Тексти

«Натягніть дітям шапки на очі — вони не повинні це бачити». Київську область звільнили від окупантів — і всі побачили злочини росіян. Ось шість історій тих, хто вижив

Автор:
Юліана Скібіцька
Дата:

Getty Images / «Бабель»

Першого квітня Київську область повністю звільнили від російських окупантів. Наступного дня у звільненні населені пункти — Бучу, Гостомель, Ворзель, Ірпінь та інші — зайшли українські військові та журналісти. Те, що вони побачили, шокувало весь світ: цивільних людей розстрілювали на вулицях, у багатьох були зв’язані руки, деяких катували. Тіла людей знаходили також у підвалах і квартирах. Редакторка «Бабелю» Юліана Скібіцька поговорила з людьми зі звільнених населених пунктів Київської області. Ми публікуємо їхні історії для того, щоб максимально задокументувати злочини росіян — і домогтися того, аби всі винні були покарані.

Катерина Титова, Гостомель — Буча

Двадцять четвертого лютого у другій половині дня я побачила дим і зрозуміла, що горить щось в районі аеропорту «Антонов». Потім я побачила, як на горизонті літав чорний гвинтокрил. Був якийсь гуркіт — тобто по них стріляли чи вони стріляли. Уночі з’явилися повідомлення, що це намагались десантуватися російські війська, їх відбили, тобто Гостомель вони не взяли. Ми щасливі лягли спати.

Стас Козлюк / «Бабель»

Вікна в моєму будинку виходять на Свято-Покровську вулицю — вона центральна. Уранці я мила посуд і побачила, що в бік Києва їде російська військова техніка. Ми зрозуміли, що рано раділи. Вони доїхали до перехрестя [дороги] на Київ, там почався бій.

Біля перехрестя є житловий комплекс «Чеський двір», таунхауси. Мешканці звідти почали писати, що росіяни ходять у них за домами, а потім почали виганяти людей з будинків. Збереглися навіть записи камер, як вони заїжджали, виламували двері, викидали речі.

Десь 28 лютого ми з чоловіком пішли на розвідку. На перехресті стояла побита та потрощена техніка, лежали трупи росіян. Один як лежав на мосту, так і досі там лежить, вже понад місяць. Потім ми подивились на розстріляні машини з мирними мешканцями. Їх розстрілювали прицільно — потрощене скло та криваві плями. [Таких машин було] близько десятка і це тільки на одному квадраті.

У лісочку ми побачили ще одну машину, але закриту — там, де людей вже забрали з авто, двері були відкриті. Чоловік спустився подивитися — [у машині були] хлопець і дівчина десь до 20 років, теж прицільно застрелені. Мій чоловік допомагав вантажити тіла у швидку. Потім поїхали в Бучу в морг — медики сказали, що всіх цивільних звозять туди.

Вхід до однієї з квартир у Бучі після визволення міста від російських загарбників.

Getty Images / «Бабель»

Десь із 3 березня знову почалися бої. Уранці начебто все вщухло, ми вийшли, чоловік навіть походив, подивився на понівечену російську техніку, на трупи російських вояк, поспілкувався з нашими військовими. Потім прибіг сусід, каже: «Слухай, у мене там в сараї якийсь боєць, каже ніби як свій, але нікого не кличе на допомогу». Бійці його витягли, почали допитувати. Виявилося, що це [російський] танкіст, його танк застряг біля воріт цього сусіда, і він вночі, поки був бій, утік через огорожу і сховався в нього в сараї.

Ми почали потроху збирати речі. Я подзвонила своїй кумі в Бучу, вона каже: «Приходьте до нас, відпочиньте, помийтеся», але тут знову почався бій. Ми сиділи в підвалі, розуміли, що прилетів один снаряд десь біля дому, вибив скло, а потім другий, третій. Коли стало тихіше, похапали все що змогли й швиденько під кулями вибігли з трьома рюкзачками до Бучі.

Коли добігли до Бучі, виявилося, що в місті вже добу немає світла, не працювали магазини, так само як у нас. Був дуже поганий зв’язок, щодня він ставав гіршим. Люди сиділи по підвалах, майже не виходили.

Зранку в підвалі дому, де ми ховалися, опинилася родина — мама із хлопчиком чотирьох років. Вони були поранені, тому що машиною намагалися виїхати з Бучі на Київ. На блокпості їх розстріляли російські вояки — вони не дозволили виїхати, розвернули машину і дали кулеметну чергу по ній. Тоді ми зрозуміли, що машиною тікати не можна, — треба лише ногами.

Розстріляне лобове скло автомобіля в Бучі.

