«Західні дипломати не вірили, що ми вистоїмо». Олександр Турчинов розповідає як навесні-влітку 2014 року обійняв усі найвищі посади в Україні, заново будував владу і почав АТО

Олександр Турчинов — політик різносторонній і парадоксальний. Президент України з позначкою «в. о.», він працював недовго, але в найстрашніший для України час — з 22 лютого до 7 червня 2014 року: від розстрілів протестувальників на Майдані, через колапс влади і початкову фазу війни на Донбасі до перших боїв за Донецький аеропорт та інавгурації Петра Порошенка. Олександр Турчинов закінчив металургійний інститут, замолоду ледь не загинув у гарячому цеху «Криворіжсталі», працював у Дніпропетровському обкомі комсомолу, був кооператором, радником премʼєр-міністра Леоніда Кучми, народним депутатом. Багато років він провів поруч з Юлією Тимошенко — в партії «Громада», яку він створив, «Форумі національного порятунку», «Батьківщині», «Блоці Юлії Тимошенко», в уряді при Тимошенко-премʼєрі. Під час Революції Турчинов керував Штабом національного спротиву, а після втечі президента Віктора Януковича обійняв усі вищі пости в країні. На прохання співзасновника «Бабеля» Гліба Гусєва він описав, як провів три з половиною місяці навесні-влітку 2014 року — тоді, коли ніхто не знав напевно, чи збережеться Україна як держава. (Текст публікується в редакції Олександра Турчинова.)

Двадцять другого лютого мене обрали спікером парламенту. На наступний день — поклали обовʼязки президента. Оскільки уряд розбігся, мені доручили бути премʼєром і цілим Кабміном в одній особі. У перший день в перерві між засіданнями Верховної Ради мене зʼєднали з черговим офіцером МВС, чийого імені я вже не пригадаю. «Олександре Валентиновичу, — сказав він, — по міністерству ходять люди з кийками. Можна їх попросити, щоб вони компʼютери не виносили?»

У ті дні, коли на мене поклали керівництво країною, владу було зруйновано вщент. Утік не тільки президент Віктор Янукович, втекло усе його оточення — міністри разом із Азаровим і Арбузовим, керівники розвідки, Служби безпеки, Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, внутрішніх військ, Управління державної охорони, Генеральної прокуратури, керівники регіональних адміністрацій. У центрі Києва, де пролилася кров патріотів, димлять барикади, в урядовому кварталі — розібрана бруківка і остови спалених автомобілів, чорні від кіптяви фасади будівель. Депутати південно-східних областей на зʼїзді в Харкові готують заяву про розкол країни. Двадцятого лютого Володимир Путін почав окупацію Криму, а ми про це навіть не здогадувалися. Про те, що проти України розвʼязала війну авторитарна ядерна наддержава, нікому було повідомити.

Мені важко описати емоції, які тоді мною володіли. Я б не назвав це відчаєм. Але це було страшне відчуття. На мене поклали найбільші повноваження, які тільки можна уявити, при цьому повна відсутність ресурсів, інструментів і інститутів влади для того, щоб їх реалізувати. Мене розривало зсередини. Це було колосальне випробування — і тільки Господь укріпив, утримав, захистив.

Багато хто всередині і поза межами країни був переконаний, що встояти неможливо, що країна розвалиться за лічені дні. Але ми вистояли, не давши повторити трагедію 1918 року.

1

Мало хто знає, що найнебезпечніший момент в історії країни припав на першу половину дня 22 лютого.

Вранці 22 лютого в країні не було влади. Не було президента, не було уряду. Голова ВР регіонал Володимир Рибак і його перший заступник комуніст Ігор Калетник склали повноваження. У парламенті не було більшості — раніше вона складалася з депутатів Партії регіонів і Комуністичної партії. Потрібно було сформувати нову більшість, визначити кандидатуру спікера — і змусити за нього проголосувати наших непримиренних опонентів.

Якщо би 22 лютого парламент не обрав спікера, легітимна влада в країні перестала б існувати. Наслідки цього — анархія, хаос, розвал.

Під час Революції гідності я очолював Штаб національного спротиву і працював з усіма опозиційними політиками. Тому «Батьківщина», «Свобода» і УДАР без особливих дискусій підтримали мою кандидатуру. Але для обрання спікера потрібні були ще голоси наших політичних опонентів. Потрібно було розколоти фракцію Партії регіонів зсередини: визначити потенційних лідерів для нових груп (ними стали бізнесмени Ігор Єремєєв, Віталій Хомутинник і Ярослав Москаленко). Найнепримиреннішим — дати зрозуміти, що Майдан не дасть їм займатися саботажем. На все це було лише кілька годин.

