«Кожен двір був кладовищем». Лікар-терапевт у 2014 році тікав від війни в Донецьку, а зараз ― пішки виходив із Маріуполя та ледве не підірвався на міні ― історія

Від 20 травня Маріуполь повністю окупований росіянами. З перших днів повномасштабного вторгнення за місто точилися запеклі бої. Намагаючись захопити Маріуполь, росіяни обстрілювали його забороненими боєприпасами, щодня здійснювали по кілька авіанальотів, знищували місто артснарядами. Люди, які залишилися в місті, не мали доступу до води та їжі, а виїхати їм часто не дозволяли російські військові. Благодійний фонд «Восток SOS» із 2014 року збирає інформацію про воєнні злочини, щоб забезпечити правосуддя та передати ці дані в міжнародні суди. Документаторка фонду Тетяна Петрова та комунікаційниця Катерина Храпович записали історію лікаря Степана, який вже двічі був змушений тікати від війни. Він розповів, як перевʼязував поранених сусідів, як став свідком поховання у дворі та як разом із сусідами пішки виходив з Маріуполя — і ледь не підірвався на міні. «Бабель» публікує цю історію з поясненнями, які саме воєнні злочини росіяни вчиняли в Маріуполі.

Я медик, лікар-терапевт. Ще у 2014 році переїхав з Донецьку в Маріуполь і влаштувався в місцеву лікарню у Приморському районі. Двадцять четвертого лютого теж був на роботі. Того дня весь персонал лікарні, як і заведено, прийшов о сьомій годині ранку, ми почали приймати пацієнтів, а за три години вже обстрілювали Маріуполь. Ми продовжували працювати: комусь треба було закрити лікарняні листи, комусь відкрити.

Першого березня почалися дуже серйозні обстріли міста: і доріг, і нашої лікарні. Тому керівництво наказало залишатися вдома, а за можливості йти в укриття, у найближчі бомбосховища. На цокольний поверх лікарні, який був бомбосховищем, уже почали заселятися мешканці найближчих будинків. А медперсонал на роботу більше не виходив: хтось поїхав із міста, хтось залишався вдома. Із 2 березня лікарня вже не працювала.

Я був одним з тих, хто вирішив перечекати у квартирі. Я жив у мікрорайоні Стрілка, на вулиці Гагаріна. Уже не було опалення та електроенергії, а березень цього року видався дуже холодним — у квартирі було десь пʼять градусів тепла. Грілися гарячим чаєм, поки був газ, але вже 6 березня росіяни підірвали газопровід. Разом із газом зникла вода. Я під обстрілами бігав до Будинку культури «Чайка», бо біля нього були дві криниці. Але черги за водою були величезні: доводилося стояти по три години, аби бодай було на чому їсти зварити та чим змити в туалеті.

Як лікар я надавав усім медичну допомогу: у кого високий тиск був, у кого нервовий зрив. На першому поверсі жив лежачій 85-річний дідусь. Він переніс інсульт і мав напади бронхіальної астми, тому постійно доводилося допомагати йому їх купірувати.

Люди з інших частин міста в пошуках води йшли через наші двори та казали, що у нас найспокійніший район. Так справді було якийсь час, ну а потім і до нас дійшло. Уже з кораблів почали обстрілювати нашу територію. Снаряди падали дуже близько. Поблизу не було жодних військових обʼєктів, і я досі не можу зрозуміти, чого вони так сильно по нас били. Цілих будівель не залишилося взагалі. У нашому домі крайній та середній підʼїзди згоріли повністю. Комусь снарядами верхні поверхи знесло, десь неймовірно страшні пожежі були. І так ми жили: під обстрілами за водою бігали, їсти варили на багатті біля підʼїзду. Усі підтримували одне одного. Сусіди дякували мені за роботу — хто супом, хто окропом, завдяки чому можна було хоч чай заварити та трохи зігрітися.

Поступово продовольчі запаси в усіх закінчувалися, залишилося тільки трохи сухарів і пакетований чай. Ми чули, що Українська православна церква недалеко від порту видавала гуманітарну допомогу. Виходу не було, і ми пішли туди. Щоб отримати допомогу, треба було завчасно ставати в чергу та вказувати свої особисті дані. Окупанти постійно затримували вантажі та не давали їм спокійно доїхати в місто. Тому ми довго чекали на гуманітарку — вона застрягала то в Пологах, то в Бердянську. Але наша церква допомагала чим могла. Одного разу мені навіть дісталася одна баночка зеленого горошку та баночка кукурудзи.

Скоро ці походи закінчилися, тому що не було що вже видавати людям. Я згадую, як ми стояли біля будинку поруч із церквою — записувалися на гуманітарну допомогу, а наступного дня в цей будинок прилетів снаряд і загинула жінка.

