«Модернізація — це добре, але треба думати про станцію «Вернадський-2». Директор Антарктичного центру Євген Дикий — про загибель полярника, роботу під час пандемії, науку, фінанси та пінгвінів

Восьмого листопада до України прибув літак із тілом полярника Василя Омеляновича, який загинув у травні цього року. Це перша смерть за 25 років, відколи британці подарували Україні свою станцію «Фарадей», яка зараз називається «Академік Вернадський». Василь був учасником 25-ї полярної експедиції, яку відправили до Антарктиди на зимовий сезон. Через коронавірус відправка полярників затягнулася на місяць. Кореспондентка «Бабеля» Катерина Мещерякова зустрілася з директором Національного антарктичного наукового центру Євгеном Диким і розпитала його, як пандемія вплинула на роботу полярників, які дослідження зараз проводять на «Вернадському» і чому тіло загиблого привезли в Україну лише зараз.

Про смерть в Антарктиді

Єдина українська антарктична станція «Академік Вернадський» розташована на острові Галіндез. До найближчої сусідньої станції на півночі — 54 кілометри морем, до найближчої на півдні — триста. Тут спостерігають за кліматом і погодою, працюють біологи, геологи та геодезисти. Станцію українські науковці отримали майже 25 років тому, до цього вона називалась «Фарадей» і належала британцям. «Вернадський» — одна із тридцяти цілорічних станцій в Антарктиді, не всі країни мають такі.

Восьмого травня 2020 року тут загинув полярник Василь Омелянович, учасник 25-ї антарктичної експедиції, кухар. Він наклав на себе руки через особисті проблеми. Євген Дикий каже, що це була п’ята зимівля Омеляновича і перший випадок смерті на станції, відколи вона стала українською.

— Коли я тільки став директором, один зі старих полярників, який ще приймав у британців «Фарадей», із якимось цинічним спокоєм сказав мені: «Ти ж знаєш історію? У британців було п’ять чи сім трупів за сорок років експлуатації станції. У нас за 22 роки жодного. Це суха статистика, тому готуйся — на твоїй каденції буде». На жаль, так і сталося.

На станції немає моргу, тому на півтора місяця тіло загиблого полярника довелось залишити в морозильній камері на тій самій кухні, де він працював. Щоб не травмувати й без того стривожену команду, за продуктами туди ходили лише лікар і начальник експедиції. Потім американським судном покійного доправили в Чилі, де тіло залишалося до листопада.

— Перше, про що я подумав, коли дізнався про цю смерть — навіщо ми їх [25-у експедицію] туди везли. Краще б ми 24-у ще на рік лишили, усі б живі були. Коли мені зателефонували, я саме обговорював питання щодо нашого власного корабля з тодішнім першим заступником міністра освіти і науки Юрієм Полюховичем. Мабуть, у мене занадто різко змінився вираз обличчя — той одразу запитав, чи хтось загинув.

Тіло полярника доставили в Україну тільки зараз — рівно через шість місяців після його смерті. Така затримка пов’язана з ідентифікацією тіла загиблого. За чилійським законодавством необхідно було довести, що тіло загиблого належить саме Василю Омеляновичу — лише після цього його могли репатріювати до України. Для цього місцева прокуратура мала отримати з України відбитки пальців загиблого, однак швидко зробити це не вдалось. Через бюрократичні труднощі справа зрушила з мертвої точки лише місяць тому.

Цього року Антарктичний центр зіштовхнувся із багатьма складнощами: смерть полярника, пандемія коронавірусу, через яку закрили кордони, скасували авіарейси та туристичний сезон. Зимівля 25-ї антарктичної експедиції опинилася під загрозою. Полярники 24-ї експедиції вже готувались до того, щоб стати «героями» — був ризик, що їм доведеться залишитися на холодному континенті ще на рік.

Про роботу під час пандемії коронавірусу

Пандемія коронавірусу майже не вплинула на безпосередню роботу полярників на станції, розповідає Євген Дикий.

Єдине — цього року на станцію не приїдуть туристи, завдяки яким полярники легше переживали брак спілкування протягом року. Через закриті кордони та скасування рейсів 2020 року до Антарктиди не поїхав і літній сезонний загін. Гарантії, що поїде у 2021 році, поки немає.

— Ми завжди жартували, що життя на станції Вернадського схоже на життя у Криму: увесь рік поділяється на сезон і не сезон, і це два різні життя. Тепер ця різниця зникла, сезон стає таким же безлюдним, як і не сезон.

Якщо хтось на станції все ж таки підхопить коронавірус, хворого ізолюють у спеціальному боксі. Станційний лікар має всі необхідні медикаменти й експрес-тести, регулярно моніторить усі нові дослідження. На станцію завезли генератор кисню. Він не замінює апарат штучної вентиляції легень, але підходить для випадків середньої тяжкості.

