Маріупольська волонтерка Анна Ворошева 100 днів провела в російському полоні. Вона сиділа в камері з «Азовом», створювала мережу звʼязку між полоненими і боролася з адміністрацією в Оленівці — історія

Російські окупанти утримують у полоні понад дві тисячі українців. Скільки з них жінок, достеменно невідомо, але, за даними віцепремʼєра Ірини Верещук, йдеться про кілька сотень. Не всі з них військовослужбовиці — у полоні опинилися і медики, і волонтерки, і випадкові цивільні жінки. Анна Ворошева — з Маріуполя. Її взяли в полон 27 березня, коли вона разом з іншими волонтерами намагалася провезти гуманітарну допомогу в оточене місто. Жінку увʼязнили в Оленівку — колишню колонію, яку зараз окупанти використовують ще й як концтабір для полонених. Журналістка «Бабеля» Оксана Расулова телефоном поговорила з Анною про її досвід полону. Ворошеву звільнили в липні після 100 днів неволі. Анна розповіла, як катували «азовців», чим годували окупанти та як вона воювала з комендантами Оленівки.

1

До 24 лютого Анну Ворошеву в Маріуполі знали як «Аню, яка займається шаріками». За двадцять років із студентки двох інститутів та шкільної працівниці вона перетворилася на підприємницю, яка одна з перших у місті почала бізнес декору кульками.

У лютому 2022 року 45-річна Анна планувала довгу відпустку та відкриття флористичного бутіка, щоб продовжити справу мами та бабусі. На 24 лютого в неї був квиток до Києва — там Анна мала відвідати ортодонта, а потім полетіти на відпочинок. На новини останніх тижнів вона не звертала уваги. Проте зранку 24 лютого їй зателефонувала донька з Харкова і сказала, що місто бомблять.

Перші кілька днів Анна була шокована, а потім почала шукати авто для виїзду — дві її машини застрягли в автосервісі. Жінка розносила сусідам і знайомим свічки, воду, їжу, перевіряла, чи все гаразд із певними людьми, про яких її просили дізнатися знайомі. Містом пішла чутка про евакуацію, тож Анна щодня пішки ходила до драмтеатру. Колону так і не випустили, зате в черзі Анна зустріла стару знайому, у тої був автомобіль, який лишень треба було полагодити. Жінки оселилися разом у клініці стоматології, яка була розташована у підвалі, та очікували вдалого моменту, щоб виїхати.

― Ми з сусідами прокидалися о пʼятій ранку, йшли по воду, ризикуючи, розносили баклажки, якщо щось залишалося, то везли на Східний, — розказує Анна. — Щодня водії поверталися звідти з людьми, від яких ми дізнавалися про пекло в цьому мікрорайоні. Водій почав перед виїздом пити таблетки від серця і горілку, бо не міг бачити це все. Геройством було навіть вийти зі сховища по їжу і дрова. Щоб мати що їсти, ми навіть почали мародерствувати.

Одинадцятого березня Анна опинилася неподалік від вибуху авіабомби, стоматологію було знищено, і жінка вирішила виїхати з Маріуполя. Її мама полишати місто відмовилася. Наступного дня разом з іншими волонтерами й подругою Анна виїхала на околицю міста. Хоча «виїхала» — не зовсім точне слово: одна машина була на ходу і тягнула на тросі іншу, розбиту. При свічках у гаражі відремонтували розбите авто, і зранку 18 березня вирушили на залишках бензину в дорогу. Одну з машин вела Анна.

2

До Запоріжжя доїхали надзвичайно швидко ― за шість годин проминули кілька десятків блокпостів. А все тому, що обрали не звичну для евакуації дорогу, а іншу трасу.

― Ми приїхали окрилені, ― пригадує Анна, ― і вирішили повертатися по людей, які лишилися на нашій «базі» на околиці міста. Їх було 36, і ми обіцяли їх забрати. Тим більше, у Маріуполі була моя мама.

