Дуже висока кухня. Як готують їжу для космонавтів, чому це космічно дорого і вкрай несмачно — в уривку з книжки «Пакуємося на Марс». (Спойлер: ви не захочете в космонавти)

Американська журналістка Мері Роуч — авторка науково-популярних бестселерів, у яких досліджує складні теми через призму людського побуту: від використання трупів у медицині до фізіології сексу і військових технологій. Наприкінці червня 2026 року у видавництві «Бородатий Тамарин» вийшов український переклад її книги «Пакуємося на Марс» (оригінал 2010 року). Книга досліджує, як відбирають астронавтів, що відбувається з тілом у невагомості, як науковці тестують обладнання на трупах і тваринах, чи можливий секс у космосі та чому гігієна на орбіті складніша, ніж здається. З дозволу видавництва «Бабель» публікує уривок: як контрабандний сендвіч із солониною спровокував скандал у Конгресі, чому НАСА витрачало сотні тисяч доларів на космічну їжу, яку фактично розробляли ветеринари, як вчені добирали екіпажі за показниками кишкового метеоризму і як астронавт Джон Янґ забув вимкнути мікрофон, залишивши в записах місій одну з найменш дипломатичних скарг в історії космічних польотів.

23 березня 1965‐го у космос запустили сендвіч із солониною, приготований у Wolfie’s — того, що в місті Коко‐Біч, Флорида, неподалік Космічного центру Кеннеді. Астронавт Воллі Шірра попросив запакувати сендвіч із собою і відвіз його у центр Кеннеді, де переконав колегу Джона Янґа пронести пакунок на борт капсули «Джеміні-3» і здивувати іншого астронавта, Ґаса Ґріссома. На другій годині 5‐годинного польоту Джон так і зробив. Втім, момент пройшов не зовсім за планом.

ҐРІССОМ: Звідки це?

ЯНҐ: Я приніс. Давай спробуємо. Тхне, еге ж?

ҐРІССОМ: Ага, [і] розвалюється. Я сховаю в кишеню.

ЯНҐ: Варто було спробувати.

ҐРІССОМ: Ага.

Того року критики НАСА озброїлися «інцидентом із солониною» на наступному слуханні щодо бюджету в Конгресі. У протоколі Конгресу за 12 липня 1965‐го такий собі сенатор Морзе вимагав вдвічі скоротити пропонований НАСА бюджет у 5 мільярдів доларів. А тоді сказав, що Янг «поглумився» над усією науковою програмою «Джеміні» і її ретельно вивіреними вхідними даними та результатами. Ще хтось спитав адміністратора НАСА Джеймса Вебба, як він планує керувати багатомільярдним бюджетом, якщо не може встежити за двома астронавтами. Янґ отримав офіційну догану.

Контрабандний сендвіч з Wolfie’s порушив принаймні 16 офіційних вимог до виготовлення «сендвічів з яловичиною, дегідрованих (мініатюрних)». Ці вимоги описані на шести сторінках і сформульовані зловісно, як біблійні заповіді. («Нехай не буде... вологих чи мокрих ділянок», «Нехай верхній шар не кришиться».) До того ж сендвіч Wolfie’s мав Дефект #102 («чужорідний запах, наприклад, затхлості»), Дефект #153 («розламується від дотику») і ще десятки інших. Сподіваюся, принаймні Дефект #151 — «видима кістка, панцир або твердий сухожильний матеріал» — не проявився.

Їжа в космічній капсулі має бути протилежністю сендвіча з Wolfie’s. Вона мусить мало важити. Кожен зайвий кілограм вантажу коштує НАСА тисячі доларів на паливо. Бути компактною. Капсула «Джеміні-3» не більша за салон спортивного автомобіля. Через суворі обмеження розміру і ваги технологи космічної їжі сконцентрувалися на калорійності: вони намагалися вмістити максимальну поживність у якомога менший об’єм. (Учені‐полярники, стикнувшись з такими ж обмеженнями і вимогами, але без підтримки державного наукового бюджету, беруть із собою шматочки масла.) Навіть бекон доводилося роздавлювати на гідравлічному пресі для компактності (після чого бекон називали пластинкою).

Стиснута їжа не тільки займає менше місця, а й менше кришиться. Для інженера космічного апарата крихти — не просто побутова проблема. У невагомості крихти не падають на підлогу, де на них можна не зважати і топтати, доки не прийде прибиральник. Вони ширяють у повітрі, летять на панель керування чи в око. Тому Ґріссом і сховав сендвіч із солониною, побачивши, що той розпадається.

