Британський юрист Філіп Сендс виступав у суді проти британського колоніалізму. Про свій досвід він написав книжку і навіть презентував український переклад у Львові — а ми публікуємо з неї уривок

Французький і британський письменник та юрист Філіп Сендс давно і часто приїжджає в Україну. Зокрема, завдяки його зусиллям й авторитету до Львова повернулася памʼять про Рафала Лемкіна і Герша Лаутерпахта — випускників Львівського університету, чий внесок заклав фундамент сучасного міжнародного права: Лемкін є автором терміну «геноцид», а Лаутерпахт — терміну «злочин проти людяності» (дякуючи йому це поняття ввійшло у Статут Нюрнберзького трибуналу). Сендс не раз виступав як адвокат у Європейському суді з прав людини, Міжнародному кримінальному суді, Суді Європейського Союзу. Минулого тижня Філіп Сендс презентував український переклад книжки «Остання колонія. Історія про вигнання, справедливість і колоніальну спадщину Британії» на фестивалі BookForum у Львові. Це історія про острів Діего-Гарсія архипелагу Чагос в Індійському океані, з якого уряд Великої Британії депортував усе місцеве населення. Уряд Маврикію боровся за повернення острова, а Сендс представляв його як зовнішній радник у Міжнародному суді в Гаазі. З дозволу «Видавництва Старого Лева» «Бабель» публікує уривок з цієї книжки.

ПРОЛОГ: «LA COUR!»

«La Cour!» — «Суд іде!». Того літнього ранку в Гаазі чоловік в офіційному вбранні з масивним срібним ланцюгом, символом влади, на шиї урочисто промовив ці слова, якими багато десятиліть проголошували початок судового засідання. До Великої зали правосуддя неквапливо входили судді у мантіях і зі стрічками на грудях, по черзі займаючи свої місця за довжелезним столом. У центрі стояв Президент — спокійний чоловік із Сомалі, який із власного досвіду знав, як воно бути «одержувачем» британської та італійської колоніальної «щедрості». Він окинув поглядом залу суду, зауважив ряди присутніх адвокатів і дипломатів, журналістів і перекладачів, що сиділи в оточенні величезних вітражів і кришталевих люстр, а тоді запросив усіх сідати.

У другому ряду, просто за мною, сиділа мініатюрна пані, вбрана у чорне. Маленька сумочка, яку вона стискала в руках, додавала її постаті офіційності й гідності. Вона приїхала з далекого Маврикію у складі делегації з цієї країни, щоб викласти свою історію — коротку розповідь про перші роки свого життя, у надії, що її свідчення зможе вплинути на чотирнадцятьох суддів і допомогти їй повернутися до місця свого народження. Її справжньою домівкою — місцем, де лишилося її серце, — був Перос-Баньйос, крихітний острів у складі архіпелагу під назвою Чагос, розташованого посеред неосяжного Індійського океану. Саме звідти її, разом із сотнями інших людей, примусово вивезли за п’ять десятиліть до цього.

Лізбі Елізé щасливо дожила на Перос-Баньйосі до майже двадцяти років. А тоді, одного весняного дня, її без попередження затримала британська влада. Їй дозволили взяти одну валізу й наказали сісти на корабель, який мав відвезти її за тисячу миль. «Острів закривають», — сказали вони. Чому так, ніхто не пояснював. Ніхто не згадав про нову військову базу, яку британці дозволили побудувати американцям на іншому острові, Дієго-Гарсія. Ніхто не сказав їй, що Чагос, який довго був частиною Маврикію, відокремили від цієї території та зробили новою африканською колонією — так званою Британською територією в Індійському океані. Мадам Елізé й усю громаду (близько 1 500 людей, майже всі темношкірі, а багато — ще й нащадки поневолених робітників плантацій) примусово виселили з їхніх домівок і депортували.

Вона приїхала до Гааги, щоб узяти участь у слуханні справи про свої острови. Чотирнадцятеро суддів поки що й гадки не мали, хто вона і яку роль відіграє в процесі. Вони мали заслухати аргументи щодо останньої колонії Великої Британії в Африці, історію про те, як її відділили від Маврикію, і визначити, кому — Маврикію чи Британії — вона належить за міжнародним правом. Судді мали розглянути питання історії та колоніального правління, торкаючись питань расової дискримінації та прав людини відповідно до міжнародних норм. Їм належало розібратися з принципом «самовизначення» та розсудити, чи може спільнота людей вибирати життєвий шлях, яким піде, чи ж його має право визначати хтось інший.

