Що відбувається в українській поп-музиці? Дві діви української сцени, Jamala і ONUKA, записали сингл разом. Але їм краще робити музику окремо — пояснює Саша Варениця

Раз на тиждень редакція «Бабеля» намагається розібратися в тому, що відбувається на українській поп-сцені. Музичний оглядач Саша Варениця вмикає плейліст з найновішими релізами, обирає один трек і безжально його препарує. Цього разу він розбирає першу спільну дуетну пісню Jamala і ONUKA — «Людина».

Jamala і ONUKA — це інь і ян українського софісті-попу. Дві впливові артистки, яким вдалося поєднати майже неможливе: комерційний успіх і стильне, модернове звучання. Одна емоційна, експресивна, з голосом, який заповнює весь доступний простір. Інша стримана, відсторонена, з точними інтонаціями й електронікою, в якій голос є частиною складнішої конструкції. Між їхніми музичними бекграундами немає нічого спільного, але в локальному вимірі творчі карʼєри ONUKA та Джамала тісно сплетені.

Прошарок української музики, яка вийшла з андеграунду в мейнстрим, але зберегла його творчу сміливість та смак, — дуже вузький. Фахівців у цьому сегменті — ще менше, ніж артистів. Тому в різні роки з обома артистками працювали одні й ті самі люди.

І Ната, і Джамала на початку кар’єри співпрацювали з Enjoy! Records — лейблом, якого вже не існує, але який зіграв важливу роль для розвитку української музики в 2010-х роках. І Ната, і Джамала вчасно зрозуміли, що далі їм буде краще рухатись за моделлю селф-менеджмент в оточенні найближчих людей.

Обидві артистки багато в чому завдячують продюсерському генію Євгена Філатова: співтворця звучання ONUKA й автора аранжування більшості ранніх пісень Джамали, включно із доленосною «1944». В обох артисток у різні роки були одні піарники (Денис Козловський, агенція Don’t Stop, Артур Марс) та схожий пул лояльних медіа. Спільні фотографи / відеографи (Саша Добрев), художники-костюмери (Леся Патока) та кліпмейкери / режисери (Анна Бурячкова, Алан Бадоєв).

Нарешті, обидві отримали величезний приплив уваги завдяки «Євробаченню». Джамала — перемігши 2016 року, ONUKA — виступивши з НАОНІ в інтервал-акті київського фіналу 2017-го. За такого контексту їхній дует був просто неминучий. Саме тому вже після першого короткого анонсу синглу «Людина» більшість людей написали в коментарях: «Нарешті». Моя перша думка була такою ж. Але реліз мене розчарував.

Перша проблема — у самому форматі дуету. «Людина» побудована як хаус-трек із коротким вокальним хуком, який потрібно повторювати, чергуючи з дропами і спадами. Це майже рингтонова (чи тікток) логіка: знайти чіпку фразу й змусити її працювати знову і знову. Як ініціаторка дуету, цю фразу дає Джамала. Однак для ONUKA в цій вже готовій конструкції не залишається місця.

Врешті Ната доспівує беки і грає на сопілці там, де в хаус-музиці зазвичай просто докачує грув. Її присутність чутно, але незрозуміло, навіщо саме цій пісні потрібна друга співачка. Більш того, такий запальний гаражний хаус — це дуже незвичайна музична територія для ONUKA. Це як додати вокал Fever Ray в бенгер Calvin Harris.

Вокальний діапазон Джамали ширший за той, що має Ната. До того ж, вона вже неодноразово доводила, що вміє приглушувати свою експресію — достатньо згадати «Зливу» з Андрієм Хливнюком і Дмитром Шуровим або її найкращу пісню «Заплуталась». Вона мала б піти туди, де Наті зручніше співати, а не навпаки. Значно більш органічною ця зустріч була б у неквапливому темпі.

Мені здається, що ONUKA все це добре розуміла, тому в цій пісні вона робить те, що зазвичай робить у будь-якій незрозумілій ситуації — грає на сопілці. Ба більше, колись таке вже було. Партію Нати можна почути в одній з самих ранніх пісень Джамали із символічною назвою One More Try.

