30 років тому затримали найрозшукуванішого терориста часів Холодної війни Ілліча Раміреса Санчеса. Він взяв у заручники 11 міністрів і підірвав потяг із Жаком Шираком. А потім потрапив у в’язницю через жінок і алкоголь

Чотирнадцятого серпня 1994 року у столиці Судану Хартумі заарештували найрозшукуванішого терориста часів Холодної війни Ілліча Раміреса Санчеса, також відомого як Карлос Шакал. Названий на честь Володимира Леніна, він з дитинства захоплювався комунізмом, навчався в Москві та називав себе «професійним революціонером». В ім’я революції Ілліч захопив у заручники 11 міністрів країн ОПЕК, підклав бомбу в мюнхенську редакцію «Радіо Свобода» і підірвав потяг, у якому перебував майбутній президент Франції Жак Ширак. Багато років піймати злочинця намагалися ЦРУ, Моссад та Інтерпол. На початку 1990-х від Раміреса Санчеса відхрестилися всі союзники. Влада Судану, обурена його пияцтвом і розпустою, передала терориста французькій поліції. Зараз Ілліч відбуває три довічні ув’язнення у французькій в’язниці. «Бабель» розповідає історію «професійного революціонера».

Життя Ілліча Раміреса Санчеса, відомого як Карлос Шакал, від народження було пов’язане з комунізмом. Він народився у столиці Венесуели Каракасі в 1949 році. Його мати Ельба хотіла дати йому християнське ім’я, але батько Хосе Альтаграсія Рамірес Навас був проти.

Рамірес Навас був атеїстом і затятим марксистом. Чоловік часто повторював: «Найвеличніша людина — це Володимир Ілліч Ульянов, він же Ленін. Історію людства [...] можна поділити на періоди. До і після Леніна, а не Христа, який був звичайною, нічим не особливою людиною». Він назвав хлопчика Іллічем. Молодші брати Ілліча отримали імена Володимир і Ленін.

Батько майбутнього терориста був заможною людиною і винайняв для Ілліча, Володимира та Леніна «ідеологічно правильних» вчителів. Вони займалися з дітьми індивідуально і викладали їм марксистську ідеологію та літературу. Гордий батько пізніше хизувався, що вже до 10 років Ілліч двічі прочитав «Життя Леніна» Льва Троцького.

Мати Ілліча була не в захваті від лівих поглядів чоловіка і дивних імен синів. Справжня християнка, вона не поспішала розлучатися і замість цього часто вирушала у тривалі «подорожі» подалі від чоловіка — у Мексику, Колумбію та на Ямайку. У 1958—1961 роках Ілліч подорожував разом із матір’ю і «мігрував» з однієї школи до іншої. Однак зрештою терпець Ельби увірвався і вона погодилася на розлучення. Діти залишилися під опікою батька.

На початку 1960-х Хосе Альтаграсія Рамірес Навас віддав 13-річного Ілліча до ліцею Fermin Toro. Пізніше Ілліч припускав, що батько зробив це на зло дружині — на той час школа вважалася «колискою майбутніх радикалів». Під час навчання в ліцеї хлопець долучився до молодіжного крила Комуністичної партії Венесуели та брав участь у демонстраціях проти тогочасної влади. «Я був одним із відповідальних за молодіжне крило в ліцеї в Каракасі», — казав Ілліч.

Згодом молодіжне крило Комуністичної партії Венесуели розпочало справжню партизанську війну проти влади. Занепокоєний, що Ілліч загине через свої революційні настрої, батько в 1966 році відправив дітей до матері. Тоді вона жила в Лондоні та влаштувала синів до місцевої школи. Ілліч не дуже добре вчився, однак із задоволенням супроводжував матір на прийоми, які влаштовували для емігрантів посольства країн Латинської Америки. Там він відчув і назавжди полюбив смак розкішного життя. Це, переконував марксист, зовсім не суперечило його поглядам: «Я люблю хорошу їжу, випивку і хороші сигари. Мені подобається спати в щойно застеленому ліжку, носити якісне взуття. Я люблю грати у карти, особливо в покер і блекджек. Я люблю вечірки та танці. Однак я проти «власності». Те, що я маю, належить іншим так само, як і мені», — роки потому пояснював він журналістам.