Мадам Елізé була свідкою з боку Маврикію — африканської країни, яку в цій справі представляв я. Вона мала виступити від імені чагосців, говорити креольською, висловлюватися чітко, твердо й заповзято. Вона не вміла ні читати, ні писати, тому судді погодилися розглянути її заздалегідь записане відеозвернення. Вона мала дивитися, як вони реагуватимуть на відеозапис із нею — жінкою в чорному костюмі й білій сорочці з мереживною облямівкою, із невеликим синьо-червоним значком із написом Let Us Return!, тобто «Дозвольте нам повернутися!».

Голова відкрив засідання, коротко виклавши суть справи, а тоді запросив виступити перед Судом першого доповідача. До трибуни повільно вийшов сер Аніруд Джаґнот — 88-річний колишній прем’єр-міністр Маврикію, адвокат-баристер у юрисдикції Англії та Уельсу, почесний королівський адвокат. Він говорив рівно п’ятнадцять хвилин, тоді слово взяли два адвокати, була коротка pause café (перерва на каву), а тоді ще один адвокат. І він, і юристи читали заготовлені промови, що робило дійство схожим на театр, де судді — глядачі. Вони не перебивали, запитань не ставили.

Я вийшов до трибуни. Перед цим Судом я виступав уже не раз, та цього разу хвилювався сильніше. Мадам Елізé, що тепер сиділа в першому ряду, ненадовго встала, коли я її представляв. «Суд має почути голос самих чагосців, — пояснив я, — щоб отримати уявлення про реалії колоніального панування».

Виступ мадам Елізé проєктували на два великі екрани, що висіли над суддівськими кріслами, — її слова й зображення транслювали на весь світ. У далекому Порт-Луї, столиці Маврикію, слухання показували в прямому ефірі національного телеканалу, а її друзі дивилися трансляцію в приміщенні громадського центру — і плакали, слухаючи її виступ.

«Мене звати Лізбі Елізé». У нижній частині екрана з’явилися акуратні білі субтитри — переклад англійською та французькою мовами.

«Я народилася 24 липня 1953 року на острові Перос-Баньйос. Мій батько був родом із Сікс-Іль. Мати — із Перос-Баньйосу. Дідусь із бабусею теж народилися там. Я приїхала сюди в складі делегації з Маврикію. Я розповім, як страждаю, відколи мене з корінням вирвали з мого райського острова. Я радію, що Міжнародний суд сьогодні вислухає нас. І переконана, що повернуся на острів, де народилася».

З цими вступними словами атмосфера у Великій залі змінилася — повисла важка тиша. Так буває в публічному просторі в особливо значущі миті — наприклад, у театрі чи концертному залі, коли виступ торкається сердець глядачів і всі слухають уважно, затамувавши подих. Коли мадам Елізé говорила — сама, без заготовленого тексту — Президент, що сидів за кілька кроків, уважно дивився в її бік. Спогади рвалися назовні, а різкі й сильні слова пронизували блиск і церемонність Великої зали.

«У кожного була робота, своя родина та своя культура. При цьому ми їли лише свіжі харчі. Кораблі з Маврикію привозили нам усе необхідне. Ми отримували продукти. Отримували все необхідне. Нам нічого не бракувало. На Чагосі всі жили щасливо».

Її тон змінився, став дещо жорсткішим: «Одного дня управитель сказав, що ми мусимо залишити острів: покинути свої домівки й поїхати геть. Це всіх засмутило. Люди сердилися, що нас виганяють. Але вибору ми не мали. Нам не сказали причин. Та й досі не пояснили, чому ми мусили виїхати. Кораблі, які раніше привозили їжу, перестали приходити. Ми не мали що їсти. Не мали ліків. Не мали нічого. Ми дуже страждали. Аж одного дня прийшов корабель під назвою «Нордвер».

Мадам Елізé зробила паузу. «Управитель сказав нам сідати на корабель, без нічого — ми могли взяти хіба що якийсь одяг, і вирушати в дорогу. Людей дуже розлютили ці слова — як і час, коли це відбувалося, адже було вже темно».

