«Деяким окупантам навіть важко розблокувати айфон». Волонтерка Єлизавета з Мелітополя — про армію рф у місті, як ділили ліки, щоб їх вистачило надовше, про ціни на цукор, сіль і (за версією роспропаганди) українських дітей

Двадцять шостого лютого 2022 року російські війська увійшли в Мелітополь і до 1 березня повністю зайняли місто. Уже понад два місяці воно окуповане. Увесь цей час у Мелітополі проходять гучні мітинги місцевих проти окупації, окупанти викрадали мера міста Івана Федорова та інших активістів і намагалися створити свої «органи влади». У місті продовжуються протести та партизанський спротив. Мер Мелітополя Іван Федоров стверджує, що партизани знищили вже сотню окупантів. Волонтерка й активістка Єлизавета майже два місяці провела в окупації, у кінці квітня їй вдалося виїхати. Редактор «Бабеля» Дмитро Раєвський поговорив з Єлизаветою про життя окупованого міста і ситуацію з продуктами та ліками, про те, як росіяни намагаються зламати опір місцевих, а місцеві чекають, поки їх визволить українська армія.

Що ви робили 23 лютого, за день до повномасштабного вторгнення росіян?

Єдине, що памʼятаю із 23 лютого, — задонатила у фонд «Повернись живим». Мені чомусь інтуїтивно захотілося. І спокійно лягла спати. У мене не було зібраної тривожної валізи, я про це навіть не думала. Ми з друзями та колегами обговорювали те, що все можливо й що робити. Але ніхто не думав, що це станеться.

А як саме для вас почалося вторгення?

Двадцять четвертого лютого о 05:30 я прокинулася від гучного вибуху. Почали бомбити військовий аеродром — він розташований недалеко від жилих кварталів, було видно той стовп диму. Я в паніці не розуміла, що відбувається, які збирати речі, яка валіза, що потрібно, куди. Зателефонувала мамі. Це перша людина, з якою я поспілкувалася, запитала, що робити. Тоді мама мене заспокоїла, ми з нею поговорили, я зібрала валізу. Почали дивитися новини близько шостої ранку — стало зрозуміло, що це повномасштабний наступ на Україну. У місті почалася паніка. Намагалася заправити авто, але на заправках були нереальні черги.

Як швидко розвивалися події в Мелітополі?

Мені здається, події розвивалися супершвидко по всій Україні. Захопили Каховську ГЕС о другій чи третій годині дня 24 лютого, і наче вже ввечері на кордоні міста стояли російські танки. Я не буду стверджувати, сама не бачила. Вторгнення прийшло в місто 25 лютого. І перший тиждень ми жили у страху та невідомості через те, що у нас на другий день почав зникати звʼязок. Ми ночували в бомбосховищі, інколи вдома. На третій-четвертий день війни я побачила російських солдатів і танки, які проїжджали по моїй вулиці, і зрозуміла, що української армії в місті вже немає.

А міська влада виходила на звʼязок з містянами?

Так. Наш мер Іван Федоров щовечора виходив на відеозвʼязок. У нього були прямі ефіри в соцмережах. Місцева влада свій штаб організувала в будинку культури, тому що міську раду захопили окупанти. Навіть коли на мера сильно полювали, у нього одне відеозвернення взагалі десь із поля. У таких екстремальних умовах він все одно виходив і розповідав про те, що відбулося в місті, як працюють комунальні служби зараз, яка ситуація. Але такі відеозвернення були до того моменту, поки 11 березня нашого мера не викрали. Коли його повернули із полону, влада продовжила інформувати про те, що відбувається в Мелітополі, хоча вона вже територіально не в місті.

У Мелітополі люди дуже поважають місцеву владу. Приходили на мітинг до райдержадміністрації, де тримали мера. Після цього окупанти почали розганяти ці зібрання зі зброєю. До цього, поки ще була українська влада в місті, у нас проводилися мирні мітинги — окупанти не чіпали людей, вони просто стояли десь збоку, повз них ішла мирна хода.