В результаті за мене проголосували 288 депутатів — і «свої», і значна частина колишньої більшості, як регіонали, так і частина комуністів. Я пригадую, як кричав Петро Симоненко, коли пізніше я розпускав їхню фракцію і доручив Мінʼюсту підготувати документи для заборони Комуністичної партії: «Ми ж за вас голосували!» «Ну що ж, — сказав я. — Буває».

Спікер — це був тільки перший крок. Необхідно було надати чинності Конституції 2004 року — цього вимагав Євромайдан. Потрібно було сформувати уряд. Потрібно було внести нову кандидатуру голови НБУ. Призначити ключових силовиків. Відроджувати збройні сили. Все це повноваження президента. Без його повноважень, без його підпису влада в Україні не працює, навіть законодавча (закон підписує також президент).

Я опинився в юридичному глухому куті. Напередодні депутати вже проголосували за те, щоб повернути демократичну Конституцію, але вона ще не діє — потрібен підпис президента, а президента немає.

Було підготовлено Постанову про покладання на мене обовʼязків президента. Після прийняття її підписує тільки спікер. Юристи парламенту заявили, що не будуть її візувати, тому що це незаконно і суперечить Конституції. «І взагалі, — сказали мені вони, — ми не рекомендуємо вам іти цим шляхом, тому що це узурпація влади і вас потім посадять». «А яким шляхом мені йти?» Ніхто не міг мені відповісти.

Я погортав Основний закон і зачитав текст присяги народного депутата: «Зобовʼязуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України...» Ось воно, кажу, все згідно з Конституцією — як депутат я зобовʼязаний усіма своїми діями боронити країну. Вносьте постанову в зал, будемо голосувати.

Так наступного дня, 23 лютого я став виконувачем обовʼязків президента. Це дало змогу розпочати відновлення вертикалі влади, хоча статус «виконувача обовʼязків» значно обмежував повноваження. Наприклад, за Конституцією я не міг внести кандидатуру міністра оборони і міністра закордонних справ, генерального прокурора... Коли писали Конституцію, ніхто не міг припустити, що президент може втекти, що разом з ним втече все керівництво України, що в. о. президента керуватиме країною під час війни.

Парламент у ті дні працював у сесійному режимі щодня, без вихідних. Нам доводилося за день писати закон, голосувати одразу в двох читаннях і вже ввечері публікувати. Вночі та в перервах між засіданнями я керував урядом і відновлював силовий блок.

2

До призначень у міністерства і, особливо, в силові структури, депутати тоді ставилися трепетно: боялися, щоб одна політична сила не узурпувала владу. До парламентської більшості увійшли фракції «Батьківщини», УДАРу і «Свободи», а також дві новостворені депутатські групи. В усіх виявилися свої інтереси — їх потрібно було якось повʼязати. Тому до 27 лютого тривали переговори щодо формування уряду.

Але коли вранці 27 лютого стало відомо, що парламент і Кабмін Криму захопили російські війська, я запросив до себе в кабінет лідерів усіх політичних сил і сказав, що за годину внесу до парламенту кандидатуру премʼєр-міністра і весь склад його кабінету. Дискусії завершені. Усі неузгоджені питання йдуть до сміттєвого кошика. У цей день Кабмін було сформовано і проголосовано.

Силовий сегмент був розділений на три частини. «Батьківщині» відійшло Міністерство внутрішніх справ, УДАРУ відійшла Служба безпеки України, а виконувач обовʼязків генерального прокурора і виконувач обовʼязків міністра оборони (так ми обходили конституційні обмеження) — «Свободі».

Під час Революції в Штабі національного спротиву Арсен Аваков відповідав за збір інформації про дії та плани МВС. Він вибудував там цілу мережу агентури і досить ефективно попереджав нас, тому ми часто на крок випереджали наших супротивників. Кого поставити уповноваженим з контролю за МВС (а потім і главою МВС), особливого не дискутували — мовляв, нехай Арсен Борисович цим і займається.

Валентин Наливайченко з УДАРу очолив СБУ. Першим віцепремʼєром, відповідальним за силовий блок, став Віталій Ярема — колишній начальник ГУ МВС у Києві, депутат «Батьківщини». Секретарем РНБО став Андрій Парубій, який очолював «Самооборону Майдану». Головою Служби зовнішньої розвідки я поставив генерал-лейтенанта Віктора Гвоздя — він був одним з небагатьох генералів, хто з перших днів працював зі мною в штабі на Майдані. Виконувачем обовʼязків міністра оборони за пропозицією «Свободи» був проголосований адмірал Ігор Тенюх, який служив головнокомандувачем ВМС у 2006—2010 роках.

