«Хтось о 4 ранку зарізав російський патруль». В окупованому Херсоні партизани борються з окупантами та колаборантами. Українських активістів викрадають і катують ― розповідь вчителя

Херсонщину окупували 24 лютого. Армія рф наступала з анексованого Криму, поступово захоплюючи область, а 1 березня російські війська увійшли в Херсон. Попри це, міська рада працювала до 25 квітня, аж поки росіяни не почали призначати окупаційну владу — володимир сальдо став «мером», а олександр кобець «очільником області». Окупанти постійно заявляють про «референдум» щодо створення «хнр» і приєднання області до росії, проте досі цього не зробили. В області та місті вони наштовхнулися на партизанський спротив — від розклеювання листівок про очікування ЗСУ до вбивства колаборантів. Із Херсону виїхали близько 45% мешканців, з області — кожен пʼятий. Сергій, місцевий вчитель, залишив місто лише два тижні тому. Журналістка «Бабеля» Оксана Расулова поговорила з ним про місцевих колаборантів, організацію мережі спротиву й освіту як інструмент окупації.

У Херсоні окупантам опираються всюди. З 8 червня від усіх власників магазинів почали вимагати подвійні цінники — сказали, що діє двовалютна система. Деякі підприємці поставили цінники в гривнях і в доларах — от вам і дві валюти.

Мене дуже здивував опір Херсону. Місто погано розвивалось — якщо хтось виїхав звідси у 90-ті й повернеться зараз, особливої різниці й не помітить. Я думав, що люди казатимуть: «У нас усе так погано, можливо, з росією нам буде краще». Цього не сталося.

Я з перших днів був серед активістів. З друзями ходили на мітинги в медичних масках. Через епідемію ковіду ми не виглядали дивними. Розуміли, що рано чи пізно окупанти почнуть утискати людей.

Останні мітинги були наприкінці березня, я перестав виходити, коли активістів почали викрадати. У березні зник активіст Олександр Тарасов [він висвітлював мітинги проти окупації в Херсоні]. Згодом ми дізналися, що він ― один з близьких друзів кирила стремоусова, одного з головних колаборантів міста. У березні окупанти записали з ним інтерв’ю про те, що місцеві виходять протестувати за гроші і для дестабілізації, а всі ми ― «агенти». Думаємо, викрадення було постановкою.

Деяких моїх знайомих викрадали і жорстоко катували. Одного з них уже відпустили, він лишається у Херсоні. Окупанти забрали і мого університетського товариша ― його три тижні тримали в полоні. Катували звичайними російськими практиками ― били струмом, обливали холодною водою, били. Відпустили, і ми так і не розуміємо, чого від нього хотіли ― жодних «інтерв’ю» з ним не записували. Він уже виїхав. Багатьох викрадених не відпускають.

Окупанти почали викрадати людей і за публікації в соцмережах. Часто викрадені наступного дня з’являються на відео зі слідами катувань ― один чоловік вибачався за те, що писав у соціальних мережах, а на його вухах висіли електричні кабелі.

У Скадовську розстріляли людей, на яких вказав місцевий колаборант. В одному з сіл колаборанти пропонували людям, які не підтримували окупацію, здати активістів — «щоб село не постраждало». Люди відмовилися.

У якийсь момент місцева «влада» за наказом окупантів сказала прибрати з міста будь-яку українську символіку. Їхні ганчірки, триколори ― дуже пригнічують. Коли в окупації є хоч якийсь символ України ― прапор, просто слово українською — це надихає зсередини. Багато людей, не лише активістів, почали самостійно вивішувати українську символіку, на дорогах і стінах, малювати жовтою і синьою фарбою, чіпляти стрічки.

Коли в квітні зʼявилися не тільки чутки, а й докази вбивств активістів, люди почали переховуватися. Згодом херсонські партизани підірвали кілька автомобілів колаборантів. І вони дійсно злякалися. Це видно з кількості охорони ― спочатку колаборантів оточували кілька осіб, тепер же декого супроводжують ледь не на БТР. Наприклад, коли володимир сальдо на Трійцю відвідував собор, і навколо храму, і всередині були російські військові. До того ж, більшість найбільш відомих колаборантів перестали жити у себе вдома, вони шукають для себе порожні квартири.

