Тексти

Росіянам не вдалося окупувати Миколаїв, але місто й область щодня потерпають від обстрілів. Розказуємо, як пожежники гасять вогонь, заспокоюють місцевих і відбирають у дітей снаряди

Автори:
Стас Козлюк, Тетяна Логвиненко
Дата:

Стас Козлюк / «Бабель»

Від початку великої війни росіяни намагалися окупувати південь України, аби створити сухопутний коридор з Криму до окупованого Донбасу й захопити морське узбережжя з портами. Одним з ключових міст на їхньому шляху став Миколаїв. Він мав відкрити дорогу на Одесу й далі, на захід. Утім, армію рф спочатку зупинили на підступах до міста, а згодом і відкинули до адмінкордонів Херсонської області. Окупації вдалося уникнути, проте і Миколаїв, і область щодня страждають від російських обстрілів. Від початку російського вторгнення в регіоні вбили понад 400 цивільних, серед яких 12 дітей, знищили 5,5 тис. будинків, а без повітряних тривог місто жило заледве 20 днів. До цього можна додати постійні проблеми з питною водою — її немає шостий місяць, люди змушені ходити до великих бочок з відрами й баклагами. Як розповів «Бабелю» мер міста Олександр Сєнкевич, за час великої війни з міста виїхало понад половину людей: з 470 тисяч нині тут лишається близько 240 тисяч. Попри всі ці проблеми Миколаїв живе. Тут працюють магазини, кафе й ресторани. Містом їздить громадський транспорт. А впоратися з наслідками обстрілів цивільним допомагають рятувальники. Кореспондент «Бабеля» Стас Козлюк зʼїздив з однією з бригад пожежників на чергування і розповідає, що побачив, коли о другій ночі по місту вдарила чергова російська ракета.

Вісім годин до виїзду, пожежна частина

У пожежному депо тиша. Два авто стоять у гаражі, ще два — на виїзді. Одна команда допомагає гасити ліс, який загорівся після обстрілів поблизу Миколаєва, інша зайнята гасінням розливу мазуту, це теж сталося через вибух. У кутку чути дзюркіт — це очисний механізм для питної води, який пожежникам подарували волонтери. Проби води з нього віддавали у лабораторію. Дослідження показали, що її можна пити. Разом з нами по депо ходить пожежник Сергій: високий, світловолосий. На вигляд йому не більше 30 років.

Стас Козлюк / «Бабель»

— Перші тижні після початку вторгнення води в місті не було взагалі, — каже рятувальник. — Ми ж брали її з Дніпра, з водогону через Херсон. Росіяни його знищили. Як ми на пожежі їздили? Ну, набирали воду з водойм, з ріки. А потім місто підключилося до Південного Бугу. Тепер беремо воду з водогону знов. Пити її не можна — вона солона й жовтуватого кольору. Але, принаймні, можна помити посуд, в душ сходити. Ну і автомобілі заправити.

У бокси саме повертаються пожежні авто. Відчиняються величезні ворота, команди повільно заїжджають всередину. На бетонну підлогу зістрибують чоловіки у формі. Втомлені, дуже спітнілі, подеколи з чорними розводами на обличчі. Знімають робочий одяг тут же, біля машин і за пару хвилин йдуть у їдальню обідати.

— Гадський мазут, — коротко кидає один з пожежників. — Виявилося, там ще якісь шпали для залізниці були. Оці деревʼяні, що під рейки кладуть. Усі в мастилі. Горять добре. Замахалися, поки гасили.

Поки рятувальники обідають, виходимо на вулицю. Війна не оминула пожежне депо: у будівлі, здається, майже немає вцілілих вікон. Асфальт навколо поцяцькований білими плямами. Метрів за двадцять від вʼїзду в бокси побитий бетонний паркан. Все це — наслідки одного з нічних обстрілів. Сергій продовжує:

— Це до нас кілька днів тому ракета прилетіла. У будівлю неподалік. Вибух десь під ранок був. Половину будинку, біля якого розірвалася ракета, знесло. Уламки навкруги падали. Оці білі сліди, — рятувальник показує на білу пляму на асфальті, немов від крейди, — наслідок. Цегла в депо скло побила. На задньому дворі в будівлі жодного цілого вікна. Наші легкові авто, які там стояли, теж пошкодило. Хоча дуже дивно: одна машина стоїть без вікон і з дірками в корпусі, а інша — ціла. Лише пилом припала.

