«Найважче, коли привозять знайомих, а вони в агонії, і ти безсилий». Лікар з Ізюму пʼять місяців окупації жив у підвалі лікарні та оперував без анестезії поранених і катованих. Ось його історія

Ізюм молиться на лікаря Юрія Кузнєцова. До повномасштабного вторгнення його знали як талановитого дорослого і дитячого ортопеда-травматолога, а під час окупації він узяв на себе керування Центральною міською лікарнею Піщанської Богоматері. Із сімома медиками робив операції в підвалі лікарні. Часто зшивав рани без анестезії та ледь не наосліп. Місто жило під окупацією з 1 квітня, а з 28 лютого його безперестанку обстрілювали. Росіяни використовували проти цивільних артилерію, бомбардували з авіації. Щодня в лікарню приносили поранених і катованих. Хтось доставляв постраждалих і повертався в місто, хтось залишався в лікарні, щоб переховуватися в підвалі. Ізюм звільнили 10 вересня. Та й після деокупації лікарня лишається місцем, довкола якого обертається Ізюм, а до Кузнєцова йдуть ті, кого він врятував у захопленому місті та лікував раніше. «Бабель» відвіз в Ізюм партію гуманітарної допомоги та розпитав лікаря і тих, хто був поряд із ним, як виживали в окупації, звільняли місто та чи відновлюють лікарню.

1.

Лікарю-травматологу Юрію Кузнєцову пʼятдесят два. Він високий на зріст, широкоплечий. Перше, що впадає в око, — його медична шапочка, усіяна зірочками різного кольору. Вони контрастують з очима. Глибокими і спокійними — людини, яка за останні пів року пережила чимало випробувань.

— Психологічно найстрашніше — це авіаційні бомбардування. Артилерійські на їхньому фоні ще не так, — каже лікар. — Страшно тут було всім. І у всіх нас була депресія, кожен з нею справлявся, як міг. Мені допомогла робота, те, що рятував життя. Найважче знаєте, що було? Коли привозять твоїх знайомих, а вони в агонії, і ти безсилий. Дуже важко. Слава богу, їх було небагато.

Пʼять місяців окупації Юрій Кузнєцов носив зелений хірургічний костюм. Мало спав і майже не їв. Спостерігав, як російська армія знищує лікарню, у якій він працює 35 років, Ізюм і мешканців разом із ним.

— Я прийшов працювати в лікарню санітаром. Моя трудова книжка починається 11 листопада 1987 року. Це моє єдине місце роботи, і змінювати його не планую. Я дорослий і дитячий лікар. На кілька районів Ізюму єдиний дитячий ортопед. Мені це подобалося, і до 24-го [лютого] ніколи не думав, що доведеться чимось керувати, організовувати роботу лікарні, ще й в окупації, — розказує він. — Добре, що тепер повернулося наше керівництво, і я знову просто лікар.

Шостого березня Кузнєцов вийшов на чергування, наступного дня його мали змінити, але лікарі не прийшли, бо потрапити на берег міста, де стоїть лікарня, було неможливо. Щоб росіяни не захопили південний берег Ізюму, два мости через річку Сіверський Донець підірвали.

Юрій Кузнєцов залишився на чергуванні майже до кінця липня. А разом з ним декілька колег — хірург, три медсестри, електрик і сантехнік.

— Потрапити додому, де родина, не міг — мостів не було, — розказує лікар. — Евакуйовуватися разом з іншими — медичним персоналом та пацієнтами… Я б все одно не зміг вивезти родину з того берега. Насправді у мене не було вибору. Обстріли почалися з перших днів, постійно привозили поранених, треба було залишатися.

2.

Кожна вулиця в Ізюмі понівечена — місто зруйноване майже на 90 відсотків і настільки ж пограбоване. Будівлі чорні від гару, багатоповерхівки пробиті ракетами та бомбами.

Від доріг залишилися самі спогади. Ними зрідка перевалюються з боку на бік цивільні автомобілі і дуже часто — військові. Людей на вулицях немає. До 24 лютого в Ізюмі жили 35 тисяч людей, під час окупації залишилося не більше 10 тисяч. За місяць після звільнення люди почали повертатися, і зараз тут близько 20 тисяч. Повертаються ті, хто розраховує на роботу та має умовно вціліле житло — вибиті вікна, двері, квартира пограбована, але сама багатоповерхівка не зруйнована.