Вона знову замовкла, насупивши брови. Не згадала ні імені управителя — месьє Вілліса-П’єра Проспера, ні дня, у кінці якого, в сутінках, усе відбувалося, — 27 квітня 1973 року.

«Ми сідали на корабель у темряві, щоб не бачити свого острова. А на борту виявилося, що умови там жахливі — нас тримали як худобу, як рабів. На тому кораблі люди гинули від туги».

«Худоба». «Раби». Мадам Елізé вимовила ці слова, мов виплюнула.

«А я саме була на четвертому місяці вагітності. Корабель дістався Маврикію за чотири дні. Вже на місці моя дитина народилася мертвою. Чому померло моє дитя? Гадаю, через травму, якої я зазнала на тому кораблі: я дуже переживала, була пригнічена. Тому мій син помер одразу після народження».

Вона стиснула губи: «Я твердо стою на тому, що ми не маємо права зневірюватися. Ми повинні вірити, що одного дня повернемося на землю, де народилися. Моє серце болить — воно досі належить острову, на якому я народилася».

Камера непомітно наблизилася, щоб підкреслити її рішучість і гнів, що наростав із кожним словом. «Нікому б не сподобалося, якби його забрали з острова, де він народився, — вирвали з корінням, вигнали, наче якогось звіра. І це розбиває серце. І я твердо стою на тому, що справедливість має бути відновлена».

Здавалося, наче вона щосили намагалася стримати емоції, щоби бездонна криниця її гніву не переливалася через край. Але не змогла — гнів і надія, почуття, що жили у ній десятки років, вирвалися назовні.

«Я мушу повернутися на острів, де народилася. Хіба ваше серце не рветься, коли ви чуєте, що когось забирають з рідного острова, наче тварину, а вони й гадки не мають, куди їх везуть?»

Голос мадам Елізé зірвався, розітнувши тишу зали пронизливим тремоло. «І мені дуже сумно. Я досі не розумію, як покинула свій Чагос. Нас вигнали звідти силоміць. Я дуже сумую».

Вона зупинилася й заплющила очі: «Я щодня плачу. Не можу перестати думати, що мушу повернутися на свій острів».

І лише після цих слів вона дозволила собі розплакатися. «Я твердо стою на тому, що маю повернутися на острів, де народилася, і померти там, де поховані мої дідусь і бабуся. На землі свого народження, на моєму рідному острові».

Вона глибоко вдихнула, видихнула, провела долонею по обличчю, ніби стирала з нього бруд, подивилася в камеру, повернулася й опустила голову на груди. Вона плакала. Як же відреагують судді на такий відкритий і незвичний вияв емоцій у такому поважному храмі правосуддя?

Мадам Елізé говорила три хвилини і сорок сім секунд.

А далі запанувала тиша, яка здавалася нескінченною. Поки я стояв біля трибуни, Велика зала правосуддя наповнювалася тихим звуком — ледь чутним звучанням сліз.

Я мусив зачекати, перш ніж зміг звернутися до Суду. Згодом, коли ранкове засідання завершилося, ми з мадам Елізé стояли біля Великої зали. Вона повернулася до мене з відчуттям полегшення та теплою усмішкою на обличчі.

— Усе ж минуло добре?
— Так.
— А можу я дещо запитати?
— Так.
— Чому нам знадобилося стільки часу, щоб дістатися до Гааги?

1945

Щоб відповісти на запитання мадам Елізé, треба вернутися у лютий 1945 року — у зимовий день у Клівленді, штат Огайо. Тоді з-поза іншої трибуни, стоячи перед Міською радою з міжнародних справ, Ральф Банч виголосив палку лекцію — про колоніалізм і його майбутнє. Банч, урядовець із Державного департаменту США, був темношкірий американець і видатний науковець, який досліджував британське й французьке правління в Африці. Його виступ був рішучою відповіддю на аргумент, який нещодавно висунув йому Артур Кріч Джонс — експерт британської Лейбористської партії з питань колоніальної політики.

«Обираючи між повільним поступом під британським пануванням або свободою за новими міжнародними правилами, — пояснював Кріч Джонс, — колонізовані радше оберуть перший варіант». І додав, що Банчу варто було б застосувати свої небезпечні ідеї про деколонізацію до себе самого й п’ятнадцяти мільйонів темношкірих американців.