Для поїздки в місто у волонтерів було одне авто, вирішили купити ще бус. Місцева влада Запоріжжя, попри звернення, транспорту не надала, тож Анна зняла з картки 134 тисячі кредитних коштів. Щоб зібрати необхідну суму, запропонувала журналісту ВВС взяти в неї інтервʼю, під час якого розповіла про свій задум. Посипалися перекази з-за кордону, і за два дні збір завершили. Інші волонтери, що їхали дорогою за вказівками Анни, підтвердили, що шлях і досі вільний. У цей час жінка вже знала, що мамі вдалося виїхати з Маріуполя.

― Але мені телефонували люди з нашої бази на околиці і казали, що бої посилюються, ― каже Анна. ― Здоровий глузд не працював, тільки пульсувала думка, що треба забрати своїх. Ну як своїх ― чужих, але тільки-но ми пообіцяли повернутися, вони стали своїми. Я фізично відчувала, як іде час.

Зранку 25 березня Анна прокинулася з думкою, що можна і не їхати в Маріуполь. Її ніхто не осудив би, окрім неї самої. Тож вона, попри мамині протести, випросила в неї благословення і за кермом буса виїхала до Маріуполя з напарником Андрієм.

3

Двадцять шостого березня у Володарському Анну з Андрієм вперше спинили окупанти і повезли в «рувд», де вже були інші волонтери. Після короткого допиту всіх відпустили, попросивши наостанок їжі. Анна з Андрієм лишили кілька консервів, хліб та масло і поїхали до Маріуполя.

За кілька днів їхньої відсутності місто змінилося ― знайомих доріг і вулиць уже не було, будинки перетворилися на руїни та згарища. Гуманітарку до великих укриттів доставляли під обстрілами. Допомагали місцеві на розбитих авто, яким дали бензин — пізніше вони мусили би виїхати разом із бусами в колоні. Проте цього так і не сталося.

Двадцять сьомого березня Анна з Андрієм повезли ліки до кінотеатру-укриття і планували повернутися на околицю для евакуації. Шлях назад перерізав бій, тож обрали іншу дорогу ― ту, якою заїхали в Маріуполь.

― Нас спинили на блокпості в Мелекиному, і почався треш, ― розказує Анна. ― Ще добу тому нас як волонтерів пропустили, а тепер затримали і звинувачують у тому, що ми наживаємося на війні і здаємо позиції росіян.

Коли в телефоні Анни окупанти побачили повідомлення про перекази коштів з-за кордону, волонтери перетворилися на «іноземних агентів». За лічені хвилини машину розграбували і насмішкувато заявили, що передадуть у «фонд республіки». Та навіть коли волонтерів повезли на допит у СІЗО в Мангуш, Анна не вірила, що її затримають.

Андрія відправили у камеру, переповнену раніше затриманими чоловіками. Анну ж посадили поруч, на диванчику для чергових. Щоправда, у туалет випустили лише поночі — за те, що підписала «документ» як «понята». Дорогою до вуличного туалету Анна побачила свою машину і попри заборону конвоїра підбігла до неї, дістала з-під сидіння таблетки, шматок батона, сир і пакет молока. Вона кредиткою порізала залишки їжі і через ґрати годувала чоловіків.

Наступної ночі конвоїр сказав, що у «днр» вийшов наказ затримувати волонтерів за «тероризм». Анна та інші затримані намагалися відкупитися, але безрезультатно. Конвоїр ще намагався заспокоїти ― мовляв, посидите 30 днів, а Анна, як «баба», пʼять-десять. Але порадив кріпитися.

Вдень затриманих повезли у відділення поліції в Докучаєвськ. Жінок посадили в камери, а чоловіків у залізні «гаражі». Анна потрапила в камеру до колишніх поліцейських, кухарки нацгвардії та бійчині морської піхоти. На ранок усіх відвезли в «убоп» і вперше назвали полоненими. «Слідча», що допитувала Анну, пообіцяла її відпустити і взялася заповнювати папірець про успішну фільтрацію. Та до кабінету зайшов чоловік і сказав, що Анну не відпускатимуть. За порадою «слідчої» волонтерка лишила у її сейфі свої особисті документи.

― У документі [з яким дали ознайомитися] було 8—10 статей, букви розпливаються, бачу тільки «тероризм», «організована злочинність», — каже Анна. — І розумію, що вони можуть зробити зі мною що завгодно. Сука, ти в якомусь кіно. Ти в тюрмі ― це ж неможливо уявити!