До нього чотири дні уповноваженим з контролю за діяльністю Міноборони був генерал Володимир Замана, який працював при Януковичі начальником Генерального штабу. Через знайомих депутатів він запустив інформацію, що виступав проти використання армії для придушення Майдану, за що Янукович зняв його з посади. Це було неправдою. Замана віддавав накази і підписував телеграми про використання армії проти учасників протесту. Поки Володимир Замана координував діяльність МО, я не отримав від нього жодної пропозиції, жодної доповідної. [У лютому 2019 року військова прокуратура і СБУ заарештували Володимира Заману за підозрою в державній зраді].

3

Про те, що російські спецпризначенці захопили будівлі державної влади в Криму, я дізнався вранці 27 лютого з новин. Одразу зателефонував до призначеного ще Януковичем начальника Генерального штабу Юрія Ільїна.

— Чому я не отримую від вас ніякої інформації про події в Криму? — запитав я в Ільїна. — У Сімферополі російські війська, а ви ніяк не реагуєте! Що плануєте зробити?

— Ми вивчаємо ситуацію, — відповів Ільїн.

Я зрозумів, що це чистий саботаж. Більш того, з його інтонації було зрозуміло, що він не дуже засмучений тим, що відбувається. Розмовляти з ним не мало сенсу. Я зняв його з посади і призначив начальником Генштабу — головнокомандувачем ЗСУ генерал-лейтенанта Михайла Куцина. [Після зняття з посади Юрій Ільїн виїхав до Криму. Він не визнав легітимність Олександра Турчинова, залишився на анексованому півострові, але посади у флоті РФ не отримав].

До вечора 27 лютого вже працював уряд, я призначив майже всіх силовиків — і дав їм дванадцять годин на те, щоб розібратися в ситуації і підготувати пропозиції. Двадцять восьмого лютого провів перше засідання Ради національної безпеки і оборони. Стенограму засідання згодом розсекретили і опублікували на сайті РНБО, тому немає сенсу її докладно переповідати. Засідання було присвячене протидії російській агресії в Криму. Але після доповіді військового керівництва стало зрозуміло, що Крим — це вже не головна проблема. Головною загрозою для країни стала концентрація російських військ уздовж нашого північно-східного кордону для підготовки повномасштабного вторгнення. Цьому Міністерство оборони і Генштаб могли протиставити лише кілька батальйонно-тактичних груп, близько пʼяти тисяч осіб. У Криму вірними присязі залишалися ще три-чотири тисячі військовослужбовців — причому не одним угрупованням, а розрізненими залишками оточених частин. Почалися масові зради: в ЗСУ понад 70 відсотків особового складу перейшло на бік Росії, в СБУ — понад 90 відсотків, у міліції — 99 відсотків.

Єдине, що я міг вдіяти в тій ситуації, — це наказати тим воїнам у Криму, які не зрадили присязі, зайняти оборону в місцях їхньої дислокації і триматися стільки, скільки вони зможуть, щоб звʼязати російські сили на півострові. Усі боєздатні частини я наказав перекинути на північний схід і готувати рубежі оборони на напрямках можливого наступу російських військ. (Українська військова доктрина залишалася за своєю суттю радянською, основні частини і підрозділи дислокувалися в західній частині країни). Генеральному штабу і Міністерству оборони я наказав готувати мобілізацію.

Але для відновлення боєздатності Збройних сил потрібен був час. Армію за Віктора Януковича системно і планомірно знищували. Під приводом скасування строкової служби була свідомо знищена мобілізаційна інфраструктура: будівлі військкоматів продавали, співробітників скоротили, бази даних призовників пропали, мобілізаційний план був відсутній. Усе це потрібно було відновити. І на все це потрібен час.

Першого березня Рада Федерації дозволила Володимиру Путіну ввести війська на територію України. Ситуація була критичною. Навіть Київ захищати було нікому.

4

Свого часу я очолював СБУ і непогано знав кадри контррозвідників, але генералітет ЗСУ я зовсім не знав. Юрій Ільїн, який утік до Криму, написав звернення до українських солдатів і офіцерів, щоб вони не стріляли в «російських братів». Щоб протистояти агресії в Криму, потрібно було призначити нового головнокомандувача ВМС.

Виконувач обовʼязків міністра оборони Ігор Тенюх вніс кандидатуру контр-адмірала Дениса Березовського. «Я з ним вчився і служив, прекрасно його знаю», — сказав мені Тенюх, і я підписав призначення. Другого березня Денис Березовський віддав особовому складу наказ скласти зброю і дав пресконференцію, де присягнув «кримському народу». [Зараз Денис Березовський служить заступником командувача Тихоокеанського флоту ВМФ Росії]. Багато зрадників пішло за Березовським.

