Лабораторна робота: історик Сергій Біленький розповідає, як Україна ставала модерною, а водночас — Україною. «Бабель» публікує уривок з нової книжки

Сергій Біленький — український і канадський історик, науковий співробітник Канадського інституту українських студій Альбертського університету, написав (англійською) книжку про епоху, яка видається вповні вивченою: «Лабораторія модерности. Україна між імперією та нацією (1772—1914)». «Довге ХІХ століття» (тобто ХІХ століття, яке насправді починається у XVIII, а закінчується у XX), модернізація України двома імперіями — на позір знайома тема, проте в ній багато незручних, ненаголошених, а інколи й просто непроговорених епізодів. Ну, наприклад, що ідею суверенної України висловили на десять років раніше за Костомарова польські емігранти, зокрема Міхал Чайковський і Францішек Духінський. Саме про це середовище та його місце в тодішній Україні йдеться в уривку, який «Бабель» публікує з дозволу видавництва «Локальна історія».

Інша Україна, інші «українці»

[...] Сергій Плохій нагадав нам, що «основні козацькі літописи початку XVIII століття, включно з літописом Григорія Грабянки — важливим джерелом для козацької історіографії пізнішого періоду, рясніють згадками про “Україну”, що вживається як синонім до “Малоросії”». Проте для анонімного автора (авторів) «Исторіи Русов», написаної в першому десятилітті ХІХ століття, поняття «Україна» було означенням польських інтриг, оскільки застосовувалося (нібито) для дистанціювання Малоросії та її козацької аристократії від спадщини Руси і спорідненої з нею Росії. На час написання «Исторіи Русов» місцеві еліти перестали асоціювати назву «Україна» з територією колишньої Гетьманщини, а дехто навіть сприймав її як польську вигадку. Відповідно, на початку XIX століття більшість місцевих спостерігачів називали землі колишньої Гетьманщини (Полтавську і Чернігівську губернії) «Малоросією», а Слобідську Україну з центром у Харкові — «Україною». Поляки, однак, і далі називали Київську губернію «Україною», як, власне, і тутешні селяни. У 1840-х роках уродженець цієї «України», поет-початківець Тарас Шевченко суттєво розширить те достоту периферійне поняття, позначуючи ним усі землі, що складають нині Україну. Згодом історичний козацький край стане поетичним символом усієї території від Карпат на заході до Дону на сході.

Якщо ці мінливі географічні параметри видаються заплутаними, то питання про те, ким були «українці», є ще загадковішим. «Ми, українцї (курсив мій, — авт.), знаймо, в що наші діди давно вірили. Слухаймо казок, які старі люди розказували. Учімся пісні народа, то нас до чогось доведе [...] На мої прості казки проста мова вистарчить; для того як старі уманці говорять, так і я пишу. І наш український народ мене зрозуміє — зрозумлять мене і смоленцї і полтавці і білорусці». Автором цих слів є Спиридон Осташевський (1797—1875), заможний землевласник-католик, учасник польського Листопадового повстання 1830—1831 років. Осташевський був аж так захоплений польською національною справою, що залишив свій затишний маєток поблизу міста Гайсина на Поділлі, відібрав п’ятдесят найкращих коней (він володів найбільшою стайнею в цій місцевості), озброїв п’ятдесят кавалеристів і провів наступні кілька місяців у боях із росіянами на території Королівства Польського та Волині. Відсидівши деякий час у російській в’язниці, він повернувся до рідного маєтку на Поділлі та присвятив решту життя своїм коням та українському фольклору. У 1850—1851 роках Осташевський опублікував збірку українських народних казок. Також він перекладав польську поезію українською мовою. У 1860-х роках був засланий до Сибіру; а після другого повернення в Україну знову брав участь у різних польських справах. Як же тоді пояснити самоідентифікацію Спиридона Осташевського як українця, яку він проголосив у вступі до виданої ним збірки народних казок, написаної українською мовою, хоча й латиницею, а не кирилицею?

Пояснення, очевидно, полягає в тому, що цей заможний католицький землевласник і палкий польський патріот був водночас і українцем. У виборі ідентичности Осташевський аж ніяк не унікальна постать серед своїх сучасників шляхетського походження. Деякі з польських шляхтичів заходили так далеко, що писали вірші українською мовою, часом імітуючи або навіть підробляючи зміст народних пісень, прагнучи передати польсько-українську єдність, якої первісно не існувало у фольклорі. Серед цих авторів найвідомішим, мабуть, був Томаш (Тимко) Падура (1801—1871), такий собі придворний поет у маєтках польських магнатів на Правобережній Україні. Падура вважав себе польсько-українською інкарнацією мітичного кельтського барда Оссіана та, за переказами, мандрував Україною у 1828—1829 роках, перевдягнувшись українським бурлакою і співаючи власні пісні за милостиню; в одній із таких «народних» пісень Падура назвав Україну «моя мати». Найвідоміша пісня «Гей, соколи!», яку йому приписують, має такий приспів:

Wina, wina, wina dajcie. / Меду, вина наливайте,

A jak umrę, pochowajcie / Як загину, поховайте

Na zielonej Ukrainie, / На зеленій Україні,

Przy kochanej mej dziewczynie. / Коло милої дівчини.