Росіяни грабували Ізюм ґрунтовно — викручували навіть розетки у стінах. Медичне містечко, де розташована Центральна лікарня, не виняток. Спершу росіяни вивозили з лікарень цінне медичне обладнання, далі — меблі, компʼютери, медичні інструменти і навіть пледи з подушками. Окупанти, що тікали з міста 10 вересня під тиском Збройних сил України, вже нічого з собою не брали.

— Росіяни поряд з нашою лікарнею розбили військовий шпиталь, — розказує Юрій Кузнєцов. — Я ходив до них. Казав військовим лікарям: «Нащо грабуєте медичне обладнання? Вашим же пораненим військовим знадобиться, зробити той же рентген».

— І що чули у відповідь? — запитуємо.

— Та нічого. Я з якимось російським військовим балакав, коли вони тут загрузли. Літом ця розмова була. Я йому кажу: «Ви хоча б взяли російську Вікіпедію і почитали. Любі конфлікти, любі війни, які були на території нашого міста у всі часи, ніколи не проходили так просто. Завжди великі бої, завжди великі жертви». І так воно і зараз вийшло.

— І як російський військовий відповів?

— Сказав, що не читав.

3.

Підвал Центральної лікарні — це дві суміжні кімнати, відокремлені одна від одної дверима. Двадцять четвертого лютого зʼясувалося, що вони не пристосовані бути укриттям, а тим паче щоб там оперували і жили пацієнти з медиками. Тому потім усе робили поспіхом.

В одній кімнаті розбили операційну, в іншій — поставили ліжка, стільці, виокремили кухні та санітарну зону. В окупацію тут жили 72 людини — поранені, медичний персонал і ті, хто прийшов сховатися.

— Спочатку ми перевели пацієнтів з палат у коридори, мовляв, «дві стіни». Потім спустили з верхніх поверхів на перший, а згодом — у підвал. У часі це відбувалося швидко, але психологічно — це були етапи. Хто міг уявити окупацію, авіаційні бомбардування, артилерійські обстріли? До такої війни ніхто з нас не був готовий, до такого просто неможливо підготуватися, — говорить лікар. — Головне, що ми зробили у тій ситуації — самоорганізувалися. Ми спали і жили тут. І зараз, чесно кажучи, трохи живемо.

Уперше Ізюм обстріляли 28 лютого. Накрили артилерією. До лікарні доставили поранених. Медичну допомогу їм надали ще в операційній. Після 8 березня Кузнєцов з медсестрами оперував у підвалі.

— Лікарню обстрілювали часто. Снаряди прилітали протягом березня. Найчастіше попадало чомусь у приймальне відділення і хірургічний блок. От вам історія, — розказує він. — Яке число було, не памʼятаю, але в лікарні вже побилися вікна від обстрілів, у якійсь стіні була діра. Хірургічний блок на другому поверсі стояв розбитий, але на першому, у приймальному відділенні, ще більш-менш. Там було дві аптеки. До мене підійшла провізор і каже: «Заберіть ліки, бо у місті мародерство. Якщо не заберете, прийдуть інші». Ми з нею зайшли в першу аптеку, і в цей момент удар по лікарні — прилетіло з того боку, де друга аптека. Ми ніби за двома стінками. Контузію отримали, але живі. Я вважаю, що це чудо. На той момент ми ще не до кінця пацієнтів перевели у підвал. Спускалися, але, бачите, не завжди. А після того випадку були у підвалі постійно. Я вам зараз покажу, де ми сиділи.

Лікар веде нас коридором. Слідом за ним рудий кіт.

— Прибився під час окупації? — спостерігаємо за твариною.

— Вперше його бачу, — дивується Кузнєцов.

Він відчиняє замок на підвальних дверях, і кіт першим мчить сходами вниз.

— Дорога йому відома. Не схоже, щоб він вас не знав.

— Зараз дівчатам скажу, щоб забрали його.

За кілька хвилин у підвал заходить медсестра.

— Киць-киць, — кличе рудого. Кіт нявчить, вимагає уваги.

— Свєта, звідки у нас взявся кіт? — питає Кузнєцов.