Getty Images / «Бабель»

Увечері постукали якісь жінки, благаючи, щоб допомогли чоловікові. Мій чоловік із кумом побігли — була ніч, повна темрява, тільки й знаєш, що десь москалі ходять і танки їздять. Дотягли того бідолаху — він йшов додому, повз їхав БТР, і хтось з російських солдатів вирішив просто так постріляти йому по ногах. У нас у підвалі була лікарка, вона доглядала за пораненими, навіть пологи приймала. Дядько цей, до речі, вижив.

Мій чоловік працює вчителем біології в Бучі. Він класний керівник, була в його класі дівчинка Катя Чижкіна. П’ятого березня батьки намагалися вивезти Катю з Гостомелю. Російські солдати їх не випустили, розвернули машину і дали автоматну чергу, влучили в Катю, її більше нема.

Ми виходили з Бучі [11 березня] полями, дісталися до Ірпеня, там нас підібрав автобус і відвіз на Романівку. Я зараз розумію, що нам дуже пощастило. Коли ми бігли через Романівку на автобус до Києва, на дорозі лежала родина — їх було троє, поряд стояв український військовий, який кричав: «Не показуйте дітям, натягніть їм шапки на очі, вони не повинні це бачити». Певно, вони теж так бігли, щось летіло і в них влучило. Батько, мати та дитина років десяти чи навіть менша.

Тіло жінки, убитої під час спроби втекти з Бучі на автомобілі. На машині були білі смужки тканини як символ цивільного транспортного засобу.

Getty Images / «Бабель»

Анастасія, село Тарасівщина Вишгородського району

Двадцять п’ятого лютого десь о п’ятій ранку ми прокинулись від дуже гучних звуків. Подивилися у вікно і побачили, що через наше село йдуть колони російських танків, БТРів.

Наше село дуже маленьке, у ньому навіть немає сільської ради. Неподалік — фабрика «Гаврилівські курчата», там росіяни поставили блокпост. Розставили міномети та «Гради», через нас літали винищувачі й гвинтокрили в бік Демидова та Київського моря — бомбити.

Майже відразу зник звʼязок, був тільки за лісом. Ми виходили туди, щоб відписати СМС, що живі. Ну, і передати інформацію військовим — хто їхав, що літає, де що стоїть. В один прекрасний день, 7 березня, наші військові у відповідь на мою СМС написали, що за моїми даними розвалили купу російської техніки. А вже 8 березня до нас прийшли [росіяни] та почали ходити по хатах.

Це була «спецура» — серед нас був колишній військовий, він сказав, що це точно спецпризначенці. І виглядали вони не як зачухана солдатня — виголені, чисті, більш ввічливі. Привітали нас із 8 березня, зайшовши до нас у хату зі зброєю, коли ми з дітьми сиділи. Питали перш за все про військових, про атовців і про те, чи не передає хтось інформацію «націоналістам» про розташування їхніх сил. З огляду на дітей, довелось просто ковтати слину і казати: «Ні, звичайно, у нас тут немає зв’язку, про що ви взагалі говорите?»

У сусідній Гаврилівці їх було дуже багато. Там були кадировці — вони сиділи на верхніх поверхах будинків і обстрілювали людей. У багатьох жителів Тарасівщини в Гаврилівці родичі, хтось до дітей їздив, хтось до батьків. Сьогодні їдеш — тебе пропустили, їдеш завтра — тебе розстріляли. У нас навіть на сусідній вулиці застрелили чоловіка, який просто їхав на велосипеді. Із нашого ж села їхала жінка, вивозила дітей. Хотіли поїхати в Гаврилівку забрати родичів — теж куля влучила, двох дітей прошила. Одну дитину на смерть, другу поранили, зараз ця дитина в білорусі [її вивезли окупанти], не можуть звідти визволити.

Ми знали, що точно треба виходити, бо було дуже страшно за дітей. Коли ми виїжджали, з нашого села було вісім машин. Усі обвішані білими шматками тканини з написами «Діти». Поки ми стояли, на нас були націлені танки — дула розвернули на нашу колону машин. Нам пощастило. А за день до того виїжджала колона, частину машин росіяни розстріляли.

Автомобіль із написом «Діти» та слідами від куль на лобовому склі 6 квітня 2022 року.

