Десь посередині. Британський історик Мартін Рейді розповідає про найпримарнішу частину світу (ми тут живемо) у новій історії Центральної Європи

Британський історик Мартін Рейді, почесний професор історії Центральної Європи в Університетському коледжі Лондону, спеціалізується, як зрозуміло з його посади, на країнах, розташованих від Рейну і до «дикого поля» на сході України (якраз звідти центральноєвропейські країни чекали колись набігів монголів). Саме про цей регіон його книжка «Серединні королівства. Нова історія Центральної Європи», яка виходить в українському перекладі у видавництві «Локальна історія». (Українською мовою минулого року вийшла його книжка «Габсбурги. Злет і занепад володарів світу».) Традиційно для нашої частини світу «Серединні королівства» починається з Овідія, а далі Рейді доходить аж до словенської групи Laibach, філософа Славоя Жижека і турбофолку (дуже поганої поп-музики, під яку танцювали у країнах колишньої Югославії у 1990-х). «Бабель» з дозволу видавництва публікує уривок про інший період — про часи унікальної для тодішньої Європи релігійної толерантності на території сучасних Чехії, Польщі, Австрії та України, захоплення магією, астрологією та алхімією і про злегка божевільних послідовників цих «наук».

Як протестантські, так і католицькі правителі намагалися забезпечити на своїх теренах релігійний конформізм, видаючи постанови, які вказували людям, у що вірити, і детально регламентували життя. Але хоча правителі загалом впроваджували суворі закони, коли йшлося про азартні ігри, лихослів’я, неробство та сексуальні злочини, вони утримувалися від надмірного примусу до релігійного конформізму, побоюючись опору. Крім того, місцеві громади католиків і протестантів часто просто ігнорували заборони згори. Вони укладали угоди, ділили храми за узгодженим графіком і скликали вірян різними дзвонами. Звісно, траплялися й деструктивні епізоди, коли відправи переривали вторгнення юрби. На більшій частині території Священної Римської імперії протестантизм супроводжувався вибухами насильства, з частими протистояннями між поміркованими лютеранами і радикальнішими прихильниками.

У значній частині Центральної Європи, як у Священній Римській імперії, так і за її межами, різні релігійні громади мирно співіснували. Німецький купець, який відвідав Вільнюс у 1580-х роках, бачив це навіч:

«Крім лютеранства, є у місті всілякі релігії та секти, кожна з яких має свої храми та публічні святкування: католики, кальвіністи, православні або московити, анабаптисти, послідовники Цвінґлі [швейцарського реформатора], євреї, які мають власну синагогу та місце для богослужіння. Є також язичники і татари, і всі релігії, конгрегації та секти мають свободу совісті, яка нікому не заважає».

Так само релігійно розмаїтими були Богемія і Моравія. Окрім лютеран, кальвіністів і нечисленних католиків, тут співіснували чимало розгалужень віри, які спричинив гуситський рух: помірковані чашники, обряди яких майже не відрізнялися від католицьких; чеські брати, які намагалися відтворити утопічне християнство Нового Заповіту; радикальні секти, які (залежно від оцінок своїх сучасників) або сповідували нав’язливу мораль, або ж вдавалися до крайнощів розбещеності. У 1548 році король Фердинанд І вигнав чеських братів та інші секти з Богемії, після чого багато їх подалося до сусідньої Моравії, на яку указ Фердинанда не поширювався. Згодом один католицький спостерігач нарахував у Моравії щонайменше двадцять п’ять єретичних сект, серед яких були демоністи, які шаленіли в божественному екстазі; адаміти, які вірили, що нагота і розпуста відновлюють невинність Едемського саду; маніфестанти, які вважали, що Христос і диявол фізично присутні на землі, і такі інші.