— Не знаю. Ви мені сказали, що він живе у підвалі, — відповідає сестра. — Наташа зараз як взнала, то сказала: «Йокарний бабай».

— Забери його. Тут ліки, — відповідає Кузнєцов.

Лікар обводить рукою навколо — показує, де була операційна. Холодно так, що пробирає навіть у куртці. Зі світла тут — одна лампочка, дроти з якої звисають по стелі і спадають на батареї парового опалення.

Під тьмяним освітленням Кузнєцов розповідає, що поранених зашивав на кушетці — вона була замість операційного столу. Зону навколо неї завісили плівкою, аби створити умовний операційний блок. Під ноги кинули картонні коробки, аби мʼякше стояти на твердій, наче бруківка, підлозі.

Операційна лампа працювала від генератора, що стояв надворі. Якщо через обстріл заправити його не вдавалося, медсестри світили лікарю ліхтарями, і він ледь не наосліп діставав осколки, зшивав рани та приймав пологи. Під час окупації у лікарні народилося четверо дітей, пологи пройшли без ускладнень.

Інструменти дезінфікували антисептиками. Перевʼязувальні матеріали та ліки економили — розраховувати можна було лише на те, що лікарня мала перед початком повномасштабного вторгнення. Пощастило, що під час епідемії ковіду вона була опорною, запас медикаментів був достатній. Єдине, чого катастрофічно не вистачало, це анестезії. Осколки діставали без знеболювальних. Поранених просили триматися, щоб не знепритомніти.

— Треба було оперувати, от і оперував. Я не хірург, але були такі умови, що згадалося все, чому вчився. Десь 9—10 березня ми евакуювали більшу частину пацієнтів. З 11 березня залишалося двоє лікарів — я та Саша, — каже Юрій.

Він просить не називати прізвище колеги. Тут усі продовжують боятися контрнаступу росіян і повторення окупації.

— Після звільнення перенесли операційну на перший поверх лікарні, у нормальні умови. А тут зробили склад ліків, гуманітарної допомоги. Ось подивіться, — показує він рукою. — У мене перед вами були журналісти з іспанського телеканалу. Я думаю, чого вони так уважно знімають ці коробки. А там «Единая россия» написано. Знаєте, звідки вони? Ми забрали їх у росіян.

Десятого вересня, коли ЗСУ зайшли в Ізюм, у місті було незвично тихо: ані голосів, ані звуку техніки, розповідає лікар.

— Дивимося, росіян не видно, їхньої охорони немає. Ну мало що — може, відлучилися. А в нас як виходиш з лікарні, то їхній блокпост був. І там нікого немає. Говорю дівчатам: «Йдемо подивимося», — продовжує Кузнєцов. — Приходимо у їхній шпиталь, а двері відчинені, все навстіж. Видно, що військові медики збиралися похапцем. Розкидані речі, багато ліків залишили. Ну ми їх взяли собі. А чого їм пропадати, нам знадобляться.

У той момент лікарі не знали, що місто звільнили. Лише зауважили, що коїться щось дивне. А ближче до вечора хтось із пацієнтів звʼязався з родиною, яка живе на південному березі міста. Там вже були ЗСУ.

— До нас військові прийшли 11 вересня. Добу, виходить, перетинали місто. Я пізніше дізнався, що 10 вересня росіяни, які не встигли зі своїми відійти, виходили з лісів, покидали будинки, у яких сиділи. Хтось із них намагався вкрасти швидку допомогу, щоб своїх наздогнати. Зброєю людям погрожували, — каже Кузнєцов. — Найбільше з тих днів запамʼяталося, що числа 11 чи 12 вересня по всьому Ізюму стояв запах шашликів. Не знаю, звідки люди дістали мʼясо, але святкували по повній програмі.

4.

За пʼять місяців окупації лікарня прийняла 370 поранених. Майже у всіх — складні осколкові ураження. У дні без обстрілів лікарня приймала одного-двох поранених. Якщо по місту стріляли — до 17.

— Ми надавали медичну допомогу пораненим і тим, хто сидів у підвалі. Багато було запалень нижніх кінцівок. Підвал під бомбосховище не пристосований, ліжок багато не поставиш, тому всі цілодобово сиділи. А як сидиш довго, то вилазить багато хвороб. Плюс людина без руху, а на вулиці мороз мінус 15, опалення немає, почалися бронхіти, пневмонії, — говорить він.