Як взагалі окупанти поводилися?

У мене чітка позиція — ніякого контакту з окупантами. Усі два місяці життя в окупації. Я їх бачила на вулиці, коли ходила в магазин або просто йшла вулицею, оминала десятою дорогою. У мене не було з ними навіть зорового контакту, коли вони, наприклад, стояли біля черги в магазин. Я з ними не говорила.

Спочатку окупанти в Мелітополі поводилися спокійно. Не кидались на людей на вулиці. Відпочивали в районі місцевого парку, годували білочок. Казали: «Вау, такий класний парк!» Мабуть, ніколи такого не бачили. Стріляли цигарки в перехожих.

Потім почалися моменти, коли вони перевіряли у людей телефони та забирали із собою якогось чоловіка, це було на моїх очах. Коли, наприклад, людина не знімала тонування на авто, вони могли скло вибити. Жорсткі перевірки цивільних авто почалися десь після першого місяця окупації. Поставили багато блокпостів у місті, виводили всіх чоловіків, перевіряли машини, документи тощо. Особливо коли почався партизанський рух у Мелітополі, вони стали агресивнішими, почали жорсткіше перевіряти місцевих, почастішали викрадення людей.

У Мелітополі до війни були поширені проросійські настрої?

Я б не сказала, що Мелітополь — це проросійське місто, у жодному разі. Тому що з 2014 року сильно змінилися погляди місцевого населення. Я приїхала в Мелітополь у 2013 році та бачила, як формується проукраїнська позиція більшості містян. Особисто моя думка — проросійських містян десь відсотків 15 залишилося. Усе одно знайшлися колаборанти, переважно це старші люди. Я багато працювала з молоддю, вона вся проукраїнська. І немає такого, щоб люди масово виходили та стояли з прапорами за росію. Навпаки, були проукраїнські мітинги, і літні люди теж на них виходили.

Але були люди, які стояли за російською гуманітарною допомогою спочатку. Їх було не дуже багато. Мені здається, що нікого не можна осуджувати в цій ситуації, бо багато хто лишився без роботи, почалося мародерство, із харчами було важко. Але та сама «казача дружина», яку вони сформували в Мелітополі, її частина — це місцеве населення.

А інша частина «дружини» — росіяни?

Там багато завезених людей. Коли вперше роздавали російську гуманітарну допомогу, завезли кілька автобусів людей з Криму, щоб зробити класну картинку.

Це так символічно було. Головна площа в місті розділена на дві частини. Одна — де фонтан, арка та флагшток, на якому висів тоді найбільший прапор області. А друга — там просто лавочки, памʼятник Тарасу Шевченку, до неї можна було під’їхати. І якраз на оцю другу частину під’їхала фура з гуманітаркою, там стояли люди в черзі. А біля фонтану стояла проукраїнська частина міста, яка прийшла на мітинг говорити про те, що Мелітополь — це Україна і російським окупантам тут ніхто не радий. І коли я була на мітингу, побачила, що тих, хто стояв за гуманітаркою, було набагато менше, аніж проукраїнського населення.

Браузер не підтримує відео

Як вони знаходили колаборантів?

Спочатку, наскільки я знаю, тиснули на представників чинної влади, щоб ті співпрацювали. Усі люди відмовилися, багато хто написали заяви на звільнення. І вони вже потім шукали колаборантів. Спочатку вони думали, що їх зустрінуть хлібом і сіллю, але так не сталося, то вони почали залучати на посади колаборантів.

Яка була ситуація в місті з їжею та ліками?

Ситуація з їжею стабілізувалась, а з ліками — досі ні. У перший день окупації почалася паніка, у місті повністю вимкнули світло, люди почали мародерити. Вони винесли «АТБ», розгромили місцеві супермаркети найбільші. На другий день почали мародерити техніку. Ми намагалися зловити звʼязок, їздили районами міста і бачили, як чоловік виходив із «Фокстроту» з пральною машинкою просто в руках, намагався донести її додому. І це спричинило першу проблему — дехто понагрібав собі харчів додому, а інші люди, які не мародерили, залишилися без них.