«Слідча» дозволила зателефонувати доньці. Анну поселили в «івс» з мамою бійця «Азову», маріупольською суддею Юлією Матвєєвою і Тайрою. Саме Тайра пояснила місцеві правила і сказала, що Анну, ймовірно, відвезуть в Оленівку.

― Тайра розказала, що це, і я ахєрєла, — каже Анна.

4

Коли зранку Анна вийшла з автозака, то побачила покошені будівлі з пташиними гніздами на дахах й облізлими стінами ― це була Оленівка.

Полонених повели в «дізо». Чоловіків поставили до стіни, а жінок відвели в камери. Бруд, сморід каналізації, рвані ковдри на дверях, шансон, крики з коридору, невмовкаючий дзвінок на КПП. Замерзла Анна мовчки сиділа з пʼятьма іншими жінками на двох полицях. Поруч ― металевий столик, туалет-дірка, вікно, заварене металевою пластиною, крізь дірки в якій пробиваються промені. І лампочка горить під стелею.

― З нами була колишня поліцейська, і вона знала, як говорити в таких місцях, ― розповідає Анна. ― Почала стукати в двері, вимагати воду і матраци. Її послали, але ввечері відкрилася «кормушка», і конвоїр сказав дати пластикову пляшку на воду.

Ту брудну воду зі знайденої в камері пляшки Анна не пила. Відмовилася і від вечері ― пляцка з розварених з тюлькою макаронів у брудній тарілці з однією ложкою на всіх. Музику вночі не вимикали, спати було неможливо. Та й ніде. З-за дверей весь час лунали удари й крики ― жінки в камері ціпеніли. Боялися, що їх битимуть та ґвалтуватимуть.

Через пару ночей Анна почула з «кормушки»:

― Ей, є хтось?

― Я тут, ― відповіла коротко.

― О, жінки, ― здивувався чоловічий голос. ― А скільки вас?

― Шестеро.

― Йоб!..

― Кипʼяток зможеш роздобути? ― попросила Анна. Усі цокотіли зубами.

― Не знаю, ― сказав голос і зник. А за кілька годин через «кормушку» залетіла пляшка з окропом.

Так жінки дізналися, що в колонії вʼязні працюють ― розносять воду, їжу, документи. Щодня привозили нових полонених, і щодня було чутно удари, крики, чоловіки непритомніли. Їм на допомогу конвоїри кликали Лілю ― полонену медсестру з Нацгвардії. Ліля мала тільки пляшечку корвалолу і пару таблеток. Жінки просили її принести прокладок, але їх у колонії не було. Вона дала лише пару сигарет. Анна не курила.

Жінки роззнайомилися з конвоїрами. Просили ― «мальчікі, дайте матраци, ми ж дівчата». Марно. У дворі чоловіки готували, пиляли дрова і на прогулянках перемовлялися з жінками ― їх на всю колонію було тоді шестеро. Ночами кухарі закидали їм через «кормушку» окріп і цибулю.

На початку квітня жінкам запропонували переїхати в медсанчастину за будівельні матеріали для колонії, які надсилали б їхні близькі. У тому приміщенні з унітазом, кипʼятильником і власним двором було 18 жінок, переважно колишні поліцейські. До них і перевели Анну й трьох інших.

― А наступного дня прийшов замначальника колонії і сказав, що будматеріали ніхто не передає, тому з медсанчастини треба виселити пʼятьох назад у камери, ― розповідає Анна. ― Молодші дівчата «злили» [змовилися віддати] пʼятьох старших, мене в тому числі. Я сварилася матом ― вони ж уже відігрілися, їм же скоро виходити. І вони поліцейські — я поїхала в Маріуполь робити їхню роботу, рятувати людей, а вони повиїжджали завчасно, бо їх попередили і сказали 23-го вирушати в Покровськ і писати заяви на звільнення. А тепер вони не можуть мене захистити навіть у колонії, просто поділившись одіялом.