Стас Козлюк / «Бабель»

Сергій веде нас на заднє подвірʼя. Уламки цегли й скла після обстрілу вже прибрали. Про російську ракету тут нагадують хіба що побиті автомобілі й порожні віконні шибки. Заходимо у невеличку альтанку, порослу виноградом. Там вже сидять пʼятеро рятувальників. Курять. Знайомимося з пожежником, який гасив мазут. Невисокий, мʼязистий, з серйозним поглядом. Йому 32 роки, рятувальником працює з 2009-го.

— А 24 лютого саме моя зміна була, — розповідає він. — Як їхав на роботу, то вибухів не чув. Зайшов у магазин поруч, продавчиня каже — стріляють. Не повірив. Вже коли у пожежну частину приїхав, то нам сказали, що авіація бомбила аеродром. Але того дня у нас викликів не було. А вже десь 26 чи 27 лютого росіяни почали бомбити місто. Багато ми за цей час бачили: і на завали будинків їздили, і на пожежі, й людей із підвалів діставали.

До розмови приєднується Стас, ще один пожежник. До російського вторгнення він був пожежним інспектором, нині ж — начальник пожежного караулу. Каже, що зараз працювати стало страшніше. Бо ж коли постійно вибухає, сидиш у підвалі, у відносній безпеці. А зараз же у будь-який момент може прилетіти ракета. Або снаряди від РСЗВ. Повітряна тривога про них не попереджає.

— От ми з вами говоримо, а прилетіти може будь-коли і у будь-який момент. І ти про це не знаєш. Це найбільше лякає, — говорить Стас.

Пожежники дивляться на годинник і жартують, що до обстрілу є ще кілька годин, тож можна трохи розслабитись, випити кави. А то й взагалі поспати. Бо попередня ніч була дуже гучною, тому чергова зміна постійно виїздила.

— Ви дарма приїхали, — сміється Стас. — Якщо росіяни вчора так відбомбилися, то, може, сьогодні буде спокійніше. Але про всяк випадок спускайтеся на ночівлю до підвалу. Ми й самі там сидимо вночі, якщо викликів нема.

Стас Козлюк / «Бабель»

Шість годин до виїзду, пожежне депо

Заходимо у невеличку кімнату диспетчера. За столом із купою паперових журналів сидить білява усміхнена дівчина. Ірина. На початку великої війни вона їздила в евакуацію до Львова, разом із сімʼєю. Але за місяць повернулася на роботу. Каже, що не може кинути колег. Та й у Львові їй було некомфортно — надто вузенькі вулиці.

— З одного боку на тротуарах авто стоять, з іншого висять оголошення, що може обвалитися фасад. Як по Львову ходити — я так і не зрозуміла, — сміється Ірина.

Зміна сьогодні триватиме до другої ночі. Якщо не станеться чогось надзвичайного, Ірина зможе піти спати, замість неї заступить черговий диспетчер-пожежник, який у разі сильної пожежі поїде на виклик допомагати колегам. У такому разі дівчині доведеться повернутися за стіл із журналами. З іншого боку вікна, біля стійки, стоїть Стас. Він саме говорить із місцевою жінкою, яка прийшла поскаржитися на обстріли росіян. Через прочинене віконечко чути уривки розмови.

— Я не знаю, що це таке прилетіло. Вікна побило. У дворі вирва якась. Чи є там снаряд, чи нема — не розуміюся. І страшно туди підходити. Чи могли б ви перевірити? — говорить пані, притискаючи до грудей малого собаку. Той крутить головою навколо себе, але сидить тихо.

Стас Козлюк / «Бабель»

— Я б з радістю, але не можу. Я навіть не можу відійти від пожежної частини — раптом виклик буде. Все, що можу сказати, то навряд чи це снаряд, — тихо й спокійно говорить Стас. — У наш район касетні бомби сьогодні вночі не скидали. Можливо, це уламок будівлі вам у двір залетів і зробив яму. Ну бо він перетворив потенційну енергію на кінетичну. І при ударі об землю утворилася вирва. А вікна побило вибуховою хвилею. Не переживайте, я зараз передам інформацію саперам, вони приїдуть і все перевірять.

