Ворзель на Київщині понад місяць був в окупації. Парафіяни місцевого храму створили волонтерський штаб, поки настоятель шукав сина у білоруських концтаборах — репортаж «Бабеля»

Містечко Ворзель на Київщині росіяни захопили в перші дні війни. Протягом 35 днів окупації росіяни вбивали та незаконно депортували цивільних, руйнували інфраструктуру, обстрілювали дитячий будинок, навчальні й медичні заклади. У Ворзелі є кілька церков. В одному з храмів попри відсутність настоятеля парафіяни організували гуманітарний штаб, а сам він поїхав у білорусь шукати сина у таборах для депортованих. Журналістка Оксана Расулова поїхала у Ворзель і поспілкувалася з місцевими про те, як вони виживали в окупації. А також із настоятелем про те, як він зважився поїхати до білорусі, що побачив у таборах для депортованих і як зрештою знайшов свого сина в Україні, а тепер планує вийти з московського патріархату.

1

О 8 ранку у Ворзелі прохолодно й тихо. Вранішня суботня служба у храмі Петра і Павла УПЦ МП, що стоїть обабіч залізниці, триває вже дві години.

Навколо храму висаджені квіти. Стіни нещодавно пошпакльовані ― будівлю ще приводять до ладу після влучень уламків снарядів. Промову настоятеля отця Іоана, високого жвавого чоловіка з посивілою бородою, чітко чути на тлі неугавного співу птахів.

― Коли йде війна, коли ми захоплюємося мужністю наших воїнів і тих людей, що під окупацією проявляли милосердя і любов — саме тепер треба приймати рішення, проявляти свою мужність, сказати своє слово, противитися неправді, злу, не лукавити, не боятися, — читає він проповідь. — Тільки з Божою благодаттю і любов’ю до ближніх своїх і до своєї держави ми можемо приймати такі рішення. Скорботи, матеріальні незгоди можна витерпіти, але не можна витерпіти, якщо лишаєшся зрадником, якщо не допоміг ближньому, коли міг це зробити.

Насамкінець отця Іоана в золотій рясі вітають з іменинами ― дарують від громади великий букет білих троянд. Він усім дякує і додає:

― Спаси, Господи, всіх вас ― і тих, хто тут, і тих, хто виїхав. Будьте терплячими, шукайте в собі любов, не засуджуйте нікого ― бо комусь Бог більше сил дає, а комусь менше.

Зрештою, і отець, і парафіяни знають, як це ― зробити вибір.

2

Двадцять четвертого лютого отець Іоан був за кордоном. За п’ять днів до того він з дружиною і найменшою донькою полетіли на Кіпр до знайомого священника. У селі Термахівка, що неподалік Іванкова, лишилося ще п’ятеро дорослих синів і доньок. До отця приєдналися ще дві родини з Ворзелю. Хотіли відпочити. Та поїздка затяглася на місяць ― повертатися до України з дітьми було непросто й непевно.

За відсутності отця Іоана за головного у ворзельському храмі став отець Сергій. Він добирався до Ворзелю з Іванкова вже з початком бойових дій. Штаб окупантів у Ворзелі знаходився за два кілометри, у Київській обласній психоневрологічній лікарні, тож повз церкву постійно йшли колони техніки. Снаряд влучив на подвір’я тільки раз, про що нагадує хіба що свіжа штукатурка на стіні. Храм став, як розповідають місцеві, єдиним у Ворзелі волонтерським пунктом. Протягом 35 днів окупації тут постійно жили до сорока людей, десятки отримували гарячий суп, хлібці й окріп. Продукти забирали з магазинів і складів, тож жартома називають себе «мародерами». Воду приносили з криниці за кількасот метрів. Отець Сергій хоронив померлих.

Церковна кухня працює й досі, щоправда, вже не на мурованій печі, як було під час окупації. Порядкує тут Наталя — світлоока, тонка аж прозора, з зібраним під хустку волоссям, на вигляд їй років за сорок. Наталя розминає худими руками тісто і каже:

― Це для всіх. Тут ніхто не має бути голодним, ― вона зовсім не говірка щодо пережитого, тож коротко додає, всміхаючись: ― У нас був храм монастирського типу.

Сюди досі приходять по гуманітарку й попоїсти місцеві. Часто ті, хто втратили дім. Храм для них став своєрідним «клубом за інтересами». От і зараз біля храму спілкуються кілька жінок. Усі на вигляд — приблизно ровесники Наталі.

― Тут проявлялася велика людяність, ми пізнавали себе, ― розповідає Алла, невисока блондинка з сірими очима. Вона теж ховалася в храмі під час окупації. ― Хтось здавався маленьким і крихким, а виявився духовно сильним. Як-от Наталя. У неї сміливості виявилося більше, ніж у чоловіків.

Наталя збирала тіла розстріляних по Ворзелю, щоб потім їх відспівати і поховати за церковними звичаями. Могили допомагали копати місцеві, яких Алла називає безхатьками і п’яницями і дивується, що «такі люди» допомагали. Тіла лежали на вулиці, по дворах, у підвалі будинку для літніх людей.

