У Канаді скандал через ветерана дивізії СС «Галичина». Що це за підрозділ? Він воював на боці Третього рейху? Боровся за незалежну Україну? Ось його непроста історія — у запитаннях і відповідях

Двадцять другого вересня 2023 року під час візиту Володимира Зеленського до парламенту Канади запросили українського ветерана Ярослава Гуньку, який воював у дивізії СС «Галичина». Через це обурилися канадські політики, єврейські організації та поляки. Скандалом очікувано скористалася росія, щоб виправдати вторгнення в Україну. Підрозділ «Галичина» з 1943 до 1945 року воював у Другій світовій війні у складі «Ваффен-СС» Німеччини, у ньому служили переважно українці-галичани. До цієї дивізії неоднозначно ставляться не тільки у світі, але й в Україні. Одні вважають їх героями, інші називають колаборантами й воєнними злочинцями. Оглядач «Бабеля» Сергій Пивоваров пояснює, хто і як створював цю дивізію, чому українці добровільно до неї вступали, чи обіцяли їм незалежну державу і чи брали вони участь у воєнних злочинах нацистів.

Як називалася дивізія? Дивізія за свою недовгу історію кілька разів змінювала назву. У день створення, 28 квітня 1943 року, вона значилася як Стрілецька дивізія СС «Галичина». У той час, коли набирали перших рекрутів, з 30 травня по жовтень 1943 року — Добровольча дивізія СС «Галичина». На час навчання з 22 жовтня 1943 по 27 червня 1944 року — 14-а Галицька добровольча дивізія СС.

Під час бойових дій і до переформування після битви під Бродами, з 27 червня по 12 листопада 1944 року — 14-а Ваффен (військова) гренадерська (піхотна) дивізія СС (Галицька № 1). Після переформування з 12 листопада 1944 по 25 квітня 1945 року — «14-а Військова піхотна дивізія СС (Українська № 1)». І з 25 квітня по 8 травня 1945 року — 1-а Українська дивізія Української національної армії.

У чому різниця між дивізією СС і «Ваффен-СС»? Класичні дивізії СС формували з німців або з тих, кого вважали близькими до них за кровʼю, наприклад скандинавів. А «Ваффен-СС», за словами самого Гітлера, — звичайні вояки. При «Ваффен-СС» також створювали військові формування з іноземців, тому що у Вермахті — Збройних силах нацистської Німеччини — могли служити тільки громадяни рейху. Утім, солдати таких формувань, зокрема й українські дивізійники, отримували такі самі пільги та привілеї, що й німці.

Така дивізія — це суто український випадок колаборації з Німеччиною? Перші подібні формування створювалися в Чехословаччині, потім у країнах Бенілюксу та Скандинавії. Із приблизно 40 дивізій «Ваффен-СС» майже половина складалася з населення окупованих і союзних з Німеччиною держав — хорватів, латишів, естонців, угорців, румунів, французів, італійців, фінів, білорусів і росіян.

Хто створював дивізію і кого в неї набирали? Ініціатор з німецького боку — генерал СС Отто Вехтер, який у 1942 році став губернатором Дистрикту Галичина. Галичан Вехтер, австрієць за походженням, сприймав не як українців, а як колишніх підданих Австро-Угорської імперії. У керівництві Третього рейху цю ініціативу курирував особисто рейхсфюрер (очільник) СС Генріх Гіммлер.

З українського боку ідею створення дивізії підтримав Український центральний комітет (УЦК) на чолі з українським істориком, географом, громадським діячем і колишнім солдатом Української Галицької армії (УГА) Володимиром Кубійовичем.

Спочатку в дивізію набирали тільки жителів сучасних Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей. Пізніше — вихідців з інших регіонів, полонених червоноармійців, остарбайтерів. Перші добровольці проходили жорсткий відбір. Зрештою з майже 82 тисяч добровольців у дивізію зарахували 13 тисяч. Улітку 1943 року вони вирушили в навчально-тренувальні табори. Вищі командні посади протягом усього часу існування дивізії займали німці.

Чому було так багато добровольців? Завдяки потужній і добре продуманій агітаційній кампанії. Німці наголошували насамперед на боротьбі з більшовиками. Німецькій пропаганді навіть не довелося особливо старатися. За час радянської окупації 1939—1941 років Західна Україна, зокрема й Галичина, дізналися, що таке колективізація, масові репресії та депортації. Достатньо було просто відкрити вʼязниці, забиті тисячами трупів людей, яких органи НКВС поспіхом розстрілювали перед відступом Червоної армії в 1941-му. Німецький режим у Галичині дотримувався більш «мʼякої» позиції в окупаційній політиці. Нацистські злочини на інших територіях, ясна річ, замовчувалися. На початку 1943 року Червона армія перейшла в наступ на Східному фронті, до Галичини поверталася радянська влада — це теж мотивувало рекрутів.

Добровольці — вихідці з сімей переважно греко-католицького віросповідання — не були переконаними нацистами. Німецьке керівництво навіть як виняток дозволило включити до складу дивізії капеланів зі священників УГКЦ.

УЦК подавав дивізію як можливість продовжити українську національну боротьбу за незалежність 1917—1921 років. У хід пішли традиції Легіону Українських січових стрільців, УГА, війська УНР. Доходило навіть до паралелей між абревіатурою СС і січовими стрільцями. Залучили ветеранів і колишніх командирів цих підрозділів. Вони мали авторитет серед юнаків 17—19 років, які й стали основою першого набору в дивізію. А Володимир Кубійович, колишній поручик УГА, першим подав заяву на вступ у дивізію. Щоправда, його прогнозовано комісували за віком і станом здоровʼя.