Новим командувачем ВМС став віцеадмірал Сергій Гайдук. Попри катастрофічну нестачу резервів я наказав надати допомогу залишкам наших військових підрозділів в Криму, які перебували у повному оточенні. З цією метою планувалося захопити плацдарм у північній або центральній частині півострова.

Генштаб почав оперативно відпрацьовувати план (про що часто любить згадувати генерал Муженко). На прорив до Криму кинули один з кращих підрозділів — десантників 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, розташованої в Миколаєві. Від Миколаєва до Чаплинки, на кордоні з кримським [Перекопським] перешийком — всього 186 кілометрів.

Бригада змогла кинути на прорив аж шість БТРів на ходу — більше не знайшлося. До Чаплинки доїхали тільки два, чотири зламалися дорогою. Для пропагандистських цілей на перешийку в першій лінії оборони стояли загони кримського і севастопольського «Беркута», які перейшли на бік Росії. За ними розгортали позиції російські кадрові частини. Командування бригади не наважилося штурмувати перешийок з двома БТРами...

Тоді Генштаб задумався про те, щоб перекинути десантників авіацією. На аеродромі «Озерне» в Житомирській області підготували до завантаження два транспортних Іл-76. Для висадки десанту розглядався аеродром «Джанкой», що на півночі півострова, за 130 кілометрів від Чаплинки. Була інформація, що цей аеродром ще не зайнятий військами РФ. Для розвідки обстановки один з офіцерів 79-ї бригади, майор Дмитро Марченко, під виглядом таксиста заїхав на півострів. Виявилося, що аеродром був пасткою: його оточили російські частини, а комендант з усією комендатурою перейшов на бік окупантів. [У 2015 році Дмитро Марченко, активний учасник боїв на Донбасі, очолив управління МО з матеріального забезпечення, отримав звання генерал-майора. З 2019 року перебуває під слідством ГБР]. Перекидання десанту в Крим скасували.

У перших числах березня до нас надійшла інформація про те, що Росія концентрує сили в районі перешийка і збирається йти вглиб Херсонської області, щоб узяти під контроль інфраструктуру водо- і енергозабезпечення Криму. Тому десантників перекинули на аеродром «Кульбакіно» під Миколаєвом, звідти 2 березня вони висунулися до перешийка і зайняли оборону.

5

Щоб дестабілізувати ситуацію в країні і розірвати Україну на шматки, які будуть неспроможні чинити опір окупації, російські спецслужби почали масштабну операцію із назвою «Русская весна». Весь схід і південь України — від Харкова до Одеси — охопило, роздмухуване Кремлем, полумʼя сепаратизму. На казначейському рахунку було лишень близько ста тисяч гривень. На чолі місцевих адміністрацій мені потрібні були люди, здатні працювати в екстремальних умовах. Тоді Юлія Тимошенко запропонувала поставити главами ключових обласних державних адміністрацій східних регіонів власників великих фінансово-промислових груп. Логіка була простою: у них є свої потужні охоронні фірми, вони зможуть захистити будівлі ОДА від загарбників, їх поважають місцеві бізнесмени і політики, і якщо забракне бюджетних грошей — вони прокредитують ключові соцвиплати своїми. Усім кандидатам я ставив головний пріоритет — жорстко придушити проросійські виступи. Другого березня я підписав укази і призначив перших чотирьох людей.

Головою Дніпропетровської ОДА мені запропонували поставити Ігоря Коломойського, співвласника групи «Приват». Я поговорив з ним, визначив завдання, і він одразу погодився. Він привів сильну команду на чолі з Борисом Філатовим і Геннадієм Корбаном, які, діючи швидко і ефективно, зачистили регіон від сепаратистів.

Донецьку ОДА логічно було очолити Рінату Ахметову, власнику СКМ. Але він відмовився заступити на цю посаду. «Олександре Валентиновичу, — сказав він, — я розумію, чого ви від мене хочете. Але мої руки не будуть в крові моїх земляків». Я намагався йому пояснити, що, якщо не діяти жорстко зараз, то крові буде набагато більше, але він говорив, що на жорсткі дії не піде, що його земляки помиляються, що їм потрібно пояснювати, що потрібно дати більше прав регіонам, що потрібно почути Донбас...

Мене це, звісно, не влаштувало. Тому коли мені запропонували на Донецьку ОДА кандидатуру співвласника ІСД Сергія Тарути, я погодився.

Головою Одеської ОДА був призначений бізнесмен Володимир Немировський, керівник Одеського відділення партії «Фронт змін», яку свого часу очолював премʼєр-міністр Арсеній Яценюк. Головою Луганської ОДА я поставив генерала Михайла Болотських, заступника голови МНС, уродженця Луганська.