«Сучасний світ врешті усвідомив, що збереження колоніальної системи таїть у собі велику моральну проблему», — заявив у відповідь доктор Банч. Невже один народ має право довічно панувати над іншим? Ні. І найближчими тижнями він матиме шанс утілити це переконання, долучившись до переговорів щодо нової міжнародної угоди — Статуту, який створить Організацію Об’єднаних Націй і розпочне офіційний процес ліквідації колоніалізму. Банч говорив компетентно й переконливо, як член делегації США, яка вела переговори щодо Статуту, і людина, уповноважена досягти згоди в питанні деколонізації. Кілька тижнів потому, у квітні 1945 року, коли в оперному театрі Сан-Франциско розпочалася серйозна робота над міжнародною угодою, він написав дружині: «Сьогодні я таки трохи пишався собою, бо був єдиним негром, який сидів на першому поверсі».

Робота над чернеткою тривала вісім тижнів. Її результатом став розділ XI Статуту ООН: «Декларація щодо несамоврядних територій». Або, за словами одного делегата, чи не «наймасштабніша з будь-коли написаних декларацій щодо колоніальної історії». Банч усвідомлював обмеженість свого впливу, але сподівався, що нові правила діятимуть, розвиватимуться і будуть у відповідний спосіб упроваджені. Він не міг знати, що його діяльність відімкне двері, у які багато десятиліть потому зайде мадам Елізé — прямуючи з Чагосу до Гааги.

Ньюфаундленд

Витоки Розділу XI Статуту ООН і його зобов’язань щодо деколонізації можна простежити аж до революційних подій (в Америці, Франції та інших країнах) і до філософських і політичних праць, що осмислювали взаємозв’язок між людиною і ширшою спільнотою, частиною якої вона є. Такі ідеї спонукали Владіміра Ілліча Лєніна опублікувати три статті на тему права націй на самовизначення — що були закликом до припинення зовнішнього панування. Через чотири роки президент США Вудро Вільсон виступив із подібними ідеями в Конгресі, згадавши про інтереси колонізованих народів.

В одному з його Чотирнадцяти пунктів ішлося про принцип «автономного розвитку» для різних народів Австро-Угорської та Османської імперій — себто ідею про те, що кожна національна група може мати свої права. Такі ідеї вплинули й на інших мислителів, як-от В. Е. Б. Дюбойс та Еліезер Каде, а також на Всесвітнє товариство покращення становища негритянської раси, засноване Маркусом Ґарві. У повоєнні роки вони домагалися, щоби «право на самовизначення застосовувалося до африканців і всіх європейських колоній, де переважає населення африканської раси», а також вимагали повернути «корінним жителям» німецькі колонії в Африці.

Два десятиліття потому, 1941 року, коли знову лютувала війна, німецькі війська рушили на територію СРСР і до земель Північної Африки. Вони поставили під загрозу британський контроль над Єгиптом і Суецьким каналом — шляхом до Маврикію, Індії та інших колоніальних володінь. На сході Японія становила окрему загрозу для британських, нідерландських і французьких колоній. Ще не вступивши у війну, президент Франклін Делано Рузвельт скористався нагодою й запропонував прем’єр-міністру Великої Британії Вінстону Черчиллю зустрітися.

«Десь в Атлантиці», — прошепотів Черчилль. Місце мало залишитися таємницею.

Зустріч відбулася в суботу, 9 серпня 1941 року, на борту важкого крейсера «Огаста», пришвартованого в затоці Літл-Плейсентія, що біля узбережжя Ньюфаундленду — тоді ще британської колонії. Наступного дня обговорювали, як могла б виглядати їхня спільна заява. За вечерею син президента Рузвельта — капітан Повітряних сил Армії США Елліот Рузвельт — став свідком «вкрай емоційно зарядженої» суперечки Франкліна Делано й Черчилля щодо колоніалізму та Британської імперії. Рузвельт спровокував Черчилля, заявивши, що хоче покласти край преференційній торгівлі й іншим економічним привілеям для британських колоній.

«Англія і на йоту не поступиться своїм привілейованим становищем серед Британських домініонів», — роздратовано відповів Черчилль. Рузвельт заперечив: справжній мир вимагає «розвитку відсталих країн», і щоб побороти фашизм, їхні країни мають співпрацювати над звільненням мас від «відсталої колоніальної політики».