— Катованих привозили?

— Усі питають про катування, як же вам всім пояснити... Ми були в таких умовах, що люди між собою багато речей не обговорювали. Це була мовчазна домовленість, — говорить Кузнєцов. — Усі розуміли, що деякі питання не потрібно ставити і говорити про щось не потрібно. Якщо я чи мої колеги підозрювали щось, то ставили медичні запитання. Але пацієнти були у пригніченому стані і мовчали. Ніхто з нас не ліз у душу. У нас один чоловік був з поламаною рукою. Довго мовчав. Коли повернулась Україна, почав розказувати, що струмом катували, били жорстоко, руку положили на стіл і вдарили держаком від лопати, тому вона у нього зламана.

Багатьох росіяни арештували та катували, бо підозрювали, що вони навідники Збройних сил України, каже лікар.

— Навідників особливо сильно шукали, коли прилітали «Хаймарси». Хтось намагався з росіянами розмовляти, говорив: «Що ви робите? Ніхто з мітками по місту не бігає», — розповідає Кузнєцов. — За моїми спостереженнями, паніка серед росіян почалася саме з «Хаймарсів». Вони сильно їм по мізках дали. А ми, цивільні, спокійні були, бо бачили, як воно чітко бʼє. Якщо прилітає, то в їхні казарми, а житлові будинки поряд не страждають. Ми навчилися розрізняти постріли «Хаймарса». Коли він летить, то позаду вогняна куля і звук обʼємний. А коли ракета, то хвіст з вогню і зубчики.

5.

— Ви тільки не пишіть, що я сам бігав лікарнею і всіх рятував, — просить Кузнєцов. — Неможливо одному бути. Були інші лікарі, медсестри. Хтось не витримував і евакуювався, хтось у різний час повертався на роботу в лікарню. Феліксовна! Вам треба з Феліксовною поговорити. Вона сама перевела пацієнтів з ковідного відділення в окремий підвал і виходжувала їх. І хотіла палити росіян коктейлями Молотова.

Феліксовна — невисока жінка років пʼятдесяти.

— На політичні питання відповідати не буду, — попереджає, перекладаючи коробки з канапи на підлогу на посту старшої медсестри. Пояснює неохоче: — Я в лікарні працювала до 16 березня. А потім переховувалася до звільнення міста. Була у розшуку фсб, мій син служить, до цього був в АТО. Я би працювала у лікарні навіть при рашистах, бо це моя робота. Але не могла ризикувати безпекою родини.

Феліксовна зважує кожне слово, нервово крутить у руках блакитну медичну маску.

— Я в Україну приїхала з Тбілісі. Там у 90-х була війна. Три роки працювала у місцевому воєнному госпіталі. У якийсь момент місцеві перестали сприймати російськомовне населення — українців, білорусів, росіян. Стало нестерпно, і у 1991 році ми поїхали на батьківщину тата, в Ізюм. Я відразу почала працювати у цій лікарні, мені був 21 рік, — говорить вона.

Феліксовна зізнається, що у початок повномасштабної війни, як і багато хто з її оточення, не вірила. Її син минулого року демобілізувався, поїхав у Польщу на заробітки, а коли настало 24 лютого, повернувся в Україну і пішов на фронт.

— Третього березня я вийшла на чергування, і стався авіаналіт. Мій будинок розбомбило. Приїхала додому — а нічого немає. Тільки стіни. Повернулася в лікарню і жила тут до 16 березня, — розповідає медсестра.

У ковідному відділенні 24 лютого було близько 20 пацієнтів. Їх терміново виписали, і до 3 березня у відділені лишилося семеро — двоє лежали на концентраторах, іншим не було куди їхати, бо їхні села опинилися в окупації.

Феліксовна разом із тими пʼятьма пацієнтами, які могли ходити, перебралася у підвал лабораторії — будівлі, що стоїть окремо від лікарні. Вони трималися окремо від інших, щоб у лікарні не стався спалах ковіду. Двох пацієнтів, які були на кисні, залишила у ковідному відділенні. Кисень їм подавався завдяки генератору, який використовували для освітлення операційної. Другого генератора, щоб віддати Феліксовні, лікарня не мала.