Натомість пандемія значно вплинула на роботу людей на Великій землі. Якщо раніше перезмінка зимівлі була доволі рутинною процедурою, то цього року перетворилась на нервовий квест. Річ у тім, що на початку карантину можна було розраховувати лише на «евакуаційні рейси» — одним з таких забрали полярників 24-ї експедиції.

Але знайти спосіб долетіти до Антарктиди було набагато важче, адже країни закривали кордони та транзитні аеропорти, перевізники скасовували рейси. Перша спроба виявилась невдалою — поки полярники летіли до транзитного Стамбулу, наступний рейс до Колумбії скасували. Довелось повертатися назад. Утім, експедицію все ж таки відправили.

— Ми не спали до пізньої ночі. Люди уже сіли в літак до Катару, і раптом диспетчер повідомляє, що катарський аеропорт не приймає — вони не знали про домовленості щодо нашого рейсу. Довелося будити українського посла в Катарі. Він о першій ночі з’ясовував, чому про його денні домовленості ніхто не повідомив адміністрацію аеропорту. Усі дуже нервували: у Катарі ми мали пересісти на рейс до Бразилії, часовий проміжок між літаками був обмежений, і з кожною хвилиною затримки зменшувався, як шагренева шкіра. Пізно вночі Катар підтвердив, що приймає, і наш літак нарешті злетів. Ми відстежували рейс у FlightRadar і бачили, що пілот летів не як завжди, а на максимальній дозволеній швидкості. Він зрозумів ситуацію, взяв на себе відповідальність і гнав як тільки міг.

Деякі інші країни не змогли замінити експедицію — Південна Корея на рік заморозила свою станцію, а Китай та Індія залишили людей на другий рік поспіль. США та Британія замінюють лише обслуговуючий персонал станцій, а всю науку відклали щонайменше на рік.

Про гроші

У 2020 році Національному антарктичному центру виділили рекордний бюджет — 143 мільйони гривень. Раніше бюджет був значно меншим, його вистачало лише на перезмінку експедиції. Тепер з’явились гроші на оновлення та модернізацію станції.

— Зараз полярники користуються старими британськими приладами ще 1970-х років. Станція «дожила» до наших часів, тому що полярники дуже її люблять і самостійно оновлюють. Наприклад, один з полярників, Богдан Гаврилюк, між зимівлями ходив на Барабашовський ринок у рідному Харкові, купував там запчастини до всього, що виходило з ладу, і віз їх до Антарктиди.

Однак постійне оновлення та модернізація обладнання продовжать життя станції максимум на 20 років — старі споруди не витримають довше в екстремальних антарктичних умовах. «Наш стратегічний мінімум — криголам і новий головний будинок, Вернадський-2», — говорить Євген Дикий.

Наприкінці вересня уряд збільшив зарплату полярникам — уперше за 20 років. Тепер виплати збільшили у 2,5 раза, і зарплата становить 54 тисячі гривень на місяць. Це має розв’язати питання з кадрами.

— Українські науковці звикли жити бідно. Вони мотивовані своєю роботою, тож на наукові позиції навіть за попередньої заробітної плати був конкурс і стояла черга. А от із саппортом було складніше. Кваліфікованих спеціалістів багато, але та зарплата, яка була, їх зовсім не мотивувала. Наприклад, ставка механіка-дизеліста на торговому флоті — від 2 200 доларів, а ми могли запропонувати 800. Тепер, відтоді як зарплати підняли, ми можемо запропонувати технічним спеціалістам зарплату, близьку до ринкової ставки.

У 2019 році Кабмін Олексія Гончарука виділив Антарктичному центру 252 мільйони гривень на криголам. Однак цих коштів науковці не отримали — за відповідне розпорядження не проголосував бюджетний комітет Верховної Ради. До заяви уряду про 40 мільярдів гривень дефіциту бюджету залишалося кілька тижнів.

Криголам — одна із найважливіших інвестицій для українських арктичних експедицій. Судно потрібне з двох міркувань: спростити поїздки на станцію і відновити повноцінні морські дослідження.

— Своє судно суттєво зменшить витрати станції в майбутньому. Зараз ми фрахтуємо кораблі у приватних компаній з Чилі та Аргентини та, крім вартості пального і зарплати екіпажу, ми платимо ще й маржу судновласнику. Кораблів, придатних для роботи в Південному океані небагато, тож судновласники встановлюють високі ціни.

Це не єдина проблема. Суден небагато, а експедицій вистачає — конкуренція велика, тож є ризик банально не встигнути зафрахтувати корабель.

