Під час розведення військ у Золотому-4 кореспондент Бабеля був в окопах на передовій. Ось що він там побачив — фотографії

Минулої пʼятниці, 1 листопада, закінчилося розведення українських військ і бойовиків «ЛНР» біля міста Золоте в Луганській області. Місто власне є агломерацією кількох селищ, і лінія розмежування розрізає цю агломерацію на дві частини. Розведення викликало невдоволення військових, місцевих жителів і ветеранів війни — вони назвали його «капітуляцією» і здачею національних інтересів. Проте командування ООС почало відводити бійців 29 жовтня. Спостерігали за розведенням патрулі ОБСЄ. За завданням theБабеля фотограф і військовий кореспондент Лесь Кромпляс побував на передових позиціях в околицях селища Золоте-4. Він запитав у бійців 72-ї ОМБр, що вони думають про події, та описав свої враження.

Осінь на Луганщині холодна. Мерзнемо. Холод проймає до кісток. Висока вологість: ґрунт не дає воді глибоко всмоктатися.

Хутір Вільний — це між Золотим-4 та Золотим-5. Справді «суворий шахтарський край». Шахти будували полонені німці. Багато з них не пережили цих холодів. Стара хата з ледь теплою грубкою. На дворі гниють сараї, збудовані з шахтових дерев’яних балок. На городі ржавіє вкрадена вагонетка.

Мене пустили на передові позиції з умовою, що не буду хвилювати солдатський мозок питаннями про розведення. Але питати нема потреби, ця тема сама виникає в розмовах. Я лише фіксую уривки почутого.

Два дні лазимо по розбитих хатах, лісосмугах та інопланетних ландшафтах териконів. Борюся з холодом, технікою, що вічно ламається та офіційною пресслужбою, яка вкотре намагається завести мене на брифінг для преси на майбутньому пункті пропуску. На брифінгу попросять не фоткати позиції, зачитають офіційні папери, у яких обов’язково будуть слова «наказ», «готовність», «угоди».

До пункту пропуску добираюсь увечері. Пусті ларки для перевірки документів. Цивільних нема, купа поліції. Обабіч серед поля бульдозер риє нові траншеї просто по старих укріпленнях 2016 року. Із землі стирчать порвані мішки та старі черевики. Обходимо свіжі окопи, минаємо стовпчики, на яких завтра з’являться знаки «Міни». Прямо через поле виходимо до вже нейтральної Катеринівки.

Село в мертвій тиші. На в’їзді стоїть поліцейська «Нива». З останніми променями сонця авто лишає Катеринівку. Ми залишаємось самі між нашими та ворожими позиціями, у мертвому селі відтепер уже сірої зони.

«А смисл був наступать, якщо відступать приходиться?»

«Скажемо прямо: ми в доречність розведення сил не віримо. Усі».

«Ось де ти стоїш, ми втратили нашого товариша. Перші дні як заїхали було. Бой на пару секунд. Наскочили один на одного. Він очєрєдь дав, підскочив, добив і втік. Ми навіть з хати вискочить не успіли. А ти кажеш — розведення. Та ми з місця цього не двинемось».

«Розведення — так це ж харашо. Менше стрілять будуть. Я спокойно дослужу».

«Залишили кілька ВОПів. Вони нічого не рєшали. Перейшли з низини на більш вигідні позиції. По суті, повернулися на старі позиції. Нічого страшного не сталося».

«Є тривога. Лічно ми залишаємось на своїх позиціях. Але вдруг і нас рішать відводити».

«Хто нам тепер буде вірити? Обіщали не кидати своєї землі і мєсних, а тепер відходимо…»

«Тут багато місцевих за Україну. Тільки вони бояться відкрито виступати. Як прийдуть «ті», церемонитись не будуть. На кого ми їх лишаємо?»

«Ой, та бачили ми таке в 2014-му. Подобна ситуація. Мусора будуть нейтральні. Сєпари зайдуть зразу і ніхто їх трогать не буде».

«Якщо подивицця, старіки та женщини з дітьми остались. А чоловіки на тій стороні, в «апалчєнії». Вони думають, якщо ми підемо, тут мир буде. Ага. Уже забули ті часи, коли обізяни ногами двері виламували і все, що хотіли, виносили. Думають, поліція їх защитить, ага, з пісталєтіками, бл*дь».