Хто видав сховище сімʼї Анни Франк гестапо? У дослідників багато підозрюваних і нещодавно зʼявився новий кандидат — шортліст можливих донощиків

Щоденник Анни Франк — одне з найвідоміших письмових свідчень Голокосту. Німецька дівчинка Анна понад два роки вела щоденник в Амстердамі, де її сімʼя переховувалась від переслідування нацистів. Майже весь цей час вона прожила в таємному сховищі на набережній Прінсенграхт, 263. Четвертого серпня 1944 року в будинку зʼявилося гестапо, заарештувавши вісьмох євреїв, які там ховалися. Усіх їх відправили до Аушвіца та інших концтаборів. Голокост пережив лише батько Анни Отто Франк, який і опублікував відредаговану версію щоденника у 1947 році. Тоді ж почалися пошуки донощика, який видав гестапо сховище євреїв на Прінсенграхт, 263. За десятки років у слідства зʼявилося багато підозрюваних, але довести їхню провину досі не змогли. У 2022 році група дослідників вийшла на нового підозрюваного — нідерландського єврея Арнольда ван ден Берга, який міг рятувати себе та свою сімʼю, видаючи інших євреїв. «Бабель» розповідає історію переслідувань сімʼї Франк і згадує основних підозрюваних у доносі, який її згубив.

Анна Франк народилася 1929 року у Франкфурті-на-Майні. Її батьки — Отто й Едіт — були німецькими євреями, але не релігійними та суворо заповідей юдаїзму не дотримувалися. Отто виріс у світській родині, був відставним офіцером, ветераном Першої світової війни та керував невеликим сімейним банком. У Анни була сестра Марго, старша за неї на три роки.

Після приходу до влади Адольфа Гітлера та НСДАП у 1933 році родина Франк одразу вирішила емігрувати. Спочатку до Нідерландів поїхав Отто, який на той час закрив банк і влаштувався у фірму «Опекта», що займалася виробництвом пектину для джему та мармеладу. Фірма запропонувала йому очолити відділення в Амстердамі. До лютого 1934 року він перевіз туди дружину і дочок. У 1937 році Отто розширив бізнес — разом зі ще одним німецьким євреєм-емігрантом Германом ван Пельсом вони заснували компанію «Пектакон», що закуповувала спеції для ковбас. Попри це, Отто хотів виїхати з Європи ще до початку війни та з 1938 року намагався отримати візу у США або на Кубу. Тільки 1 грудня 1941 року йому видали одну особисту кубинську візу, яку за десять днів анулювали, оскільки США вступили у війну, а Гавана слідом за Вашингтоном скасувала візи для німців.

Десятого травня 1940 року війська Третього рейху розпочали окупацію Нідерландів — армія країни чинила опір всього пʼять днів, сили були нерівні, а Британія та Франція не встигли надати істотну допомогу. Дружній Рейху Націонал-соціалістичний рух Нідерландів запропонував Гітлеру залишити країні незалежність під своїм керуванням, але отримав відмову. Нідерланди стали рейхскомісаріатом — частиною Німеччини, на яку поширювалися німецькі закони та порядки. Зокрема й переслідування євреїв.

Євреї не могли володіти бізнесом, тому Отто Франк мав передати «Пектакон» і «Опекту» комусь, кого нова влада визнає таким, що заслуговує на довіру. Але Отто знайшов вихід — фірми дісталися його другові Яну Гізу, чию дружину Міп він влаштував на роботу в «Опекту». Ян залишив Отто платню, на яку той міг утримувати сімʼю.

Розуміючи, що відібраним бізнесом не обмежиться, Отто і Ян почали готувати таємне сховище. В «Опекти» була пʼятиповерхова будівля на набережній Прінсенграхт, 263. Перший поверх будівлі займав склад, а починаючи з другого будинок ділився на дві частини. У першій були офіси, куди просто вели сходи, а до другої можна було потрапити через один прохід на третьому поверсі. Його замаскували книжковою шафою.