Я сподівався, що генерал буде діяти рішуче. Але Болотських в умовах жорсткого протистояння розгубився, працював пасивно і тільки-но почалися серйозні масові безлади за участю озброєних бойовиків, написав заяву про відставку. Немировського я зняв разом з усіма керівниками регіонального силового блоку після трагедії на Куликовому полі. Замість нього я поставив Ігоря Палицю, який умів діяти в екстремальних обставинах і міг профінансувати одеську «Самооборону». З сепаратизмом в Одесі було швидко покінчено.

6

У березні нам вдалося виграти час і отримати перепочинок на місяць. За цей місяць ми відновили систему державної влади: сформували уряд, призначили керівників обласних і районних адміністрацій, регіональних керівників силових структур, придушили заколоти в більшості регіонів, почали відновлювати армію і оборонно-промисловий комплекс, не допустили дефолту і утримали від розвалу економіку. У кілька разів збільшили фінансування армії.

Сімнадцятого березня мені на підпис поклали план першої хвилі мобілізації.

За цим планом у першій хвилі мобілізації МО збиралося призвати лише пʼять тисяч осіб за мінімальної потреби 100—150 тисяч.

Я обурився. Чому так мало?

Генерали почали пояснювати, що більшу кількість людей вони поки не в змозі одягнути, взути, нагодувати і озброїти. В армії не було жодної сучасної каски, жодного якісного бронежилета. На складах не було форми і берців. Були розпродані навіть польові кухні, солдатів спочатку годували простроченими сухпайками. Військова техніка потребувала ремонту, але не було запчастин і акумуляторів. Зате на складах зберігалися тисячі пістолетів-кулеметів Томпсона часів Другої світової і кулеметів Максима, сотні тисяч боєприпасів із простроченим терміном придатності. Більшість підприємств оборонної промисловості були доведені до банкрутства або були придатком російського ВПК.

Уже була розпайована під забудову територія Київського бронетанкового заводу — він зручно розташований, там збиралися звести котеджі. На 5 тисяч призовників першої хвилі знайшлося лише 4,5 тисячі пар армійських берців. Нам потрібно було запустити оборонні підприємства, виробництво зброї, військової техніки, обмундирування та засобів захисту. Для швидкого вирішення проблеми захисту життя воїнів я наказав відкрити кордон для завезення бронежилетів, касок, оптики, приладів нічного бачення без жодних супровідних документів.

На нарадах з військовими і керівниками оборонних підприємств ми визначали пріоритетні теми і «вузькі місця». Однією з таких тем виявилися ракети для «Смерча» — найпотужнішої реактивної системи залпового вогню. В армії були бойові машини, але був колосальний дефіцит реактивних снарядів — їх виробляли тільки в Росії. Для того щоб створити свої ракети, нам потрібно було організувати виробництво твердого ракетного палива — цим зайнявся Павлоградський хімічний завод. А КБ «Луч» на чолі з Олегом Коростельовим розробило ракетний комплекс «Вільха», який в усьому перевершував російський «Смерч».

Я був дуже наївний і вважав, що в такий критичний момент наші стратегічні партнери не залишать нас у біді.

Усі знали, що в 1994 році був підписаний Будапештський меморандум, згідно з яким Україні в обмін на добровільну відмову від ядерної зброї дали гарантії безпеки і територіальної цілісності. Я доручив МЗС офіційно звернутися до гарантів нашої безпеки, провів сотні зустрічей із зарубіжними партнерами (з головою Єврокомісії Жозе Мануелем Баррозу, генеральним секретарем НАТО Андерсом Фог Расмуссеном, генеральним секретарем ООН Пан Гі Муном, віцепрезидентом США Джо Байденом, держсекретарем США Джимом Керрі та багатьма іншими). Я почув, що Будапештський меморандум — лише політична декларація, і що військову допомогу Україна не отримає, але нас підтримають на дипломатичному рівні.

Західні лідери не готові були йти на конфлікт з Росією, вони боялися повномасштабної війни в центрі Європи, а головне — вони не дуже-то вірили в те, що ми в змозі вистояти. До кого прибудуть військові поставки, якщо Київ протягом кількох тижнів, на їхню думку, могли окупувати російські війська? До Володимира Путіна?

Блокаду в військово-технічній співпраці ми прорвали тільки наприкінці 2018 року, коли отримали перші поставки зброї — протитанкових ракетних комплексів Javelin виробництва США.

7

Президентські вибори призначили на 25 травня, їх потрібно було проводити в один тур — ніхто не знав, скільки у нас часу до повномасштабного вторгнення армії РФ. За всіма оцінками перемагав Петро Порошенко. Я поговорив з Юлією Тимошенко і попросив її не висувати свою кандидатуру. Шансів перемогти у неї не було. Але Юлія Володимирівна мене не послухала. Навпаки, вона звинуватила мене в тому, що я підігрую Порошенкові. Я відповів, що нікому підігравати не збираюся, ніхто з кандидатів не матиме переваг і адміністративного ресурсу. На кону була безпека країни. Вибори потрібно було провести показово без порушень, прозоро і чесно, щоб ніхто не зміг оскаржити легітимність нового президента. Саме так пройшли вибори. У першому турі переміг Порошенко.