По-справжньому революційна кар’єра Ілліча розпочалася в 1968 році, коли він за сприяння Комуністичної партії Венесуели вступив до Московського університету дружби народів імені Патріса Лулумби. У партії вважали хлопця перспективним і сподівалися, що в майбутньому він працюватиме на них. Однак оцінки Ілліча, на відміну від його відомішого тезки, були далекими від ідеалу. «Я бачив Ілліча в Москві, і він не вчився. Він був неконтрольованим. Отримував багато грошей [від свого батька], грав на гітарі та бігав за дівчатами», — пізніше розповідав Густаво Макадо, один з діячів Комуністичної партії Венесуели. Постійні витівки Ілліча дратували росіян, які намагалися підтримувати в університеті сувору дисципліну. Останньою краплею стала участь хлопця у проарабській демонстрації. Через рік навчання Ілліча виключили з вишу.

Але в Москві Ілліч познайомився з багатьма студентами з Палестини. Один з них розповів йому про Вадея Хаддада — палестинця, який присягнувся «переслідувати ізраїльтян усе своє життя» після того, як ізраїльська армія знищила його родинний дім.

У 1967 році, після поразки коаліції у Шестиденній війні, він разом з іншим палестинцем — Жоржем Хабашем — заснував «Народний фронт визволення Палестини». Організація мала марксистську ідеологію і прагнула за будь-яку ціну звільнити Палестину, навіть вдаючися до терористичних методів. Іллічу такий підхід подобався. Він пройшов воєнний вишкіл у спеціальному таборі в Йорданії, а згодом вступив до «Народного фронту». З огляду на його венесуельське походження в організації йому дали псевдонім «Карлос».

На початку 1970-х Ілліч повернувся до Лондону. Він, як і раніше, жив з матір’ю і братами. Проте мав приховану мету — зібрати список потенційних цілей для «Народного фронту визволення Палестини». Склавши його, він отримав нове завдання — убити єврейського бізнесмена і президента з роздрібної торгівлі компанії Marks & Spencer Джозефа Зіффа. Замах був невдалим — Карлос увірвався до будинку Зіффа і вистрілив йому в голову, однак бізнесмен вижив, а на другому пострілі пістолет Ілліча заклинило.

Наступні теракти були більш вдалими. У 1974 році Карлос допомагав «Червоній армії Японії» звільняти одного з екстремістів з французької в’язниці. Тринадцятого вересня 1974 року члени цієї організації захопили французьке посольство в Гаазі та взяли в заручники 11 людей. Французи не поспішали погоджуватися на умови терористів. Щоб переконати їх, Карлос кинув гранату у крамницю на паризькому бульварі Сен-Жермен — двоє людей загинули, 34 були поранені. А 13 і 19 січня 1975 року Ілліч разом зі спільниками намагався збити з гранатомета два ізраїльські літаки в паризькому аеропорту «Орлі». Першого разу снаряд потрапив у югославський літак і адміністративну будівлю, вдруге їм завадила поліція, але терористи кинули кілька гранат у будівлю аеропорту, 23 людини отримали поранення.

Французькі правоохоронці не знали, хто стоїть за цими нападами, однак у червні 1975 року спіймали спільника Карлоса. Той привів їх до конспіративної квартири Ілліча. Злочинець чемно відкрив двері, запропонував правоохоронцям випити, а потім — дістав автоматичний пістолет і застрелив двох поліцейських та свого колишнього колегу. Третій поліцейський отримав поранення.

Після цього раніше нікому не відомий Ілліч став мішенню спецслужб. У Лондоні здійснили рейд на ще одну квартиру Карлоса. Злочинця там не було, проте журналіст відшукав примірник роману «День Шакала» англійського письменника Фредеріка Форсайта. Після цього медіа прозвали Ілліча «Шакалом».

Тим часом Ілліч втік до Бейруту — планувати наступну місію, після якої про нього дізнався весь світ. У грудні 1975 року він разом з п’ятьма спільниками увірвався на зустріч країн-членів ОПЕК у Відні. Карлос взяв у заручники 11 міністрів і ще 80 учасників зустрічі. Терористи висунули владі Австрії низку вимог, зокрема надати їм літак та щодві години проголошувати маніфест на підтримку «Народного фронту визволення Палестини» на загальнодержавних радіостанціях і телеканалах. Після цього Ілліч звільнив 50 заручників, а з рештою сів на борт Austrian Airlines і вилетів до Алжиру. Там він відпустив заручників. Це була остання місія Карлоса для «Народного фронту». Планувалося, що він стратить двох міністрів — ОАЕ та Ірану, що ослабить ОПЕК. Ілліч цього не зробив, однак не через гуманізм — згодом стало відомо, що Саудівська Аравія заплатила йому щонайменше 50 мільйонів доларів за звільнення заручників. У 1976 році терориста виключили з організації.