Видатне значення у колах авторів польської романтичної літератури мала так звана українська школа, до якої, крім Падури, належали Северин Гощинський, Антоній Мальчевський, Юзеф Богдан Залеський, Міхал Чайковський та Міхал Ґрабовський. Деякі критики також пов’язують школу з відомим польським поетом Юліушем Словацьким і плідним автором історичних романів Юзефом Іґнацієм Крашевським. Усі ці поляки народилися в Україні або прожили тут багато років. Серед них найвиразнішу польсько-українську ідентичність виявляв письменник і авантюрист Міхал Чайковський (1804—1886), політичний емігрант, який навернувся в іслам, а згодом у православ’я. Окрім історичної белетристики, присвяченої українському козацтву, Міхал Чайковський писав вірші українською мовою, наслідуючи фольклор, і намагався просувати ідею польсько-українського союзу. «Ми з поляками замиримося, / Шапки підкидатимемо, їх віншуватимемо, / Буде межи нами спільна думка, спільна справа, / І столицею нашою буде Варшава». Із метою подальшої пропаганди польсько-українського примирення було сфабриковано міт про козака Мусія Вернигору як народного пророка, і надалі він підживлювався різними авторами, від Чайковського — наприклад, у його Wernyhora wieszcz ukraiński: Powieść historyczna z roku 1768 («Вернигора, український віщун. Історичний роман з року 1768»), написаній 1838 року, до Юліуша Словацького, особливо в його поемі Sen srebrny Salomei («Сон срібний Саломеї», 1843), де Вернигора постає як «Пан-Дзяд» з лірою, та Beniowski («Беньовський», 1841—1846). Людина на кшталт Вернигори фактично могла існувати наприкінці XVIII століття, проте його «пророцтва» про майбутнє об’єднання поляків і русинів (козаків і селян) проти Росії польські патріоти воскресили лише після поразки їхнього Листопадового повстання (яке саме по собі часто наділяли містичним підтекстом). Ця майбутня єдність передбачала відновлення Польщі в кордонах, що існували до поділів, включно з Правобережною Україною — Волинською, Подільською та Київською губерніями разом із містом Києвом.

Одразу після поразки Листопадового повстання російська влада почала переслідувати його реальних та підозрюваних учасників. Багатьом інтелектуалам-поборникам польсько-українського єднання (як-от Чайковський, Гощинський, Словацький та Юзеф Богдан Залеський) довелося емігрувати. Ті, хто залишився, були змушені публічно визнати свою лояльність до Росії. Так вчинив письменник і критик Міхал Ґрабовський (1804—1863), який фактично виступив проти повстання і був членом редколегії консервативної проросійської газети Tygodnik Petersburski («Петербурзький тижневик»), що виходила в Санкт-Петербурзі. Примітно, що Ґрабовський, попри задекларовану відданість Росії, й далі виявляв особистий інтерес до української історії та фольклору і приятелював із молодими українськими романтиками, зокрема з Тарасом Шевченком та, особливо, з Пантелеймоном Кулішем.

Після поразки польського повстання тисячі людей, не лише фактичних учасників, а й запідозрених у його підтримці, тяжко постраждали від російської військової та цивільної влади. Ніби пориваючи з основним політичним підходом російського самодержавства щонайменше з 1760-х років — підтриманням симбіотичних відносин зі шляхтою, імперський уряд заходився демонтувати складну структуру польського шляхетського суспільства, особливо в північно-західних (литовських і білоруських) та південно-західних (українських) губерніях. Спочатку царська влада, здавалося, знайшла ідеальне розв’язання: вислати всіх підозрюваних поляків до Сибіру або на Кавказ. Та ба, те, що стало можливим для Сталіна у XX столітті, було нездійсненним для Миколи І у першій половині XIX століття. Практичнішим рішенням могло стати позбавлення численних безземельних дворян на цих теренах їхнього статусу. Цар Микола і багато хто з представників російського землевласницького класу недоброзичливо ставився до цієї безземельної шляхти, оскільки її існування не відповідало російській концепції дворянства, заснованій на землеволодінні. Використавши повстання як привід, Микола І невдовзі розпочав наступ на безземельних дворян. У 1832—1850 роках майже 340 тисяч із них було вилучено з реєстру дворянства і понижено до стану дрібних землевласників (так званих однодворців) або державних селян. Багато декласованих дворян із часом перестали відрізнятися від українських селян, серед яких жили. Наприкінці 1830-х років польський письменник Юзеф Іґнацій Крашевський описав злиденне життя колишніх «шляхетських» сільських мешканців на північній Волині, які все ще називали себе мазурами (поширена самоідентифікація серед селян-католиків):