8

До початку квітня ситуація повністю контролювалася в більшості областей південного сходу. За моїми розрахунками, десь за два тижні ми мали навести порядок в Донецьку і Луганську. Розуміючи це, сепаратисти за командою російських спецслужб перейшли до активних дій. Шостого квітня бойовики і активісти «Русского мира» синхронно захопили будівлі Харківської ОДА, Донецької ОДА та управління СБУ в Луганській області. Оголосили про створення так званих «народних республік».

Я зібрав силовиків і всі наявні у мене ресурси розділив на три частини.

Главу МВС Арсена Авакова і командувача Національної гвардії Степана Полторака я відправив до Харкова. Першого віцепремʼєра Віталія Ярему я поставив на чолі групи, яка мала вибити сепаратистів з Донецької ОДА, а главу СБУ Валентина Наливайченка я поставив на чолі групи, яка повинна була ліквідувати бойовиків в Луганському управлінні СБУ — ключовому для нас обʼєкті. За старими мобілізаційними планами Луганське управління було базовим для організації спротиву в регіоні. Тому в будівлі розташовувався великий збройовий арсенал: не тільки автомати і пістолети, а й гранати, вибухівка, кулемети і гранатомети. Луганські СБУшники здали бойовикам своє управління і весь цей арсенал без єдиного пострілу. Я сказав, що для керівництва СБУ справа честі змити цю ганьбу, вибивши бойовиків з будівлі. Що ж стосується Харкова, то це був центр нашої оборонної промисловості, втрата його могла стати для країни катастрофою.

Поставлену задачу змогли виконати тільки Аваков з Полтораком. За допомогою вінницького «Ягуара» НГУ вони одразу вибили бойовиків з ОДА. Сепаратисти встигли підпалити будівлю, але пожежу швидко загасили. Керівники донецької і луганської груп доповідали мені, що навколо обʼєктів стоять мирні жителі, зведено барикади і буде багато жертв, тому вони намагаються вирішити проблему шляхом переговорів. Спецназ СБУ відмовлявся штурмувати Луганське управління, поки міліція не очистить площу від цивільних, а міліція саботувала, розповідаючи, що вони не хочуть сісти в тюрму, як київський «Беркут» за розгін Майдану. Щоб змусити їх діяти, я послав до Луганська секретаря РНБО Андрія Парубія, але він доповів, що силовики повністю саботують роботу.

Рінат Ахметов виїхав у Донецьк і намагався переконати бойовиків покинути ОДА, але всі ці переговори тільки змарнували час. Сепаратисти працювали зі своїми російськими кураторами і виконували тільки їхні команди. Дванадцятого квітня Ігор Стрєлков на чолі заведеного з території РФ добре озброєного загону захопив міськвідділ міліції і будівлю СБУ в Словʼянську.

Від Словʼянська відкривався шлях на Харків — лише 170 кілометрів по прямій. Стало зрозуміло, що Словʼянськ стає центром військового протистояння. Я наказав голові СБУ Валентину Наливайченку кинути на Словʼянськ групу «Альфа», посилену підрозділами десантників.

Керував операцією генерал Віталій Циганок, голова Антитерористичного центру СБУ. Циганок, командир групи «Альфа» Геннадій Кузнєцов і командири десантного підрозділу зупинили колону на околиці Словʼянська, щоб порадитися про те, як їм штурмувати блокпости бойовиків. У цей момент по колоні відкрили перехресний вогонь — з лісосмуги і з цивільного автомобіля, який саме підʼїхав.

Командира «Альфи» і кількох офіцерів важко поранили, один з «альфівців» загинув. Почалася паніка. Не розгубився тільки один лейтенант-десантник, який наказав оператору-навіднику своєї бойової машини відкрити у відповідь вогонь. Еліта СБУ і тодішніх Збройних сил, не виконавши завдання, хаотично відступила.

Це була катастрофа. Весь Донбас дізнався, що відносно невеликий загін Стрєлкова змусив утікати «Альфу» і десантників. Побачивши, що еліта силових структур України не може виконати бойове завдання, бойовики почали захоплювати держустанови в десятках міст і селищ — Артемівську, Маріуполі, Краматорську, Горлівці... Загорівся весь Донбас.

Після провалу операції я зібрав засідання РНБО. Стримуватися вже не міг. Я просто кричав на силовиків: чому ви не виконали наказ? Чому відступили?

