«Якщо його ще раз викопають із могили, я не переживу». У березні росіяни вбили мешканця Бучанського району Олександра Недалешка. Його тіло чотири рази ексгумували — розповідь дружини

Олександра Недалешка, мешканця села Микуличі Бучанського району, у березні вбили російські військові. Село було в окупації місяць — росіяни зайшли туди в кінці лютого і вийшли 31 березня, коли їхні війська втікали з Київської області. За час окупації тільки в Бучанській громаді загинули щонайменше 458 людей. Олександра вбили за чотирі дні до звільнення Микуличів — російський солдат просто застрелив чоловіка на власному подвірʼї. Відтоді його тіло ексгумували чотири рази — через плутанину в документах і помилки судмедекспертів у моргах. «Бабель» разом із платформою памʼяті «Меморіал» розповідає історію Олександра Недалешка.

Російські війська окупували Микуличі на початку березня. З околиць села росіяни гатили по Ірпеню і Гостомелю, евакуюватися місцевим не дозволяли — залякували вбивствами й обстрілами. Селяни кажуть, що заходили окупанти в три хвилі. Першими зʼявилися мобілізовані російські війська — переважно молоді й умовно не нахабні юнаки, у яких швидко закінчились харчі, тож вони ходили по хатах, випрошуючи їх у селян. Потім зʼявились ті, кого місцеві називають «спецназівцями». Вони шукали військовослужбовців і всіх причетних до державної служби чи правоохоронних органів — і мародерили.

Останніми в Микуличі прийшли буряти та «кадировці». Їх боялись найбільше — вони поводились відверто жорстоко і нахабно. Олександра Недалешко та ще чотирьох цивільних вбили саме вони.

— Це було 27 березня. Росіян саме почали гнати зі сторони Ірпеня, — згадує дружина загиблого Ірина Слепченко. — Вони заходили в кожну хату, де жили чоловіки. Когось шукали. Того дня застрелили мого Сашу, нашого сусіда Пашу, нашу вчительку та ще жінку з чоловіком. Усіх убили просто на їхніх подвірʼях. Ми накрили Сашу і Пашу ковдрами. Собак позакривали, щоб не погризли тіла.

Наступного дня односельці поховали вбитих на місцевому кладовищі у братській могилі.

— Нас із сусідкою не брали [на поховання] — побоялись [що вбʼють росіяни]. Біля кладовища ще російські танки стояли, — говорить Ірина.

Чотири ексгумації

Першого квітня розстріляних микулян забрали з братської могили та перепоховали кожного в окремій домовині на сільському кладовищі. Однак за кілька днів, каже Ірина Слепченко, тіла довелося знову витягати з могил — правоохоронці почали фіксувати та розслідувати скоєні росіянами злочини, тож судмедексперти мали оглянути всіх вбитих.

На кладовище в Микуличах приїхали поліцейські та співробітники ритуальної служби. Гробарі розкопували могили, а дружини тим часом заповнювали документи. Далі тіла загиблих мали забрати на експертизу до Бородянки.

— Коли тіла викопували, щоб забрати на експертизу, і клали в пакети, ми писали імена та прізвища на папірцях, — каже Ірина. — Вкладали їх у ті пакети. Поліцейські теж такі писали. Тіла забрали. Як минув тиждень після ексгумації, ми подзвонили в Бородянку. У морзі спершу повідомили, що привезуть тіла. Та потім зʼясувалось, що їх перевезли до експертів у Білу Церкву. Ми туди доїхати не могли.

Був уже кінець квітня, але жодної інформації з Білої Церкви не надходило. Ірина разом із сусідкою почали розшукувати тіла вбитих чоловіків. Зʼясувати ситуацію допоміг керівник ритуальної служби в Немішаєвому Ігор Середа. Він один з тих, хто допомагав фіксувати воєнні злочини росії в Бучанському районі. Середа розповідає, що після того як експертизу завершили, тіла повернули до Бородянки. Однак дорогою загубились документи, які засвідчували їхні особи.