Черчилль намагався змінити тему, проте безуспішно. Сполучені Штати не підтримуватимуть колоніалізму, продовжував Рузвельт, на відміну від «народних рухів» за незалежність і самоврядування. Озираючись назад — на роки Холодної війни, що тривали за цим, на події в Чилі, Нікарагуа, Іраку, Афганістані тощо, США легко можна закинути лицемірство. Утім, Рузвельт сподівався, що на зміну британському колоніалізму прийде «нове американське століття» й одна з його ідей згодом буде втілена як «принцип самовизначення».

Кілька днів тривали запеклі дискусії. Американці привезли чернетку заяви з собою, але Рузвельт не показав її Черчиллю, побоюючись, що той відкине її без обговорень — краще було дозволити британцям підготувати власну чернетку, на яку могли б відреагувати американці. І викрут спрацював. «Перший проєкт Атлантичної хартії, — як згодом скаже Черчилль, — був британською розробкою, за моїми словами».

Він потрапив просто в пастку, поставлену Рузвельтом. Чернетку переробили: якісь слова додали, якісь змінили, якісь вилучили. Вставили додаткові речення, підняли досі не порушені питання. Через три дні сторони погодили короткий текст із викладом їхніх сподівань на «краще майбутнє для світу». У ньому йшлося про повагу до територіальної цілісності; посилення економічного співробітництва; скасування торговельних преференцій для колоній; індивідуальні свободи та обмеження на застосування військової сили.

Атлантична хартія вмістилася на одному друкованому аркуші й складалася з восьми коротких абзаців. Згодом саме третій абзац стане вирішальним для Маврикію та мадам Елізé: у ньому Британія й Америка зобов’язалися «поважати право всіх народів обирати форму правління, за якої вони житимуть». Це була революційна ідея, яка передбачала, що суверенні права й самоврядування «повернуть тим, кого насильницьки позбавили цих прав». Черчилль написав ці слова, не замислюючись, як їх можна витлумачити і застосувати.

Про Атлантичну хартію багато писала преса. «Це заява про наміри, — писали в журналі «Нью-Йоркер», — і доволі непогана, хоча й відкрита для різних трактувань». Рузвельт розглядав Хартію як проголошення кінця епохи імперій — продовження Чотирнадцяти пунктів Вільсона, інструмент, що обіцяв народам Східної Європи «власну національну державу».

Черчилль бачив у тексті інше. Ні, запевнив він Палату громад, Атлантична хартія не означає кінець британської колоніальної політики — її ключовий третій пункт стосувався лише тих, хто жив «під нацистським ярмом», а піддані Корони в Індії, Бірмі, на Маврикії та в інших частинах Британської імперії під зобов’язання, викладені в третьому пункті, не підпадали.

Трактування Черчилля поділяли далеко не всі. В Африці багато хто сприйняв формулювання третього пункту як застосовне до себе й до колоній на їхньому континенті — як зобов’язання до «африканізації» урядів. Молодий Нельсон Мандела з Південної Африки побачив у словах Атлантичної хартії не порожні обіцянки, а надання «повного громадянства», права на землю та припинення «дії всіх дискримінаційних законів».

Світ міжнародного права був — та й досі є — консервативним і обережним, але слова, щойно вони погоджені, часто починають жити власним життям. Через кілька місяців після ухвалення Атлантичної хартії її третій пункт підхопили та внесли до Декларації Об’єднаних Націй, прийнятої у Вашингтоні, округ Колумбія, у січні 1942 року. Двадцять шість країн погодилися об’єднати зусилля проти Німеччини та Японії, чий напад на Перл-Харбор за місяць до цього спонукав США вступити у війну. Радянський Союз і Китай теж входили до країн, які прийняли зобов’язання Атлантичної хартії щодо самоврядування та закликали до збереження «прав людини та справедливості як на своїх, так і на інших землях».

За кілька років Декларацію 1942 року підтримали вже близько п’ятдесяти країн, із них чотири африканські: Єгипет, Ефіопія, Ліберія та Південна Африка. Курс на деколонізацію було взято, навіть якщо чітке уявлення, як її досягнути, поки що не викристалізувалося.