— Дякую, дякую вам. Я теж думала, що це не може бути снаряд. За ці пʼять місяців теж трохи навчилася розрізняти, що там летить. Де ракета, де снаряд, де реактивна артилерія. Але це так страшно, дуже страшно! Сьогодні оце зі своїми двома собаками й двома котами сиділа у підвалі пів дня, лише недавно вибралася, почала щось по дому робити, — жінка починає нервово сміятися.

Її трусить. Здається, ще трохи — і пані розридається. Стас обережно бере її під руку, за кілька секунд вона заспокоюється. Прощається з рятувальником і повільно йде.

— До нас часом приходять місцеві, які поруч з депо живуть. Просять подивитися, що у них по будинках прилетіло. А ми не можемо територію частини залишити, навіть якщо це за два-три будинки від нас. Як-от з цією жінкою. То ми всю інформацію саперам передаємо, далі вже вони працюють. Довбані росіяни, — останню фразу Стас цідить крізь зуби.

Сутеніє. Ми спускаємо речі до підвалу. У кінці сходів нас зустрічають величезні металеві двері, немов змальовані з інструкцій основ безпеки життєдіяльності, які розповідали про план дій на випадок ядерного вибуху. У дальній кімнаті, заставленій стільцями й застеленій ковдрами й матрацами, такі ж двері, тільки менші — це аварійний вихід. По центру сусідньої кімнати горить лампа, прямо над старим деревʼяним столом, по якому розкидане доміно. На стінах тут вицвілі й пожовклі плакати про цивільну оборону. У кутку — прилад для примусової вентиляції приміщень. Починає вити сирена. За хвилину кімнати заповнюють пожежники. Третина з них одразу вкладається на лежанки, ще четверо йдуть грати у доміно, частина сидить попід стінами й гортає стрічки новин.

Стас Козлюк / «Бабель»

— В теорії цей підвал має витримати ядерний удар. Але перевіряти дуже не хочеться. Та й щось у мене багато сумнівів, що його якісно укріплювали. Підозрюю, що в нас над головами звичайні бетонні перекриття. А двері й механізм для вентиляції просто так поставили, — жартує Стас.

По дереву грюкають кості, з сусідньої кімнати чути потужне хропіння. На сходах біля дверей примостилася Ірина — вона саме готує для свого керівництва звітність за день. Тьмяно світить лампа.

— Блін, ну невже ці довбані ракети з РСЗВ не можна збити? HIMARS якимись чи що там у нас з ППО є. Вчора он місто так закидали тими касетними снарядами, — чути з темного кутка кімнати. Там дрімають двоє пожежників. Час від часу вони виринають зі сну й включаються у розмову. — А ще знаєте, які є? Циліндричні, з білими стрічками. Їх дуже багато, ми не всі знаходимо. Деякими діти граються. Пару тижнів тому бачив картину: йде мама з дитиною, мала за цю стрічку тримає снаряд і крутить його у повітрі. Колеги швидко зреагували: підбігли, вирвали з рук і відкинули вбік. Воно й спрацювало. Добре, що нікого не поранило.

— А ще буває, що місцеві алкоголіки на метал тягнуть те, що від снарядів лишилося, — говорить інший пожежник. — Якось їдемо з хлопцями, бачим — чоловік тягне бойову частину снаряда на собі. Не знаю, вона, може, 50 кг важить. Ми його питаємо, що, куди. Він абсолютно спокійно відповідає, що йде здавати метал, 1 800 гривень за таке платили. І ще так наївно каже: «Хочете, я вам ще один покажу? У мене у дворі таких штук було дві». Ми йому, звісно, словесний «ай-ай-ай» зробили, снаряди забрали. Але страшно уявити, скільки людей на них може підірватися.

