«Наш дивакуватий мозок»: Чи саботує мозок наше життя або у нього все під контролем? Публікуємо уривок з бестселера Діна Бернетта про те, наскільки непросто жити з мозком

Нейробіолог Дін Бернетт є автором одного з найбільш популярних блогів на сайті The Guardian — про мозок. Учений вів його шість років, поки в липні 2018-го видання не закрило відразу кілька наукових блогів, зокрема й Бернетта. Серед досягнень автора — 15 мільйонів відвідувань за весь час існування блогу на The Guardian, сотні лекцій і книга «Наш дивакуватий мозок», яку вже переклали 20 мовами. Вона пояснює нелогічну, неорганізовану і місцями «брудну» роботу мозку. Наприклад, чим керується наш мозок, коли в порожній темній кімнаті ми в купі речей бачимо монстрів, чому одні люди бояться висоти, а інші постійно хочуть гострих відчуттів, чи нормально, що ми часто впадаємо у ступор і самі не розуміємо, що і навіщо робимо. 7 березня книга Бернетта виходить у видавництві «Віват», автор присвятив її всім людям, у яких є «мозок», і зазначив, що жити з ним не так просто, як здається. З дозволу видавництва theБабель публікує уривок з книги, у якій нейробіолог Дін Бернетт розвінчує головні міфи про роботу нашого мозку.

Караоке — це всесвітньо популярний вид дозвілля. Декому дуже подобається, стоячи перед незнайомими людьми (зазвичай не зовсім тверезими), співати пісню, яку вони доволі часто чують уперше, не надто турбуючись щодо особистих вокальних даних. Я не маю результатів досліджень цієї проблеми, але вважаю, що між бажанням та вмінням співати іноді існує стійка зворотна залежність. Уживання алкоголю, напевно, є ключовим фактором виникнення такого бажання. А в епоху популярності телевізійних шоу талантів пересічні люди мають можливість співати перед мільйонною аудиторією, а не сп’янілим натовпом.

Для декого з нас це вкрай жахлива перспектива. Один із сюжетів нічного кошмару. Спробуйте запитати таких людей, чи вони хочуть співати перед натовпом слухачів. Упевнений, що вони відреагують так, ніби почули, що повинні жонглювати бойовими гранатами оголені, тоді як усі їхні колишні партнери будуть дивитися на них. Їхні обличчя полотніють, вони напружуються, починають часто дихати, а також демонструють ще багато інших симптомів, що свідчать про реакцію «бий або тікай». Маючи право вибору між публічним співом та участю в жорсткому бою, вони, мабуть, з радістю виберуть смертельний герць, аби тільки за ними не спостерігала численна аудиторія.

Що ж відбувається? Незалежно від того, що ви думаєте про караоке, воно не приховує у собі ніяких реальних ризиків. Ну і що з того, що серед слухачів може бути багато знавців музики? Звичайно, у такому разі ваш сольний концерт не буде дуже успішним. Ви можете схибити аж так, що майже кожен слухач буде затикати собі вуха. Але що з того? Декілька людей, з якими ви ніколи більше не зустрінетесь, будуть знати, що ваші співочі здібності не найкращі. Чи вам це нашкодить? Але якщо справа стосується нашого мозку, він її вигадає. Сором, смуток, суспільне приниження. Усі ці досить сильні негативні відчуття, які навряд чи будуть приємними для когось, крім хіба що відвертого збоченця. Самої лише думки про можливість негативної реакції публіки вже цілком достатньо, щоб позбавити вас бажання це робити.

Є багато речей, яких бояться люди та які є навіть більш повсякденними, ніж спів у караоке-барі. Це розмови по телефону (я сам намагаюсь уникати цього принагідно), оплата покупок із чергою за спиною, вживання алкогольних напоїв на витривалість, виступи на презентаціях, візит до перукарні тощо. Такі речі мільйони людей роблять щодня без жодних негативних наслідків, але дехто вперто боїться робити.

Це явище називається «соціальними тривогами». Практично кожен із нас має їх. Але якщо вони досягають такого рівня, що фактично руйнують або сильно ускладнюють життя, їх можна класифікувати як «соціальні фобії». Соціальна фобія є найпоширенішим із багатьох видів фобій. Щоб розглянути цей феномен з погляду нейронауки, пропоную трохи відійти від теми й подивитися на фобії взагалі.

Фобія — це необґрунтований страх перед чимось. Якщо павук раптом сяде на вашу руку й ви спритно його змахнете, оточення зрозуміє, що павучок дещо потурбував вас, оскільки людям зазвичай не дуже подобається торкатися комах, тому ваша реакція є цілком виправданою. Але коли такий самий павук сідає на вашу руку, а ви нестримно кричите, б’єте кулаком по столу, потім миєте руку з відбілювачем, спалюєте весь одяг і відмовляєтесь виходити з будинку протягом місяця, таку поведінку, найімовірніше, вважатимуть ірраціональною. Адже це був просто павук.

Цікава особливість фобій полягає в тому, що люди, які їх мають, зазвичай повністю усвідомлюють, що розумної причини реагувати таким чином немає. Люди з арахнофобією усвідомлюють, що павук за розмірами не більший за монету та не становить небезпеки для них. Але вони не можуть нічого вдіяти з фобією. Ось чому немає сенсу казати їм: «Припини нервуватися, він не зашкодить тобі». Може, це й логічно, але справді марно. Саме лише усвідомлення того, що щось не є небезпечним, не позбавить вас фобії. Отож, робимо висновок: страх, який пов’язаний із об’єктом фобії, очевидно, лежить глибше від рівня нашої свідомості, і саме тому фобії є таким складним і стійким явищем.