На все піднялися ціни. Цукор на базарі коштує 90—100 гривень за кілограм, сіль — 70—80. Ковбаса коштувала 400 гривень за кілограм, а мʼясо місцевих виробників, які приїхали із села, продавали з машини по 110—120 гривень. Тобто ковбаса була дорожча за м’ясо. Але десь із другого тижня окупації продукти загалом були, склади почали продавати, що у них там залишалося. Місцеві виробники почали возити своє, із сіл привозили мʼясо, яйця. У когось залишалась кава, розпродавали печиво. Основні крупи теж були. Тобто базовий продуктовий набір можна було спокійно зібрати.

Виникла інша проблема — карткою розрахуватися було неможливо, а готівку не можна було ніде зняти. Спочатку ще можна було зняти готівку в банку, але потрібно записатися в чергу і чекати інколи 5—6 днів. Місцеві спекулянти підхопили й вирішили, що вони можуть знімати гроші з карток під відсоток. Це такий своєрідний бізнес у місті зʼявився, коли спочатку знімали під 2%, потім під 5, 10 і, найбільше, що чула, під 12%. Але знайшлися люди, які потім під 1% знімали, ще більш-менш лояльно. На молокозаводі можна було розраховуватись карткою, це дуже рятувало.

Із ліками ситуація гірша. Перші 3—4 дні в аптеках були багатометрові черги, а потім вони просто позакривалися — усе розкупили, а привезти ліки до міста було складно. Ми намагалися привезти ліки, особливо «Еутирокс» для щитовидної залози. У Запоріжжі знайшли волонтера-перевізника, який зміг довезти їх через усі блокпости до Мелітополя. І ми дуже вдячні всім і всьому, що допомогло привезти ці ліки цілими. Багато історій про те, що ліки або ріжуть просто на шматки, або викидають на блокпостах, або не дозволяють провезти. Одну упаковку «Еутироксу» доводилося ділити на кількох людей, щоб якомога більше охопити на певний час. Бо все одно це був дефіцит.

А російські товари в місті з’явилися?

Так, окупанти почали тиснути на місцевий бізнес, щоб вони їздили закупатися у Крим. Містом їздила машина з гучномовцем, були ще листівки такі: «Місцеві підприємці, їдьте у Крим за товарами, там шлях безпечний і відкритий». На базарі ми почали спостерігати крупи явно не нашого виробництва. Це фірма «Каждый день» з російського супермаркету. Також з лейблом «Ашану» були товари, я прекрасно розумію, що «Ашана» в Мелітополі ніколи не було. Цигарки лише кримські в місті. І засоби особистої гігієни теж лише російські зараз. Туалетного паперу українського в Мелітополі немає, лише торгової марки «Крым». Люди купують російські товари, бо просто немає вибору.

Розрахунки, коли виїжджали, були все ще у гривнях?

Так, розрахунки у гривнях, рублів не було. Але знаю, що 1 травня відкрили новий магазин «Мета», російський. На базі «АТБ» — усі їхні піддони, ящики, стелажі, товари, але на цінниках дві ціни — у рублях і гривнях.

Як ви долали нестачу ліків і продуктів у місті? Знаю, що ви волонтерили.

У мене було кілька напрямів, які були по моїй силі й спроможності. Намагалася спершу волонтерити онлайн на гарячій лінії від Української Волонтерської Служби: обробляла вхідні запити та консультувала людей щодо надання допомоги. Але мобільний інтернет був нестабільний, тому постійно я це робити не могла. Також модерувала локальний чат волонтерів, запити, кому треба ліки, їжа, дитяче харчування тощо.

У нас на початку війни було три волонтерські штаби від влади та місцевих виробників. Я приходила у штаб у своєму районі, приймала гуманітарну допомогу, фасувала, розбирала, переглядала і віддавала людям. Але штаби від влади працювали недовго, коли мер потрапив у полон, їх закрили.

