У них на районі. Стендапер Тревор Ноа згадує бурхливу юність на вулицях Йоганнесбурга в автобіографії «Злочинно народжений»

Південноафриканський стендап-комік Тревор Ноа відомий як ведучий американського сатиричного шоу The Daily Show на Comedy Central. Він народився в Йоганнесбурзі в часи апартеїду від батька-швейцарця та матері з народу коса, що за тодішніми законами країнами було заборонено. У квітні 2026 року у видавництві #книголав вийшов український переклад його автобіографічного бестселера «Злочинно народжений» (оригінал вийшов у 2016 році). Це розповідь про дитинство та юність у країні, де межі між чесним і кримінальним майже не було. З дозволу видавництва «Бабель» публікує уривок: як Ноа почав самостійне життя і підприємницьку, так би мовити, діяльність в одному з бідних, але дуже цікавих районів Йоганнесбурга. Продаж піратських дисків із гаража переріс у районний ломбард і кредитну контору, а потім поліцейська куля і чужий фотоапарат із відпустковими знімками поклали цьому край.

Мій друг Бонґані був низенький, голомозий і дуже накачаний. Таким він був не завжди. Усе життя він був худий, а потім йому в руки потрапив журнал про культуризм — і змінив його життя. Бонґані — із тих, хто в кожній людині пробуджує найкращі риси. Це такий друг, який у тебе вірить тоді, коли не вірить більше ніхто, який бачить у тобі невидимий іншим потенціал, і тому до нього тяглися люди з тауншипа і я теж. Бонґані завжди любили і поважали, але його репутація різко рушила вгору, коли він побив одного з відомих хуліганів, який тероризував усю школу. Це закріпило його в статусі своєрідного лідера і заступника дітей із тауншипів.

Бонґані мешкав на Алексі, але, поки ми вчилися в школі, я в нього в гостях не бував; він завжди ходив до мене на Хайлендс-Норс. На Алекс я кілька разів заходив, але зовсім не подовгу: не можна було б сказати, що я проводив там якийсь час. Висловимося так: я там не бував уночі. Вдень бувати на Алексі і вночі бувати на Алексі — це не те саме. Неспроста це місце прозвали Гоморрою.

Якось після школи, незадовго до випуску, Бонґані підійшов до мене у шкільному дворі.

— Чуєш, а ходімо на район, — запропонував він.

— На район?

Спочатку я не зрозумів, що він має на увазі. «У нас на районі» відбувалися події в піснях американських реперів, а я хоч і був знайомий із різними чорними тауншипами, але словом «район» їх називати мені на думку не спадало.

Мури апартеїду почали розвалюватися якраз тоді, коли Америка переживала розквіт хіп-хопу, а в хіп-хопі жити «на районі» було круто. Раніше люди соромилися того, що вони живуть у тауншипі — то було найглибше суспільне дно. Але після фільмів «Хлопці по сусідству» і «Загроза суспільству» слово «район» набуло крутизни. Герої цих фільмів почувалися там як господарі. Діти з тауншипів почали поводитися так само, носити своє походження як медаль: ти вже не якийсь там пацанчик з тауншипа — ти пацан з району! Людина з Алексу мала більше вуличного респекту, ніж із Хайлендс-Норс. Тож коли Бонґані сказав: «Ходімо на район», я був заінтригований.

Коли Бонґані повів мене на Алекс, то ми зайшли туди, як більшість людей, з боку Сендтона. Проїжджаєш через одне з найбагатших передмість Йоганнесбурґа, повз будинки-палаци й гігантські гроші. Потім — через промисловий пояс Вайнберг, який відділяє багатих і білих від бідних і чорних. На вході в Алекс здорова станція маршруток і автобусів. Це отакий жвавий, безладний базар третього світу, як можна побачити в кіно про Джеймса Бонда чи Джейсона Борна. Це як вокзал Ґранд-Сентрал-Стейшен, але просто неба. Ніщо не стоїть на місці. Усе рухається. Сьогодні все не таке, як учора, а завтра теж буде зовсім по-іншому, а водночас кожен день такий самий.

Просто поряд зі стоянкою маршруток, безумовно, стоїть «Кей-Еф-Сі». У Південній Африці неодмінно десь буде «Кей-Еф-Сі». «Кей-Еф-Сі» знайшло своїх чорних прихильників. «Кей-Еф-Сі» не грається в ігри. На районі воно було раніше за «Макдональдс», за «Бурґер Кінґ», за всіх на світі. «Кей-Еф-Сі» каже: «Привіт, ось ми до вас у всякий час!»

За маршрутками починається Алекс як такий. Мало де я бачив настільки наелектризовану атмосферу, як на Алексі. Це вулик, де постійно точиться якась діяльність, люди цілий день ходять туди-сюди, бандити провертають свої справи, чуваки на розі зависають і байдикують, діти гасають. Ця вся енергія не має виходу, не має механізму, який би її розсіював, тому періодично вона вибухає у вигляді жахливих злочинів і шалених гулянок. Щойно був собі спокійний день, люди ходили, сиділи, робили хто що — аж тут раптом по вулицях летить гангстерська машина, а за нею поліція, спалахує перестрілка, вгорі кружляють вертольоти. Мине хвилин із десять — і все як ні в чому: відпочивають, метушаться, ходять і бігають хто куди.

