«Ніхто не прийде й за тебе нічого не вирішить». Олена Чекрижова у 2014 виїхала з Донецька, заснувала власну школу англійської мови і зараз навчає українських бійців — профайл

Збройні сили України прискорено переходять на армійські стандарти країн НАТО. Військові отримують західне озброєння, навчаються з іноземними інструкторами. Для цього бійцям потрібно знати англійську мову, і особливо військову термінологію. Поки ЗСУ не мають можливості організувати навчання для всіх, але, можливо, скоро все зміниться. Олені Чекрижовій 34 роки, вона почала навчати бійців 2 батальйону Добровольчого українського корпусу англійської, і виявилося, що запит на таку освіту високий. Тож Олена розглядає можливість співпрацювати з Генштабом і масштабувати проєкт. А починалося все з її власної онлайн-школи. Олена відкрила її 2012-го в Донецьку. І вже за два роки, після «референдуму» про незалежність «республік» Донбасу, полишила місто й переїхала до Києва. З початком повномасштабної агресії Олена волонтерила і шукала способу бути максимально корисною. І от він знайшовся. Редакторка «Бабеля» Юліана Скібіцька побувала на заняттях з англійської мови для бійців та поговорила з Оленою про її життя до 2014 року, особливості роботи з військовими та про те, як війна змінила її погляди.«Бабель» розповідає історії жінок-лідерок під час війни в межах проєкту «Як не ми, то хто?» спільно з ООН Жінки в Україні, а також Міністерством закордонних справ Канади та урядом Данії.

Вдень на базі, де живуть бійці батальйону, майже нікого немає — військові на заняттях. В альтанці за столом сидять лише троє хлопців у піксельних штанах та футболках. Вони схилилися над зошитами та старанно вимовляють англійські слова. Їхня викладачка Олена, молода чорнява жінка, стоїть біля імпровізованої дошки та виправляє бійців, коли вони роблять помилки.

— Лебідь, яку форму ми вживаємо, якщо говоримо про теперішній час? — звертається Олена англійською до хлопця з поголеними скронями та зібраним на потилиці хвостиком.

Лебідь починає відповідати англійською, але швидко збивається на українську. Олена мʼяко вриває його й каже, щоб він говорив тільки англійською — це головне правило на її уроках. Високий та худий Фантом, який сидить навпроти Лебедя, підказує йому. Поки військові розбираються з питаннями, повз пробігає ще один боєць — він у повному екіпіруванні, обличчя закрите тактичними окулярами та бафом.

— Сергію! — гукає його Олена. Боєць махає їй рукою та кричить, що зараз забере зошит і прийде на заняття. За декілька хвилин він повертається, уже в самих штанах та куртці.

— Сергію, розкажи нам, де ти був, — звертається до нього Олена.

— Я був на заняттях із тактичного орієнтування, — трохи ніяково відповідає боєць, старанно добираючи слова.

— І як воно минуло? Ти задоволений? — продовжує Олена.

— Ні. Бо командир мені відправив, сказав іти на англійську.

Бійці сміються. Атмосфера все більше нагадує звичайний урок у старшій школі. Олена дає завдання — написати пʼять прикладів, що хлопці робили до армії, але зараз уже не роблять. Сергій сміється: «До армії я гуляв, де хотів, а тепер не гуляю!» Йому вторить Лебідь: «До армії я спав, скільки хотів, а тепер рано прокидаюся». Завдання всім подобається — хлопці перебивають один одного.

— До армії я їв різну їжу, а тепер їм те, що дають!

— До армії я ходив у різній одежі, а тепер у пікселі!

Завдання завершує Петро — найстарший із присутніх. Він каже: «До армії я працював у Польщі — а тепер захищаю Україну».

Бахмут — Горлівка — Донецьк

Більшу частину свого життя Олена Чекрижова провела в Донецькій області. Народилася в Артемівську (зараз його перейменували в Бахмут), навчалася в університеті в Горлівці.

— Як думаєш, те, що ти народилася і жила в цьому регіоні, якось вплинуло на тебе? — питаю я Олену. Ми спілкуємося в перервах між її заняттями.

— Думаю, однозначно вплинуло, — відповідає вона. — Я зараз багато аналізую своє дитинство, думаю, чому так склалося саме з Донецькою областю. Дійсно, в нашому регіоні було трохи упереджене ставлення до української мови, до україномовних людей. Чомусь я в дитинстві вважала, що діти, які навчаються в українській школі, чимось гірші за мене.

