Вийшов другий сезон «Мисливця за розумом» — детективного серіалу про психологію серійних убивць. Ми подивилися його разом зі слідчим Русланом Сушком, який упіймав вісьмох маніяків

Руслан Сушко — відставний полковник міліції, колишній старший слідчий з особливо важливих справ ГУ МВС. У нульових роках він керував групою, яка впіймала маніяка Юрія Кузьменка, і брав участь у розробці методики затримання серійних убивць (про роботу його та колег видання «Заборона» випустило велику серію матеріалів). На прохання theБабеля колишній слідчий Сушко подивився обидва сезони кримінального трилера Девіда Фінчера «Мисливець за розумом», знятий на основі документальної книги двох агентів ФБР, і порівняв їхню роботу з досвідом українських слідчих і кримінальних психологів. (Обережно, у тексті багато спойлерів!)

У 2007—2014 роках я брав участь у розробці психологічних профайлів маніяків. Першим у СРСР систему психологічних портретів убивць створив криміналіст Леонід Відонов. Він вивів закономірності, які допомагали скласти слідову картину. Наприклад, залежно від характеру та локалізації ударів можна визначити стать, конституцію і стан душогуба на момент злочину. Це значно звужує пошуки. Але вбивця — така ж людина, як і будь-хто інший. Змінюється епоха — змінюються його уявлення про життя.

У 2008-му ми зіштовхнулися зі справою Юрія Кузьменка («Елвіса») і зрозуміли, що радянські таблиці Відонова застаріли. Ми пробували системи ФБР і ФСБ, але вони не підійшли. У нас зовсім інші люди. Потрібно було розробляти свою. Створювати нову українську криміналістичну школу: вивчати засуджених кожного окремого регіону. Разом з провідними криміналістами Андрієм Кострубом і Юрієм Ірхіним ми почали збирати дані. Аналізувати та класифікувати сотні злочинів. У 2014 році нове керівництво МВС сказало нам, що наші спроби відпрацювати алгоритм пошуку вбивць — х*йня. Так і сказали. У 2015-му я пішов у відставку. Зараз маніякознавством в Україні ніхто не займається серйозно.

У серіалі агенти ФБР приїздять у вʼязницю, обіцяють засудженому, що дані не будуть використані проти нього, і вмикають магнітофон. У нас усе відбувалося за тим самим сценарієм. Обовʼязково попереджали, що інтервʼю — анонімні. На можливе оскарження вироку це не впливатиме. Перша експедиція відбулася в 2010 році. За три роки ми зібрали достатньо матеріалів, склали опитувальники. Серійні вбивці — дуже балакучі. Їм хочеться розповісти про свої подвиги, виговоритися. Тим паче, що сидять вони в одиночних камерах.

Не пригадую, щоби хтось із серійників розповідав якісь занадто жахливі історії зі свого дитинства. Неважливо, повна сімʼя або ні, відмінник або двієчник, прийомна дитина чи своя. На становлення маніяка впливають інші чинники: статева дисфункція, невдачі в особистому житті, великі амбіції. Та головна причина криється у великій образі на увесь світ.

Визначити мотив першого вбивства неможливо. Воно афективне. З кимось посварився, розірвав стосунки, звільнили з роботи, не зміг у звичний спосіб вихлюпнути агресію. На перше вбивство провокує сама жертва. У нас це називається «віктимність». Пригадуєте, один із маніяків у «Мисливці» каже, що його розлютила покірність? Жертва немов сама запрошує її «стратити». Так от — це правда. А для подальших убивств вони зазвичай вигадують собі місію. Наприклад, убивають повій або дівчат, схожих на жінок легкої поведінки, і вважають себе санітарами соціуму.

Навіть якщо маніяк має приховану форму психічного розладу, він мімікрує під здорового. Психіатрична експертиза визнає осудними всіх, хто розуміє значення своїх дій та може ними керувати. Божевільних маніяків я не зустрічав. Переважно це психопати, але цілком адаптовані. Винятком у моїй практиці був Анатолій Онопрієнко. У нього діагностували легку форму шизофренії, але все ж таки визнали осудним. Він повністю усвідомлював ступінь тяжкості своїх злочинів і був згоден з мірою покарання. Багато маніяків уже після того, як дали свідчення, зображували одержимих. Хороший приклад у серіалі — серійник Девід «Син Сема» Берковіц. Він пояснював насильство наказом демонів. Містифікувати вони люблять, але це все гра. Психіатри та криміналісти добре зчитують такі речі.