У підвалі лабораторії Феліксовна виділила місце, щоб готувати їжу на вогні. Це було одне з двох джерел світла в їхньому сховищі. Друге — свічки з картоплі.

— Ми так у Грузії робили: я вирізала у картоплі дірочку, опускала фітіль-бинт, ставила на блюдечко, заливала олію і підпалювала. Кіптяви багато, але світло давало, — розповідає вона.

Феліксовна два тижні сама дбала про сімох пацієнтів з ковідом. Готувала на всіх їжу, йшла до лежачих хворих: погодувати, перевдягнути, помити.

— До 11 березня у нас померло двоє пацієнтів, а пʼятеро евакуювалися. Після того остаточно перейшла до відділення Кузнєцова, в операційний підвал. Стерильність там умовна, але ми рятували життя, — розповідає жінка.

У відділені вона разом із Кузнєцовим стояла за операційним столом, готувала обід і добувала воду. До війни у кожному відділенні були запаси води, але у березні вдарили морози. Доводилося тягнути баклажку з льодом, розморожувати і готувати їжу, варити чай. Запаси круп та овочів у лікарні були, найбільше не вистачало хліба. Його видавали тільки хворим і дітям.

— Ми не мали ніякого звʼязку. Про те, що відбувається у місті, дізнавалися від пацієнтів. Спочатку підірвали основні мости через річку, потім зруйнували деревʼяний, пішохідний. Тринадцятого березня ми ходили до нього у розвідку. Хотіли перейти на інший берег, бо там лишилися наші родини. У мене чоловік, сестра, мама. Вони не знали, що зі мною, а я — що з ними, — згадує Феліксовна. — Ми підручними матеріалами полагодили деревʼяний міст. На ту сторону нас перейшло дві партії, повзком. Родини до нас перейти не могли, там була комендантська година, репресії, чистки. Але я свідомо пішла на той берег. Так, ризик, але що робити?

Син Феліксовни воював на харківському напрямку. Тому вона боялася, що росіяни візьмуть її родину у полон і шантажуватимуть сина.

— Ми були у розшуку фсб. До нас не раз приходили з обшуками. Але я вміла ховатися. Ми змінювали квартири, вулиці, будинки. Так тривало з квітня по вересень, — говорить вона. — Коли нас звільнили, це був шок. Вийшла на вулицю — а там бронетранспортер з нашим прапором. Кричали «Ура!». Ми вірили до останнього, і сьогодні теж віримо, що перемога буде за нами, хоч і страх досі є.

Феліксовну вкотре гукають з коридору. Вона втирає сльози — заплакала, згадуючи БТР з прапором — ховає маску і йде до палат.

6.

Кузнєцов у коридорі розмовляє з пацієнтом — той отримав тяжке осколкове поранення у ногу, але лікар його витягнув, і зараз він ходить туди-сюди лікарняним коридором, розробляє ногу.

— Осколкові поранення дуже складно заживають, — каже лікар. — У нас зараз вперше за 2022 рік більше пацієнтів з інфекційними захворюваннями, аніж з пораненнями. Може, знак, що буде мир?

— Феліксовна розказала, що 16 березня пішла з лікарні, аби врятувати родину. А ви чого залишилися? — заохочуємо до розмови.

— А вона не розказала, що ніхто з нас не вірив у початок війни?

— Розказала.

— Мені син подзвонив 24-го: «Папа, почалося». Уявіть, 05:30 ранку, я вдома сплю, — говорить він. — Знаєте, син — студент. Назару 19 років. Ну мало що у нього там почалося. Пива з друзями перепив. А потім бігом в інтернет, і дійсно… Поїхав забирати його з Харкова. Сюди привіз, думав, так спокійніше.

Пояснює, що думав, полякають і стихне.

— З 6 березня по липень я бачив родину лише двічі. Перший раз 18 чи 19 березня перейшов деревʼяний пішохідний міст, щоб дізнатися, чи живі вони. Я підійшов до моста, а там чотири трупи лежать. Снайпери людей розстріляли. І потім багато разів до нас надходили пацієнти, які намагалися перейти міст. Кульові поранення рук, грудної клітки, ніг. А другий раз я потрапив додому 2 червня. Померла мама. Пішов її поховати. По-людськи це зробив, не в кульку, а знайшов гробик. Поховали на міському цвинтарі, де братська могила. Але з того часу я на могилі матері не був. Вхід заборонений через загрозу вибуху. Перед смертю мама казала, що народилася під час війни і помирає під час війни.