Анну повернули в ту саму камеру. Але тепер на ній була ніби мітка ― «незадоволена умовами». Конвоїри не відповідали на її запитання, передач не дозволяли, насміхалися. Анні вдалося роздобути матрац, з медсанчастини вона принесла пластикові пляшки для води, старі ручки і медичні бланки для щоденника і записок. Годувати почали краще ― тричі на день четвертина хліба, каша, суп, ночами в камеру регулярно залітала пляшка з окропом.

5

Шістнадцятого квітня в Оленівку привезли ще 44 жінки з «Азовмашу» й комбінату імені Ілліча. На першому поверсі їм віддали сім камер з девʼяти. Між полоненими налагодився звʼязок через записки і короткі діалоги. Думки Анни займало лише те, чим можна поділитися і де щось дістати.

За кілька днів 37 жінок повезли далі. Жіночі камери перемістили на другий поверх. Анна спостерігала за цими змінами і чекала, коли ж її випустять. Єдину, крім неї, цивільну вже звільнили. Ходили чутки, що на травневі свята всіх «гуманно» відпустять.

А 27 квітня волонтерів викликали в штаб для підпису порожнього бланка. У перші дні травня, коли нікого не відпустили з колонії, стало зрозуміло, що це був документ на продовження полону. Конвоїри пояснили ― ще по 30 днів усім.

Тридцятого квітня Анну викликали знову підписувати «протокол» про те, як її затримали, і що претензій до «правоохоронців днр» вона не має. Анна заперечила, почалася сварка. Зрештою вона закричала:

― Я півтора місяця не була в душі! Я жінка, мені митися треба! Спробуйте своїм жінкам сказати, що в них будуть місячні без прокладок!

― Ну ми ж вас не бʼємо і годуємо, так само тут живемо, що ви ще хочете?.. ― оторопів працівник колонії.

― Ви самі це вибрали! А мені треба кава, шампанське і клубніка, я таке життя собі не вибирала!

Зрештою Анна таки підписала папірець. Але сварку почув конвоїр і попри заборону відвів її в душ. Там була тільки холодна вода, але це вже не мало значення. І навіть після цього Анні не полегшало.

― Було відчуття безнадії, ― пригадує Анна. ― У камері була вагітна Мар’яна Мамонова і жінка з епілепсією, яку вивозили на 20 днів у психлікарню і насильно чимось кололи. Я з записками ховалася від колишніх поліціянток, бо вони боялися, що коли знайдуть щось у мене, то покарають усю камеру.

З камери забрали двох кухарок Нацгвардії, одну поліціянтку випустили, й Анна на пару тижнів лишилася з двома жінками. Вони отримували передачі й ділилися з нею милом, шампунем, прокладками, печивом. Надворі нарешті ставало тепліше.

У середині травня Оленівкою прокотилося слово «Азов». За кілька днів привезли полонених. Новоприбулим жінкам відразу запропонували піти в душ. Інші, дізнавшись про це, почали вимагати і для себе. Зрештою всіх пускали в душ раз на 10 днів, по чотири хвилини на людину. Згодом медсестра передала порвані простирадла — «прокладки». У травні до Анни пропустили єдину посилку ― так вона змінила ще маріупольські лижні штани на легший одяг. І знайшла маленьку записку від рідних ― з ними все гаразд, її люблять і чекають. Той клаптик паперу Анна перечитувала і скрізь носила з собою.

6

Тридцять першого травня Анні виповнилося 46 років. У цей день, відповідно до перепідписаного документа, її мали би звільнити. Але вона все ще була в колонії і приймала від інших полонених подарунки: вітальні записки, печиво, огірок, дві цукерки, шоколадку, власноруч намальовану листівку і шматочок мила.

Сьомого червня Анна знову перепідписала документи. Про те, що її нібито затримали 30 травня і лише на 10 днів. Здавалося, це не закінчиться ніколи.

Девʼятого червня Анну вивели в двір разом з дівчатами з «Азову». Це означало, що її не звільняють. Начальник опервідділу колонії коротко сказав, що вони тут до кінця війни, а, може, й до кінця життя. Полонених повели у штаб на дактилоскопію. Там Анна не витримала і почала говорити з працівниками «мінʼюсту днр» про те, що вона в колонії вже 90 днів, не може спати, їсти, цигарки замість знеболювального, зуби кришаться. Працівники записали прізвище і пообіцяли перевірити, чому вона так довго в колонії.

