Рік тому настоятель Свято-Успенської Унівської лаври став чемпіоном з пауерліфтингу. Ось як у нього це вийшло

В селі Унів (Львівська область) розташована Свято-Успенська лавра — греко-католицький монастир, який належить монахам-студитам. Настоятель Лаври, ієромонах Макарій Дутка в 2017 році став чемпіоном світу в жимі лежачи за версією GPF. За завданням theБабеля Анастасія Гавришова зʼїздила до Унева, щоб дізнатися, як ієромонах поєднує торжество плоті з її умертвінням

Село Унів, Львівська область, Свято-Успенська лавра. З глибокої арки виринає монах. Що ближче підходить, то ширшою стає його посмішка. Коротке темне волосся, трикутна борода. Поверх ряси — невеликий деревʼяний хрест на темному ланцюжку.

Це настоятель Лаври ієромонах Макарій Дутка. І за сумісництвом спортсмен-пауерліфтер, чемпіон світу з жиму лежачи. Пауерліфтинг — неолімпійський вид спорту, світове чемпіонство не є чимось абсолютним. Макарій Дутка став чемпіоном у 2017 році за версією Global Power Federation у ваговій категорії до 75 кілограмів.

Отцю Макарію сорок один, але виглядає він молодшим. Два роки тому священик почав серйозно займатися спортом. Усе почалося з саморобного турніка з металевих труб, який брати-студити встановили за парканом монастиря. Потім вони запропонували настоятелю обладнати в монастирі невеличкий спортзал.

— Це дуже людське, — розмірковує отець Макарій, — коли мене запитують, кажу прямо: хочу досягти крутого результату. Хочу. Якщо не буде в мене цілі — не зможу займатися.

Хтось із парафіян, дізнавшись про захоплення священика, познайомив його з тренером. Відтоді до змагань отця Макарія готує львівський спортсмен Павло Зінько. Тренеру отця Макарія — сорок шість. Його вік став важливим стимулом для настоятеля — до останнього він вважав себе застарим для того, щоб піднімати штангу. Вони подружилися. Павло Зінько відмовився брати гроші за тренування.

Минулого року отець Макарій здобув перше місце на змаганнях з пауерліфтингу: вижав штангу вагою 135 кілограмів. Найближча мета — взяти 155.

Під час прогулянки територією Лаври ієромонах показує рукою на металеві хрести, що визирають з-за монастирських мурів:

— Гарно у нас, правда? Ці хрести робив мій батько. Бачиш? Майже всі ковані вироби в Лаврі, решітки на вікнах — справа його рук.

Батько священика мріяв, щоб той став професійним спортсменом, бо сам усе життя займався спортом. Їздив на змагання з армреслінгу до пʼятдесяти років.

— Тато мій здоровий, плечистий. Набагато більший за мене. Ще за радянських часів він займався спринтерським бігом. Ти не повіриш: коли приїжджаю додому, і ми з батьком боремося — не можу його перемогти! А татові вже 63 роки. Брати мої, рідний та двоюрідний, закінчили інститут фізкультури. Мамин брат — КМС з гирьового спорту. Усі потроху займаються.

Майбутній пауерліфтер багато взяв від батька: як і він, метав диск, спис, ядро. Бігав на короткі та довгі дистанції. Грав у баскетбол. Тренувався піднімати саморобну штангу. Одного разу до його рідного села приїхав професійний футболіст із Азербайджану — лікував травму поблизу. З місцевих хлопців він створив команду юніорів. Певний час майбутній ієромонах грав за область, поки не постав перед вибором — недільні виїзди на матчі чи похід до церкви. Хлопець схилявся до другого. А потім серйозно травмував коліно, і церква остаточно вийшла на перший план.

— У девʼятому класі я познайомився з майбутнім ігуменом Унівської лаври. Мене вразила його аскетичність — худий, спокійний, мовчазний. Я відчув, що ця людина живе глибоким духовним життям.

Після школи він вступив до семінарії.

Коли отець Макарій прийшов після семінарії в монастир, удався до посту та дуже схуд. Ремінь застібав на останню дірку. Уперше постити пробував ще в дитинстві, коли бачив, як це роблять дорослі. Голодування для нього — це теж тренування, спосіб пізнати себе та свої можливості.