Getty Images / «Бабель»

Поки ми були в окупації, щовечора виходили із сусідами на вулицю, обговорювали новини, які встигали прочитати, поки були за лісом, де був зв’язок. О шостій годині вечора пили алкоголь, який в кого був, не чокаючись, за те, щоб то х*йло здохло. В один з таких вечорів до нас підвалили двоє, представилися «Аскєтом» і «Странником». Почали розказувати: «Ви не переживайте, ви тут у тилу, вам тут нічого не загрожує. Навіщо в той Київ їхати? Як тільки ви перейдете на сторону, підконтрольну Україні, ваших чоловіків переодягнуть у військову форму, дадуть автомати в руки й повернуть з нами стрілятися. А ззаду будуть стояти заставні загони та стріляти у спини чоловікам, які опустять зброю».

Аліна Юнге-Золоткова, Ворзель

Двадцять четвертого лютого мені зателефонувала мама і сказала, що в них біля Маріуполя почали сильно обстрілювати «Градами». Я була вдома, у Ворзелі, батько мого чоловіка поїхав на роботу в Гостомель — він працював в аеропорту «Антонов». Власне, із цього все й почалося — ми бачили, як активно туди залітали десантні гвинтокрили. Вони літали дуже низько, їх було добре видно та чутно. Свекру вдалося вирватися з аеропорту під обстрілами.

День-два були інтернет, вода, газ та електрика, потім зникли світло та інтернет, а десь за два дні й газ. Коли зник газ, до нас заїхали рашисти. Найбільше їх було в мікрорайоні Кічеєве, ми їх бачили з вікна. Рахували техніку, поки був мінімальний зв’язок «Київстару», дзвонили на гарячу лінію ЗСУ та казали, скільки їх і де вони розташувалися.

Вони стояли біля залізниці й стріляли в бік Ірпеня та Бучі. Під нашими вікнами стріляли міномети, «Гради» — ми не спали, мабуть, тиждень. Потім почало прилітати у Ворзель. Окупанти на танках заїжджали у двори до бабусь і дідусів. Багато розстріляних тіл знайшли у підвалах після їх відходу — певно ті, хто не погодився вийти з дому.

Ми намагалися з подвір’я не виходити, бо солдати постійно змінювалися. Були буряти, були кадировці. Буряти казали: «Та все нормально, виходьте, ми вам їжу привеземо, якщо треба». А кадировці казали: «Якщо вийдете — розстріляємо».

Біля залізниці вони розстрілювали людей — імовірно, тих, хто виходив подзвонити, бо у нас звʼязок був тільки там. Пройшла чутка, що з м’ясного комбінату можна собі взяти хоча б трошки м’яса. Ми були відрізані від центру Ворзелю і у нас не було нічого — жодного магазину чи аптеки. Коли ми пішли за тим м’ясом, побачили розстріляних людей з пакетами — вони просто не дійшли до того місця, де можна було взяти їжі.

Літня жінка змушена готувати їжу надворі, оскільки у неї вже немає газу, опалення, електрики та води, 4 квітня, 2022 року, Ворзель.

Getty Images / «Бабель»

Племінника мого чоловіка рашисти хотіли забрати у Гостомель, бо запідозрили в ньому коригувальника. На його кепці був напис «Транзит. Логістика. Щебінь. Пісок», вони подумали, що це якась коригувальна організація. Але потім щось своєю мовою поговорили між собою — це були буряти — і пішли. Сказали ще, що їх треба боятися, якщо ми хочемо жити.

Рашисти виходили десь дні 3—4 тому [1 квітня], виходили дуже поспішно — лізли з усіх щілин, наче щури. Ми ще день сиділи вдома, бо не знали — це відступ чи вони знову повернуться. І тільки коли з Рубежівки-Михайлівки приїхали люди й сказали, що заходить українська армія, тоді ми почали виходити на вулицю. Побачили розтрощені автівки, розмальовані тими гадськими буквами V. Знищені паркани, там де стояли танки, розбомблену дорогу, тіла, речі розкидані — коли грабували, вони перебирали й забирали тільки нові.

Оксана Семенік, Буча

Жесть у Бучі почалася того ж дня, коли в місто увійшли російські окупанти. Вони намагалися зайти в перших числах війни, але їхню колону розфігачили. Потім вони прорвалися саме через наш район, вулицю Склозаводську, бо заїжджали з боку залізниці. Ми слухали радіо, там казали: «Над Бучею майоріє український прапор», а в нас по району в цей час їздили танки та інша руснява техніка.

Щойно вони заїхали, зникли світло і газ. Чи не найперше, що вони зробили, — поцілили у водонапірну вежу, щоб не було води. Думаю, що це їхня тактика, бо в моєї бабусі в окупованому селі на Київщині була така сама історія. Вони заходять у село й одразу б’ють по воді та світлу, по вежах зв’язку.

Повністю зруйнована будівля в Бучі, 7 квітня 2022 року.