З друзями, яким я довіряю, планували спротив, робили «коктейлі Молотова» ще в лютому. Але коли побачили ту кількість російських військових, що зайшла в місто й область, вилили їх ― не було жодних шансів. Спершу в нашому угрупуванні Тероборони було 120 людей. Це мережа друзів і знайомих. Нами керував костянтин шостак, ставленик мера [Ігоря Колихаєва]. Він обіцяв зброю ще 24 лютого, але ми її так і не отримали. Тепер він контролює місцеве «міністерство надзвичайних ситуацій».

Ми перегрупувалися і почали працювати над інформаційним супротивом. Збирали дані про переміщення окупантів і передавали їх ЗСУ. На початку травня на Херсонщині на 4 дні зник мобільний зв’язок та інтернет. Це було дуже страшно ― ми не розуміли, що відбувається. Відразу видалили всю інформацію, яку мали. Окупанти приходили до активістів, до мене теж ― говорили ввічливо, але наставили автомати. Під час цього ж рейду вони шукали порожні будинки й квартири. Тоді їх просто оглянули, а вже за 7—10 днів туди почали заселятися дружини російських військових, переважно бурятки. Їх не дуже багато, вони мешкають у мікрорайоні Острів [інша назва — Корабел, розташований на південному заході міста].

Якось моя дружина поїхала на центральний ринок у Херсоні, збиралася купити м’яса, але на прилавках його не знайшла. Виявилося, що всіх м’ясників забрали окупанти. Хтось о 4 ранку зарізав у повному складі російський патруль біля облдержадміністрації. Окупанти запідозрили м’ясників, що були на ринку поруч. Звісно ж, це були не вони. Їх побили і відпустили.

Наша група спілкувалася у месенджері, але навіть там знайшлися зрадники. Якось я написав про місцевого підприємця, який почав співпрацювати з окупантами. Після цього він почав мені погрожувати ― тобто хтось із чату розповів йому, що я дізнався про його співпрацю. Тоді ми всі пересварилися і змушені були вибудовувати мережу заново.

Підтримують росіян ті, хто чекають на якісь гроші від росії і нарікають, що Україна їм нічого не дала. Тих, хто чекає на «рускій мір», небагато, але вони є. От кирило стремоусов ще в 2014 році бігав містом з триколором, але продовжив свою «журналістську» діяльність. А володимир сальдо їздив на пропагандистські програми в росію, але спокійно балотувався в мери Херсону.

Бувають дуже складні ситуації. Мої джерела в Лазурненській територіальній громаді повідомили, що голова ОТГ сергій бєлік перейшов на бік окупантів. Він ― ветеран АТО. Трапилося це в квітні. На початку окупації деякі села Херсонщини росіяни взагалі оминали. Пізніше вони повернулися до цих сіл з обшуками. Керівник ОТГ бєлік зустрівся з ними, нібито щоб сказати, що село мирне і військових там немає. У село заїхало до пʼяти авто з окупантами. Попередили ― якщо за годину вони не вийдуть на зв’язок зі своїми, Лазурне обстріляють з кораблів. Обшукали один з будинків і, як потім говорив бєлік, знайшли там багато зброї. Після цього окупанти зайняли табір відпочинку біля села.

З села викрали максима філіна, який був місцевим активістом. До України переїхав з росїі в 2015 році. Місцеві боялися, що через російське громадянство його не обміняють, якщо буде така можливість. Він згодом повернувся дуже побитий і також почав активно співпрацювати з окупантами. Говорив, що помилявся і що за росії життя стане кращим. Запропонував ловити українських активістів. Потім окупанти забрали і побили бєліка, після того і він почав з ними співпрацювати. Сам вивішував російський прапор на сільраді. Пізніше на нараді окупантів у володимира сальдо він підтвердив, що співпрацює добровільно і вважає, що росія на Херсонщині — назавжди.

Головна колаборантка в сфері освіти ― тетяна кузьміч. Вона була дуже впливовою серед освітян. У 2020 році її як державну зрадницю викрила СБУ, в усіх був шок. Зрештою, за неї внесли заставу і відправили під домашній арешт. З початком окупації тетяну кузьміч звільнили [з-під арешту] і призначили «начальницею відділу освіти» по місту й області.

