Україна може повернути собі ядерну зброю? — Теоретично — так. Але це дуже дорого й загрожує санкціями

Двадцять пʼятого жовтня на всенародному опитуванні Володимир Зеленський запитав: «Чи підтримуєте ви право України на використання гарантій безпеки, визначених Будапештським меморандумом [...]?» Іншими словами, якщо Росія, США і Велика Британія не змогли забезпечити Україні безпеку, то чи може вона вийти з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї? За попередніми даними, 74 відсотки респондентів відповіли «так». В Офісі президента пояснили, що дійсно мають сумніви в зобовʼязаннях України щодо відмови від зброї масового ураження. З 2014 року і початку російсько-української війни розмови про можливий ядерний статус України не припинялися. У різний час «ядерними популістами» були лідер Радикальної партії Олег Ляшко, ВО «Свобода» та ексглава СБУ, лідер партії «Сила і честь» Ігор Смешко. Редактор «Бабеля» Дмитро Раєвський підрахував, наскільки плани з повернення ядерної зброї реальні і чим це загрожує Україні на міжнародній арені.

Скільки коштує ядерна зброя?

У «Ядерному клубі» наразі девʼять держав — США, Росія, Китай, Велика Британія, Франція, Індія, Пакистан і, можливо (дуже ймовірно), Ізраїль та КНДР. Ніхто з них офіційно не публікує суми своїх «ядерних» витрат. Щороку Міжнародна кампанія за ліквідацію ядерної зброї (ICAN) публікує звіт з приблизними витратами. У 2019 році загальні витрати склали 72,9 мільярда доларів. Найбільше у США — 35,4 мільярда доларів. У Франції — 4 мільярди, в Індії — 2,3 мільярда, в Ізраїлю та Пакистану — близько одного мільярда доларів.

Загальний бюджет Міністерства оборони України у 2020 році був найбільшим в історії — 4,11 мільярда доларів. Навряд чи ми можемо собі дозволити утримувати ядерні програми рівня Франції та навіть Індії. Ядерну зброю потрібно постійно перевіряти та модернізувати, тому витрати на неї завжди ростуть. Наприклад, якщо зараз США витрачають близько 35 мільярдів доларів, то до 2030 року щорічна сума буде не менше 50 мільярдів. Україні в фінансовому плані залишається орієнтуватися на Ізраїль, Пакистан або КНДР.

Незалежні дослідження говорять, що Ізраїль почав виробництво ядерної зброї ще в 1960-х і до 2004 року виробляв по 2—3 боєголовки на рік. Зараз у них від 80 до 200 боєголовок. Ізраїльська атомна енергетична комісія (ІАЕК) була заснована ще в 1952 році, а перший реактор запрацював не раніше 1963 року. Тобто, на повний цикл запуску своєї ядерної програми з нуля Ізраїлю знадобилося кілька десятиліть, а на створення повноцінного боєзапасу — пів століття. Витрати на створення ядерного комплексу невідомі, але це десятки мільярдів доларів.

Приклад Пакистану Україні підходить ще менше. Ядерна програма там стартувала в 1972 році, через десять років зʼявився свій завод зі збагачення урану. Суми витрат невідомі, але вирішальною була фінансова підтримка Саудівської Аравії. У 2015 році французька розвідка повідомила, що новий саудівський король Салман ібн Абдул-Азіз пообіцяв Пакистану продовжувати субсидіювати розробку та утримання ядерної зброї. Без впливового спонсора Пакистан навряд чи зміг би дозволити собі ядерну програму.

Північна Корея ядерним шляхом теж ішла не самостійно. Перший ядерний дослідницький центр і реактор в Йонбені корейці відкрили в 1965 році за підтримки СРСР. З середини 1970-х фінанси та фахівців надає Китай.

Про повноцінний арсенал рівня США або Росії для України не йдеться — таких військових бюджетів просто немає. У 1990-х військові витрати в Україні були ще меншими, тому обслуговувати ядерний арсенал було б неможливо. Але й у 2020 році навіть невеликий ядерний боєзапас відчутно вдарить по військовому бюджету.

Україна може створити ядерний арсенал з нуля?