Пʼятого липня 1942 року Марго Франк отримала повістку з гестапо, за якою мала виїхати до концентраційного табору Вестерборк. Сімʼя вирішила терміново перебратися до сховища. Загалом там опинилися восьмеро людей: Отто з дружиною та доньками; Герман ван Пельс із дружиною і сином; дантист Фріц Пфеффер, теж німецький єврей-емігрант. Облаштувати сховище та жити там євреям допомагали колеги Отто з «Опекти» — Ян і Міп Гіз, Віктор Кюглер, Йоханнес Клейман та Елізабет Фоскейл. Вони не були євреями, але допомагаючи їм, самі ставали злочинцями для нацистської влади.

Анна почала вести щоденник ще до життя у сховищі. Отто подарував їй записник 12 червня 1942 року — на її тринадцятиріччя. Спочатку вона вела його нерегулярно, але почувши навесні 1944 року по радіо заклик зберігати будь-які письмові документи про злочини нацистів, вирішила писати туди постійно. У майбутньому Анна планувала переписати щоденник у роман і навіть почала вносити літературні правки, замінювати реальні імена на вигадані.

Анна та інші мешканці сховища ховалися від гестапо 25 місяців. Четвертого серпня 1944 року до них увірвалася місцева поліція разом із гестапо на чолі з обершарфюрером Карлом Зільбербауером. Усіх євреїв заарештували, разом із ними — Віктора Клюгера та Йоханнеса Клеймана. Ян Гіз саме підходив до будівлі, і Міп встигла попередити його про арешти. Елізабет Фоскейл теж встигла втекти. Міп Гіз гестапо відпустило — вона предʼявила їм австрійський паспорт і підтвердила, що народилася у Відні. Виявилося, що Зільбербауер теж із Відня. Саме Міп зберегла основну частину щоденника Анни після арешту.

Отто, Ганна та решта євреїв зі сховища потрапили спочатку до концтабору Вестерброк, а потім в Аушвіц. Анну та Марго у жовтні 1944 року переселили до табору Берген-Бельзен у Німеччині, куди поступово зганяли вʼязнів інших таборів через поразки німецької армії на Східному фронті. У лютому 1945 року в Берген-Бельзені почалася епідемія висипного тифу, від якого Анна померла, їй було 15 років. Марго померла ще раніше. Пʼятнадцятого квітня 1945 року концтабір зайняли британські війська.

З усіх євреїв, які ховалися на Прінсенграхт, 263, війну пережив тільки Отто Франк, який залишався в Аушвіці. Він помер у 1980 році. Сімʼя Гіз, Клюгер, Клейман і Фоскейл теж пережили війну.

Хто написав донос і видав сховище гестапо — невідомо. Слідство в цій справі розпочалося ще 1947 року, але сам Отто Франк відмовився повідомляти будь-які відомості про можливого донощика. У 1963 році журналістам вдалося поговорити з Карлом Зільбербауером, який на той час працював інспектором у віденській поліції. За його словами, він ніколи не знав імʼя донощика, а наказ перевірити будинок на Прінсенграхт віддав його начальник Юліус Деттман, який у 1945 році наклав на себе руки в таборі для військовополонених. Саме Деттману хтось телефоном повідомив про таємне сховище. Отто Франк тоді заявив, що він не має претензій до Зільбербауера як до виконавця арешту, і колишнього обершарфюрера не судили. Найімовірніше, за свій донос, якщо він був, інформатор отримав по сім з половиною гульденів за кожного єврея.

