158 років тому народився творець ЗУНР Євген Петрушевич. Згадуємо, що говорили про нього сучасники — критики та соратники, від Володимира Винниченка до Костя Левицького

158 років тому, 3 червня 1863 року, народився один з творців Західноукраїнської Народної Республіки Євген Петрушевич. Петрушевич роками відстоював інтереси українців в австрійському парламенті, а після повалення імперії Габсбургів ініціював об’єднання Галичини, Буковини та Закарпаття в єдину державу. Він був президентом, а потім диктатором ЗУНР. Відстоював її незалежність від Польщі, через що конфліктував із Директорією УНР після підписання Акту Злуки двох держав. Петрушевич був правником за фахом і майже не залишив після себе публіцистичних творів — лише заяви, меморандуми та інші політичні документи. Проте сучасники часто писали про нього. Дехто називав його «кулуарним героєм» і узурпатором та звинувачував у тому, що він призначає родичів на державні посади. Інші називали Петрушевича шляхетною людиною та джентльменом. «Бабель» зібрав найцікавіші цитати про західноукраїнського диктатора та розповідає, що про нього казали Володимир Винниченко, Кость Левицький, Михайло Лозинський та інші історичні діячі.

Віктор Завадський, юрист, член апарату Міністерства юстиції УНР (від січня 1919 року): «Мені рідко доводилося зустрічати таку виховану, витриману і шляхетну людину, як п. Петрушевич, що був довгий час послом у Віденському парламенті; очевидно ця школа, в зв’язку з природною витримкою, і примушувала його до крайньої лойяльности, не довзоляючи втручатися в справи землі, де він не був господарем».

Осип Назарук, секретар Загальної Українській Ради (з 1915 року), делегат Української Національної ради ЗУНР (з 1918-го), уповноважений у справах преси і пропаганди при уряді ЗУНР (з 1919 року): «Дно в нім було добре: робив вражіння чесної людини і з тактом. Але на віча не їздив, тільки дуже рідко, не читав нічого, крім газет і романів (з жінкою, котру любив). За всі роки нашого знайомства (десять років!) чув я від нього тільки один вислів, який нагадує думку: “Я еволюціоніст”. […] Друга його риса — впертість, котра якийсь час робить вражіння енергійности. Винесення його на чоло нації […] закрутило йому в голові; треба признати, що пізніше ніж Петлюрі. У Петлюри хвороба цезаризму (без сили, бо коби вона була бодай при силі!) проявляється гостро вже в Кам’янці. У Петрушевича щойно у Відні. Не терпів аргументації».

Василь Кучабський, історик, військовий діяч. У 1914—1916 роках, сотник Легіону Українських січових стрільців. У 1918-му був старшиною куреня: «Провінційного адвоката та одночасно основну фігуру західноукраїнської націонал-демократичної партії, колишнього члена Віденського парламенту, як людину дт. [диктатора] Петрушевича характеризували гідні поваги риси, такі як кришталева чесність та неупередженість у стилі ідеального нотаріуса та хранителя печатки, а також тісно з цим взаємопов’язана та вперта непохитність, яку нерідко помилково називають «характером». Вже з огляду на незламність Є. Петрушевич не надавався на роль державного діяча».

Володимир Винниченко, голова Директорії УНР (1918—1919): «[...] Національна рада й Державний секретаріат мусіли кидати нафту й тікати за Збруч. Тікаючи, в дорозі на мості в Заліщиках, вони в безпорадности й у паніці передали всю повновласть одному чоловікові Є. Петрушевичу, назвавши його «диктатором». Купка втікачів, кулуарних борців узурпувала владу й передала її одному кулуарному герою. Він мав тепер «право» розпоряджатись долею й життями тої нещасної сотні тисяч людей, які сліпо слухалися своїх недостойних поводирів і пішли за ними».

