінні гармати також з’являються в XIII столітті. У тому числі й дві відомі гармати, що їх знайшли археологи: Увейська бронзова та Хейлунцзянська ручна були виготовлені аж ніяк не раніше 1210-х років.

Як саме гармати потрапили в Європу, невідомо — з Китаю, Магрибу чи обома шляхами одночасно. Цікаво, що до 1320-х років у Європі про цю зброю майже не згадували ніде, крім Арагону та інших земель сучасної Іспанії. А от трохи пізніше гармат одразу стає дуже багато. У 1331 році в Італії з’являються загадки про sclopus — невеликі ручні бомбарди. А вже 1364-го в арсеналі самого лише міста Перуджа їх було 500. У битві при Кресі 1347 року англійці використали проти французьких лицарів кілька бомбард, які стріляли 80—90-міліметровими ядрами, рибальд, що стріляли стрілами, та навіть рибадекінів — гармат, що випускали невеликі кулі одразу з дванадцятьох стволів.

В Україні перші артилерійські арсенали з’явилися, найімовірніше, у 1392 році у Львові та Кам’янці за наказом великого князя литовського та короля польського Владислава II Ягайла. Перший ливарник та «громових діл майстер» з’явився у Львові — Лаврентій Гелленборн жив там із 1414 року.

На початку XV століття в Європі з’являються великі гармати. У 1452 році точилася війна між бургундськими герцогами та містом Гент, яке хотіло позбутися їхнього впливу. Гентці взяли в облогу місто Ауденарде та обстрілювали його з великої навіть за сучасними мірками п’ятиметрової бомбарди «Шалена Грета», що випускала ядра діаметром 640 мм. «Грета» була кована, а ядра — кам’яні, бо виливати такі великі вироби з суцільного металу тоді було трохи задорого. Хоча литі гармати вже теж були, і досить великі — «Лінива Метта» 1411 року з Брауншвейгу та «Лінива Грета» 1409 року, що належала Тевтонському ордену. Такі гармати були дорогими забаганками. «Лінива Грета», наприклад, коштувала 278,5 марки — за ці гроші можна було придбати понад тисячу волів.

У 1453 році турки захопили Константинополь. А пробити його товсті мури їм допомогла «Базиліка». Гармата була завдовжки 8 метрів, важила 32 тонни й стріляла на два кілометри. Її роботою опікувалося аж 700 людей, тому вона могла робити один постріл на годину.

Вже до середини XV століття в Європі було безліч гармат, від ручних до велетенських. Кількість та різноманіття обмежувалися лише технічними можливостями майстрів громових діл та гаманцями їхніх правителів. Але вирішального впливу на полі бою артилерія ще довго не мала. І на те були конкретні причини.

Проблема артилерії в середньовічних арміях

За Середньовіччя не існувало чіткої класифікації гармат. Ті самі ручні sclopus зараз віднесли б, скоріш, не до артилерії, а до індивідуальної зброї піхотинця, як ручний гранатомет. А великі гармати були штучним товаром, вони стріляли рідко і слугували більше демонстрацією сили та можливостей, аніж реальним інструментом війни.

Без класифікації не було й артилерії як окремого роду військ. В арсеналах гарматами опікувалися майстри, що були вільними ремісниками. А на полі бою — каноніри, які діяли суто індивідуально. Вони, звісно, зважали на те, що відбувається, та поставлене завдання, але з піхотою та кавалерією не координувалися. Командири середньовічних армій часто не надто розумілися на гарматах, тому не втручалися в роботу канонірів. Ця зброя була така гучна, що ніхто, крім канонірів та їхніх помічників, не хотів залишатися поруч під час пострілу. А ще гармати могло розірвати, тому перебувати близько було небезпечно. І лише досвідчений пушкар міг помітити заздалегідь, що метал уже деформований, і діло йде до розриву ствола.

Завдання сучасної артилерії — якнайшвидше завдати противнику якомога більшої шкоди і змінити дислокацію. Середньовічні каноніри дуже б із такого здивувалися. Бо їм треба було наробити якомога більше шуму, налякати противника, ну і вбити когось, якщо вдасться. Плюс деякі ревні християни вважали артилерію диявольською справою. Чорний порох, вогонь, запах сірки — це знаряддя Сатани, а отже й канонір стає фігурою містичною, що отримує навички користування порохом від темних сил.

Французький філософ Мішель де Монтень у своїй праці «Проби» 1580 року писав, що «на війні вважається ганебним боятися ядер, оскільки прийнято думати, що від них однаково не врятуватися через їхню стрімкість та могутність». Але в тій самій праці він сумнівається, що артилерія та вогнепальна зброя взагалі мають майбутнє:

«Якщо не рахувати гуркоту, який уражає вуха та до якого тепер уже всі звикли, то я вважаю [вогнепальну зброю] малодієвою і сподіваюся, що ми незабаром від неї відмовимося».

