Сі Цзіньпін каже, що Китай хоче миру й не збирається нікого завойовувати. Це (скоріше за все) неправда. Переказуємо матеріал The Atlantic

Китай — один із найсильніших геополітичних гравців на карті сучасного світу. Низка експертів вважає, що вже найближчим часом він може спробувати захопити Тайвань, а державний секретар США Майкл Помпео відверто називає країну авторитарною силою і загрозою демократії. Лідер Китаю Сі Цзіньпін усе заперечує. Він наполягає, що Китай хоче розвиватися мирно і зовсім не збирається встановлювати гегемонію або розпочинати війну. Проте в минулому Китай рідко дотримувався пацифістських поглядів. На піку своєї могутності він вступав у війни, ділив світ на сфери впливу та займався насадженням своєї культури. «Бабель» переказує матеріал The Atlantic про те, чого від Китаю варто очікувати в майбутньому.

Китай завжди був експансіоністом

Двадцять другого вересня очільник Китаю Сі Цзіньпін виступив на Генеральній Асамблеї ООН. У промові він сказав, що Китай планує розвиватися в мирному напрямку, не збирається встановлювати гегемонію, ділити світ на сфери впливу або розпочинати війну з будь-якою країною.

Низка історичних прикладів, однак, вказують на те, що це навряд чи буде правдою. У минулому Китай підтримував довгостроковий мир з низкою сусідів у Східній Азії, однак майже всі китайські династії постійно з кимось воювали. У деяких війнах Китай оборонявся — наприклад, проти численних нападів північних племен.

Проте, перебуваючи на піку своєї могутності, він зазвичай активно розширював свої володіння. Династія Хань споряджала армії на Корейський півострів та анексувала першу корейську державу Кочосон. Династія Сун постійно воювала з країнами-конкурентами, намагаючись захопити їхні території. А маньчжурська династія Цін взяла під контроль Тибет та завоювала уйгурську державу Сіньцзян — зараз Китай вважає їх своєю невіддільною частиною.

Китай намагатиметься запровадити власний світовий порядок

Ті країни, які Китай не міг захопити, він інтегрував у сферу свого впливу за допомогою дипломатії. Якщо в Європі за території змагалися країни з приблизно однаковою військовою міццю, то Китай не мав реальних суперників у Східній Азії. Сусіди визнавали його домінування та платили китайцям данину.

Коли якась країна наважувалася кинути Китаю виклик, він відповідав на це силою. Династія Суй, яка проіснувала усього сорок років, намагалася побороти корейське королівство Когурьо, а династія Цін у 1880-х розпочала війну з французами за владу над В’єтнамом. Проте час від часу китайські імператори застосовували й інші важелі впливу та, до прикладу, могли обмежити для окремих держав торгівлю чи запровадити інші «санкції».

Схожу стратегію примусу Китай використовує і зараз. Цього року Китай після дипломатичного конфлікту заблокував імпорт товарів з Канади та Австралії. А три роки тому, коли Сеул погодився розгорнути на своїй території американську систему протиракетної оборони, Пекін закрив низку південнокорейських бізнесів у Китаї.

У майбутньому Китай також може застосувати цю стратегію проти Тайваню, В’єтнаму та країн Південно-Східної Азії, які не погоджуються з його претензіями на Південнокитайське море.

Китай пропагуватиме свої цінності

Китай був однією з найрозвиненіших країн Східної Азії, багато інших народів побудували власні держави за його прикладом. Вони запозичували законодавство, органи управління державою, художній та літературний стилі й навіть письмові символи. Цей культурний зв’язок утримував китайський вплив у регіоні навіть тоді, коли сама імперія політично ослабла.

Подібно до імператорів минулого, чинний лідер Китаю Сі Цзіньпін також намагається посилити свій вплив на інші держави за допомогою культури. Саме для цієї мети у країні започаткували Інститут Конфуція — систему науково-навчальних закладів, що популяризують китайську мову та культуру.

Сучасний Китай хоче, щоб інші країни були більш схожими на нього, так само як і попередні китайські імператори. Ще у І столітті нашої ери китайський історик Бань Ґу розділив світ на «внутрішній» та «зовнішній». До «внутрішнього» увійшли суспільства, яким близькі китайські цінності. До «зовнішнього» — народи, далекі від них.

Китайські імператори завжди ставилися прихильніше до країн із «внутрішнього» світу й активно залучали їх у свої справи. Зараз китайська влада також симпатизує однодумцям і товаришує з країнами, що мають схожі авторитарні режими — зокрема, Північною Кореєю, Іраном, Білоруссю та Венесуелою.

Китай толерує лише ті держави, над якими має перевагу

З часів глибокої античності китайці вважали себе кращими за інших. Вони вірили, що їхня цивілізація — єдина по-справжньому розвинена, тож тривалий час їхній світогляд базувався на принципі китайської переваги та визнанні цієї переваги іншими країнами. Щоразу, коли Китай був змушений підкоритися якійсь державі, він відчайдушно намагався виправити ситуацію та знову отримати панівне становище.

Це відбувається і зараз. Після поразки Китаю в Опіумних війнах та підписання «нерівних договорів» із країнами Заходу, Сі Цзіньпін стверджує, що КНР «більше ніколи не терпітиме знущань від будь-якої держави». Китай активно нарощує військовий потенціал та фінансує державні програми, що мають допомогти йому перевершити країни Заходу технологічно.

Китай не просто хоче бути наддержавою — він упевнений, що цілком на це заслуговує. Ще у минулому столітті китайці вважали, що мають правити «усім, що є під небесами», однак вплив країни лишився регіональним. Проте тепер, в епоху глобалізації, Китай цілком може досягнути своєї мети.