Аерокосмічні харчові технологи — із Військово‐повітряних сил, армії чи комерційних структур — багато трудилися над ідеальною формулою плівки для їстівних кубів. В одному технічному звіті рецептами перебирали, як вередлива дитина кашею. Пʼятий рецепт виявився надто липким. Восьмий тріскався у вакуумі. Але одинадцятий (розплавлене сало, молочний білок, желатин Knox, кукурудзяний крохмаль, цукроза) вийшов ідеальним. Не погоджувалися хіба ті, кому це довелося їсти. «Залишає неприємний присмак і наліт в роті», — скаржився Джим Ловелл Центру керування польотами під час «Джеміні-7».

Розробити сендвіч у формі куба, який важить менше ніж 3 грами, не кришиться, «якщо його скинути з висоти 20 сантиметрів на тверду поверхню», і вкрити його лаком — це одна справа. Зовсім інша — переконатися, що людина їстиме його тижнями з радістю і без шкоди для здоровʼя. За одним чи двома винятками, програми «Меркурій» та «Джеміні» передбачали короткострокові місії. День чи тиждень можна прожити на будь‐якій їжі. Але в НАСА планували місію на Місяць тривалістю до двох тижнів. І там мали знати, що станеться з травною системою людини, яка регулярно харчується пластівцями із сала і воскоподібним кукурудзяним крохмалем в желатині. Скільки людина може прожити на харчах, випробуваних військовиками на кухнях? Відверто кажучи, а скільки вона захоче так жити? Як така їжа впливає на настрій?

У 1960‐х НАСА витрачала величезні гроші, шукаючи відповіді на ці запитання. Контракти з дослідження та розробки космічної їжі отримали Лабораторія досліджень з аерокосмічної медицини (ЛДАМ) на базі «Райт‐Паттерсон», а пізніше — Школа аерокосмічної медицини (ШАМ) на військово‐повітряній базі «Брукс». Вимоги до виробництва розробили у військових лабораторіях Нейтік, їжу готували комерційні підрядники, а ЛДАМ і ШАМ годували нею піддослідних на Землі. На обох базах спорудили вигадливі макети космічних кабін. Команди добровольців проходили там симуляцію польоту, деякі — протягом аж 72 днів. Їжу випробовували одночасно зі скафандрами, режимом гігієни і різними атмосферами в кабіні — зокрема, що мене дуже повеселило, із повітрям, яке на 70% складалося з гелію.

Тричі на день дієтологи залишали експериментальні страви у повітряному шлюзі. За ці роки піддослідні спожили всі форми перероблених і суворо регламентованих аерокосмічних харчів: куби, шматочки, суспензії, пластинки, порошки і «масу для регідратації». Дієтологи зважували, вимірювали й аналізували все, що потрапляло всередину астронавтів, і те, що виходило назовні. «Зразки екскрементів... гомогенізували, ліофінізували і безліч разів досліджували», — писав лейтенант Кіт Сміт у харчовому звіті про аерокосмічний раціон із яловичого рагу і шоколадного пудингу. У такій справі важливо не переплутати контейнери.

На фото тих часів — двоє чоловіків у неймовірно тісному приміщенні, одягнені в лікарські халати й пояси з моніторами для відстеження показників здоровʼя. Один із них згорбився на нижній полиці вузького і хиткого ліжка, що більше нагадує двоповерхову прасувальну дошку. У лівій руці він тримає щось схоже на птіфур, а на колінах — пластиковий пакет із 4 кількашаровими кубиками: вечерю. До носа йому приклеїли медичну трубку. На сусідові — чорні окуляри, як у Кларка Кента, і гарнітура для комунікації. Він сидить за панеллю управління, доволі футуристичною для 1965‐го і радше кітчевою сьогодні — у стилі «Зоряного шляху». На панелі табличка із підписом: «Персонал відділу космічного харчування, 1965—1969 роки». Можливо, автор хотів написати щось більш інформативне — «випробовують вплив мініатюрних сендвічів на ритм серцебиття і дихання», але не зміг це сформулювати, не спаплюживши честь Військово‐повітряних сил.

