Що відбувається в українській поп-музиці? «Тіп з Рейтарської» стає обʼєктом насмішки Маші Кондратенко, але йому є що відповісти — пояснює Саша Варениця

Раз на тиждень редакція «Бабеля» намагається розібратися в тому, що відбувається на українській поп-сцені. Музичний оглядач Саша Варениця вмикає плейліст з найновішими релізами, обирає один трек і безжально його препарує. Цього разу він розбирає нову пісню Маші Кондратенко про хлопця з Рейтарської — вулиці, яка стала символом столичного снобізму. Розбирає він не музику (вона для цього занадто пласка), а лірику — однак менш безжальним від цього не стає.

«Тіп з Рейтарської» — це ніби міський поп-фанк. У кліпі Маша Кондратенко зображає фронтвумен лайв-бенду: на шиї електрогітара, в руках мікрофон. Втім, ані басиста, ані барабанщика поза нею немає навіть для бутафорії. А лячний аніматор, який наче втік зі знімального майданчика Тіма Бертона, в деяких кадрах грає на тій самій гітарі, яку до того тримала Маша.

Насправді ж цей «поп-фанк» — лише фасад для архаїчної блатної, ресторанної пісні в дусі тих, які пише приятель Маші Кондратенко — Міша Крупін. Рік тому вони навіть випустили дуетну пісню «Мадам». Жанр цей такий заяложений і одноманітний, що розбирати його майже немає сенсу. Врешті-решт, співачка хотіла, аби увага чіплялась насамперед за текст пісні. Музична складова тут навмисне пуста, аби від цього тексту не відволікати.

Тож перейдімо одразу до тексту. Він криє в собі декілька простих образів і декілька цікавих конфліктів. «Мій новий тіп тусить на Рейтарській», — співає Маша Кондратенко. Вона не може визначитися між двома хлопцями. Нинішній — богемний сноб, колишній — пацанчик в «адідасі». З першим зрозуміло й безпечно, з другим було жорстко й суворо, зате по-справжньому. «Я не проти, він нормальний тіп, тільки шарф у липні — це вже перебір / В нього тачка, в тебе «адідас» і валізи травм, але ж такі прекрасні».

Судячи з тексту пісні, пацанчик зрештою отримує моральну перевагу. Він — жива людина, справжній чоловік. А тіп з Рейтарської — самозакоханий позер, ще неготовий до серйозних стосунків. Хоча й може закрити спільний чек у кафе Katimō, яке також згадується в пісні. Крім того, він читає Ніцше і «пʼє вина натуральні, бо звичайні — моветон».

Якби Маша дійсно читала Ніцше, а не лише знала, що Ніцше читають тіпи з Рейтарської, — вона могла б упізнати в сюжеті власної пісні класичний ресентимент. Це механізм, за якого людина перетворює свою слабкість на чесноту, а все недоступне чи незрозуміле оголошує морально нікчемним. Не можеш дозволити собі натуральне вино — значить, його п’ють лише позери. Не вмієш говорити про почуття? Що ж, справжнє кохання взагалі не потребує слів.

Саме так влаштований моральний код «тіпа з Рейтарської». Усе, що має новий хлопець, пісня послідовно знецінює: його смак — снобізм, інтереси — поза, тривожність — карикатурна вада. Тим часом усі недоліки колишнього безумовно романтизуються. Приніс пиво — шляхетний жест. Не вміє говорити — прояв глибини. «Адідас» — деталь образу, що нібито вказує на простоту. До речі, скільки зараз коштує їхня олімпійка? Тисяч п’ять?

Якщо співачка мала намір зіграти на контрастах і протиставленні, то обраних стереотипних героїв можна було б прописати точніше. У цьому жанрі, як у стендапі — працює тільки точно підібраний образ, який всі з легкістю впізнають.

Тут майже кожен рядок — повз ціль. Оригінальний «адідас» зараз носять не пацанчики з метро, а навпаки — представники upper middle class. Пацанчики вже багато років як перейшли на «паль» Stone Island. Вініл колекціонують дигери, яких вкрай рідко побачиш у модних барах. Капучино не доводить близькості до народу і коштує так само, як і фільтр. Нарешті, самий популярний заклад Рейтарської (точніше, її тусовочної гілки, рози Ярославового Валу та Олеся Гончара) — це саме пивна. Тож пісня не справляється зі своїм завданням, вона не розпізнає реальні класи, а просто розкладає реквізит між двома статистами, щоб слухач міг зрозуміти, за кого вболівати.

Окремої уваги заслуговує рядок про валізу травм, які тут не є проблемою, а подаються майже як щось еротичне. Згадується теорія прив’язаності, за якою люди можуть плутати знайому їм тривогу з близькістю, непередбачуваність — із пристрастю, а необхідність постійно заслуговувати любов — із самою любов’ю. Тому стабільний чоловік здається героїні нудним, а травмований — справжнім. Утім, Маша далеко не перша поп-співачка, яка підміняє любов емоційними гойдалками.

Зрештою, маємо не пісню про любовний трикутник, а якийсь популістський референдум, результат якого слухач знає ще до початку голосування. Бо навіть у назві — не хлопець, не boy, як у «Кажани», і не men, як колись у «Крихітки», а «тіп». Маша називає свого обранця з Рейтарської так, як його назвав би її вигаданий колишній.