Приблизно місяць окупанти взагалі не приділяли уваги освіті. Лише обшукали кілька бібліотек ― казали, що шукають книги про нацизм. На початку квітня з’явилося розпорядження, щоб ми закінчили навчальний рік 24 квітня. Наша школа вирішила працювати за програмою до кінця травня. Навчання продовжили онлайн, хоча через проблеми зі зв’язком це було складно. Мій перший урок в окупації розтягнувся на три години, я намагався дізнатися більше про стан дітей. Випускний клас, який я навчав, виконував завдання, готуючись до ЗНО. Ми працювали в гугл-формах, у гугл-класах, через різні месенджери. Для дітей було важливо, що ми продовжуємо.

У квітні тетяна кузьміч почала їздити по школах і проводити наради з учителями Скадовщини, Каховщини, у Херсоні. Пропонувала перейти на бік окупантів і працювати за 10 тисяч рублів на місяць. Це від 3 000 до 5 000 гривень ― залежить від того, за яким курсом рахувати. Згодом пропонували вже 15 тисяч рублів. Але вчителі виявилися дуже патріотичними.

Коли в травні окупанти зрозуміли, що вчителі на співпрацю не підуть, пішли чутки про те, що вони хочуть привезти вчителів з Криму і з росії. Або повезти херсонських вчителів до Криму на «перенавчання». Але ніхто не захотів їхати. І в росії виник спротив серед вчителів, яким пропонували їхати на Херсонщину. Їм пропонували величезні гроші ― нібито 130 тисяч рублів на місяць. Для порівняння, мій знайомий директор школи в Криму отримує 36 тисяч рублів на місяць. Ми з колегами моніторимо російські соцмережі й бачимо, що люди називають такі суми і відмовляються їхати.

Я спробував з’ясувати, скільки шкіл міста перейшли на бік окупантів. Дізнався лише про дві з 60. Мій знайомий директор був на «нараді» у стремоусова. Один з його колег встав і спитав, що буде, якщо він просто вийде. Окупанти сказали: «Нічого». Він пішов, за ним зал покинули й інші. Лишилося п’ятеро з 12, і лише двоє з них погодилися співпрацювати.

На вчителів тиснуть через зарплати. Для того, щоб отримувати українську зарплату, вчитель повинен бути в списках, які подає керівництво школи управлінню освіти. Тобто окупанти шантажують: співпрацюйте з нами, щоб отримувати зарплату від України.

У червні окупанти вперше привезли в Херсон свої підручники. Я не знаю, з яких предметів, бачив лише фото вивантажених коробок і заяви про 10 тисяч примірників. Навчальних програм вони поки не мають, нема кому навʼязати. Але на початку червня приїхали десять вчителів з Криму, щоб «перевчати» українських під російську програму. Їх поселили в гуртожитку Херсонського державного університету. Керівники шкіл отримали завдання передати окупантам списки, де знаходяться вчителі ― хто виїхав, хто лишився, за якою адресою мешкає, чи згодні співпрацювати.

Я виїхав зранку 15 червня через Мелітополь у Запоріжжя. Дорога тривала 21 годину. Це один з двох маршрутів, якими можна покинути Херсонську область.

Їхав з дружиною і донькою автобусом, одне місце коштувало 6 000 гривень. Дешевші заброньовані далеко вперед. Безкоштовний волонтерський автобус вивозить лише жінок, дітей і чоловіків за 60. В нашому автобусі було 18 дорослих і пʼятеро дітей.

Блокпостів дорогою дуже багато — після 27-го перестав рахувати. Особливо в Генічеському районі ― відчуття, ніби через кожен кілометр.

Один із найбільш жорстких блокпостів ― на виїзді з Херсону, біля кафе «Наірі». Жінок просять показати тільки документи, а от чоловіків усіх виводять, роздягають, шукають татуювання, допитуються, чи служив. Тим, хто їде на власному авто, ще й обшук влаштовують. У нашому автобусі був один дуже татуйований хлопець, і його ретельно перевіряли на кожному блокпості.

На одному з блокпостів під Генічеськом була дивна ситуація ― окупант, літній чоловік, зайшов у салон автобуса і почав говорити з нами українською. Ми не знали, як реагувати. Але вже на наступному стояли молоді росіяни, які почувалися богами, бо в них є зброя. Вони нас принижували ― наприклад, казали, що нас треба вбивати.