Стас Козлюк / «Бабель»

Стасу тим часом приходить повідомлення на телефон. Він одразу хмурнішає, кидає своє доміно на стіл, виходить у коридор, гукає до Ірини, аби вся команда збиралася у підвалі й зачиняла за собою бункер. Відтак перевіряє кімнати, аби знати, хто уже тут. Перерахувавши команду, вертається на своє місце за столом.

— Блядь, я хочу грати в американський футбол, як колись, — Стас показує фотографії кількарічної давності, де він у формі, на футбольному полі. — По країні їздили, спортом займалися, в чемпіонатах грали. А не оця вся хєрня, яка зараз відбувається. Довбані росіяни! — злиться пожежник.

Потім пояснює, чому його настрій змінився. Каже, у рятувальників є друзі, які лишилися на окупованій Херсонщині. Кілька хвилин тому прислали повідомлення: бачили, як з одного із міст у бік Херсону виїжджало сім «Смерчів». Максимальна дальність цих РСЗВ — 120 км. І вони можуть стріляти касетними бомбами: по кілька сотень снарядів з однієї ракети. Один з рятувальників обхоплює голову руками й починає повторювати: «Що ж буде з містом? Якщо вчора було два «Смерчі», а сьогодні сім».

— Сьогодні ніхто нікуди не їде, будемо до ранку сидіти в підвалі. Я махав їздити під касетними обстрілами. Памʼятаєте, як пару тижнів тому було? Тільки побігли на виклик — а тут в небі феєрверк розкрився. По темному так їздити — чисте самогубство, — нервується Стас.

Стас Козлюк / «Бабель»

— Та почекай двері зачиняти. Побачимо, що сьогодні буде, — спокійно говорить йому Сергій.

У новинах зʼявляється повідомлення, що українська артилерія влучила, ймовірно, у склади з боєприпасами у Скадовську. Цю новину підвал зустрічає радісними вигуками й обережним оптимізмом: може, сьогодні місто не обстрілюватимуть?

Виїзд, підвал пожежного депо

Повітряна тривога триває до першої ночі. Щойно стихають сирени, рятувальники обережно виходять з підвалу. Кілька чоловіків закурюють, дивлячись у горизонт. Там час від часу видно білі спалахи — обстріли з артилерії. Проте вони доволі далеко: звуків вибухів не чути.

— Це десь на околицях, у бік Херсону. Там майже щоночі так. Але хто стріляє, наші чи росіяни, не розібрати. Сподіваюся, що наші, — каже Стас.

Ще кілька хвилин рахуємо спалахи — їх точно понад десять. Раптом у небо злітає помаранчевий факел. За ним іще один. І ще. Останній летить не по прямій, влучає в щось у небі. Докочуються перші звуки вибухів.

— Бігом у підвал! Це ППО! Ракети летять! Всі у підвал! — кричить Стас.

За кілька секунд ми знову у бомбосховищі. З вулиці чути розриви снарядів: дуже гучно, немов хтось розриває товстелезні листи металу. Під цей акомпанемент до нас з вулиці стрімголов забігають інші: перша Ірина, з оберемком журналів і ковдрою, за нею — кілька чоловіків з подушками.

Стас Козлюк / «Бабель»

— Воно прямо десь за спиною розірвалося, це точно поруч, — голосно каже Ірина.

— Таке враження, що якась скотина стежить, коли закінчиться повітряна тривога, і наводить на нас ракети! От мудаки! — кричить один з пожежників.

— Та їм достатньо встановити додаток «Тривога», це не обовʼязково хтось у Миколаєві, — розважливо говорить Стас. — І не факт, що прилетіло поруч. Це могло бути відлуння.

У кімнаті здіймається гамір. Рятувальники розповідають одне одному, як бігли до підвалу. Діляться враженнями про те, які саме ракети могли прилетіти у місто. В момент все стихає: в Ірини дзеленчить телефон.

— Так. Так. Де горить? Зрозуміла, — дуже тихо говорить вона.

Стас Козлюк / «Бабель»

Кілька секунд вона мовчки дивиться на Стаса, він — на неї. У підвалі висить тягуча тиша.

— То шо, блін, на виїзд? Чого сидимо? — питає Стас у присутніх.