Серед похованих ― брат і свекор ще однієї місцевої жительки, Тетяни. Вона говорить про все ніби легко, а сама й досі у траурному вбранні. Чоловіки загинули в перші три дні окупації, на своїх подвір’ях. Тетяна розповідає:

― Рашисти їхали вулицею і всіх розстрілювали. Спершу прострілювали вулицю, а потім уже їхала техніка, десятки машин. Напевно, у них склалося враження, що місцеві їх здають, то вони всіх і розстрілювали, щоб не заважали.

У нижньому храмі, по суті, у церковному підвалі, переховувалися місцеві та ті, хто евакуювався з інших міст і сіл. Наприклад, родини з Бородянки, Луб’янки. З 15 березня виходити на вулицю стало небезпечно. Світлана, невисока жінка у квітчастому вбранні, жартома називає парафіян «дітьми підземелля». І додає, що «прилітало» кожного ранку.

У храмі був свій режим. Через піст переважний час молилися — під звуки вибухів. Мали буржуйку, що трубами виходила через низьке вікно на вулицю, і матраци ― ось і всі умови. Біля храму також ловив зв’язок — так телефонували рідним, передавали інформацію про те, що відбувається у Ворзелі.

Окупанти на територію храму заходили нечасто. Коли прийшли вперше, Світлана саме визирала з-за ґанку ― низеньку, її не помітили. Почула гуркіт техніки, що переїжджає через залізничну колію, а потім побачила й самих росіян. Встигла попередити Аллу, і та забігла у комірчину з садовим інвентарем, а сама сховалася за дверима. Росіяни поговорили з отцем Сергієм і пішли. Через день прийшли вже інші і заявили, що з території храму їх обстрілюють. Обшукали кабінет отця, машину, поставили на коліна і допитали всіх чоловіків. Вихвалялися, що легко можуть взяти Київ, але не хочуть руйнувати таке красиве місто. Знову пішли.

― Відчуття, що ми тут брали участь у шоу на виживання, ― гірко всміхається Алла. ― Бо передиху не було, да, Свєта? Але ми не герої. За великим рахунком, ми життя завдяки храму зберегли. І психіку, бо піднімали одне одного, коли хтось падав, була дисципліна. Тепер більше хорошого згадуєш чомусь, всі такі рідні стали.

― Тут був розклад, стабільність ― це допомагало. Батюшка нас називав «канарочками», жартував. Але ми тільки зараз почали усвідомлювати, що нам довелося пережити, ― говорить Світлана. Про «хороше» вона мовчить.

У нижньому храмі ще збирають гуманітарну допомогу для місцевих ― одяг, продукти тривалого зберігання, засоби гігієни. Подекуди її надсилають самі місцеві, які виїхали раніше. Кидаючи погляд на пакунки, Тетяна додає:

― Наш храм єдиний у місті так діяв. Іноді мені говорять, що в нас московські попи. Але ж ми до бога йдемо, його цінності ніхто не скасовував. Проте відділитися точно треба.

Цього дня після спільного обіду отець Іоан поїхав до Іванкова обговорювати вихід з московського патріархату.

Священники московського патріархату ще в квітні закликали митрополита Онуфрія розірвати зв’язки з російською церквою через її підтримку та пропаганду війни росії проти України. Двадцять сьомого травня УПЦ МП на соборі ухвалила незалежність від російської православної церкви. До цього моменту з УПЦ МП вже вийшло близько 400 релігійних громад. Проте Православна церква України все одно вважає, що УПЦ зв’язок з Москвою не розірвала, а її позиція є недостатньо чіткою.

3

У другій половині березня отцю Іоану зателефонував знайомий і сказав, що 17 березня його 20-річного сина забрали росіяни. Разом з ним ― ще чотирьох хлопців з села, нібито за партизанщину. Бабуся одного з них ходила до росіян на блокпост, і там їй сказали, що хлопців вивезли у білорусь. Отець Іоан ухопився за цю інформацію.

― Поїхати у білорусь — ця думка прийшла мені спонтанно, у Польщі, вже дорогою додому, — говорить отець.

Двадцять четвертого березня він, після тривалого допиту, перетнув кордон у пункті пропуску «Брест» і електричкою поїхав до Мінська. Звідти ― у Гомель. Саме в Гомельську область, що межує з Україною, вивозили викрадених цивільних з Київщини.

У Гомелі спершу попрямував до церкви — сподівався, що місцеві священники йому допоможуть у пошуках. Виявилося, часу на це вони не мають. Проте місцеві біля храму добре знали, куди привозять людей. Викрадених тут вважали біженцями.

Отець Іоан змінив підрясник на спортивний костюм, щоб не кидатися в очі, і найняв водія. Той, не соромлячись, дорогою розповідав, що білорусь повинна забрати всю землю до Києва, а далі вже лишити росіянам. Отець відповів, що думка зміниться, якщо білорусь почнуть бомбити так само, як Україну.