Та хоч як сильно співачка намагається підмахувати «тіпам» і «тіпесам» заради більших охоплень у TikTok, за Рейтарською вона спостерігає не з вікна маршрутки. Це стає очевидно після швидкого скролу її стрічки в Instagram: фестиваль «Вирій», гра в падел, обійми з Дантесом, мейки, примірки й зустріч із фанатами в парку на тій самій Рейтарській.

Кондратенко працює з рекламниками, блогерами та стилістами, які є частиною тусовки цієї напівміфічної вулиці — або інших таких самих богемних вулиць Києва. Усі ці люди живуть у тій самій економіці смаку, що й висміяний герой: збирають мудборди, стежать за трендами і шукають правильний референс. Тож культурно «тіп з Рейтарської» зроблений самою Рейтарською. Комерційно ж Маша вдає, що рада пляшці пива від колишнього й «разом із народом» підстьобує пафосну богему.

Виходить не просто самоіронія, а самоіронічна рекурсія: артистка з Рейтарської висміює Рейтарську за допомогою людей з Рейтарської, щоб продати цю насмішку аудиторії поза Рейтарською.

Можна припустити, що цей фокус Маша підгледіла в популярної блогерки Anastasia Beletska, яка зробила собі ім’я схожим способом. Варто також визнати, що в Маші справді розвинена чуйка на актуальні меми. Ба більше, Кондратенко має надлюдську стійкість до критики.

Однак ця стійкість — не сила її характеру, а наслідок рідкісної художньої безвідмовності. Поки менеджмент артистки з лейблу GNS вправляється в естетиці виродження, сама вона відповідає на кожну нову пропозицію життєрадісним «так». Корчити муху на липучці? Так. Танцювати з балалайкою? Так. Зобразити плебс, який викриває хіпстерів? Звісно, так! Можливо, це і є головний професійний талант Маші: повна відсутність внутрішнього голосу, здатного підказати, що наступна пропозиція — це вже занадто. І в цьому ж секрет її великої популярності: у настільки досконалій продюсерській системі взагалі не існує провальних релізів — є лише контент, який обговорювали недостатньо.

Та навіть у такому експлуатаційному жанрі з часом може настати криза ідей, бо сам по собі треш перестає дивувати. Перевершити власні хіти «Ванька-встанька», «Ведмеді-балалайки» та «Мухи» з їхнім «мухи миють руки, руки миють мухи» Маші буде непросто. Далі потрібен байт якогось захмарного рівня — такий, щоб людей буквально нудило на екран.

Сингл «Тіп з Рейтарської» до цього рівня не дотягує. Це слабенький нішевий байт, який не пробиває порога чутливості загартованої TikTok’ом масової аудиторії. Можливо, на щастя, бо за більш уважного аналізу в пісні криється ще й шкідлива маніпуляція. Поп-музика має право на карикатуру, дурний жарт і навіть поганий смак. Немає жодної проблеми в тому, щоб хтось посміявся з київських хіпстерів. Рейтарська переживе. Однак трохи лякає те, як легко соціальні маркери в тексті видають за моральні якості.

Підкреслено «простий» герой пісні — не людина, а фантазія креативного класу про масового слухача: грубий, травмований, невибагливий, зате вдячний за моральну перевагу над освіченішим суперником. Сам цей суперник — самозакоханий сноб і егоїст, який не бачить себе зі сторони. Нам продають ідею, ніби такий характер завжди йде в комплекті з гарним смаком, начитаністю, охайністю і цікавістю до платівок.

Єдине, за що можна похвалити цей сингл — це чесність. Хай навіть не з тієї причини, яку задумували автори. Дві різні Маші тут нарешті зустрічаються в одному куплеті. Одна знає, що таке фільтр, натуральне вино й камерний івент, бо належить до індустрії, яка цими словами розмовляє. Інша демонстративно обирає пиво і метро, бо знає: так легше сподобатися більшій кількості людей. Перша Маша виробляє продукт. Друга виходить у кадр і запевняє покупця, що теж терпіти не може першу.

Це такий собі «новий креативний цинізм», який стосується далеко не лише Кондратенко. Раніше погану поп-музику в Україні переважно створювали люди, які щиро вважали її хорошою. Вони могли бути наївними й необізнаними, але між їхнім смаком і продуктом не було прірви.

Тепер масмаркет виробляють люди, які добре знають західні референси й мають достатньо смаку, щоб приватно зневажати продукт, який професійно виготовляють. Це не наївна провінційна попса доінтернетної ери, а чистий свідомий розрахунок. Ці люди знають, що можна інакше, але не бачать у цьому сенсу, бо передусім орієнтовані на гроші.

Тож нова пісня Маші Кондратенко — не просто розповідь про двох чоловіків і заплутану історію кохання. «Тіп з Рейтарської» — симптом глибокої дихотомії креативної індустрії, яка бажає жити в закритому середовищі престижного району Києва, заробляти в масштабах усієї країни й водночас потай зневажати обидва цих виміри.

Поп-фанк виявляється ідеальним «контейнером» для такого творчого прагматизму. Він забезпечує авторам алібі: це ж лише легка пісенька, нащо сприймати її серйозно? Але саме так масова культура іноді нормалізує найбільш сумнівні стереотипи і упередження — не маршем і не маніфестом, а приємним грувом, під який можна підтанцьовувати.