― Через кілька днів мене перевели в камеру до жінок з «Азову», і я подумала, що це гаплик і мене вже не випустять, ― каже Анна. Попри демонізацію «Азову» і тортури, у колонії для них були де в чому кращі умови. ― Дівчата з полку отримували кипʼяток, шампунь, прокладки, пололи город, пекли хліб. Пару тижнів конвоїри не матюкалися, бо ж «дєвушкі». У нашій камері було віконце, ми біля нього чергували ― дивилися, кого ведуть на допити і катування. Коли катували «азовців», музику робили гучніше, але згодом і її, і дзвінок сигналізації вимкнули. Ми почали спати ночами.

А за пару тижнів приїхали нові конвоїри ― найжорстокіші з усіх. Анну лякало, що вони вже не крилися. Чутно було, як примушують «азовців» «правильно» відповідати на допитах, як їх бʼють і як навіть найсильніші кричать. У камерах не зачиняли дверей, тож вʼязні ставали свідками. А як свідків можуть випустити?

7

Наприкінці червня Анну перевели до дівчат, які працювали на кухні. Ті щось проносили до камери, і вона перестала голодувати. За кілька днів у цю ж камеру зайшли волонтери Костянтин і Руслан, «діловоди», і спитали, хто вміє користуватися Excel. Анна зголосилася, проте Руслан підморгнув і пошепки сказав: «Тобі це не треба».

Третього липня Анна плакала в камері, подумки благаючи «азовця», якого катували, закричати і попросити це припинити. Вона пригадує той день:

― Я розуміла: завтра 100 днів, і сил більше нема. Всередині мене вже все закінчилося. Наступного ранку я не піднялася на вимогу конвоїра. Було байдуже.

Четвертого липня Анна почула тупіт ніг у коридорі. Відтак називали прізвище кожного волонтера і додавали: «З речами на вихід». Анна кинулася збирати й свої пакунки, розпихала записки по кишенях. Ділила навпіл з дівчатами мило, бо не знала, куди переводять. Її прізвища все не було. Аж тут у «кормушку» заглянула полонена, що працювала в колонії:

― Додому, ти розумієш?! ― швидко зашепотіла вона. ― Звільнення!

Анна нарешті почула своє прізвище, залишила дівчатам у колонії, що могла, і вийшла в коридор з клунками. Чоловіки сиділи навприсядки, дивилися з-під лоба і посміхалися. Під час обшуку Анна заговорила зуби конвоїрам, і ті не помітили записок у пакетах і кишенях.

Так вона й вийшла з колонії ― через 100 днів, з папірцем про те, що була затримана 6 червня, а 14 червня «прокуратура днр» нібито відмовила у відкритті кримінальної справи щодо Анни та решти волонтерів.

8

― Здавалося, ніколи це не забудеш, а тепер… ― сміється Анна, коли не може згадати точні дати.

Я її не бачу ― тільки чую, як вона раз по раз затягується цигаркою і як чиркає запальничкою для нової. До колонії Анна не курила, але там цигарки були єдиним порятунком від зубного болю.

Зараз вона з мамою і донькою в Нідерландах. З головою в паперових справах та інтервʼю. Піклуватися про здоровʼя немає часу. Перелічує наслідки полону: покришені зуби, аритмія, ущільнення в щитоподібній залозі. У Києві обстежили, але допомоги не запропонували. Грошей на це Анна не має ― останні віддала за бус для евакуації.

― Таке розчарування… Я тепер ніби здута повітряна кулька, ― говорить Анна, і я згадую, як вона говорила про себе спочатку ― «Аня з шаріками».

Вона потрапила у полон через бажання допомогти іншим. Воно ж дало їй сили і за ґратами.

― Це те саме, що врятувало мене ще в лютому. Якщо я можу щось віддати, дати людям радість і надію ― то в цьому мої сили.

Дочекаймося всіх звільнених з полону разом ― підтримайте «Бабель»: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: paypal@babel.ua.