Пристосування було не просто поблажливим ставленням місцевих громад до релігійного розмаїття. По всій Центральній Європі правителі, сейми та міські маґістрати законодавчо закріплювали вимогу толерантності. Найдавнішим прикладом є Кутна-Горський мир 1485 року, в якому чеський сейм надав релігійну свободу католикам і поміркованим утраквістам, але не чеським братам. З приходом Реформації подібні домовленості укладали дедалі частіше. Можливо, першим із таких договорів можна вважати Давоське рішення, імовірно, від 1526 року (дата не визначена), яке регулювало релігійні справи в частині швейцарського кантону Ґраубюнден. Очевидно, під певним тиском католицькі лідери комуни Чотирьох Сіл погодилися, що «кожна людина будь-якої статі і будь-якого статусу може вільно вибирати, приймати і сповідувати католицьку або протестантську релігію, як підказує їй її сумління».

Цей принцип поступово поширювався на інші частини Швейцарської Конфедерації. Більшість сільських кантонів залишалися католицькими, тоді як міста прийняли протестантизм у 1520-х роках, зазвичай під впливом переконливих місцевих проповідників — Ульріха Цвінґлі в Цюриху, Йоахіма Вадіана в Санкт-Ґаллені та Йоганна Еколампадія в Базелі; кожен з цих богословів лишив власний теологічний слід на вченні Лютера. У 1529 і 1531 роках спалахнув відкритий конфлікт між протестантським Цюрихом і сусіднім католицьким кантоном Швіц, але жодна зі сторін не прагнула знищити іншу — в усякому разі, їхні війська вважали за краще побрататися, ніж воювати, і, як відомо, розділили між собою тарілку супу на місці, яке мало би бути бойовищем.

Угода, укладена у 1531 році з метою припинення конфлікту, уможливила Ауґсбурзький мир 1555 року, бо ж вона дозволила урядам окремих кантонів самостійно вирішувати питання релігії. Суперечки між кантонами й усередині них розглядалися спеціальними судами або «паритетними комісіями», до яких входили католики і протестанти у рівній кількості. Кантони зі змішаним населенням, яке належало до різних конфесій, отримали дозвіл на територіальний поділ, тому кантони Ґларус і Аппенцель зрештою були розділені за конфесійною ознакою. В інших місцях церкви ділили між собою різні релігійні громади, або (що неймовірно) священник пропонував проводити дві окремі служби, щоб таким чином по черзі провести богослужіння для парафіян-католиків і для протестантів. Суперечки зазвичай вирішували полюбовно. Що Швейцарська Конфедерація дотримувалася звичаєвого права, а не чорно-білих принципів римського права, то існувало більше можливостей для компромісів і арбітражних рішень.

На іншому кінці Центральної Європи, у Трансильванії, складність релігійних вірувань також стала для сейму переконливим аргументом впровадити толерантність. «Заради миру» у 1564 році сейм визнав лютеранство і кальвінізм «прийнятними релігіями», дозволивши їхнім послідовникам вільно відправляти релігійні обряди. Чотири роки по тому сейм толерував і унітаріїв, на тій підставі, що їхні служителі «проповідували і виголошували Євангеліє», постановивши, що «ніхто не повинен зазнавати утисків через свою релігію». Але католики все одно зазнавали утисків, їхні церкви час від часу закривали, а духовенство відправляли у вигнання. Так само було з унітаріями Трансильванії, лідера яких (Ференца Давіда) ув’язнили у 1572 році за вигаданий злочин релігійного нововведення. Лише в 1595 році католики, унітарії, лютерани і кальвіністи були офіційно визнані рівними за статусом і правом вільного віросповідання. До них слід додати більшість православного населення, права якого були закріплені в окремих привілеях.

Навіть у католицьких твердинях Австрії та Баварії толерантність була нормою, хоча б тому, що їх правителі потребували згоди переважно протестантських сеймів для збору податків. Син і наступник імператора Фердинанда I, Максиміліан II (правив у 1564—1576 роках), отримав у 1568 році 2,5 мільйона дукатів від сеймів Верхньої і Нижньої Австрії в обмін на надання релігійної свободи провінційній старшині. Поширення віротерпимості на так звані внутрішньоавстрійські герцогства, Штирію, Каринтію і Карніолу, братом Максиміліана, ерцгерцогом Карлом у 1578 році принесло йому 1,7 мільйона дукатів і подальші фінансові зобов’язання їх сеймів щодо укріплення військового кордону. Тим часом герцог Альбрехт V Баварський вів, за його власними словами, «слизьку й ухильну» політику у релігійних справах, йдучи назустріч вимогам протестантських лідерів наполовину, в обмін на що сейм обіцяв сплатити його борги.