Є ще два штаби, які самоорганізувалися з локальних активістів. Вони працюють і надають допомогу населенню. З одним я співпрацювала, саме туди ми передавали «Еутирокс». Це один штаб, який я ще підтримувала інформаційно — поширювала інформацію, шукала їм волонтерів. І ще є другий штаб, його організували місцеві активісти, які раніше допомагали діткам у школі-інтернаті біля Мелітополя.

Ми отримали локальну підтримку і закупили 100 продуктових наборів для переселенців. Але насправді мені було досить страшно — у місті викрадали активістів, тому не дуже це все висвітлювала. Я просто намагалась допомагати та тримати марку з цим.

Щодо викрадень. Що вони взагалі від місцевих активістів хотіли, як ви вважаєте?

Вони хотіли залякати місцеве населення. Типу якщо ви будете щось робити — буде опір або ще щось, то і до вас можуть репресії дійти. Волонтерів, які відносять бабусям продукти, поки що не чіпали. Є голови громадських організацій, є волонтери, які працювали ще з 2014 року з війною і з ветеранами війни. Вони спочатку на цих людей націлювалися. Намагалися схилити на свій бік, щоб місцеве населення бачило, що опиратися немає кому.

Окупанти викрали двох молодих хлопців, які у 2014 році були дуже проукраїнськими, зривали георгіївські стрічки. Їх жорстоко допитували, погрожували родинам. Одного хлопця змусили під дулом автомата записати відео з вибаченнями — для пропагандистського ролика, який вони, мабуть, крутитимуть по російських телеканалах.

До речі, у Мелітополі через десь три тижні після окупації уже було виключно російське мовлення. Радіо — лише росія, телеканали — лише росія, звʼязок час від часу глушили. Ми кілька разів вмикали, у них радіо називається «Победа» — там крутили просто нереальну маячню. Я чула в їхніх передачах, що Україна є лідером з продажу дітей — нібито торгує дітьми, одна дитина коштує 70 тисяч доларів, і у нас їх купують Китай, Ізраїль і США. Я не знаю, як люди в це вірять.

Містяни поступово приймають владу окупантів чи цього не відбувається?

Люди просто звикли до того, що поруч ходять військові та їздить техніка. Щодо прийняття окупантів, що це вже влада і ми будемо жити під росією — такого немає. У моєму колі спілкування людей нудить від того, що відбувається, вони не приймають цього, вони від цього стомилися і хочуть бачити український прапор.

У нас на площі флагшток, і там ще в березні великий прапор український висів. А потім флагшток зрізали. І це стало дуже великим ударом для місцевого населення. Подруга казала: «Мені було настільки образливо, що зняли наш прапор. От майорить прапор — для мене це надія, я вірю». І коли вони повісили свою трикольорову ганчірку на будинок культури, теж дуже важко було.

Ще був випадок, коли окупанти біля заводу поставили КамАЗ із прапором. Дуже швидко на прохідній цього заводу зʼявився український прапор — місцеві повісили, щоб росіяни бачили. Ці випадки показують, що немає прийняття російських окупантів насправді. Люди борються, листівки роздають, малюють руками та розвішують на стовпах біля стихійних ринків.

Чи вірять місцеві в українську армію?

Люди чекають, люди вірять. Поки я була в місті, вірила та чекала цього кожного дня і зараз залишаюся з цим. Розумію, що пріоритети зараз в української армії трохи інші — йдуть бої на Донбасі, під Харковом. Наша армія сильна, розумна і стратегічно розмірковує як краще. Місцеве населення теж у це вірить. Деякі люди, звісно, налякані, піддаються стадному інстинкту. Пишуть у місцевих пабліках, що не треба нікого звільняти, бо «буде другий Маріуполь, буде як у Бучі». Багато хто боїться коментувати через те, що все одно це окуповане місто, тож безпека повинна бути на першому місці. Невідомо хто переглядає ці коментарі, це відкриті соціальні мережі. Тому мені здається, що люди просто вірять собі тихо і чекають на це.

Як ви вирішили поїхати з міста?