Одного разу я вже йшов від церкви, як туди підійшла молода дівчина із хлопцем, а в нього в руках була лопата. Звернулися до працівника церкви — просили допомогти поховати загиблого батька дівчини. Його тіло там вже кілька днів лежало. І церковний працівник каже: «Я нічим вам допомогти не можу». Тоді вже почали людей ховати у дворі серед ялинок.

Смертей було багато. Масових поховань ми не бачили, але у дворах багатоповерхових будинків постійно зʼявлялися нові могили. Кожен двір уже був кладовищем. Багато було й поранених. Мені постійно доводилося накладати джгути, шви, повʼязки. Люди приходили з осколковими пораненнями живота, грудної клітини, голови рук, обличчя, очей — бо скло летіло. Скільки не казав не стояти біля вікон — усе одно не слухали.

Мій телефон уже не працював — я міг тільки дивитися на нього: звʼязку не було, електрики, щоб зарядити, теж. Вирішив піти у свою лікарню на Черемушках, бо до повномасштабного вторгнення у нас встановили генератори. Я йшов біля багатоповерхівок і все довкола було пустим, летіли снаряди.

У лікарні я побачив нашу лаборантку Клавдію Вікторівну з біохімічної лабораторії. У неї було дуже важке поранення правої частини тулуба — грудна клітина, живіт. Вона виходила з дому, коли на підʼїзд упав снаряд. Якимось дивом, з допомогою доньки вона дісталася до лікарні, а там вже наша медсестра витягнула осколки та наклала шви. Благо, хірургічний кабінет був обладнаний і це можливо було зробити.

Телефон зарядити так і не вдалося. Черговий сторож сказав, що генератори включать не скоро й що краще мені піти. Бо за всі ті пів години, що я був там, у довколишніх дворах і на території самої лікарні розривалися снаряди. Будівля буквально тремтіла від того.

Двадцять першого березня через наш двір йшла медсестра, яка працювала в неврологічному відділені в моїй лікарні. Я її одразу й не впізнав — за ті двадцять днів, що її не бачив, вона дуже схудла, осунулася. Разом із чоловіком вона везла дитячій візочок. Як виявилося, вони ходили подивитися, як виглядає квартира доньки на шостому поверсі девʼятиповерхівки. Вона повністю згоріла, залишилися тільки деякі речі та візочок. Вони йшли з міста та планували в ньому вивозити речі.

Тоді я вирішив теж вибиратися з Маріуполя, бо це вже було просто пекло: довкола все в диму, усе горить, розриваються снаряди над головою. Чорні хмари з кіптяви висіли над містом і за ним. Рівно через місяць від початку повномасштабного вторгнення, 24 березня, ми разом із сусідкою-пенсіонеркою та її сином рушили в бік Мелекіного. Нам уже вдруге довелося тікати від війни, від цього жаху — у 2014 році вони виїхали з Луганську, а я з Донецьку.

Люди йшли за нами невеликими групами. Машин уже не було, тільки іноді на узбіччях стояли поламані авто: із розбитими вікнами, спущеними шинами, зламаними двигунами. Довкола була розруха, осколки та снаряди, що не здетонували. На одну з мін я ледь не наступив. Якби не мої попутники, то ще два кроки й все.

Ми дійшли до блокпоста так званої «днр», і почалася перевірка. Вони все продивилися — і речі, і документи. Нас пустили до автобусів, ми доїхали в Мангуш. Нам підказали, що там є перевізники. Додзвонилися ми до одного, і він доставив мене до Нововасилівки, бо там була моя рідна племінниця. Там мені довелося застрягти на три тижні, бо неможливо було виїхати звідти на підконтрольну територію України.

Але 15 квітня я звідти вибрався — як виявилося, останнім автобусом. Десь три години їхав у Бердянськ. Ми подолали 14 блокпостів «днр» — постійно виходили з автобусів, нас учергове оглядали, допитували, рилися в речах. На останньому блокпості вже були росіяни — буряти, кадировці. На одному з блокпостів бачив, як біля легкової машини дівчина та двоє чоловіків стояли на колінах, а їхні речі та машину в цей час оглядали. Не знаю, що потім із ними сталося.

Зараз я перебуваю у безпечному місці в Київській області. Я дуже вдячний людям, які мене тут прийняли та допомагають. Намагаюся відслужити їм тим самим: працюю і як лікар, і по дому пораюся.

Усі причетні до цих жахіть мають понести відповідальність. Маріуполя немає. Маріуполь знищений, цілеспрямовано та жорстоко. Росіяни намагалися виправдовувати себе, мовляв, знищили бази «нациків», а насправді вбили сотні безневинних жінок і дітей. Я для себе відмічав, що Маріуполь став кращим за Донецьк, в якому я колись жив і працював. І ось — Маріуполь стертий з лиця землі.

Ми не забудемо жодного злочину росіян — допоможіть «Бабелю» їх збирати своїм донатом: 🔸 у гривні,🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon,🔸 PayPal: paypal@babel.ua.