У Богемії імператор Максиміліан II також пішов на поступки, щоб домогтися миру і субсидій від сейму. У 1575 році він схвалив спільне віросповідання, розроблене утраквістами, лютеранами та чеськими братами, що фактично гарантувало релігійну свободу у Богемії. Англійський мандрівник Файнс Морісон, який подорожував Богемією у 1590-х роках, зауважив «велику плутанину релігій» по всьому королівству: «Так, така ж плутанина була в усіх селах і навіть у більшості приватних сімей, серед тих, хто їв за одним столом і спав разом в одному ліжку». Так само було і у Польщі, де до 1560-х років близько половини послів польського сейму були протестантами. Французька різанина в День святого Варфоломія 1572 року спонукала до термінового перегляду релігійних справ на сеймі, який наступного року затвердив принцип всеосяжної толерантності — відтепер релігійні відмінності, за сучасним висловом, слід було долати «словом, а не мечем».

Прийнятий внаслідок цього акт про толерантність 1573 року сформульований був нечітко. З його тексту не було зрозуміло, чи толерантність стосувалася лише шляхтичів, чи також містян і селян-орендарів. Але, попри його недосконалість, він зробив Польщу магнітом для місіонерів чеських братів з Богемії, анабаптистів, які тікали від утисків майже з усіх куточків Європи, а також для їхніх пацифістських родичів — менонітів, які переселилися після 1530-х років з Нідерландів і врешті-решт осіли у великій кількості у дельті Вісли. Крім того, існувала ціла низка сект, які виникли на основі унітаризму і надто глибоких роздумів над таємницею Трійці: фарновіани, які заперечували Святого Духа; буднейці, які відмовлялися поклонятися Христу; сабеліани, які вважали Отця, Сина і Святого Духа цілком окремими сутностями, і такі інші. Прогалини в акті толерантності спричинилися до того, що унітаристи всіх течій і далі наражалися на періодичні локальні утиски. Багато з них знайшли притулок в Україні, де контроль над віросповіданням був слабшим.

Закон про віротерпимість прийняли через «великі розбіжності у питаннях християнської релігії в нашій країні задля запобігання спричиненим цим масовим заворушенням, які вже сталися в інших королівствах». За кордоном це сприйняли як майстерний хід, який «став на заваді громадянській війні і зберіг королівство в мирі та спокої» й разюче контрастував з нещодавнім кровопролиттям у Франції та Нідерландах. Для імперського радника і генерала Лазаря фон Швенді (1522—1583) польський приклад став наочним доказом того, що санкціонована згори толерантність була «єдиним позитивним і можливим способом» врегулювання релігійних справ у розділених громадах.

Але компроміс і толерантність були не лише політичним вибором. Це був також філософський вибір, породжений гуманізмом і зверненням Ренесансу до класичної освіти. По всій Центральній Європі гуманісти заполонили двори правителів, вони ж навчали дітей магнатів, служили бібліотекарями, дипломатами, церковними діячами і вели жваве листування. Найпліднішим автором епістолярного жанру був, безумовно, Дантискус (Ян Дантишек, 1485—1548), князь-єпископ Вармії на північному сході Польщі. Збереглося майже сім тисяч його листів, надісланих понад п’ятистам адресатам, зокрема папам, імператорам, герцогам і міським маґістратам, в яких він сперечався на теологічні теми, описував торги з корнуольськими моряками під час візиту до Англії та вихваляв чесноти ґданського пива.

Через класичні тексти, які гуманісти читали, редагували та обговорювали у своїх листах, впроваджували ідеї, що суперечили релігійному догматизму.

Для більшості класицистів релігію уособлювали статисти-боги, які час від часу змінювали людське життя своїм втручанням. Замість релігійної побожності вони наголошували на громадянських чеснотах і доброчестях терпимості, ввічливості та поміркованості. Гуманісти підхопили ці ідеї. Вони відкинули те, що називали «alacritas», або «квапливість» у судженнях, і натомість закликали до відкритості у дискусіях і готовності обмірковувати альтернативи у виважений і раціональний спосіб. Як радив Лютеру голландський гуманіст Еразм, «ввічливістю і поміркованістю можна досягти більшого, ніж галасом».

