Військові на Марші рівності. Про враження від маршу розповідає відкритий гей, боєць батальйону «Донбас» — бліцінтервʼю theБабелю

Сьогодні в Києві відбувся Марш рівності. Окремою колоною у марші йшли військові — вони чи не вперше відкрито взяли участь у подібній акції. Про ставлення бійців до ЛГБТ-спільноти та про свої враження від цьогорічного Маршу рівності theБабелю у короткому інтервʼю розповів Віктор Пилипенко, який служив у батальйоні «Донбас» з осені 2014-го до літа 2016-го, а у 2018-му зробив камінг-аут.

Ви берете участь у Марші рівності вдруге? Як вам вдалося зібрати стільки військових?

Взагалі наша колона налічувала більше 30 людей. Військових було приблизно 15, можливо, трохи менше. Були також військові медики, волонтери і, звичайно, гетеросексуальні військові, які прийшли нас підтримати, а також їхні пари і цивільні люди.

Після свого камінґ-ауту в 2018 році я організував групу у Facebook, де почав збирати людей, небайдужих до ЛГБТ-спільноти. Ми почали спілкуватися, і в нас виникла ідея створити свою колону на прайді. Багато хлопців і дівчат зголосилися на це. На жаль, не всім вдалося взяти участь, оскільки багато з них воюють; зараз почастішали обстріли наших позицій. Я знаю, що кілька військових хотіли до нас приїхати, але їм скасували їхні заплановані відпустки через погіршення ситуації на фронті. Звичайно, шкода.

Як вважаєте, чи не викличе участь військових у Марші рівності хвилі негативу?

Навпаки, негатив — коли ти мовчиш, а про тебе ходять демонічні казки, байки про те, що ти такий весь гей, який хоче вкрасти чужих дітей і робити з них геїв. А коли ти показуєш своє обличчя, коли твої друзі дізнаються про тебе — вони знають тебе як хорошу людину. І чим більше людей бачать геїв такими, якими вони є, тим більш нормально вони ставитимуться до нас, як рівні до рівних.

Які у вас враження від цьогорічного маршу? Що змінилося порівняно з попередніми роками?

У мене є тільки досвід попереднього прайду. Торік ми пройшли просто і на площі Льва Толстого сіли в метро. Цього разу і маршрут був довший, і цікавіше було. Радикалів було менше, вони всі були смішні. Влаштували фекальну лабораторію. З цього треба робити меми. Це просто неймовірно. Підтримка прайдівців нашої колони була великою. Це приємно. Люди з інтересом до нас ставилися. Ми кричали прайдівське гасло і чергували його з гаслом «Слава Україні! Героям Слава!»

Що вас особисто спонукало зробити камінг-аут?

По-перше, я це зробив для своєї особистої свободи, по-друге, для країни. Я почав свій шлях ще з Помаранчевої революції, потім — Революція Гідності, потім я пішов на війну. Я хочу, щоб наша країна стала європейською. Я не хочу йти в «русский мир», в тиранію з російським імперіалізмом. Я хочу, щоб права людини були на першому місці. Саме тому свій камінг-аут я зробив публічним. Я був чи не найпершим солдатом-геєм, який здійснив камінг-аут. Я розумів, наскільки важливо сказати, що ЛГБТ воює за права.

Як відреагували ваші товариші по службі?

Ті, хто пройшов зі мною бойові дії, відреагували нормально. Вони стали на мій захист, коли в мережі на мене наїжджали хейтери. Є в батальйоні [«Донбас»], звичайно, й такі, які не сприйняли мене як гея, але таких небагато, це дрібка людей насправді. І переважно це люди, які зі мною пліч-о-пліч не воювали, які мене особисто мало знали.

Скількох людей ваш приклад надихнув відкритися?

Мені пишуть люди з ЛГБТ та зізнаються, що не можуть робити камінг-аут через життєві обставини, але вони в батальйоні є. По фронту, по інших частинах мені також пишуть хлопці, які також хочуть зробити камінг-аут, але їм заважають, наприклад, гомофобні командири. Або вони бояться, що їх потім не сприйматиме колектив.

Більше солдат почали про це говорити. Наша ветеранка — лесбійка Настя є однією з адміністраторок нашої Facebook-групи. Солдат Себастьян Романов, який пройшов Іловайськ, — відкритий трансгендер, він здійснив перехід — був жінкою, став хлопцем. На жаль, він не зміг узяти участь в марші, але була його мама.

Що б Ви порадили людям, які хочуть здійснити камінг-аут, проте вагаються?

Не треба робити камінг-аут в абсолютно гомофобному суспільстві. Обʼєднуйтеся з іншими ЛГБТ-людьми. У кожному місті, містечку є люди, яким небайдуже. Порадив би приїздити до Києва на такі заходи, розкріпачуватися. Потрошку готувати себе до того, щоб відкриватися. Жити в страху — це негідно імені людини, складно, важко і боляче.

Як ви вважаєте, які законодавчі зміни потрібні ЛГБТ-спільноті в Україні?

Необхідних змін є цілий перелік. Перше — це шлюби партнерства, усиновлення дітей, сурогатне материнство, право дбати про свого партнера в лікарні та багато іншого.