А що думали з приводу дивізії в ОУН, УПА? Організація українських націоналістів у 1940 році розкололася на два крила — радикалів-революціонерів під керівництвом Степана Бандери й консерваторів на чолі з Андрієм Мельником. «Мельниківці» підтримали ідею створення дивізії, а «бандерівці» були категорично проти. Українська повстанська армія створювалася паралельно, наприкінці 1942 — на початку 1943 року. Але агітатори УЦК, навпаки, закликали не вступати в УПА, мовляв, «у лісі з однією гвинтівкою незалежності не вибореш».

Були й такі, хто вступав до дивізії, щоб отримати досвід і зброю, а потім втекти в УПА. Але масового дезертирства не було. Позаяк німецьке командування про всяк випадок відправило новобранців у тренувальні табори подалі від Галичини — углиб Німеччини та інших окупованих європейських країн.

Німці обіцяли незалежну Українську державу? У перші роки окупації жорстко придушувалися будь-які дії у цьому напрямі. А сформувати національну дивізію дозволили тільки навесні 1943 року — після того як німці програли під Сталінградом, в Африці та на інших фронтах. Гіммлер особисто наказав заборонити використовувати в назві дивізії слово «українська».

Коли німецькі війська відступили з Галичини, дивізію перейменували на «українську». А навесні 1945 року можна було обіцяти все що завгодно. Навіть офіційно визнати Український національний комітет (по суті черговий український уряд у вигнанні) і дозволити йому створити Українську національну армію, куди ввійшла колишня дивізія «Галичина». Тепер солдати вже відкрито присягали на вірність українському народу й обіцяли «відновити боротьбу за українську державність». Усе це відбувалося 25 квітня 1945 року, за кілька тижнів до капітуляції Німеччини у Другій світовій.

Як планували вибороти незалежність українські прихильники дивізії? За даними дослідників, план виглядав приблизно так. На початку 1920-х українці програли передовсім тому, що в них не було оснащеного, навченого і боєздатного війська. Найбільше бракувало кваліфікованих командирів. Потрібний досвід у короткі терміни можна було здобути тільки в регулярній армії.

За тих умов це могла бути тільки німецька або радянська армія. Більшовики відпадали, залишалися німці. Німецька військова машина, особливо в першій половині Другої світової, славилася своїм професіоналізмом і високими стандартами підготовки. Партизанська боротьба в дусі УПА не мала сенсу без масштабної допомоги ззовні, а такої підтримки українці не мали. Якщо ж німці відмовляться створювати незалежну Україну, то вишколені й загартовані українські бойові підрозділи можуть стати аргументом для переговорів, наприклад, з британцями.

Деякі історики вважають таку ідею Володимира Кубійовича та його прихильників політичною авантюрою і помилкою, яка коштувала життя «тисячам ідеалістично настроєних молодих людей, які могли б принести користь Україні в інший спосіб».

Яку присягу складали добровольці? Є три відомі тексти присяги. Перша присяга — літо 1943 року під час першого набору. Вона була стандартною для всіх іноземних добровольців: «Клянуся боротися з комунізмом під керівництвом Адольфа Гітлера як верховного головнокомандувача». Восени 1944 року зʼявляється новий текст присяги вже конкретно для дивізії «Галичина»: «Клянуся під керівництвом Адольфа Гітлера як верховного головнокомандувача боротися за Україну, за її звільнення від більшовиків». І третя — присяга Української національної армії 25 квітня 1945 року, Гітлер у ній вже не згадується.

Дивізію використовували як гарматне мʼясо в бою під Бродами? Улітку 1944 року це був уже укомплектований та навчений підрозділ у складі німецької армії. За людьми й технікою радянські війська переважали в кілька разів. Німецькі війська, як і дивізія «Галичина», також втратили багато солдатів. З майже 11 тисяч українських дивізійників приблизно 70% загинули або потрапили в полон. Приблизно три тисячі пробилися з оточення і повернулися в німецьке розташування — восени 1944 року на їхній основі дивізію формували заново. Частина з тих, хто вийшов з оточення, приєдналися до УПА.

Після Бродів дивізію відправили до Словаччини — боротися зі словацькими партизанами. У січні 1945 року її перекинули в Югославію для операцій проти комуністичних партизан Йосипа Броз Тіто. Навесні 1945-го вона боролася в Австрії. А 8 травня, після капітуляції Німеччини, вже 1-а Українська дивізія Української національної армії покинула розташування на фронті та здалася британським військам.

Чому їх не видали Радянському Союзу? Тут зіграли роль угоди Ялтинської конференції, за якими враховувалося громадянство учасників бойових дій станом на 1939 рік. А на той час більшість дивізійників були громадянами Польщі. Втрутилася й Католицька церква, яка намагалася заступитися за своїх парафіян. У 1947 році понад вісім тисяч учасників дивізії перевезли до Британії. Згодом частина з них емігрували до Канади, США, Австралії, Аргентини та інших країн.

А як щодо воєнних злочинів? Дивізія «Ваффен-СС» «Галичина» ніколи не була засуджена — ані на Нюрнберзькому процесі, ані будь-яким іншим трибуналом. Британська перевірка теж не знайшла доказів. Останнє масштабне розслідування з цього питання проводила канадська державна комісія в 1980-х. Свідчень того, що саме українські дивізійники вчиняли воєнні злочини, не знайшли. Однак комісія використала переважно німецькі архіви, доступ до радянських архівів отримати не вдалося.

Яке ставлення до дивізії зараз? Неоднозначне як на Заході, так і в самій Україні. Тому історики пропонують зосередитися на просвітницькій роботі й публічних дискусіях «про цю складну сторінку української історії».

Якщо хочете більше текстів на історичну тематику — підтримайте редакцію «Бабеля»: у гривні, 🔸 у криптовалюті, 🔸 Patreon, 🔸 PayPal: paypal@babel.ua