Гуманісти мислили інакше. Пізньосередньовічні логіки, відомі як схоласти, бачили все у термінах протистояння, так, ніби світ слід розуміти в термінах пропозицій і контрпропозицій, які не допускають жодного синтезу. Замість формульних доказів логіків, гуманісти віддавали перевагу мистецтву риторики та переконання — тому, що їхні критики називали «балакучістю». Вони шукали середину між протилежними крайнощами, шукали «золоту середину», яка б поєднувала протилежні переконання, прокладаючи шлях між (за висловом з одного з улюблених текстів гуманістів) «глибоким морем і небезпечним берегом». Це означало, що вони прагнули примирити і розв’язати суперечності, шукаючи те, що об’єднувало католиків і протестантів, а не те, що їх розділяло. Як писав Лазар фон Швенді у 1570-х роках:

«Бог любить і благословляє того, хто дотримується поміркованої і примирливої політики. Але він покарає того, хто у власній зарозумілості сходить зі серединного шляху і плекає жорстокі й криваві плани ... Бог урешті-решт упокорить його і змусить його скінчити свої дні у стражданнях».

Але класичні тексти були не єдиними джерелами, з яких вчені та гуманісти запозичували щось у пошуках сенсу. Тоді небагато відрізняло класичну традицію від того, що ми могли б назвати окультним вченням. Справді, розповідь Вергілія в його «Еклогах» через пророцтво Сивіли про новий золотий вік свідчить про те, що навіть у тексті великого латинського поета знайшлося місце для таємних знань. (Завдяки цьому у пророцтві Сивіли можна було прочитати передбачення народження Христа). Вчені вхопилися за стародавні тексти, де єгипетська міфологія поєднувалася з ранньохристиянськими віруваннями та спрощеною філософією Платона. Вони вважали, начебто їх створив Гермес Трисмеґіст (Тричі Могутній), який жив за часів Мойсея, але насправді йшлося про твори початку першого тисячоліття, переважно з Північної Африки.

Алхімія поєднувала в собі класичну науку, вчення мітичного Гермеса й дедалі більший інтерес до єврейських текстів, насамперед до містичної єврейської Каббали. Алхімія переймалася не лише тим, як створити золото, але також стосувалася астрології, викликання янголів та особистого шляху до досконалості. Алхімія приваблювала тим, що її методи були зашифровані в акровіршах, числових головоломках, таємних алфавітах і малозрозумілих текстах. Алхімія також була оповита флером таємного товариства. Щоб осягнути її приховані істини, маг або адепт мусив пройти етапи посвячення, позбутися нечестивості, так само, як метал очищається в печі, поки не стане, за словами одного польського алхіміка, «подібним до самої природи: правдивим, скромним, терплячим, витривалим і т. ін., а головне — релігійним і богобоязним». Ця ідея збереглася у слові «лабораторія» — гібриді, що поєднує латинські слова «праця» й «молитва» (labor, oratorium).

В алхімії та окультних знаннях імпліцитно присутня ідея єдності космосу. Те, що відбувалося на небесах, відтворювалося на землі, так що макрокосм і мікрокосм існували в цілковитій гармонії. Александр Македонський, як вважалося, віднайшов найважливіший з ймовірних текстів Гермеса, нібито написаний на нефритовій плиті над могилою Гермеса. Напис на так званій Смарагдовій скрижалі переповідає принцип неподільного космосу й починається з таких-от слів (у перекладі сера Ісаака Ньютона):

«Істинно — без будь-якої брехні, достовірно і у вищому сенсі істинно:

Те, що внизу, аналогічне тому, що вгорі.

І те, що вгорі, аналогічне тому, що внизу, щоб здійснити чудеса єдиного.

І подібно до того, як усе виникло з Єдиного,

так всі речі народилися із цієї єдиної сутності через пристосування».