У лютому 1945 року на Ялтинській конференції, де Черчилль, Рузвельт і Сталін зустрілися, щоб обговорити поразку Німеччини й повоєнний устрій світу, Черчилль знову виступив проти спроб Рузвельта підпорядкувати британські колонії міжнародним нормам і контролю. «Я не дозволю навіть припустити, що Британську імперію можна посадити на лаву підсудних і дозволити всім охочим вирішувати, чи відповідає вона їхнім міркам, — сказав прем’єр-міністр Сталіну. — Ніколи, ніколи, ніколи! Кожна п’ядь землі, над якою піднято британський прапор, — недоторканна».

США очолили зусилля зі створення нового об’єднання — Організації Об’єднаних Націй. Державний секретар США хотів, щоби процес деколонізації очолила людина, віддана цій справі й компетентна в питаннях Африки. «Ми хочемо, щоб майбутні колоніальні питання цієї міжнародної організації розв’язував найкращий фахівець, який, поміж іншого, є негром», — пояснив генеральний секретар Конференції з питань заснування ООН. Цим чоловіком був Ральф Банч — політолог, який займався питаннями колоніалізму в Державному департаменті, твердий прихильник деколонізації та самовизначення, що спирався на власний досвід расових упереджень у США.

У червні 1945 року, через місяць після завершення війни в Європі, п’ятдесят країн підписали Статут Організації Об’єднаних Націй, заповнивши прогалину, що утворилася після розпаду Ліги Націй. Цим Статутом було засновано Раду Безпеки, авторитетний орган із п’ятнадцяти членів — п’яти постійних (США, Велика Британія, Франція, Китай і Радянський Союз) і ще десяти, які обирали терміном на два роки — для підтримання міжнародних миру й безпеки. Іншими органами ООН стали Генеральна Асамблея — «головний орган із обговорення та формування політики», що об’єднував усіх членів, і новий Міжнародний суд ООН як головний судовий орган ООН. П’ятнадцять суддів у Палаці миру в Гаазі мали вирішувати спори між державами. (У травні 1947 року Велика Британія ініціювала першу справу, звинувативши Албанію у встановленні мін у протоці Корфу всупереч міжнародному праву і «принципам людяності».) Судді також отримали повноваження надавати консультативні висновки «з будь-якого правового питання» — на запит Ради Безпеки або Генеральної Асамблеї.

Американці наполягали на закріпленні ідеї деколонізації у Статуті ООН — щоправда, не називаючи цього прямо. «Найінтенсивніша конференція з усіх, на яких мені доводилося бувати», — згодом назве її Ральф Банч, зазначивши, що питання опіки над територіями й деколонізації викликали «найгарячіше» обговорення, тож це була «важка боротьба на кожному етапі». Він значною мірою домігся свого: деколонізація стала одним із фундаментальних завдань Організації Об’єднаних Націй, оскільки Стаття 1 Статуту ООН зобов’язувала держави-члени поважати «принцип... самовизначення народів». Формулювання було сміливим і багатозначним, хоча й компромісним — поступкою для британців і французів, які боялися втратити свої колонії. «Хотілося би більшого, — зазначив Банч, — але й на таке ми не сподівалися».

У Статуті колонії не згадували. Натомість у розділі XI ішлося про «несамоврядні території». Таке формулювання було менш провокаційним і прийнятнішим для стурбованих європейців. Стаття 73 накладала зобов’язання на тих, хто керував територіями, «народи яких ще не досягли повного самоврядування»: колонізатори мали визнавати інтереси й добробут колонізованих як «першочергові», а також активно сприяти розвитку самоврядування місцевих жителів. Спосіб реалізації цього зобов’язання залежав від того, на якому «щаблі розвитку» перебувала окрема колонія. Статут започатковував нову міжнародну систему опіки: інші території, визначені як «підопічні», мали перебувати під наглядом Ради з опіки.

Отож Статут ООН заклав основу для майбутніх змін — зародкове зобов’язання щодо деколонізації. Цей текст засвідчив своєрідний пакт, домовленість, що кожна зі сторін — і США, і Велика Британія — залишаться при своїй думці.

Та все ж це був початок, і, як часто буває в житті, варто ідеї зрушити з мертвої точки, як її вже не зупинити.