У Горлівці Олена повністю поринула в студентське життя. На другому курсі стала головою студентського самоврядування свого факультету, потім — заступницею голови самоврядування вишу.

— У мене навіть є диплом, який називається «Золота Еліта Донбасу». Висить десь у Бахмуті, який обстрілюють російські ракети, — каже Олена. — Це була дуже урочиста церемонія, з кожного вишу обирали дві-три людини. І я увійшла в цей список. Я була дуже зайнята в культмасовому секторі, хотіла створити організацію, яка буде допомагати студентам, поліпшить їхнє життя.

Закінчивши виш, Олена поїхала до Донецька. Працювала в декількох центрах іноземних мов, а 2012 року започаткувала свій онлайн-проєкт.

— На той час онлайн — це була якась дикість для людей, — згадує Олена. — На мене дивилися, як на навіжену і скажену. Казали: «Англійська по скайпу? Really? А так можна?». Були якісь складнощі, тому що ринок тільки формувався. І на той час майже не було таких проєктів, в україномовному середовищі так точно. Так що, можна сказати, я була одна з перших, хто зайняв цю нішу.

Євромайдан — війна — втеча

Двадцять першого листопада 2013 року тодішній премʼєр-міністр України микола азаров повідомив, що уряд припинив підготовку до підписання Угоди про Євроасоціацію. Олена добре запамʼятала цей день.

— Я тоді викладала в одній ІТ-компанії. У них був офіс у центрі міста, на горішньому поверсі, звідти було видно весь Донецьк. Я любила там стояти, дивитися на місто і планувати своє життя. Заходять хлопці й кажуть: «Ти чула, ти чула? Там азаров не підписав якусь угоду». А мені було настільки пофіг на ту угоду, я вже планувала, як буду святкувати Новий рік. Тоді я взагалі не думала, що мене це може якось стосуватися.

Ввечері 21 листопада на Майдані Незалежності в Києві зібралося декілька сотень людей. Пізніше до них приєдналися студенти, а частина протестувальників зробила на площі наметове містечко. У ніч з 29 на 30 листопада силовики «Беркуту» зачистили площу та жорстоко побили мирних протестувальників. З того часу акції за євроінтеграцію України переросли в антиурядові та антипрезидентські протести. В Донецьку теж були проукраїнські акції. Олена ходила на них, але зізнається, що й далі думала — її це все одно не зачіпає. Аж доки в місті не зʼявилися блокпости з озброєними людьми.

— Я пам’ятаю день «референдуму» в Донецьку, — згадує Олена. — До того я жила у своєму адекватному оточенні, яке підтримувало Україну. І думала, що всі люди такі. Аж потім я побачила день того «референдуму» і скільки людей на нього пішли. Я була шокована. Тоді почала думати, що, можливо, доведеться виїжджати звідси.

— Раніше таких думок не було?

— Напевно, я не хотіла про це думати. Хтось уже виїжджав, десь стріляли по деяких мікрорайонах Донецька, але ми й далі вдавали нормальне життя. Ходили по магазинах, у спортзали. Ніхто не вірив, що може так далеко зайти. Я не вірила. Тоді я навіть не думала, як же ситуація, взагалі, може розв’язатися. Певно, що хтось прийде і вирішить за тебе. Гадаю, і зараз більшість людей так думає. Я сама через це пройшла — і ні, такий підхід не працює. Ніхто не прийде і не вирішить за тебе нічого. Або вирішить, але зовсім не так, як ти хочеш.

Вона виїхала з Донецька 5 липня. Саме в цей день Збройні сили України звільнили Словʼянськ — і колона техніки з бойовиками посунула до Донецька.

— Вранці я все ще вдавала нормальне життя, пішла кудись на шопінг, — згадує Олена. — На вулицях уже блокпости всюди, автоматники на кожному перехресті, але ми робили вигляд, що нічого не відбувається. Аж поки не надійшла інформація, що в Донецьк рухається колона ворожої техніки, вибитої зі Слов’янська. І тоді я зрозуміла — треба їхати. Я виїжджала із Донецька, а мені назустріч рухалася російська техніка.

Олена приїхала до батьків у Бахмут. Його контролював український уряд, бойових дій тут не було. Більшість людей, які тоді виїхали із захоплених бойовиками міст, думали, що скоро повернуться. Олена теж так вважала. Але 17 липня росіяни збили пасажирський «Боїнг». Олена побачила в соцмережах, як бойовики хваляться забраними в загиблих пасажирів речами і зрозуміла: у Донецьк вона більше ніколи не повернеться.