Значення цих слів є цілком загадковим. Тим не менш, принцип «як угорі, так і внизу» досить зрозумілий та підтверджує припущення астрологів про те, що рух зірок і сузір’їв впливає на людські долі. Але якби небо і земля були справді єдиним цілим, як стверджувала Смарагдова скрижаль, то з цього випливало б, що заклинання і маніпуляції з матерією, зроблені на землі, могли б змінити будову небес. Якщо цього можна було досягти, то сама земля мала б пристосуватися до змін у космосі, збільшуючи силу мага. На найпростішому рівні чарівник міг захопити янгола в кришталеву кулю і попросити духа виконати його роботу, й абат Тритемій Шпонгаймський пояснив близько 1500 року, як це зробити. Але, звісно, чарівник міг піти набагато далі. Як обіцяла далі Смарагдова скрижаль: «Таким чином ти здобудеш славу всього світу, і тоді вся пітьма відступить від тебе».

Алхімія була захопленням правителів Центральної Європи, які будували лабораторії у своїх палацах, наймали магів для їх наповнення та збирали таємничі тексти для своїх бібліотек. Але припущення алхімії та ймовірна єдність космосу надихали на інші різновиди діяльності. Якщо світ природи складається з мікрокосмічних елементів всесвіту, то вивчення рослин і тварин дає змогу зазирнути і в макрокосмічний порядок — звідси зацікавленість правителів у придбанні екзотичних рослин і створенні власних звіринців з леопардами, страусами і навіть дронтом (як у королівському зоопарку Праги). І якщо матеріальний світ насправді був відображенням універсального принципу, то, збираючи не пов’язані між собою предмети і розташовуючи їх один біля одного, можна виявити глибинну єдність земних речей. Звідси виникла пристрасть до колекціонування, яка спонукала до створення мікросвітів або «театрів» світу. Відомі як Вундеркамери (Wunderkammer, Кабінети цікавинок), вони демонстрували поруч казкові та земні речі — морські мушлі та бивні нарвала, медальйони й чималі шматки від античної скульптури, шишки та панголіни.

Світогляд алхіміків ґрунтувався на вірі в гармонійний устрій космосу і в принципи єдності й узгодженості, які гармонізували очевидні протилежності. Це глибоко позначилося на релігійних віруваннях, бо ж тези алхіміків базувалися на тому, що аргументи богословів поверхневі й що ті не помічають більшої, основоположної істини, яка була спільною для всіх віровчень. Таким чином, алхімічна традиція зміцнювала гуманістичну позицію, що християни повинні відкласти свої суперечки і шукати серединний шлях компромісу і толерантності. Без сумніву, саме цього філософського принципу дотримувався імператор Максиміліан II. Коли його запитували, хто він — католик чи протестант, він відповідав просто, що християнин. Для Максиміліана відмінності між двома конфесіями мали менше значення, ніж фундаментальна істина, закладена в християнському посланні.

Максиміліан II збудував зоопарки, сади і лабораторії. Англійський маг Джон Ді винагородив ентузіазм імператора, присвятивши йому свою «Monas Hieroglyphica» (1564), в якій поєднав алхімію, астрологію й геометрію, прагнучи сконденсувати всі знання в одному ієрогліфі. При своєму дворі у Відні Максиміліан також протегував знаменитому міланському художнику Джузеппе Арчімбольдо (1527—1593). «Портрети-головоломки» Арчімбольдо — голови, намальовані так, ніби вони складаються з садовини, тварин, гілок і листя, — колись сприймалися як мудрований жарт. Арчімбольдо поставив Максиміліана в центрі двох своїх портретних циклів, «Чотири пори року» та «Чотири стихії», де голова імператора на різний лад створена з гірлянд, уламків дерева, багаття, грон винограду, риб і вугрів. Але в такий спосіб художник оголосив імператора володарем над світом природи, постаттю, яка одночасно головує і бере участь у його вічних метаморфозах і перетвореннях. На випадок, якщо хтось не розгледів послання, зміст його пояснював супровідний вірш на триста рядків, написаний співавтором Арчімбольдо, Джованні Фаучі.