Іван Боберський, голова відділу військової преси Державного секретаріату ЗУНР (1918—1920), представник уряду ЗУНР у США та Канаді (з 1920 року): «Нині станув я коло стовпа, за товпою слухачів близько вікна, щоб записувати, що почую та побачу. Промовляє д-р Євген Петрушевич, високий ростом мущина з коротким вусом, м’ягким волоссям, назад зачесаним. Чоло в нього виступає наперед, лиця худощаві й скучні, очі без блиску. Говорить спокійно, рівним скучним голосом без бистрих заміток, як у Назарука, без крилатих думок, як у Цегельського, без широкого овиду, як у Ганкевича. Саля на переді повна людей, при вході людей менше, чую виразно кожне слово бесідника, говорить поволі і старається, щоб його слова були для всіх ясні».

Кость Левицький, голова першого уряду (Державного секретаріату) ЗУНР. Із 1920 року у Відні — міністр закордонних справ ЗУНР: «[Петрушевич] виявляв велику енергію у важніших хвилинах наших визвольних змагань. Поміж послами належав до діячів гострішого тону».

Михайло Лозинський, член Української Національної Ради ЗУНР (з 1919 року): «Щодо особи — През. Петрушевичеви не доставало того, що робить політичних провідників цінними незалежно від їх провідного становища. Візьмім прим. Масарика: він як професор, учений, публіцист, політик має свою особисту цінність незалежно від того чи иншого політичного становища, яке він в даний момент займав би. Подібно — проф. Грушевський. Таких примірів можна би навести безліч. Нічого з тих особистих цінностей не має Пр. Петрушевич, який коли обмежимося на чисте політичне поле — ані як агітатор і організатор, ані як парляментарист і державний муж чимсь особливим не відзначився».

Лев Левицький, член Української Національної Ради ЗУНР (з 1918 року): «П. Президента д-ра Петрушевича окружили, користаючись фамілійним звязком, люде молоді, в політиці цілком не освічені, а за те маючі наклін до інтриґ. В найблизшім окружению Президента є один його братанич, один сестрінець та два-три їх особисті приятелі — все те цілковиті нулі в народнім життю до передостаннього року. Справи народні нерішаються таким компетентним збором вибраних, досвідних представників, а в тіснім кружку сих кількох людей. Їх слово рішає про уживане фондів, номінації, місії, послів, акти політичні і т. п. Навіть т. зв. «уповноважені» — ніби міністри — не мають тут голосу, оскільки не належать саме до того тісного особистого кружка».

Лев Чикаленко, секретар Української Центральної Ради, у 1920 році — кандидат на посаду міністра праці в уряді Української Народної Республіки: «Переходжу до справи. Ставлю питання руба: коротко і ясно. Чи з його відома склалися події в Києві так, як вони склалися?

— Так! З добровольчою армією битися не будемо.

— Чому? — питаю.

— Не маємо сили, за ними ціла Росія...

Зі стриманим обуренням доводжу, що то помилка. [...] Ніщо, очевидно, до свідомости диктатора не доходить. Нарешті чую інший «доказ» того, що проти добрармії неможливо галичанам воювати: “За Денікіном стоїть ціла Антанта, а на конфлікт з нею ми не підемо”. Знову пробую ознайомити диктатора з нашим наддніпрянським досвідом. Згадую останні дні Скоропадського, згадую Одесу, Григорієва, що гнав ту «Антанту», як сам хотів... Нічого. Тільки меншає лагідність в обличчі диктатора та більш сухість, утома чи нудьга...»

Ярослав Окуневський, військовий лікар, головнокомандувач у санітарних справах Державного Секретаріату ЗУНР у 1919—1922 роках: «Лице в нього біле, як з мармору виковане, виразисте, черти правильні, як на тих грецьких камеях. Очі в глубоких ямках, так якби завше в глубину своэї душі звернені. Стрункий високий ростом. Елэганція вроджена. Тип секціоншефа в міністерстві закордонних справ, тих давних передвоэнних часів. Джентлэмен від стіп до голови, так і чуэся».

Хочете більше цікавих добірок про визначних українців? Закиньте донат«Бабелю».