Фобії можна класифікувати як специфічні (або «прості») та складні. Обидва ці означення вказують на джерело фобії. Прості фобії виникають через страх певних предметів (наприклад, ножів), тварин (павуків, щурів), ситуацій (перебування в кабіні ліфта) або ж речовин (крові, блювоти). Поки людині вдається уникати об’єкта своєї фобії, вона може доволі спокійно існувати. Іноді неможливо повністю уникнути об’єктів фобій, але вони зазвичай доволі швидкоплинні. Ви можете дуже боятися ліфтів, але не забувайте, що типова подорож у ліфті триває декілька секунд, якщо, звичайно, ви не Віллі Вонка.

На виникнення фобій впливає ціла низка чинників. На базовому рівні для нас характерне асоціативне навчання, тобто ми співвідносимо конкретну реакцію, таку як реакція страху, з певним подразником (наприклад, павук). Навіть найпростіші (з погляду неврології) істоти схильні до асоціативного навчання. Згадаймо, наприклад, аплізію (більше відома як каліфорнійський морський слимак). Цього метрової довжини представника водних черевоногих у 1970-х роках використовували в експериментах, що мали на меті виявити зміни в нейронах, які відбуваються у процесі навчання. Так, вони можуть бути дуже простими істотами та мати елементарну нервову систему порівняно з людською, але вони все одно мають схильність до асоціативного навчання. Для науки також важливо те, що вони мають масивні нейрони, достатньо великі, щоб можна було під’єднати до них електроди й зафіксувати, що з ними відбувається в реальному часі. Їхні нейрони можуть мати аксони (довга, «стовбурова» частина нейрона) до міліметра в діаметрі. Одиниця виміру, звісно, сама по собі не дуже вражає, але, повірте, вони справді дуже великі. Якщо уявити, що аксони людського нейрона мають розміри, зіставні із соломинкою для пиття, тоді аксони аплізії досягають розмірів тунелю під Ла-Маншем.

Великі нейрони самі по собі не дають практичних переваг, якщо цим істотам не властиве асоціативне навчання, що є важливим для нас у цій ситуації. Ми вже дещо з’ясували про цю проблему раніше. У розділі про дієту та апетит зазначалося, що мозок може встановити зв’язок між реальною хворобою та відчуттям тривоги, яке виникає, коли ми обтяжуємо себе думками про неї. Такий механізм може бути застосовним і до фобій та страхів.

Якщо у вас є якесь упередження, як-от зустріч із незнайомими людьми (щурами, мікробами, електричними проводами), ваш мозок одразу починає обмірковувати всі ті неприємні речі, які можуть статися у разі такої зустрічі. Коли ви натрапите на щось таке, ваш мозок оперативно активує всі ці ймовірні сценарії, а також реакцію «бий або тікай». Мигдалина, яка відповідає за збереження компонента страху в системі пам’яті, ставить мітку «небезпечно» на всі спогади про зустріч із чимось неприємним або небажаним. Отже, наступного разу, коли ви матимете справу із цією річчю, то будете пам’ятати про небезпеку і це зумовить відповідну реакцію. Намагаючись обережно поводитися з будь-яким предметом, ми автоматично починаємо боятися його. У деяких людей такого роду страхи можуть призвести до розвитку фобій.

Це, до речі, означає, що буквально будь-що може стати об’єктом фобії, і перелік реальних фобій вас однозначно переконає, що це твердження є істинним. Яскравими прикладами є турофобія (страх сиру), ксантофобія (страх жовтого кольору, що має дещо спільне з турофобією), гіпомонстрескуїпедалофобія (страх занадто довгих слів) і навіть фобофобія (страх перед вживанням власне слова «фобія»). Проте деякі фобії є значно поширенішими, ніж інші, що свідчить про наявність деяких узагальнених факторів.

Страх перед певними речами розвинувся в нас у процесі еволюції, про що, наприклад, свідчить дослідження поведінки шимпанзе, які бояться змій. Це був порівняно простий експеримент, під час якого у мавп, яким показували змію, мали виникнути неприємні почуття, подібні, наприклад, до тих, що з’являються унаслідок дії легкого електричного шоку чи вживання несмачної їжі. Усього цього шимпанзе намагаються уникати. Цікаво, що, побачивши, як інші особини бояться змій, решта так само починала їх боятися. Таке явище й називають «соціальним навчанням» *.

Соціальне навчання та сигнали є неймовірно потужними, а суть підходу «береженого Бог береже», який використовує наш мозок, коли справа стосується небезпеки, коротко можна сформулювати так: якщо ми бачимо, як хтось поруч із нами чогось боїться, то цілком вірогідно, що ми також відчуватимемо страх в аналогічній ситуації. Це особливо актуально в дитинстві, коли наш світогляд все ще перебуває у стані формування, зазнаючи при цьому суттєвого впливу дорослих, котрі, як нам здається, знають набагато більше, ніж ми. Отже, якщо у наших батьків є якісь сильні фобії, цілком імовірно, що ми їх також успадкуємо. І цьому є логічне пояснення. Якщо дитина бачить, як її батьки або наставники (вчитель, кумир, модель для наслідування) починають кричати і сплескувати руками від страху, коли бачать мишу, це, безперечно, буде сильним та яскравим враженням, що значно вплине на її свідомість. Реакція страху, породжувана нашим мозком, засвідчує, що фобій досить важко позбутися.