Сьогодні всі сповідують православ’я, у них спільні з селянами, з якими вони спілкуються, забобони, бо, незалежно від вродженої гордості, мусили перейняти від них деякі вірування й звичаї... Шляхта розмовляє руською мовою волинських селян, часом вживає польські слова й старі прислів’я — сліди їхнього походження й цивілізованості... Вигляд цих людей мене засмутив, а водночас і зацікавив. Стан їхнього варварського невігластва, а при тому плутані аристократичні спогади про кращий рід, гордість у кожному жесті й слові породжували смуток, як і їхня вбогість. Якими ж шляхами дійшли ці люди до такого стану, такої сліпоти!..

Цих «польських» селян відрізняло від їхніх «русинських» сусідів те, що вони й далі називали себе шляхтою і стверджували, що мають шляхетський герб (якого годі знайти у жодній геральдичній книзі). Хоча безземельні та бідні представники шляхти фактично становили більшість серед повстанців на Правобережній Україні (у звітах слідства фігурувало близько 10 тисяч імен), репресії проти них були непропорційно жорстокими.

Серед ужитих російським урядом адміністративних заходів суттєво посприяло успіхові його антипольських дій запровадження 1832 року посади київського генерал-губернатора. Цей чиновник, зазвичай російський генерал, мав керувати трьома губерніями — Київською, Подільською і Волинською — та підпорядковуватися не міністрові внутрішніх справ, а самому цареві. Щойно обійнявши новостворену посаду, перший генерал-губернатор Василь Левашов пішов у наступ на польську освіту в регіоні. До Листопадового повстання на Правобережній Україні працювало 19 середніх шкіл для шляхетської молоді, якими керували переважно католицькі релігійні ордени. У 1820-х роках майже 5 тисяч учнів відвідувало ці школи і ще більше — десятки парафіяльних шкіл. Вінцем шкільної системи була гімназія у Кременці на Волині, яку 1819 року перейменували на ліцей; вона функціонувала практично як університет і була предметом гордости поляків по всьому західному прикордонні. Названий «Волинськими Атенами» за ліберальну навчальну програму, засновану на принципах Просвітництва, ліцей виховав багато видатних поляків, серед яких шанований маршалок шляхти граф Ґустав Олізар та поети Юліуш Словацький, Антоній Мальчевський і Томаш Падура. У 1831—1832 роках ліцей було закрито, як і понад 240 інших польських навчальних закладів, включно з приватними школами-пансіонами. Натомість уряд планував відкрити кілька російських гімназій і десятки православних парафіяльних шкіл, що мали впроваджувати консервативну російську програму. Наступним кроком була широкомасштабна атака на католицькі релігійні ордени. Уряд закрив 61 із 86 католицьких монастирів у регіоні, конфіскував їхню найціннішу нерухомість та забрав у них більшість кріпаків. Після цих масових антикатолицьких акцій російське православ’я стало панівною релігією на Правобережжі: на 1840 рік у регіоні було 11 049 православних священників, які служили у 4 171 церкві, і лише 603 католицькі священники у 427 церквах. Найсильнішого удару завдали Уніатській (Греко-католицькій) церкві, постійній мішені російського уряду від кінця XVIII століття. 1839 року імператорський указ ліквідував Уніатську церкву, що існувала вже кілька століть, а її 100 тисяч вірних, переважно українських селян, оголосив православними. Головний уніатський монастир (лавра) у Почаєві, яким від 1713 року керував Чин Святого Василія Великого, передали Російській Православній церкві. Пізніше цей монастир стане цитаделлю реакційної антипольської та антисемітської пропаганди, особливо в першому десятилітті ХХ століття.

Ще один адміністративний захід мав на меті показати кріпакам, що російський уряд, на відміну від поміщиків, дбає про їхній добробут. У 1847—1848 роках так звана інвентарна реформа, розроблена київським генерал-губернатором Дмитром Бібіковим, встановила норми панщини та визначила землеволодіння для селянських громад. Незадоволені цими половинчастими рішеннями і розлючені землевласниками, які порушували нові правила, православні селяни по всьому Правобережжю повстали проти своїх поміщиків-католиків, переважно поляків. За словами Девіда Муна, то був «один із найсерйозніших спалахів селянських заворушень у Російській імперії між Пугачовським повстанням 1773—1774 років і скасуванням кріпацтва 1861 року». Щонайменше 310 заворушень у 305 селах Правобережної України сталося 1848 року. Незважаючи на те, що Микола І пропагував автократичний патерналізм, він волів уникати відкритого нацьковування селян на поміщиків, хай яку релігію ті сповідували, побоюючись, що це підірве інститут кріпацтва по всій імперії. Цар застеріг своїх підлеглих, що «ніколи не допустить наказів знизу», і піддані мусять «чекати [наказів] згори». Він окремо наголосив, що «найменша іскра непокори» з боку селян Правобережної України буде дуже суворо покарана. Цей наказ відображав щораз більший страх Миколи І перед народним повстанням на кшталт того, що розгорілося 1846 року в підвладній Австрії Західній Галичині, під час якого місцеві селяни, нібито спровоковані урядом, вбили тисячі шляхтичів, підозрюваних у антигабсбурзькій діяльності.