Рятувальники мовчки зриваються з місця й біжать у бокси, до автомобілів. Ми — за ними. Доки заводимо своє авто, з пожежної частини вилітає перша машина. Тихо і без сирен, лише із синіми маячками, які підсвічують темні вулиці. За кілька кварталів до місця вибуху вже видно заграву над дахами будинків. Проїжджаємо пост поліції, яка перекриває вулиці, за кілька поворотів опиняємося перед колишнім денним стаціонаром венерологічного диспансеру. Вогонь жере будівлю зсередини, полумʼя пробивається крізь дах. Зупиняємося й швидко вискакуємо з машин. На шкіру одразу починає осідати гарячий попіл. Все навколо затягнуте димом і дрібним пилом.

Стас Козлюк / «Бабель»

— Воду мені, бігом! — кричить Стас і біжить до будівлі.

Дорогою він голими руками зриває секцію металевого паркану, немов той зроблений з дешевого пластику. Слідом за рятувальником біжать його колеги — з першим пожежним рукавом. Вони оббігають величезну вирву, здається, метри три-чотири вглиб і метрів з десять ушир, і починають гасити вогонь. Тріщить дерево й розплавлене скло в будівлі, під краплями холодної води на землі шиплять гострі уламки металу — це, як припускають пожежники, можуть бути залишки ракети від С-300. На годиннику друга ночі. За кілька хвилин приїжджають інші авто: спочатку кілька пожежних, за ними вибухотехніки й швидка. Поліція стоїть з обох боків вулиці.

Біля будівлі двоє цивільних: дівчина й чоловік. Останній у самих трусах. Вони заворожено дивляться на будівлю — були всередині, коли вибухнула ракета, і ніяк не можуть пояснити, що ж відбулося і як їх не зачепило.

Стас Козлюк / «Бабель»

— Я… вибачте… я досі не розумію, як воно так… Ми всередині ж були. Там волонтерський склад. Там медикаменти. Там коляски. Там ціпки. Памперси. Документи. Ми в будівлі були. Воно вибухнуло. Не знаю, де мій одяг, — збиваючись, говорить чоловік. Дівчина тихо його обіймає.

Пожежники тим часом розгортаються на повну: на стіну, з-за якої час від часу вистрибує полумʼя, кидають драбини. Під ногами — павутиння з пожежних рукавів. Позаду лікарні інша група також бореться з вогнем: поки авто накачують воду, чоловіки схопили вогнегасники і намагаються збити полумʼя.

— Там документи, хлопці! Документи! Така зелена папка! Може хтось зі мною піти всередину?! — кричить чоловік, який ще кілька хвилин тому був у трусах. Йому знайшли якийсь жіночий одяг, і він намагається врятувати бодай щось зі складу.

— Де? Кабінет? Другий поверх? Пішли! — кілька пожежників разом з волонтером кидаються всередину будівлі. Звідти виносять якісь коробки, кілька вогнегасників, які тут же використовують.

Стас Козлюк / «Бабель»

Тим часом один з пожежників вдягає кисневу маску, чіпляє на себе балон і дряпається на дах. Слідом за ним колега, страхує. Ще двоє знизу тримають драбину. Згори починає литися справжній водоспад.

— Ви знімайте і, може, назад, у підвал. Тут може повторний обстріл бути, — кажуть нам рятувальники. Розібрати, хто саме — важко: обличчя чорні, світла від полумʼя недостатньо.

— Стіна! Бляха! Стіна! Вниз! Вниз, бляха! — пожежники з даху швидко спускаються на землю. Один з них знімає кисневу маску, робить довгий, зі свистом вдих. — Там між дахом і стіною щілина. Стіна може впасти. Відходимо.

Стас Козлюк / «Бабель»

Пожежники пересувають драбину в іншу частину будівлі. Знову підіймаються на дах. У вікнах другого поверху видно ліхтарі — це ще одна група рятувальників зайшла всередину. Відходимо перевести подих — за пожежні машини, через дорогу, до будівлі місцевого суду.

— Ей! Я тут! Тут! Та господи, у вікні! Привіт! — чути десь з-за розбитих вікон. — Я судовий охоронець. Розумію, що якось не до мене зараз, але чи можна попросити рятувальників, як у них буде вільна хвилина, відкрити двері? Вибуховою хвилею їх деформувало, я вибратися не можу. А на всіх вікнах — ґрати. Поможіть, будь ласка.