Тож іще одна спроба, але знову та сама модель творчих стосунків. Це нагадує історію старих друзів, які не бачились десять років: за цей час змінились їхні соціальні ролі й статуси. Але один із друзів за інерцією продовжує звертатися до старої моделі другого. А другий чекає моменту, аби ввічливо натякнути: я вже у дещо іншому амплуа. ONUKA — візіонерка, яка побудувала власний багатомірний Всесвіт. Їй не за статусом залітати на фіт заради двох рядків і партії сесійної музикантки.

Друга проблема — хук. Вокальна фраза й клавішна партія утворюють тритон — найбільш напружений і нестійкий інтервал з усіх можливих. Його добре чути у вступі Purple Haze Джимі Хендрікса, у важких гітарних рифах Black Sabbath і Slayer. Цим інтервалом зазвичай передають тривогу, передчуття загрози. Чи можна почути тритон, наприклад, у соул-музиці? Так, але це буде щось на кшталт Sir Duke Стіві Вандера — пісня, м’яко кажучи, на любителя. У денс-музиці такі хуки зустрічаються хіба що в радійному британському хаусі. Це дуже розігнана, експресивна музика, яка бʼє прямо в лоба простими фразами на кшталт “I wanna dance” чи “I can feel the beat”.

І тут виникає третя проблема «Людини». Ця пісня пропонує альтруїстичний меседж: «Я людина — не герой. Цього достатньо. Просто бути собою». Втім, музика говорить протилежне. Замість довірливого зізнання — черговий наступ. Фразу про право на слабкість подано так, ніби це ще один маніфест сили.

Для такого зізнання більш органічною є довірлива інтонація. Як у “Somebody Already Broke My Heart” Sade чи “Ain’t No Sunshine” Білла Візерса. Герої цих пісень визнають, що їх легко поранити, що вони залежать від інших, бояться й помиляються. А музика робить цю слабкість відчутною: в обережній фразі чи майже прохальному голосі.

Можливо, Джамала настільки вжилася в образ сильної, потужної співачки, що навіть відмову від героїзму за інерцією виконує героїчно. Я не думаю, що вона не відчуває власного тексту. Але в цьому виконанні слова надто легко перетворюються на фонетику: важливіше, як ефектно вони звучать, ніж що саме означають.

Поза тим, у мене є й власне, особисте питання: для кого саме ця пісня? Для чоловіка мобілізаційного віку слова «я людина, не герой, цього достатньо, просто бути собою» звучать непереконливо, бо поруч із ним щодня існує вимога бути готовим до служби, ризику й самопожертви. Відсутність бажання ставати героєм не скасовує цієї вимоги. На цьому тлі call to action пісні звучить як дозвіл, яким різні люди можуть скористатися не рівною мірою.

Можливо, артистки звертаються передусім до жінок, від яких також чекають неможливого: працювати, виховувати дітей, волонтерити й не виснажуватися. Тоді варто було б точніше окреслити цей досвід. Слово «людина» робить заклик універсальним — і змушує перевіряти його за межами власного буття.

Джамала суворо оцінює інших артистів на музичних конкурсах і вокальних шоу, тож не може дозволити собі недосконалі релізи. А це вже третій поспіль прохідний трек. До того був необов’язковий дует зі «СКАЙ» і милий, але посередній трек «Літо» з Cape Cod, який звучить так, наче пролежав на полиці сім-вісім років. Окремо кожна з цих пісень не є катастрофою. Поспіль вони вже викликають питання: навіщо артистці такого масштабу без зупинки випускати пісні, які збирають 50—100к стримів, маючи в каталозі сингли на 2—3 і навіть 24 мільйони стримів?

Після монументального концептуального альбому QIRIM (2023), як і решта відданих шанувальників таланту Джамали, я був би готовий чекати на новий реліз місяцями, а може й навіть роками. Бо час потрібен всім артистам для пошуку принципово нового та вражаючого. Тим паче, що творчий потенціал Джамали досі до кінця не розкрито, а її музичні можливості майже безмежні.

Утім, якщо ці релізи — просто шумова завіса перед концертом у К41 Music Hall, тоді їхню загальну маркетингову логіку можна зрозуміти. Можливо, наш фокус уваги взагалі не там. А критерії оцінки — не ті. Бо концерт справді вдався: багато людей, святкова атмосфера, вражаюче шоу. Зібрати публіку й переключити її на власну хвилю — справжній подвиг за нинішніх обставин. Звичайні люди так не вміють.