Getty Images / «Бабель»

Ми весь час сиділи в підвалі дитячого садка — нас було людей тридцять, були малі діти. Намагалися не говорити між собою, щоб до нас не зайшла русня. Бо ті люди, які не спускалися в підвал та спостерігали за всім з вікон, казали, що солдати заходять у квартири та підвали, забирають їжу або обмінюють її на свої срані сухпайки. Якщо їм не відчиняли, то могли бомбу кинути або почати стріляти.

Коли ми вийшли подивитися, що відбувається на районі, виглядало так, ніби вони били тупо по всьому: діри на будинках на 8—9 поверхах, кав’ярні постріляли, магазини, дерева. Вони вешталися районом, зламували магазини, бухали пивко на лавках.

Тоді вже почали говорити про тих, хто намагався евакуйовуватися самостійно, — їхні машини просто розстрілювали. Якщо хтось виходив у той час на вулицю — теж розстрілювали. Але тоді місцеві хоча б забирали ці трупи в підвали та гаражі. У нашій районній групі в соцмережах писали про те, як люди їхали набрати води — і їх розстріляли. Більшість трупів цивільних — на вулиці Яблунській. Думаю, тому що там приватні будинки, у людей були колодязі, і туди їхали по воду.

Представники влади проводять ексгумацію братської могили, намагаючись ідентифікувати тіла мирних жителів, убитих під час російської окупації Бучі, 8 квітня 2022 року.

Getty Images / «Бабель»

У нас було два варіанти, як виходити. Перший — йти через блокпости росіян, другий — по залізничній колії. На блокпостах тебе могла розстріляти русня, якщо ти їм не сподобався, на залізничній колії теж були трупи.

Одинадцятого березня ми побачили, що біля будинку зібралися близько ста людей — чоловіки, жінки, діти, пенсіонери. Ми теж вирішили спробувати, пішли в бік Ірпеня. Але русня нас не пропустила, тож ми пішли в сторону Забуччя. Можливо, вони нас не пропустили через Яблунську, бо вже тоді там були трупи, і вони не хотіли, щоб ми їх побачили.

Вийшли дивом, бо цей наш піший перехід не був узгоджений — узгодили тільки машини. Дійшли до Житомирської траси, яка була всіяна розбитими та розстріляними машинами з написами «Діти». Так ми дійшли до Гореничів, звідки нас забрала машина.

Вікторія, село Шибене Бородянського району

Боїв у нашому селі не було. Двадцять п’ятого лютого ввечері пройшла колона російської техніки, вона там і залишилася ночувати, на дорозі. Наше село — транзитне, на шляху з Іванкова до Бучі й Гостомелю. Тому вони по центральній дорозі їхали цілий вечір, уночі залишалися й ночували на дорозі.

Мій дім розташований неподалік центральної дороги, якою їхали їхні колони. Через кілька днів після того, як вони заїхали 25 лютого, вони вже залишились надовго. Спочатку розбили наші магазини й почали забирати звідти продукти, мародерити. Окупанти забрали школу, сільську раду, клуб — як свої ставки. Скрізь на будівлях писали букву V. А потім просто тинялися селом, бо їм було нудно. Якщо когось зустрічали на вулиці, могли роздягнути до пояса, стріляли по ногах — це я бачила на власні очі.

Потім вони почали ходити по домівках і робити «перепис населення». Приходили додому, стукали у ворота, коли хтось виходив, вимагали показати паспорти. Переписували імена, записували, скільки людей і хто живе в кожному будинку. Розповідали, що вони прийшли нас звільнити, що шукають «бандитів».

Літня жінка чекає на тіло сина перед обваленою будівлею в місті Бородянка, 8 квітня 2022 року.

Getty Images / «Бабель»

Одного дня була якась перестрілка. Окупанти сказали, що «була провокація з боку селян» — мовляв, «бандити» на них напали та прийшли українські війська. А коли селяни запитували, які українські війська, якщо ми на власні очі бачили, що це їхні стріляли, вони просто опускали очі та нічого не могли відповісти.

Окупанти розпитували селян, де партизани, «ті, що живуть у лісах». Підходили до людей і казали: «Нам повідомили, що Київ ми вже оточили, тому будемо прощатися, Київ уже наш». Їм завжди давали фальшиву інформацію. Вони були впевнені, що підірвали Київську ГЕС. Деякі солдати жалілися — мовляв, їм сказали, що вони тут на кілька днів, а вони сидять понад тиждень. Перевіряли наші паспорти і питали: «Я думав, що ми в білорусі, чому ми в Україні?»