Стас Козлюк / «Бабель»

Разом кличемо пожежників, за кілька хвилин до нас підбігають троє рятувальників. Спочатку намагаються відкрити двері ломами, потім — болгаркою. За десять хвилин судовий охоронець на свободі. Отетерілий, чоловік виходить на ґанок і мовчки дивиться на пожежу.

— Тривога тільки закінчилася. Я з підвалу піднявся. Чаю собі зробив. А потім вибух. Мене аж підкинуло. Все в диму. Вікна повибивало. Пожежа почалася. Дуже страшно. Три вибухи було, — тихо говорить він.

Вогонь тим часом стає менш інтенсивним. Частина пожежних авто їде на базу, частина — поповнити запаси води. Пожежу локалізовано.

Чотири години після виїзду, згорілий корпус лікарні

Світає. З усіх команд, які їхали на виклик, лишається одна, перша. Вогню вже немає. З вікон лікарні у небо здіймаються тонкі, білі стовпчики диму. Пожежники починають «проливку» — заливають частини приміщення, в яких під уламками досі може горіти полумʼя. До нас підходить чоловік. Спокійний, у сорочці й окулярах. Не представляється. Каже, з сусідньої вулиці. Вночі туди впали дві ракети.

Стас Козлюк / «Бабель»

— Ці люди тепер бездомні, вважай. Одному прилетіло прямо у двоповерховий будинок, — говорить нам незнайомець. — Тепер там мало що лишилося: хіба що частина кімнати й кілька стін. Уявляєш? І в тій кімнаті чоловік спав. Не знаю, як він живий лишився. А його сусідам ракета прилетіла у двір, в сараї. Тепер там величезна воронка, будинки побиті, дахів нема. Я їх кавою напоїв, швидка їх оглянула. Ніби нічого серйозного. Вони сидять оце посеред дороги, думають, що робити. А оце в нас лікарня була. Це, певно, ще одна ракета впала. То я ходив подивитися, що коїться. Ви, головне, бережіть себе.

Повз нас проїжджає пожежна машина. Рятувальники підʼєднують рукави й починають перекачувати воду до авто, яке приїхало на виклик першим. Зараз саме заливають водою другий поверх і дах. Ті, хто не зайнятий гасінням, збираються: згортають пожежні рукави, ховають драбини, перевіряють територію, чи чогось не забули. Двоє чоловіків сидять на залишках паркану. Один з них неспішно курить, інший жадібно пʼє воду. Вже на світанку вдається розгледіти, що частина з них у касках і бронежилетах. Підходить Стас. Запитую, звідки захист.

Стас Козлюк / «Бабель»

— Це нам ДСНС видала. Ми нічого самі не купували. Але біс його знає, як ці каски й броники нам від ракетного удару допоможуть. Чи від касетних бомб з неба. До речі, що там повітряна тривога? Досі? — втомлено питає Стас.

Тривога досі триває. Щоправда, без нових вибухів. Ми стоїмо посеред дороги й дивимось на почорнілий корпус лікарні. Вдалині вулиці зʼявляється самотня жіноча постать у білому халаті. За кілька хвилин вона підходить ближче: жінка, пенсійного віку, років шістдесят на вигляд. З невеличким поліетиленовим пакетом. Вона здивовано дивиться на будівлю.

— Хлопці, а ви сторожа тут не бачили? Він хоч живий?

— Та живий, — відповідаємо, — десь по території ходив.

— Треба б його набрати. Хоча не знаю... Як мені тут сьогодні працювати? — каже жінка.

Стас Козлюк / «Бабель»

З території лікарні до неї виходить сторож із собакою. І вони утрьох повільно йдуть порожньою вулицею вдалечінь. Пожежники сідають у свої авто — можна повертатися.

На цій війні у кожного є робота. У рятувальників, охоронців, лікарів. Без них нічого не вийде. Ми теж працюємо на перемогу. Підтримайте «Бабель»:

🔸 у гривні

🔸 у криптовалюті

🔸 Patreon

🔸 PayPal: paypal@babel.ua