— Зараз ми прив’язані до берега — можемо робити дослідження тільки там, куди може дійти моторний човен. Із власним судном можна працювати й у відкритому океані.

Про регулярну і нерегулярну роботу полярників

Одне з основних завдань вчених антарктичної станції «Академік Вернадський» — безперервні спостереження за станом озонового шару. За ним спостерігають ще з 1970-х років, коли станція належала британцям. Щоб дані можна було коректно порівнювати, дослідження треба робити без довгих пауз і з однаковою похибкою. Серед інших важливих завдань — дослідження магнітних полей, іоносфери, параметрів погоди та клімату.

— Озонові діри відкрили на цій полярній станції, яка зараз наша. Ми перші можемо встановити, чи спрацювали всі ті заходи, які людство вжило для того, що озонова діра «затягнулася». Озонометрист заміряє дані кожні три години, тому в нього майже немає вихідних і безперервного сну.

Глобальних напрямів два: науки про життя і науки про Землю. Дослідницькі роботи поділяються на дві основні групи: ті, що проводять безпосередньо на станції, і ті, для яких зразки збирають в Антарктиці, а обробляють вже в Україні. До першої групи належить геофізика, метеорологія, дослідження клімату, озонового шару, ближнього космосу, зокрема іоносфери.

До другої групи — здебільшого геологія та біологія. Зазвичай науковці набирають зразки під час антарктичного літа, привозять їх до України й аналізують у лабораторіях.

— У народі кажуть: «Як ви яхту назвете, так вона і попливе». У британців станція називалася «Фарадей» і значною мірою спеціалізувалася саме на геофізиці та кліматології. Зараз станція називається «Академік Вернадський», а до напрямів досліджень додались біогеохімія, колообіг речовин у біосфері, дослідження флори і фауни Антарктиди.

Два біологи залишаються на зимівлю, адже багато цікавих біологічних процесів відбуваються саме навесні. Улітку є можливість займатися ширшим спектром робіт, тож приїжджають десятки науковців. Вони досліджують усе — від бактерій до китів.

— Ми активно працюємо в такому напрямі, як біопроспектінг. Мікроорганізми, рослини та тварини, які живуть в Антарктиді, мають пристосуватися до її суворих вимог — витримувати коливання температур, ультрафіолетове випромінювання. У них можна «навчитись», як виживати в екстремальних умовах, і використати ці знання у промислових біотехнологіях.

Зараз Національний антарктичний центр почав видавати наукову продукцію — публікації в наукових журналах, а не лише первинні дані, які зберігаються в архіві.

Про роботу директором Антарктичного центру

Євген Дикий зізнається: якби раніше чітко уявляв, чим йому доведеться займатись на посаді директора центру, то десять разів подумав би, чи погоджуватися на неї. Він став директором центру у 2018 році та очікував, що матиме можливість проводити на Південному континенті літній сезон.

— Я намагаюсь бути граючим тренером, тож побував в Антарктиді двічі, під час літнього сезону. Для директора потрапити на станцію — це все одно, що сходити у творчу відпустку. Як порівняти з тими «коронакризовими» складнощами, які я розрулював у Києві, Антарктида — це курорт. Хоча бували й смішні моменти. Здавалося б, що може бути більш няшним і кавайним за пінгвінів. Але коли ти живеш на острові, де разом із тобою живуть п’ять пар гніздових птахів, — відчуття таке, ніби живеш на птахофабриці.

У 2007—2010 роках Євген Дикий пробував подаватися в експедицію до Антарктиди — хотів поїхати рядовим науковцем.

— Тоді конкурс був не дуже прозорим. Формально податися міг будь-хто, але реально список складався у дирекції двома-трьома людьми, які вирішували, хто їде, а хто не їде. Якби хтось мені сказав, що я таки потраплю до Антарктиди, але вже директором, — я б сміявся. Зараз ввели справді відкритий конкурс.

За фахом Євген Дикий — морський біолог. В Антарктиді він продовжує свої дослідження, які почав ще на Чорному морі. Його група досліджує біохімічні колообіги речовин і те, як морські мікроби їх регулюють. Ще один напрям — дослідження розчиненої ДНК у морській воді. Він пояснює, що будь-яка істота, яка пропливала десь у морі, лишила свою ДНК. Перш ніж вона зникне, можна зібрати цю океанську воду і визначити, які істоти там були. Учені працюють над цим методом, щоб спростити екологічний моніторинг — в одній пробірці можна буде отримувати зразки всіх організмів.

— Коли ти дивишся на фотографії станції, якось не думаєш, що це споруди 1970-х, які весь цей час стояли в екстремальному кліматі. А коли я сам там побував і як слід роздивився все обладнання та стан будівель — стало зрозуміло: модернізація — це добре, але треба думати про станцію «Вернадський-2».