Звичайний злочинець боїться правосуддя, для маніяка зустріч з ним — кінцева мета. Він прагне слави і впивається своєю безкарністю. Збирає інформацію про себе зі ЗМІ. Маніяк творить свою легенду сам і тому з цікавістю спостерігає за розслідуванням. Вони всі безстрашні дуже. Сергій Ткач сам зателефонував у міліцію і зізнався у вбивстві, але йому не повірили. Юрій Кузьменко дзвонив з телефонів убитих.

Сценарист має рацію: вбивці справді повертаються на місця злочинів. Не каятися, а насолоджуватися. Наприклад, Ткач. Його ж вигнали з органів. Як він вважав, несправедливо. Мав комплекс бога: хотів, аби ми всі ним захоплювалися. Приходив на місця вбивств, коли там працювала слідчо-оперативна група. Навіть говорив колегам, що це він скоїв. Та від нього лише відмахувалися. У моїй практиці був схожий випадок з маніяком з Іловайська Володимиром Куцененком. Ми з колегами приїхали подивитися на новий труп. Хлопець з натовпу крикнув нам: «Успіхів!» Ми тоді не надали цьому особливого значення. Пізніше Юра Ірхін мені сказав: «У тебе немає відчуття, що він десь поруч?» Згодом цим хлопцем виявився сам Куцененко. На похороні його жертви ми виставили розвідку. Чекали-чекали. Хлопці вже згортатися хотіли — і тут він прийшов.

Дуже правдоподібна сцена, де агенти ФБР розмовляють із жертвою, що вижила. Такі є в усіх маніяків. Декого вони відпускають, декому вдається втекти. Наприклад, перше вбивство Юрія Кузьменка було випадковим і сталося під час бійки. Потім він багатьох поблажливо відпускав. Одну зі своїх жертв — 89-річну стареньку — просто недодушив. Вона отямилася й поповзла додому. Торгувала на вокзалі самогоном і дуже боялася мене. Я за нею потім бігав, щоб узяти свідчення.

Почерк серійні вбивці змінюють рідко. Тому ситуація з убивствами в Атланті, яку розслідує ФБР — нестандартна. Зазвичай маніяк може скоїти кілька вбивств різним способом, але потім обирає якийсь один. Юрій Кузьменко використовував три методи: душив руками, мотузкою, а одну дівчину — зарізав. Я запитав, для чого він це зробив. Сказав, що хотів спробувати, але йому не сподобалося. Було багато крові, він забруднився. За професією «Елвіс» був теслею і мотузкою душив тільки тоді, коли травмував руку.

У другому сезоні «Мисливця» душогуб убиває дітей з афроамериканського гетто. Просто зараз в Україні діє такий маніяк. Він краде дівчаток віком від двох до 10 років. Вбиває, але не ґвалтує. Перша дитина зникла на початку 2015 року в Одеській області. Багато невинних за нього сидять: батьки, вітчими, родичі загиблих. Досі в розшуку — значить, погано шукають. Багато моїх колег навіть не хотіли визнавати, що почерк у всіх убивств однаковий. Так було простіше. Дитячі вбивства — це єдине, що мене пронизує до кісток.

У маніяків другого сезону (крім Вільяма Генса) інтелект вищий за середній. Вони і справді розумні. Пригадую, приїздимо до одного маніяка. Він не просто вбивав, а зʼїдав серця своїх жертв. Сидить старий у потертій джинсовій куртці. Інтелігент, жодного слова-паразита, говорить літературною російською мовою. Вірші читає. Чотири години проговорили. Закінчив словами: «Замість розпитувати, Руслане Миколайовичу, рекомендую вам скуштувати людського серця. Смак — неперевершений».

Восьмирічний син агента Білла Тенча виявляється замішаний у вбивстві. Таке траплялося і з дітьми моїх колег, але вже з підлітками або повнолітніми. Щоб у такому «ніжному» віці «вляпатися» — не чув. Син одного відставного слідчого сів довічно за серію вбивств.