Київ і повномасштабне вторгнення

Свою другу війну Олена зустріла вже в Києві. Як і багато хто, 24 лютого вона прокинулася від вибухів. Зрозуміла, що війна дісталася й сюди.

— Я в цьому стані, який люди [24 лютого] відчули вперше за своє життя, жила 8 років, — говорить Олена. — Коли в будь-який момент ти можеш взяти сумочку і поїхати назавжди. Тому 24 лютого я спокійно це сприйняла. Ось моя папка з документами, ось моя тривожна валізка. Я полила квіти, зрозуміла, що маю вісім гривень готівкою. Пішла в банк, постояла там у черзі, банк не відчинився. Подумала: «Окей, нічого страшного». Повернулася додому, переказала зарплати своїм співробітникам, щоб у них були гроші — бо не знала, як працюватиме банківська система і чи буде вона працювати взагалі.

До Києва Олена переїхала в листопаді 2014 року. Згадує, що спочатку було складно, особливо орендувати квартиру — багато хто, почувши про донецьку прописку, тут же кидав слухавку. А от з роботою проблем не було — став у пригоді напрацьований у Донецьку досвід. Олена швидко влаштувалася в компанію, паралельно розвивала свій онлайн-проєкт.

— Київ мене витискував із себе, — зізнається Олена. — Мені було важко. Я приїхала, не мала знайомих, друзів. Точніше, всі друзі були з таким самим посттравматичним синдромом, як і в мене. Всі намагалися щось знайти, кудись приткнутися, нам було важко спілкуватися. Всі будували своє життя з нуля.

Двадцять четвертого лютого Олена вирішила, що з Києва виїжджати не буде.

— Я не хотіла вдруге це [евакуацію] переживати, — пояснює вона своє рішення. — Перший досвід був дуже складний, я, мабуть, десь підсвідомо не хотіла знову в цей стан повертатись. Тому обрала інший шлях і з перших днів війни думала, що мені робити, куди прилаштувати свою енергію.

Олена стала волонтерити. Спочатку просто допомагала локально — приносила їжу людям у бомбосховища, купувала продукти знайомим пенсіонеркам із двору, розвантажувала цибулю в супермаркеті. Виїхати з лівого берега, де вона живе, в перші дні вторгнення було майже неможливо через закриті мости.

— Я подумала: «Ну добре, в мене немає авто, я на лівому березі, але я знаю, в кого є авто і хто не на лівому березі». Я вирішила створити волонтерську спільноту з перевезень. Написала в фейсбуку пост — це було 6 березня, — що координую перевезення по Києву, заявки кидайте мені в телеграм. Люди почали писати, я комунікувала з водіями і вже на другий день не могла впоратися з кількістю замовлень. Долучила ще одну свою подругу, і ми стали робити це вдвох.

Дівчата перевозили людей по Києву, допомагали їм евакуюватися. Зазвичай це були люди похилого віку або з тваринами — самостійно дістатися до вокзалу їм було важко. Коли ЗСУ звільнили від окупантів Київщину, допомагали виїжджати людям звідти. За весь цей час, каже Олена, перевезли майже півтори тисячі людей.

Англійська для бійців

Ввечері в Олени зустріч із бійцями, яких вона набрала в нову групу. Олена швидко пояснює їм правила — заняття будуть шість разів на тиждень, годину, і краще не пропускати. Хлопці жартують та підколюють один одного. Це буде вже четверта Оленина група.

— Як прийшла в голову ідея викладати бійцям англійську? — питаю я.

— До мене звернувся мій товариш Володимир Демченко, який зараз відповідає в батальйоні за виховну й інформаційну роботу. У нього виникла ідея запустити такий курс для бійців у батальйоні. Ми почали думати над різними форматами, як це можна зробити. І дійшли до того, що мені просто треба приїхати, подивитися що і як, провести тестування бійців і зрозуміти, чи можна тут запровадити такий курс. Я приїхала, подивилася, провела. Було дуже багато охочих, десь 90—100 людей визвалося на першій хвилі. І ми вирішили, що можна спробувати. Я намагаюся поєднувати викладання бійцям у підрозділі і свою основну роботу.

Олена навіть не вагалася, коли їй запропонували викладати англійську для бійців і жити разом із ними на базі.

— Я одразу бачила, яка підтримка йде з заходу, — пояснює вона. — Було зрозуміло, що англійська буде дуже потрібна. Тому переді мною не стояло питання, треба їхати чи ні.