Вони виправдовувалися, що почалася війна, а до війни вони не готові. «А до чого ви готові? Ви думали, вас будуть зустрічати з квітами?» — «Так вони ж стріляють на ураження!» — «А куди вони повинні стріляти, в повітря?»

Стало зрозуміло, що в умовах воєнних дій, що почалися, потрібно повною мірою залучати Збройні сили. Законодавство передбачає тільки один правовий механізм, який дозволяє задіяти ЗСУ на території України без оголошення війни — це антитерористична операція. Оголошувати її може тільки керівник СБУ. Я взяв відповідальність на себе, підписавши рішення про початок масштабної антитерористичної операції із залученням ЗСУ, яка охопила кілька областей.

Так почалася війна на сході України.

9

Підписавши указ про початок АТО, я поставив перед військовиками вимогу взяти Словʼянськ.

Мені доповіли, що якщо атакувати позиції бойовиків в лоб, то будуть серйозні втрати. Я наказав, щоб найбільш боєздатний підрозділ атакував угрупування противника з тилу. Таким боєздатним підрозділом було визначено 25-у окрему повітрянодесантну бригаду. Їй доручили обійти Словʼянськ з боку Краматорська і нанести удар. Шістнадцятого квітня, щоб заощадити час, десантники на бронетехніці вирішили пройти через Краматорськ. Там їх зупинили і без жодного спротиву роззброїли місцеві жителі. Кілька БТРів, БМД, самохідна установка «Нона», обвішані російськими прапорами, замість штурму Словʼянська пішли на посилення угруповання ворога.

Після такої ганьби я наказав розпустити 25-у бригаду — за боягузтво і здачу зброї без бою. Ветерани 25-ї бригади домоглися зустрічі зі мною і поклялися, що десантники змиють цю ганьбу кровʼю. Я скасував наказ і не шкодую про це. Згодом 25-а бригада, як і багато інших підрозділів ЗСУ, навчилася воювати і насправді стала однією з кращих бойових частин української армії.

10

Помирати ніхто не хотів.

Навесні 2014 воювати ще не були готові та й не вміли. За великим рахунком, у нас просто ще не було боєздатної армії. На мої претензії військове керівництво пояснювало, що роздавши зброю тисячі мобілізованих, ми отримуємо не батальйонно-тактичну групу, а просто озброєний натовп, нездатний виконати бойове завдання. Щоб вони стали бойовим підрозділом, їх потрібно одягнути, взути, нагодувати, навчити, забезпечити технікою, провести бойове злагодження і т. ін. Загалом, потрібен час і кошти. А часу у нас вже не було.

Я звернувся до патріотів. Просив не чекати на повістки з військкоматів, а йти добровольцями захищати країну. Почався добровольчий рух. Добробати найчастіше формувалися як спеціальні підрозділи МВС або батальйони Національної гвардії. Добровольці не ждали повісток чи поки їх одягнуть і навчать воювати, вони їхали на війну в джинсах і кросівках. Саме добровольці переломили тоді ситуацію, підняли моральний дух у військах, показали, що можна наступати, можна перемагати. Добровольці показали на власному прикладі, що для того, щоб захистити країну, потрібно жертвувати собою. Без крові і смертей немає шляху до перемоги.

У тій критичній ситуації кожен показував, хто на що здатний. Той же Олег Ляшко, щоб допомогти мені отримати обʼєктивну інформацію, не боявся їздити в Луганську область під час масових заворушень. Він був одним з ініціаторів створення батальйону «Азов» і всіляко допомагав їм на першому етапі. Були й інші приклади. Прийшов до мене той, що любить сьогодні всіх повчати, генерал Смешко — колишній начальник ГУР і колишній голова СБУ. Запропонував сформувати добровольчий батальйон з ветеранів спецназу. «Дуже добре, що для цього треба?» «Потрібен статус вашого радника», — говорить Смешко. «Не проблема, сьогодні підпишу указ. Скільки вам потрібно часу?» — питаю у генерала. «Два тижні».

Ані через два тижні, ані через місяць батальйон спецназу так і не був створений. Смешко тільки розводив руками і казав, що розчарувався в своїх колишніх підлеглих...

11

Військ, щоб перекрити всі можливі напрями наступу армії РФ, не вистачало. Щоб зменшити потенційну загрозу, я за своєю ініціативою полетів до Мінська, на переговори з Олександром Лукашенком. Він пообіцяв мені, що російські танки в тил українським військам через Білорусь не зайдуть.

Девʼятого травня міське управління міліції Маріуполя було атаковане угрупованням бойовиків. У цей момент там саме проводили нараду новий начальник міської міліції Валерій Андрущак, начальник ДАІ Віктор Саєнко та заступник командира тероборони з Дніпра Сергій Демиденко. Бойовики вимагали від тих, хто перебуває в будівлі, скласти зброю, інакше погрожували всіх спалити живцем.