7.

На вулиці стемніло. Кузнєцов втомився від розпитувань і натякає, що нам час збиратися в дорогу на Харків. Комендантська година в Ізюмі починається о сьомій вечора. Мовляв, поспішайте, залишатися в місті на ніч — не найкраща ідея.

— Але ви залишаєтесь, і люди повертаються.

— Ми звикли. Жили шість місяців під щоденними обстрілами, — відповідає. — Колеги, які повернулися з евакуації в лікарню, від нас відрізняються. От учора літаки через місто йшли. І дуже низько летіли. Звук сильний. Так ми, які були в окупації, одразу почали шукати якісь стіни, укриття. А ті, що приїхали, дивляться на нас.

Кузнєцов проводжає нас до дверей — вхід у лікарню лише один. Там, куди швидка підвозить пацієнтів. Інші двері забили фанерою і заклали цеглою, бо туди влучили снаряди. Лікар розповідає, що найбільше останнім часом хвилювався, як лікарня буде зимувати. Система опалення розбомблена у всьому Ізюмі. Але днями проблема частково вирішилася. Обласна і районна влада пообіцяли, що лікарня не замерзне — ремонтують вікна, двері. Волонтери везуть електричні обігрівачі.

— У нас запрацював рентген. Він, правда, не цифровий, але міністр охорони здоровʼя [Віктор Ляшко] пообіцяв допомогти, — говорить Кузнєцов. — В окупації були періоди відчаю та нерозуміння, що далі. Ми не знали, де лінія фронту, що відбувається у Києві. Невідомість зʼїдала зсередини. Зараз до нас всі їдуть, дуже багато волонтерів. Знаєте, ми вижили ще й тому, що у нас було багато волонтерів серед місцевого населення. Бачите, Іра біжить коридором, це наша волонтерка, — Кузнєцов посміхається жінці у синьому жилеті.

В руках у неї ящик з печивом і пляшка коньяку.

— Я привезла те, що обіцяла, — Ірина підозріло озирається на нас. Віддає Кузнєцову печиво і вставляє під руку пляшку. — Не треба цього фотографувати. Євгенович, — звертається вона до Кузнєцова. — Я там розвантажуюсь.

— А що привезли? — питаємо.

— Неважливо, — придивляється до нас.

— Іра врятувала нас від голоду, — каже лікар. — На початку окупації приїхала до нас і спитала, чим допомогти. Я кажу: «Нам хліб потрібен». Не знаю, де вони з невісткою його знаходили, але такі баули тягали на собі, що я не розумію, як вони це робили. Іро, розкажи, як ти за лінію фронту з невісткою виїжджала і везла в лікарню хліб.

— Немає чого розказувати. Сідали у машину і шукали. Їхали-їхали, якщо у Балаклії немає, то їхали до Андріївки, якщо там немає, то рушали у Первомайський. Десь та знаходили, — відповідає.

— Як лінію фронту перетинали? — уточнюємо.

— Спокійно, — відрізає. — Лікарні потрібен був хліб, тому ми його привозили. Якщо я чогось хочу, то дістану. Є таке правило у життя: ми даємо, і нам дають. Так заведено.

Ірина обіймає Кузнєцова і біжить до розвантажників.

— Таких, як Ірина, багато було під час окупації? — питаємо.

— Дуже. Людей, які приєдналися до нас кілька місяців тому, ми взяли у штат. Генеральний директор прийняв таке рішення. Вони не мають медичної освіти, але займаються логістикою, будівництвом, відновленням. Ми їх називаємо «хозрота». У лікарні зараз дуже багато саме такої роботи. Бо ті, хто до війни працював, виїхали. На рахунок медичних працівників, то вони повертаються з евакуації. Ясно, що відновити лікарню до того стану, якою вона була до вторгнення, — багато років на це треба. Головне, що ми зберегли базу і живі. Правда, відпочити часом хочеться, але то вже після перемоги.

У всіх нас багато планів на «після перемоги». Але до того ще багато роботи. Підтримайте «Бабель» у ній: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: paypal@babel.ua