Думка Монтеня була проста і по-своєму логічна. Так, гармати смертоносні — якщо ядро в тебе влучить, ти гарантовано помреш. Але ядра не аж так часто в когось прицільно влучають, лише ними битву не виграєш. І коли всі звикнуть до моторошного гуркоту гармат і перестануть їх боятися, то вони стануть непотрібні. Проте військова справа розвивається за іншою логікою.

Ядра довго робили переважно з каменю, і лише для маленьких бомбард — із заліза. Проблема кам’яних полягала в тому, що дійсно важкі 100—300-кілограмові ядра, що могли пробити стіну фортеці чи потопити корабель одним залпом, були ще й дуже великими. Тому серйозна артилерія була надважкою та немобільною. Ту ж «Шалену Грету» при облозі Ауденарде під час контрнаступу захопили, і гентці не мали шансу встигнути її врятувати. Коли артилеристи залишалися без прикриття, вони не могли захиститися від нальоту кавалерії чи наступу піхоти — тільки втекти, кинувши важкі гармати.

Крім того, для виробництва ядер потрібне було міцне каміння. Тому найбільш артилерійською державою XV століття була багата Османська імперія — вона могла дозволити собі багато мармурових ядер та великих мідних гармат. І завдяки їм, наприклад, завоювала в 1475 році кримське князівство Феодоро, чиї гірські фортеці вважалися майже неприступними.

Як шведський король змусив Європу поважати артилерію

На початку XVI століття в Європі з’явилися чавунні ядра, які змінили артилерію. Вони важили втричі більше, ніж мармурові того ж розміру. А отже їх можна було робити меншими, не втрачаючи ударної сили. Ствол гармати ставав вужчим, але довшим, що робило її більш влучною та далекобійною. Крім того, до XVI століття ніхто особливо не зважав на калібри гармат — підходило будь-яке ядро, що було меншим за діаметр ствола. У середині XVI століття з’явилися перші калібрувальні шкали, які допомагали канонірам підбирати ядра лише трохи менші за діаметр ствола, щоб зберігати імпульс при вибуху порохового заряду. Це зробило ядра ще й швидкими.

Визначним реформатором європейської артилерії став шведський король Густав II Адольф. Він одним із перших придумав розділити артилерію на облогову та польову. Друга мала бути максимально мобільною — не найповільнішою, а найшвидшою частиною армії, яка на переходах могла б рухатися разом із кавалерією. Так у шведській армії з’явилися легкі 80-міліметрові гармати вагою близько 300 кг із дуже зручним лафетом. Встановити його досить швидко могли дві людини, а тягли в поході двоє коней.

Інша важлива реформа Густава Адольфа — розподілення гармат по піхотних частинах. Із незалежністю канонірів було покінчено, тепер вони підкорялися полковому командуванню і діяли разом із ним у складі батарей, які мали чіткі позиції та завдання.

Король Густав загинув у 1632 році в битві під Лютценом проти війська Священної Римської імперії. Але шведи мали перевагу в гарматах — 60 проти 24 — і перемогли в ній. Після Тридцятирічної війни шведські артилерійські реформи перейняли французи, а потім і всі великі держави Європи. У 1671 році король Франції Людовик XIV створив полк королівських фузилерів. До його складу входили чотири роти канонірів, дві роти бомбардирів та дві роти працівників, що будували фортифікації та понтонні мости.

Пушкарство перестало бути цеховою справою окремої корпорації майстрів. Артилерію почали уніфікувати. У XVIII столітті чітко розділили польові гармати, які стріляли прямим наведенням, та мортири — короткоствольні, що вели навісний вогонь по фортифікаціях та укріпленнях. Як проміжний варіант між ними з’явилася гаубиця, що могла вести як прямий, так і навісний вогонь, в залежності від положення ствола та потужності порохового заряду. З’являлися великі рекрутські армії, але артилерія потребувала знань та навичок, недоступних простим новобранцям. Тому країни Європи у XVIII столітті почали відкривати перші артилерійські училища, школи та курси для солдатів.

Колись могутня Османська імперія, до речі, не встигала за технічним прогресом. Навіть у XIX столітті там ще зустрічалися гармати, що стріляли мармуровими ядрами. Останній задокументований постріл таким ядром у битві стався, взагалі, в 1915 році, під час Першої світової. Тоді турецька гармата під час Дарданелльської операції поцілила в британський лінкор HMS Agamemnon. Нескладно здогадатися, що мармурове ядро навіть не подряпало сталевий корпус лінкора.

До початку Наполеонівських війн артилерія вже стала звичним та обов’язковим родом військ. Битви розпочиналися з артилерійської дуелі, а захоплення чужих гармат було однією з ознак перемоги. Але універсальним засобом перемоги артилерія так і не стала. На початку XIX століття мало хто думав, що вже дуже скоро на неї чекає нове народження, разом із розповсюдженням нарізних гармат. А під час Першої світової війни вирви від снарядів точної та далекобійної артилерії вкриють всю Європу.

Одна гармата в полі не воїн, якщо її не підтримує вся батарея. Так і з людьми. Підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: paypal@babel.ua.