Ці солдати стояли тут місяць і почали відходити тиждень тому [25 березня]. Десь за дві години заїхали нові — це вже була росгвардія, їх було приблизно 200 людей. Вони тільки казали, що ходитимуть по хатах — якщо двері не відчинять, то будуть виламувати. Забороняли ходити разом більше ніж по двоє-троє. Самі вони ходили завжди великим натовпом — по 6—10 людей, боялися ходити поодинці.

Коли росгвардійці виходили, вони покрали зі школи всі ноутбуки, компʼютери, столи, стільчики. Побили всі машини, які не працювали. Напаскудили дуже сильно. Те, що не змогли забрати, потрощили та виїхали зранку, ніхто не бачив.

Наступного дня, 1 квітня, приїхали перші дві машини з українськими військовими. Селяни просто плакали, коли побачили наших.

Сергій Жипецький, Ірпінь

Спочатку почали обстрілювати Бучу та Гостомель, це було видно з наших вікон — вони виходять саме на Бучу. Ми думали, що якщо там обстрілюють — значить, там військові частини або аеродром. А наш район в Ірпені — це просто житловий комплекс, крім продуктових магазинів і будинків, нічого немає. Я подумав, що з одного боку ліс, з іншого — озера, наш район нікому не потрібен.

Потім вибухи почалися біля нашого дому, люди лякалися і спускалися в підвал. Я підійшов до вікна, і тут вибухнув на сусідньому будинку кут — хтось пальнув із гармати чи танка. Я подумав: «Це вже недобре». Хотів дружину покликати подивитися, аж за хвилину знову вибух, тож ми схопили документи, одяг і спустилися в підвал.

Знищена російська військова техніка перед зруйнованим росіянами житловим будинком в Ірпені, 7 квітня 2022 року.

Getty Images / «Бабель»

На другий день почали обстрілювати наш район — два будинки, три, чотири обстріляні. Таке відчуття, що було завдання обстріляти кожний будинок.

Ми сиділи тижнів зо два в підвалах, бо обстріли були потужні. Якось я піднявся у квартиру перевірити, чи вона ціла. Дивлюся — у вікні дірка. Уламок чи куля влетіла у вікно, пробила стіну у спальні, пролетіла коридор, пробила двері у ванну та застрягла у плитці. Я думав, що це уламок із сусіднього будинку, але сусіди сказали, що це снайпер стріляв, бо кругла дірка. Такі дірки були в багатьох вікнах.

У квартиру ми більше майже не заходили, сиділи в підвалі. Обстрілів було дедалі більше. У нашому районі багато будинків було зруйновано настільки, що як у кіно показують — у Сирії чи ще десь. Ми такого раніше не бачили, а тут побачили на власні очі. Я не розумів, який сенс обстрілювати цей нещасний район — житловий район, де три продуктові магазини й усе. Навіщо на нього витрачати кулі та снаряди?

Пошкоджені житлові будинки в Ірпені, 2 квітня 2022 року.

Getty Images / «Бабель»

Найстрашніше не те, що стріляють. Ми сиділи у доброму підвалі, це було справжнє бомбосховище. Найгірше, що швидко відключили світло, воду, звʼязок. Ти сидиш у темряві без нічого, не знаєш, що відбувається, хто де. Це найгірше — невідомість. Та і їсти треба було готувати. Робили багаття, а дихати цим димом неможливо. Ти як кріт: сидиш у темряві, а коли виходиш, то перші пів години сліпий.

Виходили ми ненадовго, коли не стріляли — як у вʼязниці на прогулянку. Подивилися, подихали — і знов у підвал. Коли ці урки пішли, зʼявилися наші та сказали, що можна виїхати. Дружина каже: «Ну а що сидіти? Набридло вже, поїдьмо». Що там збиратися — сіли та поїхали. А тут у Києві вже родичі та знайомі є.

Із моїх знайомих ніхто не постраждав, а з мешканців нашого будинку — так. Зустрів сусідку, вона була в шоку. Каже, що хлопець чи то піднявся на дах подивитися, що відбувається, чи то на вулицю вийшов, і тут же в нього снайпер пальнув. Вивезли до шпиталю, зробили операцію, але не вижив. Потім хтось із пенсіонерів вийшов посидіти в альтанці на подвірʼї — якась сволота розстріляла альтанку.

А ще ми затрималися в Ірпені, бо в нашому домі залишилися дві бабусі під 90 років. Діти поїхали, а їх чомусь залишили. Вони не могли за собою доглядати, тож ми ходили до них, годували, кілька хвилин увагу їм приділяли, коли було затишшя.

Підтримайте «Бабель»: донат у гривні🔸у криптовалюті🔸PayPal

Getty Images / «Бабель»