Утримання ядерної зброї — дороге задоволення. Але ще більше грошей піде на її створення без допомоги партнерів рівня Саудівської Аравії або Китаю.

Україна наразі навіть не виробляє власне ядерне паливо. Більш ніж половину палива для АЕС країна закуповує у Росії, решту — в англо-американської компанії Westinghouse. Проєкт будівництва російсько-українського заводу в смт Смоліне Кіровоградської області був заморожений у 2015 році. Загальна вартість такого заводу тоді оцінювалася в 450 мільйонів доларів. Спільний з Westinghouse завод поки тільки в планах.

Україна знаходиться на 10-му місці у світі за покладами природного урану, його видобувають на «Східному гірничо-збагачувальному комбінаті» у Жовтих Водах. Але навіть для АЕС уран треба спочатку збагатити, а такого обладнання в Україні наразі немає.

Є й міжнародно-правові перешкоди. Навіть якби обладнання зʼявилося, Україну стримує Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, який, серед іншого, передбачає, що збагачувати уран можна тільки для мирних цілей — до 4—5 відсотків. «Збройний» уран має бути збагачений мінімум до 90 відсотків

Технологія збагачення в обох випадках однакова, але для ядерної зброї одного невеликого заводу не вистачить, потрібно більше виробничих потужностей. Крім того, тільки-но у МАГАТЕ зʼявляється інформація, що країна, яка підписала Договір, починає виходити за рамки низькозбагаченого урану, на цю країну обрушуються санкції. Саме це питання в останні роки найчастіше стає причиною чергової іранської ядерної кризи.

Іран має технології зі збагачення урану і офіційно займається тільки паливом для АЕС. США, Росія і Китай постійно відстежують будь-які спроби Ірану отримати високозбагачений уран самостійно, купити або обміняти в інших держав. Періодично Іран відмовляється дотримуватися обмежень, але інспектори МАГАТЕ продовжують перевіряти іранські реактори. Якщо Україна почне збагачувати уран, але вийде за рамки «мирного атома», то на неї чекають економічні та політичні санкції. У разі виходу з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї санкції будуть ще жорсткішими.

Позиція ООН щодо розповсюдження ядерної зброї однозначна, і ніяких персональних послаблень для України не буде. Це ще у 2014 році дав зрозуміти тодішній генсек ООН Пан Гі Мун: «Наслідки будуть серйозними — як для регіональної безпеки, так і для цілісності режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Це [війна в Україні] не повинно служити виправданням для того, щоб домагатися володіння ядерною зброєю, що призведе до ще більшої розʼєднаності та зниження безпеки».

Вартість повного циклу для створення ядерної бомби — питання спірне. Експрезидент України Леонід Кравчук говорив про 50—100 мільярдів доларів. У Харківському фізико-технічному інституті стверджують, що повноцінний промисловий цикл для отримання «збройового» плутонію — близько 15 мільярдів доларів. Для українського держбюджету це неприйнятні суми.

Що нам залишається?

Класична «ядерна тріада» — це балістичні ракети, атомні підводні човни та стратегічні бомбардувальники з ядерними бомбами. Підводних човнів Україна не має взагалі, відповідних стратегічних бомбардувальників — також. Залишаються тільки ракети.

У 2019 році втратив чинність Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності — США вийшли з договору, звинувативши Росію в його порушенні. Україна за цим договором не мала права мати ракети з радіусом дії понад 500 кілометрів. Тепер таке право в України є. Як і технології для виробництва ракет середньої дальності — до 5 500 кілометрів.

Поки що «Укроборонпром» виготовляє тільки ракетні комплекси малої дальності — «Вільха», «Нептун», «Корсар», «Грім». Але технології конструкторського бюро «Південне» дозволяють розробити ракети середньої дальності й навіть міжконтинентальні, на базі ракети-носія «Днепр».

Колишній командир останньої української «ядерної» 46-ї ракетної дивізії, генерал-майор запасу Микола Філатов вважає, що обійти заборону на виробництво ядерної зброї Україні навряд чи вдасться. Тому для створення «ракетного щита» краще сконцентруватися на нарощуванні ракет середньої дальності. На повний цикл створення ядерної зброї Україні потрібно занадто багато грошей і часу. Починати займатися неядерними ракетними військами можна вже зараз.