На першому ж нашому блокпості, коли у нас перевіряли документи, було таке відчуття, що ти просто розцвітаєш. У супроводі поліції ми поїхали в Запоріжжя у волонтерський центр, де на нас чекала вечеря і ночівля. Нам пропонували безкоштовне розміщення в різних містах України і безкоштовний транспорт. Але ми купили квитки до Києва, щоб не чекати ― в столиці нам дали безкоштовне житло люди, які виїхали за кордон.

Я не планував виїжджати [з Херсону]. Але гроші закінчувалися, ціни зростали. Ми до останнього старалися купувати тільки українські товари, економити. А на початку червня знову вимкнули зв’язок, це був просто колапс ― українські банки перестали працювати, розрахуватися і зняти гроші неможливо. Люди ночами стояли в чергах до банкоматів, не звертаючи уваги на комендантську годину.

Дружина спершу не хотіла їхати без мене, а потім боялася їхати, бо стріляли. Хотіла перечекати. До того ж, ми слухали повідомлення від влади і думали: «Ще два-три тижні, наші ж поряд». Але коли в місті після 1 червня залишився тільки російський зв’язок, я зрозумів, що передавати інформацію тепер ще небезпечніше.

За весь час окупації від влади не було жодного евакуаційного автобуса. Але Верещук рекомендує виїжджати. Нас це просто вбило ― як можна так легко про це говорити? І я не розумію, чому з міста не було масової евакуації, поки ще ми мали таку можливість у перші 10 днів війни?

Я дуже переживаю за людей, які залишилися в окупації, за своїх учнів ― вони мені за роки стали як рідні. Одна з учениць, випускниця, вагітна і хоче, щоб я став хрещеним батьком. Діти зі школи документи не позабирали. У класі їх 26, з них виїхали семеро. Кілька днів тому я дізнався, що один з учнів виїхав у Литву через Крим ― це єдиний безпечний маршрут, але він дуже дорогий.

Усі люди в окупації ― під загрозою, і після звільнення Херсонщини ми ще багато чого дізнаємося. Я чув багато історій — про катування, зґвалтування, групові й публічні, про три братські могили неподалік Чорнобаївки, від яких час від часу доносилися автоматні черги.

У червні перед тим, як виїхати, я проходив повз місцеву пивнушку, де сиділи два дуже п’яних окупанти, як це часто буває. І вони жалілися продавцеві, що їм подобається в Херсоні й селах, але керівництво дало наказ «рівняти все під нуль, якщо втрачаємо». Не знаю, наскільки це правда, але звільнені села Херсонщини справді знищені.

Я досі отримую українську зарплату. Проте декілька шкіл з області заявляють, що їм не виплачують кошти ― у тому числі вчителям, які виїхали з окупації. Два місяці вчителі в Лазурному не отримували зарплату, але виплати все ж прийшли наприкінці червня. У Генічеську школа не отримує зарплату, бо місцева влада саморозпустилася. Боюся, що у вчителів на окупованій території закінчаться гроші і їм доведеться працювати на окупантів. Тому що потрібно буде вижити. Тому я сподіваюся, що Україна не припинить їх фінансування.

Для вчителів ніяких вказівок від МОН не існує. Одна з працівниць Херсонського відділу освіти написала, що ми можемо йти у відпустку і будемо мати 2/3 зарплати — але це і є вся комунікація. На підконтрольній території пропонують займатися підвищенням кваліфікації, але що робити на окупованій — незрозуміло. Тут альтернативного місця роботи не пропонують. Так само не цікавилося керівництво, що зі мною і де я, спитали тільки наприкінці травня. Куди саме цю інформацію передавали, я не знаю.

Зараз дуже складно отримати якісь дані з Херсону. Люди бояться, і лишився лише російський звʼязок. VPN-сервіси практично не працюють.

Я виїхав звідти два тижні тому, але досі погано сплю через тишу ― вона лякає. Надто звикли до вибухів. Там страшно зайвий раз вийти і зустріти окупантів. А в Києві я вже не боюся ходити вулицями.

Людям в окупації важливо знати, що про них не забули, а «Бабелю» важлива ваша допомога:
🔸 донат у гривні

🔸 у криптовалюті

🔸 Patreon

🔸 PayPal: paypal@babel.ua