Багато знімків зроблені «до»: горе‐астронавти усміхнено позують на порозі випробувальної камери ШАМ з дієтологинею Мей ОʼГара, готові зайти всередину і закрити за собою люк. ОʼГара на вигляд як типова дієтологиня Військово‐повітряних сил: не струнка й не товста жінка, доглянута і приваблива, але в молодих рекрутів навряд від неї перехоплювало дихання чи збивався пульс. ОʼГара мала золоте серце. У статті з військового новинного ресурсу вона заявила, що хвилюється, як піддослідні сприйматимуть різну космічну їжу «за 30 днів або й більше».

Вона єдина розуміла загрозу. Хоча їжа у формі кубиків отримувала стримані відгуки, розробники продовжували працювати — активно, невтомно і гідравлічно. Вони не усвідомлювали, що їжа, яку доводилося регідрувати власною слиною — тримаючи її «в роті протягом 10 секунд», може навіяти журбу в тижневому польоті. Так і сталося. Місія за місією, кубічні сендвічі «постійно поверталися назад» — розповідав харчовий технолог НАСА у відставці Чарльз Бурланд. (Він мав на увазі, що вони залишалися на борту після приземлення, а не що астронавтів ними нудило. Напевно.)

Я зателефонувала ОʼГарі додому в Техас, якраз по обіді в будній день. Зараз їй за сімдесят. Поцікавилася, чим вона ласувала. Вона відповіла, як дієтологиня, і харчувалася так само: «Їла яловичину на грилі й сендвіч із сиром, виноград і компот». Я спитала в Мей, чи піддослідні в ШАМ часто припиняли участь у випробуваннях передчасно, чи покидали камеру опівночі, щоби збігати за бургером. Такого не траплялося. «Вони викладалися на всі сто», — сказала Мей. По‐перше, пояснила вона, піддослідні щойно закінчили базову підготовку. Їх приваблювала можливість цілий місяць відпочивати від фізичних активностей і лише жувати. Крім того, подякою за добровільну участь була можливість обрати наступну локацію служби.

На ЛДАМ добровольців набирали з Дейтонського університету неподалік, оплачуючи участь. Ймовірно, через зарплатню, або через розміщення — це католицький університет — ці чоловіки поводилися слухняно і виховано. Хоча інколи страждали, пропускаючи причастя. Один доброволець так засмутився, що науковцям довелося порушити правила і викликати священника, щоб той причастив хлопців через телефон і відеозв’язок. В отвір камери їм поклали невелику порцію вина і прісних коржів для причастя, які, напевно, смакували не краще за інші харчі у випробуванні.

Одна експериментальна дієта отримала ще нижчі оцінки, ніж куби. «Молочні коктейлі зранку, на обід і вечерю. А наступного дня знову молочні коктейлі», — згадує Джон Браун, офіцер, який керував симулятором космічної кабіни на ЛДАМ. Піддослідні харчувалися коктейлями 30 днів, а опісля оцінили дієту на 3 бали за шкалою від 1 до 9 (радше не подобається). За поясненнями Брауна, 3 швидше за все означало 1: «В анкетах піддослідні писали те, що дослідники хотіли прочитати». Один з учасників зізнався: разом з іншими добровольцями регулярно виливав порції під підлогу кабіни.

Попри непопулярність раціону, науковці випробували принаймні 24 комерційні та експериментальні рецепти рідких страв. Якось я читала технічний звіт Військово‐повітряних сил, де перелічено бажані характеристики їстівного паперу: «Відсутність смаку, гнучкість і міцність». Саме так я й уявляю декого з цих харчових технологів.

Зараз астронавти вже не їдять з тюбиків, на відміну від військових пілотів, у яких посеред місії немає часу зупинитися і розгорнути сендвіч. Вікі Лаверідж, уважна й привітна технологиня з Управління бойового харчування при центрі командування армією США в Нейтіку, розповіла, що рецептура і технології з часів «Меркурія» майже не змінилися. Лаверідж запрошувала мене в Нейтік. («Ден Нетресс зранку 21‐го готуватиме яблучний пиріг у тюбиках».) Я не змогла приїхати, але вона надіслала мені коробку зі зразками. Дуже мило з боку Лаверідж. Зразки нагадували тюбики з олійною фарбою моєї падчерки Лілі.