Уздовж траси, за 50—60 кілометрів від Гомелю у напрямку Чернігова було три табори в санаторіях. Отець вирішив перевірити всі три, щоб знайти сина. Один з них — «Золоті піски». Назви інших отець не пам’ятає.

Про розташування санаторіїв знали місцеві таксисти, тож дістатися до них було нескладно. У кожному українців утримували окремо від інших, у корпусах, розташованих на віддалі від головного входу. В інших навіть були місцеві відпочивальники.

― Я прямо казав персоналу, що десь тут мій син, описував його, ― говорить отець Іоан. ― Ніхто не запитував, як я туди потрапив, бо щодня привозили якихось українців.

Працівницям санаторіїв на рецепції отець називав прізвище свого сина, його чотирьох друзів і ще двох жінок, про яких йому розповіли односельці. Виявилося, одну з жінок уже шукали через телефонні зв’язки, але більше нічого отець дізнатися не зміг.

В одному з таборів йому вдалося переглянути журнал прибулих. Список починався з 18 березня. Навпроти деяких прізвищ була й дата виїзду. Усе записано різними почерками.

В одному з корпусів отець побачив багато депортованих, коли ті перебирали нібито гуманітарну допомогу, а насправді кинуте серед гардеробу лахміття.

― Я хотів розпитати в людей, хто вони і звідки, але вони були дуже налякані, боялися розмовляти, ― говорить отець Іоан.

Все ж йому вдалося дізнатися, що в таборі перебували люди з Київщини — Ворзелю, Гостомелю, Пісківки, Іванкова, Сукачів, Ладижичів, Бородянки. Переважно це були жінки з дітьми, були й люди похилого віку.

Одна родина з Ладижичів впізнала отця. Жінку вивезли з України з трьома малими дітьми. Власне, вона і сама погодилася на цей виїзд, бо боялася за малих. Перевозили їх через кордон автобусом, але вони не знали, куди саме і на скільки їдуть. На пропозицію отця поїхати з ним сказала, що паспорт забрали і попередили, що до кінця війни не випустять.

Останній, третій табір, до якого отець потрапив наступного дня, виявився найгіршим з вигляду ― старий, радянський. Отець запитав у працівника про список українців. Той покликав представницю гомельського Червоного Хреста.

Жінка, років 50 на вигляд, сказала, що перебування депортованих у санаторії Червоний Хрест оплатив до 17 травня. Почала розпитувати, як отець потрапив до санаторію, кричала, щоб він забирався. Викликала міліцію.

Отець мав при собі документ з кіпрської церкви, нібито він їхній громадянин ― дали про всяк випадок. Тож із ним почувався більш упевнено. До того ж, розумів, що нічого злого не робить ― приїхав по сина. До прибуття міліції сперечався з представницею Червоного Хреста. Вона казала, що нікого силою не тримають, а просто не відпускають, поки в Україні небезпечно. Міліціонер, що прибув до табору, сказав священнику або йти здаватися місцевій владі і зізнаватися у «шпигунстві», або тікати з білорусі. Отець обрав другий варіант і виїхав до Польщі, вже звідти вирушив в Україну.

4

Коли священник у перші дні квітня дістався Ворзелю, місто вже звільнили від російських окупантів. Син чекав на нього вдома. Виявилося, він провів 15 днів у полоні росіян у їхньому штабі біля села ― нікуди його не вивозили.

Росіяни зав’язали хлопцям очі, зв’язали руки і поклали в яму біля підбитого танка. Били, годували власними недоїдками, примушували копати могили для розстріляних цивільних. Односельці, шукаючи їх, прийшли великою громадою до блокпоста і почали вимагати показати їм хлопців, щоб пересвідчитися, що ті живі. Врешті їх кілька разів приводили на блокпост, забирали їжу, яку місцеві приносили для них.

― Він ніби в нормальному стані зараз, хоче вже їхати воювати. Але не має військової спеціальності, тому разом з іншими в черзі, ― говорить отець і сміється. ― Він раніше такий самовпевнений і впертий був, а тепер молитися почав.

Отець Іоан багато жартує. Сміється сам і заохочує сміятися інших. Каже, не можна роками чекати дозволу на радість і жити в скорботі, якщо Бог дав життя. Сміючись додає, що далі може бути гірше. Вважає, що треба робити, що під силу, допомагати, бути корисним. За прожитий день має обов’язково почути «дякую» від людей.

Так він ставиться і до власної поїздки в білорусь ― просто, спокійно, з гумором.

― Страшно було, коли тільки ухвалював рішення, а потім уже не страшно. Це ж не якийсь героїзм. Якби я не думав, що там мій малий, то не поїхав би просто шукати українців. А ось тут, під окупацією, люди робили серйозні вчинки. Щохвилини. Під автоматами. А я просто їхав собі електричками, «турист».

Підтримайте «Бабель»:

🔸 донат у гривні

🔸 у криптовалюті

🔸 PayPal: paypal@babel.ua