Викладає бійцям Олена безкоштовно. Каже, що хлопці швидко вчаться — за пʼять-шість занять ті, хто ніколи не говорив англійською, уже починають вільно розмовляти на уроках. Ті, хто вже має якийсь рівень, відкривають для себе специфічну військову термінологію.

Холодний — боєць, який ходить до Олени на уроки. До вторгнення він працював у ІТ-сфері, тож із англійською проблем не мав. Зараз каже, що хоче подальше своє життя повʼязувати з армією і вчитися далі — тож без військової англійської буде складно.

— Олена гарна викладачка, — каже Холодний, поки має декілька хвилин на розмову в перерві між тренуваннями. — Вона добре пояснює, все зрозуміло і цікаво. Відчувається, що людина профі. Це приємно.

Більшість бійців кажуть, що англійська мова потрібна їм для базових речей — прочитати інструкцію до прицілу, або поговорити з побратимами-іноземцями чи іноземними інструкторами. За три місяці, на які розрахована програма Олени, бійці отримують базовий рівень знання мови — достатній, щоб, наприклад, поспілкуватися з носієм мови. На заняття хлопці приходять з різним рівнем підготовки — тому Олена намагається формувати групу так, щоб бійці могли допомагати один одному і підтягувати.

Я питаю в Олени, чим відрізняється робота з військовими від викладання цивільним.

— Я передбачала це питання, — сміється вона. — По-перше, це невизначеність, бо самі військові живуть у атмосфері невизначеності. У будь-який момент може щось статися. Важко щось запланувати, щоб воно гарантовано відбулося. Коли ми плануємо заняття, у них може статися якесь військове навчання або якась подія. Тому треба буде на ходу змінювати. По-друге, саме з військовими я передбачала момент дисципліни і субординації. Я думала про це, коли готувалася до приїзду сюди. Але зрозуміла, що саме в цьому підрозділі дуже дисципліновані й організовані люди. І щоб не наврочити, дійсно, таких проблем, яких я очікувала, про які мені хтось розповідав або я сама собі домислювала, не було.

— А яких саме проблем очікувала?

— Ну, що до мене будуть несерйозно ставитися, бо я жінка і приїхала навчати когось. Або що буде якесь зневажливе ставлення. Але такого я не бачу. До мене і моєї роботи всі, з ким я комунікую, ставляться з повагою. Тобто є субординація, всі чітко розуміють, навіщо я тут, навіщо їм англійська. І я відчуваю, що дійсно мене слухають і слухаються.

Далі в планах — масштабувати цю роботу за межі свого батальйону. Вже зараз Олені пишуть багато військових, пропонують приїхати й викладати в них.

— Але я їм пояснюю, що це ж не гастролі, — продовжує дівчина. — Я тут зараз викладаю, мені потрібно довести своїх студентів. Коли ми цю програму відпрацюємо на бійцях цього підрозділу, тоді будемо думати, як масштабувати на інші підрозділи. Можливо, підемо і в Генеральний штаб з цією ідеєю.

— А як би ти охарактеризувала своїх студентів?

— Я їх бачу звичайними людьми. Вони приходять на заняття, скидають свої броніки — і до мене за стіл вже сідають звичайні чоловіки, які хочуть розвиватися, які розуміють важливість цього розвитку не тільки для себе, але і для їхньої команди, для їхнього підрозділу і для України загалом. Найкраще їх характеризують тести. Я даю їм завдання — написати про себе кілька речень англійською мовою. Вони пишуть про свою родину, свої мрії, про Україну, про своїх дітей. Якщо порівнювати навчання в цивільному житті, там люди просуваються набагато повільніше. А тут, на війні, все відбувається дуже швидко, і ми теж займаємося у швидкому темпі.

Дівчина ненадовго замовкає і продовжує:

— А ще я бачу, як їм самим потрібні ці уроки. Ви ж бачили, як вони поводяться — про щось жартують, дуркують інколи. На уроках вони вже не тільки грізні бійці та наші захисники — вони просто люди, студенти. І можуть відволіктися і трохи повернутися у звичайне життя. Я думаю, їм усім це психологічно дуже важливо.

Олена зараз шукає підтримки для свого проєкту, тож якщо ви зацікавлені в цьому, напишіть їй. Ну а «Бабелю» ви можете допомогти як завжди:

🔸 донат у гривні

🔸 у криптовалюті

🔸 PayPal: paypal@babel.ua

🔸 Patreon