Харчування з тюбика — неймовірно тривожний досвід. Доводиться відкласти вбік дві доступні людському організму системи контролю якості їжі: зір і нюх. Бурланд каже, що саме з цієї причини астронавти й ненавидять тюбики: «Бо вони не бачать їжі й не відчувають запаху». Дратує текстура, або ж, як висловлюються харчові технологи, — «відчуття в роті». Коли на етикетці написано «гамбургер», очікуєш, що зможеш ним погамати. Версія Нейтіка яловичину нагадує дуже віддалено. Її готують у формі пюре. Як і всю їжу з тюбиків, адже, за словами Чарльза Бурланда, «текстура обмежена отвором трубки». Найперша космічна їжа була, по суті, дитячим харчуванням. Але навіть немовлятам пощастило їсти ложками. Астронавтам «Меркурія» доводилося висмоктувати харчі з алюмінієвого отвору. Зовсім не героїчно. І, як виявилося пізніше, не те щоби необхідно. У невагомості можна користуватися ложкою і відкритим контейнером, якщо, цитуючи чарівну Мей ОʼГара, їжа наділена «прилипливістю, чи як би це назвати». Достатньо густі й вологі шматочки не вилетять з контейнера через поверхневий натяг.

Гамбургер смакував як заморожений соус до енчілади. Вегетаріанська закуска з Нейтіка — яку хтось бездумно підписав «вегетаріанець» — так само виявилася трохи гострим томатним пюре. Напевно, астронавти «Меркурія» почувалися, ніби застрягли у відділі соусів дуже маленької продуктової крамниці. Але повидло з Нейтіка, за рецептурою ідентичне до історичного тюбика Джона Ґленна, зовсім непогане.

Частково через знайомий смак. Такої текстури від повидла і очікуєш. Одна з проблем ранньої космічної їжі — у дивних відчуттях. Коли летиш крізь космос у холодній, тісній, стерильній посудині, хочеться чогось комфортного і знайомого. Космічна кулінарія цікавила американців через свою новизну, але астронавти вже надивилися новизни на кілька життів наперед.

Час від часу астронавти говорили, що до вечері було б приємно мати хоч якусь випивку. Пиво брати в політ не можна, адже без сили тяжіння бульбашки газу не здійматимуться на поверхню. «Вийде просто піниста каша», — каже Бурланд. За його словами, «Кока‐кола» витратила 450 тисяч доларів на розробку диспенсера для невагомості, однак біологія перемогла. Оскільки газ не рухається догори шлунка, астронавтам важко відригнути. «Часто відрижка супроводжується рідкими бризками», — додає Бурланд.

Бурланд керував короткочасною ініціативою подавати вино до страв на борту «Скайлабу». Енологи Каліфорнійського університету наполягали на хересі, бо у процесі виробництва його підігрівають, завдяки чому напій краще зберігається. Для знавців вина херес — це радше пастеризований апельсиновий сік. Через заборону на пляшки в космосі вирішили пакувати кремовий Paul Masson у пластикові мішечки, вкладені в банки для пудингу. Так не надто апетитний напій став ще менш привабливим.

Банки з хересом, як і будь‐яку технологію для космосу, запустили в параболічний політ, аби протестувати в невагомості. Хоча випробування пакування пройшли успішно, на борту ніхто не радів перспективі це пити. Сильний запах хересу швидко заповнив кабіну і наклався на звичні для параболічного польоту нудотні відчуття. «Щойно ми його відкрили, — згадує Бурланд, — усі схопилися за пакетики для блювоти».

Попри це, Бурланд заповнив акт про державну закупівлю кількох ящиків Paul Masson. Але перед початком збору замовлення хтось згадав про ініціативу в інтервʼю, і непитущі платники податків завалили НАСА обуреними листами. Тож, вгативши бозна скільки грошей у пакування, подачу заявок і випробування кремового хересу в банках, НАСА відмовилася від цього заміру.

Навіть якби все вдалося, херес зі «Скайлабу» не став би першим алкогольним напоєм, включеним урядом у раціон держслужбовців на місіях. Ром входив у меню Британського флоту до 1970‐го. З 1802 до 1832‐го американські військові раціони включали один джил — дещо більше ніж два шоти — рому, бренді чи віскі на додаток до щоденного пайка яловичини й хліба. Раз на 100 днів солдатам також видавали мило і пів кіло свічок: їх використовували для освітлення, обміну, а чистоплюї навіть розтоплювали їх і загортали у віск свої сендвічі з яловичиною.