Дослідники історії Анни Франк висували різні версії та пропонували кілька кандидатів на роль донощика. Ось основні:

• Віллем ван Маарен з 1943 року був завідувачем складу «Опекти» на Прінсенграхт, 263. Він не був знайомий з родиною Франк і йому не говорили про таємне сховище. Однак ван Маарен чомусь знав про існування Отто та цікавився його долею. Він був на складі під час арешту і про щось говорив із Зільбербауером. З іншого боку, ван Маарен допомагав Міп Гіз збирати сторінки щоденника Анни, коли з будівлі вивозили речі після арешту. І нікому про це не сказав. Суд у 1949 році його виправдав. Сімʼя Гіз та Отто Франк вважали його невинним, а Кюглер, Фоскейл і Клейман підозрювали у зраді. Ван Маарен помер у 1971 році.
• Лєна ван Бладерен-Хартох працювала в «Опекті» з 1944 року, як і її чоловік Ламмерт. Ця версія ускладнює попередню — Віллем ван Маарен дізнався про сховище, але сам донос не писав, а поділився підозрами з Ламмертом, який розповів про це дружині. Зільбербауер згадував, що Деттману телефонувала жінка. Син Лєни та Ламмерта на той час був на примусових роботах у Німеччині, і вони могли таким чином намагатися повернути його додому. Але прямих доказів проти ван Бладерен-Хартох немає.
• Неллі Фоскейл — молодша сестра Елізабет Фоскейл і друкарка в «Опекті». Її у своїй біографічній книзі звинуватив син Елізабет Юп ван Вейк, який згадав розповіді родичів про те, що 4 серпня 1944 року Неллі чомусь телефонувала в гестапо.
• Тоні Алерс — член Націонал-соціалістичного руху Нідерландів. Головним джерелом цієї версії був сам Алерс, який вже після війни заявив, що передавав у гестапо чутки та розмови про євреїв, які ховаються, можливо, про родину Франк теж. Щоправда, серед документів з його доносами адреси Прінсенграхт, 263, немає. Алерс ще в 1941 році, до облаштування сховища, шантажував Отто Франка доносом про антинацистські розмови. А ще Алерс був знайомий з Віллемом ван Маареном.
• Доносу взагалі не було. Таку версію висунули дослідники самого Дому-музею Анни Франк. Відомо, що їжу євреям, які ховалися, носили Ян і Міп Гіз. Але під час війни звичайні жителі Амстердаму отримували їжу за продуктовими картками. Карток співробітників «Опекти», які знали про сховище, не могло вистачити на всіх. За цією версією, вони підробляли картки, щоб отримувати додаткові пайки. Можливо, гестапо пішло слідом підроблених карток і саме так вийшло на сховище. До того ж «Опекта» наймала на роботу нелегалів, чим теж могла привернути увагу поліції, яка встановила стеження за будинком і вже потім здогадалася про схованих євреїв.
• У 2022 році зʼявився новий підозрюваний — амстердамський єврей, юрист Арнольд ван ден Берг. На нього вийшли дослідники на чолі з відставним агентом ФБР Вінсом Панкоком. Вони проводять розслідування для нідерландського проєкту Cold Case Diary режисера Тійса Баєнса та журналіста Пітера ван Твіска. На основі дослідження випустять документальний фільм і книгу. Вони отримали від Дому-музею Анни Франк тисячі різних документів і вивчили їх за допомогою компʼютерних алгоритмів. Вдалося знайти анонімну записку, адресовану Отто Франку, в якій його попереджають про зраду і звинувачують у ній ван ден Берга. Хто її написав — невідомо, сам Отто ніколи про неї не згадував. Арнольд ван ден Берг був членом Єврейської ради Амстердаму — окупаційного органу самоврядування єврейських районів. У 1943 році нацисти розформували раду і відправили її членів до концтаборів. Однак ван дер Берг залишався в Амстердамі та жив більш-менш спокійно, наскільки це було можливо. На думку дослідників, це побічно свідчить про його співпрацю з гестапо. Він помер у 1950 році.

Вільна журналістика — один з найкращих засобів протидіяти будь-яким диктатурам і репресіям. Підтримай «Бабель» донатом!