Син і наступник Максиміліана, імператор Рудольф II (роки правління: 1576—1612), пішов ще далі. Тривалий час він нехтував державними справами, віддаючи перевагу усамітненню у Празькому граді. Рудольф керував чеською столицею як ранньомодерний Говард Г’юз, часто відмовляючись вітати послів і депутації, натомість обравши товариство магів і митців, астрологів і алхіміків. Вони заполонили його двір, навіть встановлювали печі для своїх експериментів у замкових садах. Рудольф проводив багато часу в розмовах з ними, а також спілкувався з єврейськими містиками й рабинами. Як він зізнавався, їхні розмови часто спантеличували його, бо вони були аж так глибоко просякнуті таємницями космосу, що їх годі було збагнути невтаємниченому.

Роздумуючи над найглибшими таємницями всесвіту та людського буття, Рудольф впав у глибоку депресію. Він боявся за своє життя, прокладаючи таємні стежки на території замку, щоби ходити непоміченим, якщо раптом на дах видряпається вбивця. Його лабораторні експерименти ставали чимраз сміливішими й небезпечнішими, одного разу він навіть обпік собі бороду і, здається, переступив межу загальноприйнятих християнських норм віри. Найближчі члени його сім’ї не мали сумнівів: Рудольф таки втягнувся в диявольські практики. Його племінники писали в 1606 році:

«Його Величність дійшов до того, що повністю відцурався Бога; він не хоче ні чути, ні говорити про Нього, ні визнати бодай-якісь ознаки Його присутності. Він не тільки відмовляється відвідувати будь-які проповіді, богослужіння, процесії тощо, але ненавидить і проклинає всіх, хто бере в них участь... Його Величність цікавиться тільки чаклунами, алхіміками, каббалістами і їм подібними, не шкодуючи коштів на пошуки всіляких скарбів, пізнання таємниць і використання скандальних способів завдання шкоди своїм ворогам ... У нього також є ціла бібліотека магічних книг. Він увесь час прагне повністю усунути Бога, щоб у майбутньому служити іншому володарю».

Три роки по тому тосканський посол почасти підтвердив їхню розповідь. Відзначивши, що початок правління Рудольфа був досить успішним, далі зауважує:

«Але Рудольф усе зіпсував, захопившись вивченням мистецтва і природи, з таким чимраз нестримнішим запалом, що покинув державні справи заради лабораторій алхіміків, студій художників і майстерень годинникарів. ... Його розум потьмарився якоюсь недугою меланхолії, й він полюбив усамітнення і замкнувся у своєму палаці, немов за ґратами в’язниці».

Колекція скарбів і таємниць Рудольфа не збереглася. Занедбана його наступниками, вона стала жертвою нападу шведів, які розграбували Прагу у 1648 році. Уявлення про її масштабність дає список предметів, які шведи викрали з замку: 470 картин, 69 бронзових фігур, кілька тисяч монет і медалей, 179 шматків різьбленої слонової кістки, 50 предметів з бурштину і коралів, 600 посудин з агату і кришталю, 403 індійські цікавинки, 185 виробів з дорогоцінного каменю, необроблені діаманти і понад 300 механічних інструментів. За іншими даними, лише колекція картин Рудольфа налічувала кілька тисяч творів.

Картини Корреджо, Шпранґера, Ієроніма Босха і Леонардо з колекції Рудольфа можуть бути розкидані по світу або й знищені, а його алхімічні пошуки відкинуті як фантастичні, але його спадщина існує в астрономії й досі. Сьогодні астрономія — це суто математична наука з телескопами, встановленими на супутниках, тоді як астрологія — це справа диваків і ворожок. Але в XVI і XVII століттях між ними не було жодної різниці. Коперник у Польщі зробив усі правильні розрахунки, щоб довести: Земля обертається навколо Сонця, але за відправну точку він узяв тезу алхіміків, які стверджували, що досконалість Сонця унеможливлює його обертання навколо похмурої Землі. Як сказав Коперник:

«Сонце справедливо називають Світилом, Розумом, Володарем Всесвіту. Гермес Трисмеґіст називає його Видимим Богом, а Софоклова Електра — Всевидющим. Отже, Сонце сяє, як на царському троні, керуючи своїми дітьми — планетами, які обертаються навколо нього».