У негуманності ранньої космічної їжі винні не тільки нутриціологи. Чарльз Бурланд звернув увагу на пропущену мною деталь: літери «ВВ ВПС США» після імені поборника рідкого раціону Нормана Гайдельбо. Гайдельбо належав до Ветеринарних військ Військово‐повітряних сил. Як і Роберт Флентґе, один із редакторів «Вимог до виготовлення продукції для аерокосмічного харчування», 229‐сторінкового підручника з приготування їжі для космонавтів. «Багато харчових технологів були військовими ветеринарами», — розповів Бурланд. Ще з часів запусків мавп на «Аеробі» та випробувань генерала Степпа на швидкісному візочку, у Військово‐повітряних силах були колонії піддослідних тварин і, відповідно, ветеринарів (або, якщо слово із 4 складів здається закоротким, то «допоміжних ветеринарів біоастронавтики»). Згідно зі статтею «Ветеринари американських ВПС хапають зірки з неба!», до їхніх обов’язків додалося «випробування і розроблення харчової продукції» — спочатку для тварин, а потім і для астронавтів. Погана новина для екіпажів.

Ветеринарів, які керували дослідженнями з харчування тварин, хвилювали три речі: вартість, легкість застосування і відсутність проблем зі здоровʼям. Вони не надто непокоїлися, чи сподобаються мавпі або корові харчі. Це значною мірою пояснює ірисові напої, компресовані кукурудзяні пластівці й кремові кубики з арахісу. Ось що виходить, коли вечерю готують ветеринари. Бурланд пригадує слова ветеринарів: «Щоб нагодувати тварин, треба просто змішати пакет корму, спакувати його на борт, і вони матимуть усе необхідне. Чому з астронавтами не можна так само?»

Інколи так і робили. Про це свідчить технічний звіт Нормана Гайдельбо за 1967 рік «Методика виробництва гранульованої їжі у малих кількостях». Гайдельбо розробив корм для астронавтів! Суміш складалася переважно з сухого молока від Coffee-mate і глюкози/мальтози. Закрадаються сумніви щодо заяви ветеринара, нібито харчі «смакують дуже добре». Знову ж таки, смак його не надто цікавив. На відміну від ваги й обʼєму. За цими критеріями Гайдельбо і визначив переможця: «Калорійність продукту дозволяє вмістити 2 600 кілокалорій [2,6 мільйона калорій] у 606 кубічних сантиметрів їжі».

Методи економії простору Гайдельбо звучать екстремально, якщо не знати про рішення, запропоноване 1964‐го Семюелем Лепковскі, професором птахівництва Каліфорнійського університету в Берклі. «Якби була можливість підібрати підхожих астронавтів з ожирінням, — починає Лепковські, не усвідомлюючи безумства сказаного. — Огрядна людина з 20 кілограмами жиру... має в резерві 184 тисяч калорій. Це забезпечило б понад 2 900 калорій на день протягом 90 днів». Іншими словами: подумайте тільки, скільки ракетного палива можна заощадити, якщо взагалі не давати астронавтам їжі!

За 12 років після сумнозвісного сендвіча із солониною астронавт Джон Янґ іще раз осоромив свого роботодавця на всю країну. Янґ, разом із колегою по «Аполлону-16» Чарлі Дюком, сидів у місячному модулі «Оріон» після цілого дня збирання каміння. Під час радіозвʼязку з центром керування, абсолютно нізвідки, Янґ заявив: «Знову щось розпердівся. Знову, Чарлі. Не знаю, від чого це... Може, кислота в шлунку». Після «Аполлона-15», де низький рівень калію викликав у екіпажу аритмію, НАСА додало в раціон астронавтів апельсинові, грейпфрутові та інші цитрусові напої з калієвими добавками.

Янґ говорив далі. Усе збереглося в транскрипті місії: «Тобто я 20 років не їв стільки цитрусових. І скажу тобі так: ще 12 їбучих днів, і я більше ніколи їх не їстиму. А якщо мені запропонують калій до сніданку, мене знудить. Я не проти змін, чесно. Але, бляха, скільки можна їсти ті апельсини». За кілька хвилин центр керування польотів вийшов на звʼязок і ошелешив Янґа новиною, яку той теж ледве перетравив:

КАПКОМ [капсульний комунікатор]: «Оріоне», Г’юстон.

ЯНҐ: Так, сер.

КАПКОМ: Отже, ви не вимкнули мікрофон.

ЯНҐ: Ой. Давно він записує?

КАПКОМ: Упродовж всього дебрифінгу.