— У морзі в Білій Церкві навантаження було дуже велике, — пояснює чоловік. — Тіла довго тримати там не могли. Після експертизи їх забрали назад в Бородянку. А там не змогли розібратись, хто ці люди. І в Бородянці їх поховали як невідомих.

Дружина Олександра пригадує: уже минув Великдень, наближалися гробки, а на сільському кладовищі стояла розкопана могила її чоловіка. Приблизно місяць шукали місце поховання Олександра та Павла в Бородянці. Їх ексгумували втретє. Староста Микуличів допоміг родинам отримати дозвільні документи, щоб повернути тіла чоловіків на кладовище в рідному селі. Шостого травня Олександра та Павла перепоховали в Микуличах.

Аж ось 29 червня, майже через півтора місяця після попередньої ексгумації, їй повідомили, що тіла ексгумуватимуть ще раз: експертам були потрібні кулі, якими вбили микулян, — їх забули витягти з тіл. Ірина пригадує: коли вони із сусідкою дізналися про це, готові були лягати на могили, аби не дозволити їх знову розкопати. Та дружин переконали дати дозвіл на ексгумацію. За кілька днів співробітники ритуальної служби повернули тіла до могил.

— Якщо його ще раз викопають із могили, я не переживу, — каже Ірина.

Ірина й Олександр прожили 24 роки разом. Обоє з Микуличів, зустрічатися почали після того, як Ірина у 24 стала вдовою.

— Перший чоловік помер, я залишилась сама з чотирма дітьми, — згадує жінка. — Тоді ще в селі казали: «Ірка з чотирма дітьми заміж ніколи не вийде, бо кому вона така треба». А Саша мій не побоявся.

Олександр працював на будівництві. Почав одразу після школи, створив власну бригаду, залучив до цієї роботи й дітей. Поступово справа стала маленьким сімейним бізнесом. Ірина згадує, що чоловік багато працював — завжди казав, що «хоче виспатися». А щоранку варив їй каву — і приносив у ліжко.

Двадцять шостого лютого Бучанський район опинився в епіцентрі наступу російських окупантів. Ірина хотіла виїхати, але чоловік не захотів.

— Через це я лишилась, хоча він мене дуже виганяв. Та я без нього їхати не захотіла, — каже вона.

Двадцять сьомого березня Ірина прокинулась о 06:40. Того ранку вони із Сашею трохи проспали.

— Пригрілись біля онука, — згадує Ірина. — Увечері хлопчик раптом прийшов до нас, сказав, що дуже хоче біля діда поспати, хоча він сам зазвичай спить. Може, щось відчувало дитя. Оце так у нас остання ніч пройшла: я спала з краю, Марк [онук] посередині та до діда тулився, обіймав його.

Жінка поспішала на роботу на ферму, яка працювала навіть під час окупації. Близько 11:00 Ірина поверталась додому. Але того дня російські військові перекрили вулицю, де вона жила: зупиняли людей на розі та не пускали додому. Казали: «До вечора ваша вулиця не доживе».

— Коли за кілька годин я прийшла додому, Сашу вже вбили. Діти мене не пускали у двір, кричали: «Мамо, не треба!» — пригадує Ірина.

Кілька днів від жінки приховували, як загинув чоловік, але потім все ж таки розповіли. Близько сьомої ранку поряд із будинком проїхала колона російської техніки. За нею йшли російські солдати. Вони зайшли до сусіда Слепченків Паші, вивели його на вулицю та вбили біля гаража Ірини. Тоді зайшли до них у двір. Кричали: «Хазяїн! Хазяїн!» Олександр вийшов. Йому сказали стояти. Чоловік відповів: «Стою». І його застрелили.

— Убили, гади, мого Сашу, — каже Ірина і плаче.

Кожен може долучитися до збору імен загиблих у війні росії проти України. Щоб повідомити дані про втрати України, заповнюйте форми: для загиблих військових і цивільних жертв. А допомогти «Бабелю» розповідати ці історії можна ось так: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: paypal@babel.ua.