На початку окупації я твердо для себе вирішила, що нікуди не поїду, буду чекати українську армію. Це мій будинок, як то кажуть, дома і стіни лікують. Нікуди не хотіла виїжджати, навіть коли почали їхати друзі, знайомі. Але потім було кілька переломних моментів. Фінансова подушка має здатність закінчуватись. Я працюю віддалено, у мене не було звʼязку, я не могла працювати. Потім почали везти російські товари масово. А у мене принцип, що я не купую товари країни-агресора, тому що це підтримує армію, яка убиває наших людей. Я просто не могла їх купляти. І мій мозок вже перелаштувався, що треба виїжджати. А потім мені просто банально стало страшно, бо я проукраїнська активістка і не виходила з дому протягом 2—3 останніх тижнів. До того ж я не чистила телефон, а там у мене всі новини, листування, багато волонтерських чатів, інформації. Я виходила на вулицю без телефона, бо якщо у мене б перевірили телефон, мене б забрали. Я ношу герб на шиї, у мене вишиванка на руці — татуювання. Зараз, виїхавши з міста, я допомагаю штабам, які працюють у місті.

А наскільки легко було виїхати?

Ми виїхали три тижні тому, нормально і швидко. Доїхали за шість годин до Запоріжжя, а до війни дорога туди займала 1,5—2 години. Ми проїхали 28 блокпостів, там був великий моральний тиск. Особливо «днрівці» давили, говорили про те, що «Україна 8 років бомбить Донбас», треба трошки почекати й у Мелітополі скоро «буде все класно», як у «днр». Говорили: «Куди ви їдете? Ви їдете на війну?» Ми їхали групою, я із хлопцем, ще була сім’я з дітьми, вони почали говорити: «А куди ви везете своїх дітей? Ви їх взагалі не любите».

Я почистила телефон максимально. Не можна чистити телефон повністю, бо це підозріло, вони все перевіряють. Були блокпости, де вони навіть не дивляться на прописку, типу їдьте далі. А є блокпости, де виводять, роздягають, запитують, тиснуть морально, перевіряють усі паспорти, прописку. Ноутбуки перевіряють. Чоловіків виводили, перевіряли, на них ще сильніше морально тиснули, аніж на жінок, але все-таки ми доїхали нормально.

Не було обстрілів. Але ти їдеш, і там міна, там пів снаряда, там машина повністю розбомблена. Коли дивишся ці картинки в інтернеті, якось не так сильно це сприймаєш, а коли проїжджаєш повз розбитий БТР, то трошки інша реальність у тебе стає в голові.

А у чоловіків перевіряли татуювання, сліди від бронежилета тощо?

Так. Мого хлопця виводили майже на кожному блокпості. Дивилися плечі, руки, ноги, коліна. Якщо є татуювання, запитували, що воно означає. Перевіряли й телефон: галерею, повідомлення, дзвінки. Дехто на блокпостах класно вміє працювати з телефоном — вони після перевірки додатки в телефоні закривали. А деяким росіянам навіть розблокувати його важко було. У нас ще був рюкзак із написом «Твоя сила діяти разом», і на одному блокпості росіянин зміг нормально прочитати, тобто деякі розуміють українську мову. Якщо це, звичайно, не буряти, бо з тими й російською було важко розмовляти.

Люди, які виїжджають з окупованих територій, описують, як вони вперше побачили український блокпост. Для вас це було емоційним моментом?

Я ледве не заплакала, чесно. Ми коли проїхали, нам водій каже: «Усе, ми проїхали останній російський блокпост, попереду Україна». І я просто так біля вікна сиджу — наче дитина, яка їде на море. Типу де те, море, куди дивитися? І коли ми вже підʼїжджали до першого українського блокпоста, я хлопцю говорю: «Дивись, дивись наш прапор майорить, там уже наші солдати». Для мене це було як довгоочікуваний подарунок на день народження.

Підтримайте «Бабель»:

🔸 донат у гривні

🔸 у криптовалюті

🔸 PayPal: paypal@babel.ua