— Це як у спорті, розумієш? Тиждень не поїв і думаю: а якщо два тижні, три, цілий піст? Пʼятнадцять днів не пив води, але нікому не говорив у монастирі — боявся, що заборонять. [Потім] зізнався ігуменові, медику за освітою. Він мені: «Макарію, ти що, здурів, так не можна!» Призначив покарання — двісті земних поклонів.

Біля вікон одноповерхової будівлі, що за спиною отця Макарія, майорить біле простирадло — висихає. У цьому приміщенні — монастирська трапезна для гостей. Незрозуміло, як настоятель поєднує чернече харчування та спорт.

— З харчуванням важко, — зізнається він. — Зі спортивного вживаю лише протеїн. Він дорогий, і купувати його за гроші з монастирської каси я би собі не дозволив. Але я багато років у монастирі та маю знайомих, які допомагають. Якби не протеїн, думаю, я би взагалі кепсько почувався. Як приходить Великий піст — скидаю пʼять кілограмів. Але чомусь саме під час посту в мене найкращі спортивні результати.

В отця Макарія дзвонить телефон.

— Аню, ти добре себе почуваєш, голова не болить? Ну, слава Богу. Я тобі передзвоню, бо маю розмову.

— А як вас звали до того, як ви прийняли церковне імʼя? — питаю, коли він кладе слухавку.

— Микола, — відповідає отець Макарій після короткої паузи.

Ми йдемо на Чернечу гору — у глибині лісу ховається кладовище місцевих ченців. Піднімаємося деревʼяними сходами, зупиняємося біля невисоких металевих воріт — входу на цвинтар. Чутно, як по дереву бʼє дятел.

— Батьки думали, що монах — це людина, ображена долею. [Коли я вирішив піти в монастир, вони] думали, що мене кинула дівчина. Вдома стояв постійний плач. Для мене той рік був найтяжчим.

Над білими могильними плитами височіють сосни. Двісті років тому тут був жіночий монастир — маленька хатинка під солом’яною стріхою. Зараз від нього залишилося лише каміння. Чути дзвін — відтоді як на сході країни почалася війна, щовечора о девʼятій братія молиться за Україну.

— Тут ховають наших ченців, — каже отець Макарій, відчиняє ворота і продовжує: — В останню ніч перед тим, як я мав скласти вічний обіт, мені наснився сон. Я стою під великим деревом, яке не має гілок. Замість кожного прутика над моєю головою — довгі хвилясті змії. Кожна з них хоче вжалити. Стою сповнений страху — відмахуюся, намагаюся ухилитися. Прокинувся, сів на ліжко весь мокрий. Подивився у вікно, а там — спокій.

Зі схилу гори, що поросла густим лісом, Унівська Лавра скидається на пазл, розділений на тридцять сім частин. Стільки ченців-студитів живуть зараз на її території: хтось прожив тут рік і отримав чернечу одежу лише тиждень тому, хтось — більше двадцяти.

— Як тільки склав вічний обіт, зʼявилося відчуття ... ніби вирвався з клітки і тепер вільний. Лавра стала моїм домом. На землі немає іншого місця, де б я хотів жити.

Чернече життя таке: день поділений на три частини по вісім годин — праця, молитва, відпочинок. Ранок починається з богослужіння, потім сніданок. О десятій брати розподіляють між собою обовʼязки на день. Хто йде в столярку або свічкову майстерню, хто на пасіку, у теплицю чи на город.

— Я як прийшов, з головою поринув у життя монастиря. Зранку, коли прокидався, першою думкою було: чи я собі все не навіяв. Я боявся це втратити. Люди, які дивляться на ченця, бачать тільки його зовнішність. Хрестик, борода. Бачать, як він молиться ... Але ніхто не знає, що відбувається під його чорним одягом.

Плівка відмотується назад: Миколі вісімнадцять, він живе в літньому таборі в Карпатах. Молода вчителька англійської, яку запросили в Україну викладати як носія мови, дзвінко сміється. Її Америка — це інша планета, а сама вона — інопланетна красуня. Тереза вимовляє магічні, музикальні іноземні слова. Він закохався. А потім літо закінчилося.