Вранці цього дня мені зателефонували з МВС, пояснили ситуацію і попросили про допомогу. Я звʼязався з Генеральним штабом і запитав, чи є біля Маріуполя боєздатні частини. Виявилося, що поруч стоїть 72-а бригада — і я наказав одну роту кинути на Маріуполь. До того моменту, як рота прорвалася до будівлі, бойовики вже захопили перший поверх і з боєм пробивалися на другий. Я наказав відкрити вогонь по першому поверху. Бійці 72-ї бригади допомогли нашим вирватися з оточеної будівлі, забезпечили відхід до Маріупольського аеропорту. Під час бою загинули Сергій Демиденко та Віктор Саєнко.

[Через три дні, 12 травня, з Росії в Донецьку область заїхали політичний консультант Олександр Бородай зі своїм помічником Сергієм Кавтарадзе, і генерал Володимир Антюфєєв. Їх зустрічали і супроводжували в Донецьк командир батальйону «Восток» Олександр Ходаковський, командир «Оплота» Олександр Захарченко, військовий прокурор Равіль Халіков. Усі вони будуватимуть військову і політичну машину «ДНР»].

12

Детально знаючи, як у Криму діяли окупанти, я наказав насамперед взяти під контроль усі аеродроми зі злітно-посадковими смугами, здатними приймати важку авіацію. Якби ми цього не зробили, то на окупованих частинах Донбасу дуже швидко зʼявилися б не тільки танки й артилерія, а й штурмовики з бомбардувальниками. Із таким розвитком подій удари могли наноситися на відстані сотень кілометрів, і наші втрати незрівнянно б зросли.

Пʼятнадцятого квітня силами АТО був узятий під контроль аеродром Краматорська. Координував операцію Василь Крутов — він змінив Віталія Циганка на посаді голови АТЦ при СБУ. На наступний день бойовики Стрєлкова спробували аеродром відбити, але зробити цього не змогли. У стислі терміни всі ключові аеродроми Донбасу були під нашим контролем.

Донбас — це безліч містечок, і великою проблемою для нас був повзучий сепаратизм. Десять бойовиків у місті, в якому населення симпатизує сепаратистам, брали без жодного спротиву мерію або відділення міліції, встановлювали російський прапор — і все, в новинах повідомляють, що місто увійшло в «ДНР» або «ЛНР». Бойовики використовували партизанську тактику, завдаючи удари з тилу і на флангах наших підрозділів.

Заслухавши щоденну доповідь на нараді з керівниками силових структур, я провів криву лінію на карті від Станиці Луганської, зʼєднавши чотири аеродроми: Луганський, Донецький, Краматорський і Маріупольський. «Тепер це буде лінією фронту, — сказав я. — Зачистимо всіх сепарів в тилу і просуваємося вперед, поки не дійдемо до російського кордону».

Одним з перших звільнених міст став Красноармійськ (Покровськ). Дуже швидко з вогнищами спротиву в тилу до лінії фронту було покінчено. Починалося звільнення Донбасу.

Двадцять шостого травня мені доповіли про ворожу контратаку. Зайшлі на Донбас свіжі сили з РФ, зокрема, прибулі з Чечні кадировці, захопили новий термінал Донецького аеропорту, який побудували всього два роки тому — до футбольного чемпіонату Євро-2012.

Я наказав підняти авіацію і вдарити по терміналу з повітря. Минула година — мені не доповідають про виконання. Я набираю Генеральний штаб: «У чому проблема?» Мені починають плутано пояснювати, що термінал коштує сотень мільйонів доларів, що в ньому торгові приміщення... За його знищення нас затягають по судах. Це був той рідкісний випадок, коли я вжив нецензурні висловлювання. У повітря піднявся Су-25, він завдав ракетного удару по цілі. Наші перейшли в наступ і добивали ворога в руїнах терміналу.

У паніці бойовики почали відступати в бік Донецька і нарвалися на шквальний вогонь своїх же підрозділів, які з переляку подумали, що це ЗСУ наступає на їхні позиції. Втрати ворога були величезними. Ця перемога надихнула армію, показала, що ми сильніші за ворога і що звільнення Донбасу — справа часу. Після цього з боями був узятий Червоний Лиман, оточений Словʼянськ, наблизилося звільнення Маріуполя...

Двадцять пʼятого травня в Україні пройшли президентські вибори, на яких переміг Петро Порошенко. Сьомого червня, під час інавгурації я передав йому повноваження президента і верховного головнокомандувача, разом з армією і силовими структурами, які здатні захищати свою країну.