Після 1831 року більшість польських інституцій було зруйновано, а все суспільство переживало глибокий злам. Російська імперія завдала непоправної шкоди багатовіковій польській цивілізації на Правобережній Україні. Проте були і поляки, яким вдалося уникнути репресій, здійснивши втечу на Захід. Ці перші політичні емігранти — так звана Велика еміграція, що налічувала близько 10 тисяч осіб, — оселилися переважно у Франції, Бельгії та Великій Британії, країнах, опозиційно налаштованих до російського самодержавства. Політичні праві, ліві та центристські сили польської еміграції розділяло багато що, одначе їх об’єднувало прагнення відродити Польщу в кордонах до поділів, зокрема відновити її панування над населеними українцями землями Галичини та Правобережної України. Часто, ігноруючи прагнення українців, польські політичні емігранти уявляли собі цю майбутню Польщу як об’єднану державу. Особливо цим грішили демократи, які захоплювалися ідеями національного будівництва французьких якобінців. Парадоксально, але саме консерватори з кола князя Адама Єжи Чарторийського прийшли до визнання України (Руси) як третьої складової у майбутньому політичному союзі поляків, литовців і русинів. Міхал Чайковський, близький соратник князя Чарторийського у 1830 1860-х, відповідав за налагодження контактів з українцями, зокрема з козаками. 1835 року він озвучив своє переконання, що козацька Україна була ідеальним втіленням істинного слов’янського духу, тому ідея незалежної Польщі тісно пов’язана з ідеєю вільної України. Чарторийський пророкував відновлення Запорозької Січі та старої козацької України — вочевидь, утопічний погляд — і покладав великі надії на козацькі громади в Росії та за її межами: від емігрантських груп за Дунаєм під владою Османської імперії (так званих некрасовців — залишків запорожців і донських козаків) до козаків Дону та Уралу, які, як він сподівався, створять власне «Донське королівство», залежне від Польщі. Іншим примітним членом табору Чарторийського зі штабом у знаменитому «Отелі Ламбер» у Парижі був Францішек Духінський; випускник Київського університету, він регулярно підписував свої праці просто «Киянин». 1848 року Духінський заявив, що Малоросія, під якою він розумів Чернігівську, Полтавську та Харківську губернії, «має становити окрему державу». Пізніше він розвинув свою знамениту теорію про азійське («туранське») походження росіян («московитів»), на противагу українцям і полякам, правдивим «аріянам» і слов’янам. Він вважав Україну істинною спадкоємицею давньої Руси, тоді як Росію — лише узурпаторкою її вікодавньої назви.

Завдяки Духінському і Чайковському група «Отель Ламбер» розглядала Україну як важливу частину великої геополітичної гри та об’єкт активних дипломатичних зусиль, особливо напередодні Кримської війни 1853—1856 років. У той період Чайковський (який від 1841 року жив у Стамбулі, навернувся в іслам і взяв ім’я Мехмед Садик Ефенді) узявся організовувати «козацький» полк під турецьким командуванням для боротьби проти росіян. Цей полк, що складався з 1 400 солдатів із різних етнічних груп, відіграватиме важливу роль у кампанії 1854 року на Балканах. Чайковський та інші польські «українці» могли керуватися не лише геополітикою та польськими інтересами, а й непереборною ностальгією за втраченою Аркадією, Україною їхнього дитинства та юності. Про роль таких людей, як Чайковський і Духінський, у новітній українській історії якось сказав Іван Лисяк-Рудницький: «Поляки-українофіли та українці польського походження (лінія поділу між цими двома категоріями була дуже хисткою) зробили певний внесок у творення новітньої України, внесок, якого не поспішали визнавати історики. Вийшовши з національного суспільства, що мало міцні традиції державності й активного спротиву чужоземному гнітові, вони змогли передати щось із цих якостей українському рухові. Їхній вплив допоміг українському відродженню піднятися понад рівень аполітичного, культурного регіоналізму і збуджував його антиросійську войовничість». Це стане очевидним у другій половині XIX століття з появою української народницької інтелігенції. Тим часом, однак, російський уряд був беззаперечним господарем України.