Цього разу обурився не Конгрес. Наступного дня після публікації коментарів Янґа в пресі губернатор Флориди випустив заяву, в якій захищав головний плід штату. У мемуарах Чарлі Дюк перефразував: «Наш апельсиновий сік ні до чого. Це штучний замінник, який походить не з Флориди».

Насправді річ була в калії, а не в апельсиновому соку. «Коефіцієнт метеоризму» апельсинового соку — послуговуючись термінологією дослідника газів Едвіна Мерфі з Міністерства сільського господарства США, який теж виступав на Конференції з харчування у космосі і повʼязаних проблем відходів, — низький.

Мерфі доповідав про досліди, упродовж яких годував добровольців «експериментальною стравою з бобових». Через ректальний катетер вони випускали гази у вимірювальний пристрій. Його цікавили індивідуальні відмінності — не тільки в обʼємі газів, а й у відсотковому співвідношенні їхніх складників. Через відмінності кишкових бактерій організми половини людей не виробляють метан. Тому вони — бажані кандидатури на посади астронавтів. Не через сморід метану (він не має запаху), а через його легкозаймистість. (Саме метан на автозаправках продають під назвою «природний газ»).

Мерфі запропонував комітету відбору астронавтів НАСА дещо унікальне: «Кандидатів можна відбирати з тої частки населення, чиї тіла не виробляють або виробляють зовсім трохи метану чи водню, — водень також вибухонебезпечний, — і дуже малу кількість сірководню чи інших досі не встановлених складників газів, які сильно пахнуть... Ба більше, оскільки окремі астронавти можуть по‐різному реагувати на конкретну їжу, слід відбирати тих, хто продемонструє високу стійкість до розладів кишківника й утворення газів».

За весь час роботи Мерфі зустрів одного такого ідеального кандидата в астронавти. «Особливо для подальших досліджень нас зацікавив піддослідний, який практично не виділяв газ після споживання 100 грамів бобів (вага наведена у сухому вигляді)». На противагу середньостатистичному кишківнику, який у період пікового метеоризму (за 5 чи 6 годин після вживання бобів) виділяє від 1 до майже 3 склянок газу на годину. Тобто до двох банок кока‐коли. У тісному просторі, де немає можливості відкрити вікно.

Або, якби НАСА не схотіла брати в астронавти тільки такі унікальні екземпляри, можна стерилізувати їм травний тракт. Мерфі годував тією самою стравою з бобами піддослідного, який приймав антибактеріальні ліки. Виявилося, що той виділяв вдвічі менше газу. Більш розважливий підхід, зрештою впроваджений НАСА: просто уникати їжі з високим коефіцієнтом метеоризму. Протягом усієї програми «Аполлон» боби, броколі, білокачанна і брюссельська капуста залишалися в чорному списку. «Боби не з’явилися в раціоні до шатла», — зауважує Чарльз Бурланд.

Багато хто зрадів. І не лише тому, що смачно. Пукати у невагомості — популярне на орбіті заняття, особливо у чоловічих екіпажах. Астронавт Роджер Крауч чув, начебто його колеги використовують шлункові гази як ракетне паливо і «запускають себе по кабіні». Він у ці плітки не вірить. «Маса й швидкість виділеного газу, — розповів він у листі, за який я полюбила Крауча назавжди, — нехтовно мала відносно маси людського тіла». Тож навряд чи вона змогла б привести в рух 80‐кілограмового астронавта. Крауч зауважив, що повітря, яке видихає астронавт, не запускає астронавта в рух, а легені мають місткість приблизно 6 літрів. Натомість гази, як ми дізналися від доктора Мерфі, займають не більш ніж 3 банки з‐під коли.

За останні десятиліття їжа астронавтів стала гуманнішою і нормальнішою. Страви більше не доводиться компресувати чи викачувати з них воду, адже на Міжнародній космічній станції вдосталь місця для зберігання. Закуски складають у пластикові пакети, термостабілізують, а потім розігрівають у невеликому приладі, схожому на портфель. Тепер, після публікації незрівнянної «Кулінарної книги астронавта» Чарльза Бурланда у 2010 році, на власній кухні можна приготувати 85 автентичних закусок і страв із часів шатла, якщо в шафці завалялись «державна суміш крохмалю для начинки 150 від National Starch and Chemical Company» і «карамелізована часникова основа #99‐404 Eatem Foods».