Так само було і з астрономами, яких Рудольф залучив до свого двору. Данець Тихо Браге і мешканець південної Німеччини Йоганн Кеплер, обсерваторії яких Рудольф фінансував, відрізнялися один від одного як небо від землі. Кеплер був з простого роду, дружина його зневажала, тоді як родина Тихо Браге володіла значною частиною Данії. Крім свого особливого протеза на носі (внаслідок нещасного випадку на дуелі), Тихо Браге ще мав у своєму помешканні лося як компаньйона за келихом. Обидвоє — і Кеплер, і Браге були переконані, що рух зірок впливає на людські справи, й працювали над гороскопами. Збереглася не одна сотня прогнозів Кеплера, хоча саме один із них, із передбаченням, буцімто Рудольфові вкоротить віку чернець, довів імператора до відчаю.

Співпраця Браге і Кеплера в Празі тривала лише рік, бо Браге передчасно помер у 1601 році. Але до цього часу Браге встиг побудувати траєкторії понад тисячі зірок. Відтак Кеплер перетворив спостереження Браге на ефемериди (передбачення положення планет і зірок), які він згодом опублікував у 1627 році під назвою «Рудольфові таблиці». Робота неймовірної складності, таблиці Кеплера продемонстрували, що небесні орбіти мають форму еліпса, і підтвердили правдивість системи Коперника, яка ставила Сонце в центр руху планет, в чому Тихо Браге сумнівався. Слід додати, що Браге робив усі свої спостереження на око, бо ж не мав телескопа, а Кеплер працював без обчислювальної машини, хоча найперші з них уже були у вжитку. Натомість Кеплер був першим, хто використав логарифми як допоміжний математичний засіб.

І Браге, і Кеплер були протестантами, і вони здійснили свої наукові досягнення в толерантному середовищі двору Рудольфа. Так само астрономічні дослідження загалом сягнули розквіту, і цей процес тривав навіть по смерті Рудольфа в 1612 році. Хоча папська інквізиція у Римі оголосила у 1616 році, що віра в геліоцентричну систему є єретичною, а відтак папа заборонив усі книги, які її пояснювали, — геліоцентризм і далі залишався фундаментальною основою астрономії у Празі. Єзуїтський університет у Празі, Клементинум, який імператор Фердинанд I заснував у 1556 році як противагу гуситському і протестантському університету чеської столиці, неперервно викладав і досліджував альтернативні космології. На фресках у Старій математичній залі Клементинуму поряд із традиційною моделлю небес із Землею в центрі були зображені різні планетні системи Коперника і Браге. На інших — херувими, що гралися з телескопами, призмами й глобусами.

Політика Рудольфа була непослідовною і нестабільною. Близько 1600 року він потрапив під вплив так званої іспанської фракції при дворі, після чого намагався знову запровадити католицизм в Угорщині, хоча вже перебував у стані війни з турками. Ця політика призвела до приголомшливих наслідків, коли угорський магнат Стефан Бочкай очолив повстання проти Рудольфа за підтримки Османської імперії — султан навіть надіслав Бочкаю корону, яку угорець завбачливо ніколи не вдягав. Перехитривши султана, Рудольф відмовився від своїх планів і у 1606 році погодився на цілковиту релігійну толерантність в Угорщині, бо ж війська його були виснажені на полі бою.

Через безгосподарність Рудольфа його брат, Матіас, спробував замінити його на престолі. Щоб заручитися підтримкою, Матіас роздав хартії про віротерпимість у Верхній і Нижній Австрії. Рудольф зробив те саме у Богемії, але це не мало жодного значення, бо Матіас переконав богемський сейм скинути Рудольфа та обрати королем його. Зрештою, все, що залишилося Рудольфу, — це імператорська корона й територія Празького граду, ворота якого, за наказом Матіаса, охороняв загін мушкетерів, готових до бою. Смерть Рудольфа у 1612 році обірвала його правління, що скидалося мало не на панування Просперо з п’єси Шекспіра «Буря», написаної всього за рік чи два до цього:

…Я його й тебе

Любив незмірно й передав йому

Всю владу в краї, дужчому за інші.

Був Просперо державним вмінням славен,

Та він кохався у мистецтвах вільних

І всяких дивних потайних науках

(Акт Перший, сцена друга).