Революційна кар’єра венесуельця на цьому не завершилася. У 1978 році він створив власне терористичне угруповання — «Організацію збройної арабської боротьби» (Organization of the Armed Arab Struggle). Вона базувалася у Східному Берліні та складалася переважно з лівійських, сирійських і німецьких повстанців. У різний час Карлосу приписували зв’язки з КДБ. Сам він жартував, що саме агент КДБ придбав йому квиток до Москви, коли він вступив до московського університету. Достовірної інформації про це небагато. Проте документи Штазі свідчать, що під час перебування Карлоса у Східному Берліні спецслужба активно підтримувала з ним зв’язки. Штазі надала Іллічу кілька конспіративних квартир, команду з 75 помічників і дозволяла відкрито носити пістолет.

З Берліну Карлос спланував п’ять терактів у Франції та ФРН, які здійснив у 1982—1983 роках. У 1981 році Карлос зі спільниками підклали бомбу в офіс мюнхенської редакції «Радіо Свобода». Шість людей були поранені. Атаку замовив тогочасний президент Румунії Ніколає Чаушеску — він нібито заплатив за неї два мільйони доларів. Причина — більшість румунів хотіли слухати «Радіо Свобода», а не державні ЗМІ.

У 1982 році Карлос на замовлення сирійської влади підклав вибухівку в автівку під офісом Al Watan al Arabi — французької газети, яка виходила арабською мовою і була відома своїми антисирійськими настроями. Загинув перехожий. Ще 60 людей отримали поранення.

Операція пройшла не без помилок. Французька поліція захопила соратників Карлоса — його наречену, німкеню Магдалену Копп, і швейцарця Бруно Верге. Щоб звільнити їх, Карлос організував нові теракти, зокрема підклав бомбу в потяг з Парижу до Марселю, у якому перебував на той час мер французької столиці Жак Ширак. Унаслідок вибуху загинули троє людей, 13 — отримали поранення. Ширак не постраждав.

Карлос був одним із найрозшукуваніших злочинців — на нього полювали ЦРУ, Моссад та Інтерпол. Тиск міжнародного співтовариства змусив багатьох союзників Карлоса відмовитися від будь-яких зв’язків із ним. Країни, де він нерідко переховувався, почали масово забороняти йому в’їзд.

Спершу це зробила Угорщина, згодом Німецька Демократична Республіка, Лівія і зрештою Сирія. Останньою країною, яка прихистила терориста, став Судан. Карлос оселився там у 1991 році. У Судані Ілліч переважно розважався і відвідував вечірки. Туристи запросто могли зняти, як він танцює ламбаду в одному з клубів. Це дратувало місцеву владу, проте терорист почувався в безпеці.

Усе змінилося 1993 року. Тоді на слід Карлоса вийшло ЦРУ, а потім передало звістку французам. Вони довго вели перемовини із суданською владою, і зрештою та погодилася видати терориста: «Ми передамо його за кілька днів. Ми прихистили його як бійця, який боровся за Палестину, за благородні цілі. Тепер він поводиться як хуліган. [...] Пиячить і проводить стільки часу з жінками, що я навіть не знаю, чи він мусульманин. [...] Враховуючи його поведінку, нас нема в чому винити», — сказав тоді суданський політик Хасан ат-Турабі.

У 1994 році Карлоса заарештувала французька поліція в лікарні в Хартумі. Його вивезли до Франції, де у 1997-му засудили до довічного ув’язнення. У 2017 році справу переглянули і вирок збільшили до трьох довічних ув’язнень. Карлоса визнали винним у 80 смертях. Реальна кількість жертв може бути більшою. Однак Карлос ні про що не шкодує — називає себе «професійним революціонером» і каже, що всі вбивства, які скоїв, були в ім’я революції та звільнення Палестини. Зараз Ілліч відбуває покарання у в’язниці французького міста Пуассі.