На памʼять Тереза подарувала йому хрестик, дуже важливий для неї, бо дістався від батька. Той отримав його, коли хрестився під час війни у Вʼєтнамі. Деякий час Микола шукав Терезу, писав паперові листи в нікуди.

— Є люди, які думають, що монахи ніколи не любили, — від посмішки в отця Макарія зʼявляються ямочки на щоках. — Що, якби я не знав, що таке плакати, радіти, закохуватися? Добре, що людина може когось любити.

Двадцять років по тому він отримав електронну звісточку. Тереза писала, що в неї шестеро дітей, і одному вона дала імʼя на його честь. Що вона тяжко хвора. Хрестик, який отець Макарій берег весь цей час, він терміново вислав їй. Сказав, щоб віддала синові, якого назвала Миколою.

Розповідь знову перериває телефонний дзвінок. Отець Макарій пояснює, що завтра має везти до лікарні дівчинку з сусіднього села. Її звати Аня, вона хвора, ієромонах допомагає родині чим може.

Наступного дня отець Макарій сідає за кермо. Перш ніж рушити, читає молитву та хреститься. Ми прямуємо до лікарні, по дорозі заїжджаємо в сусіднє село — до одинадцятирічної Ані.

Кілька років тому від нещасного випадку загинув Анин батько. Потім у неї почалися сильні головні болі. Дівчинці потрібен масаж, курсами по десять днів — отцю Макарію вдалося домовитися з лікарями у Львові.

Аня — висока, худа, соромʼязлива. Усе в її обличчі та повільних рухах видає втому. У неї великі сумні очі, почервонілі повіки — такі бувають, коли багато плачеш або погано спиш. Машиною до лікарні їхати близько години. Іноді Аню везе отець Макарій, іноді вона добирається до міста маршруткою разом із мамою.

На вулиці коло лікарні багато хто звертає увагу на священика біля машини: обертаються, роздивляються. Настоятель каже, що вже звик до такого — людям важко поєднати образ ченця з міським середовищем. Коли Аня заходить до кабінету старшої медсестри, отець Макарій розповідає:

— Аня дуже хоче вчитися в академії мистецтв. Коли я вже буду старенький, вона обіцяла намалювати мій портрет — з такою сивою бородою.

Ієромонах розповідає, як одного разу до нього в спортзалі підійшов хлопець, чемпіон з бодібілдингу.

— Макарію, каже, мені тренер розповів, що ти мʼяса не їси — це ненормально! Я йому відповідаю: Вово, ну я, крім цього, ще монах. Він так подивився на мене та й каже: «Ну так, ти схожий на ченця». І більше нічого не доводив.

На траві біля монастиря сидять дві жінки, одягнені в шорти й майки, одна з них повільно гойдає коляску з немовлям. Доріжкою крокує група дітей, які приїхали сюди на екскурсію. Гуляють дівчата. Беремо кави, сідаємо на лавку під сонцем.

— Напевно, не було такого, щоб хтось у спортзалі не підійшов і не запитав у мене щось про релігію. Буває, що кажуть: «Отче, як ви ходите до спортзалу, якщо там стільки дівчат?» Я пояснюю, що маю добре відбути тренування, тому не дивлюся на дівчат. Мені ніхто в монастирі в обличчя не сказав, що спорт — це не чернеча справа. Але від сільських я чув критику. Не всі можуть сприймати ченця у спортивному костюмі.

— А коли ви прийшли до залу вперше, були одягнені як монах?

— Звичайно. Я завжди намагаюся одягати підрясник, коли їду з монастиря. Коли ходжу без підрясника, почуваюся немов голий. Якось у залі, після тренування, я вийшов уже в ньому. Мене побачила дівчина, яка теж займалася. Завмерла, а потім промовила: «Респект вам, отче».

У отця Макарія дзвонить телефон — це тренер.

— Так, Павле, — отець Макарій відповідає на дзвінок. — О шостій вже їдете зі Львова? Скільки вас? Вісімнадцять?

Він кладе трубку й каже:

— Завтра Павло заїде до Лаври. Везе своїх хлопців та дівчат до Києва на змагання з фітнес-бікіні. Хоче, щоб я їх перед цим благословив.