Алекс влаштований квадратно-гніздовим способом: вулиці утворюють сітку. Проїжджа частина заасфальтована, а пішохідна здебільшого ні. Кольорова гама — шлакоблоки, іржаве залізо, сіре, темно-сіре, де-не-де кольорові спалахи. От хтось пофарбував стіну в яскраво-салатовий, от над забігайлівкою червона вивіска, або комусь пощастило урвати для даху не сіре залізо, а пофарбоване у веселий блакитний колір. Санітарія мінімальна. Усюди валяється сміття, у провулках його хтось регулярно підпалює. На районі завжди що-небудь горить.

Ідеш по вулиці — і тебе оточують усі можливі запахи. Люди щось готують, купляють страву на винос і їдять на вулиці. Хтось живе в хатинці, припаяній до іншої халупи, води в них немає, то вони набрали з колонки відро води, помилися в ньому і вилили на вулицю, де все це вливається вже в цілий потік помиїв, тому що десь прорвало трубу. Ось якийсь майстер-псуймайстер безпідставно вважає, ніби він лагодить машини. Він зливає стару моторну оливу на вулицю, вона додається до тих помиїв. Десь там буде лазити коза — без кози ніяк. Ідеш — і тебе огортає невпинний потік звуків — шум людської діяльності, розмови десятками мов: люди балакають, торгуються, сперечаються. Весь час десь грає музика. На одному розі — щось народне південно-африканське, на іншому — Доллі Партон, а хтось їде, і машина бухкає на весь район щось із Notorious B.I.G.

«Район» миттєво перевантажив усі мої чуття — але в цьому хаосі існував і певний порядок, система, соціальна ієрархія, пов’язана з місцем проживання. Перша вулиця — це було не круто, тому що занадто близько до базару і маршруток. Друга — це добре, тому що на ній стояли двоквартирні будиночки, збудовані ще тоді, коли поселення більш-менш підпорядковувалося закону. Третя, Четверта, П’ята — ще краще: то була якась подоба містечка. Там мешкали старожили, «старі гроші». Далі від Шостої все ставало паршиво — на зміну будинкам приходили хатки і зовсім уже халупи. На Алексі було кілька шкіл і футбольних полів. Було щось зо два гуртожитки — величезні державні проєкти, де селили приїжджу робочу силу. Туди ходити зовсім не хотілося. Ото в тих краях діяли серйозні гангстери. Туди варто було ходити тільки в разі, якщо дуже треба купити автомат Калашникова.

За Двадцятою вулицею ви впиралися в річку Юкскей, а за нею, якщо перейти міст із вулиці Рузвельта, починався Східний Берег — найновіша, найліпша частина району. Східний Берег — це місце, де влада втрутилася, знесла всі стихійні хатки й почала будувати справжні будинки. Це теж було дуже бюджетне житло, але все ж пристойне — будинки «з двома спальнями» і маленькими двориками. Їхні мешканці мали трохи грошей і зазвичай відправляли дітей у кращі школи, за межі району, у той же Сандрінґем. Родина Бонґані мешкала на Східному Березі, на розі вулиць Рузвельта і Спрінгбока, і ми пройшли через район від станції маршруток отуди і там зависли неподалік будинку на мурі посеред вулиці Спрінгбока, нічим не займалися, чесали язиками. Тоді я про це навіть не підозрював, але наступні три роки мені судилося провести саме на цьому місці.

Школу я скінчив у сімнадцять років, і на той момент вітчим уже отруював життя всім у мене вдома. Перебувати там мені не хотілося, і мама погодилася, що мені варто жити десь окремо. Вона допомогла мені з переїздом на дешеву, населену тарганами квартиру на тій самій вулиці. Мій план, наскільки він у мене взагалі був, полягав у тому, щоб вступити в університет і стати програмістом, але платити за навчання я собі дозволити не міг. Треба було заробити. Єдиний відомий мені спосіб заробітку був продаж піратських дисків, а одне з найкращих місць для такої торгівлі було «на районі», тому що там стояли маршруточники. Водії маршруток завжди шукали нової музики, адже іноді саме гарною музикою вони приваблювали клієнтів.

Також перевагою Алекса була дешевина. Прожити там можна було буквально на ламаний гріш. Наприклад, «на районі» продавали страву, яка називається кота. Це четвертинка хлібини. Хліб із середини вибирається, в утворену заглибину насипається смаженої картоплі, втикається шматок вареної ковбаси, кладеться ложка мангового соусу, який зветься ачар. І це коштує щось там два-три ранди. Що більше маєш грошей, то більше в ту коту можна покласти різної всячини. Маєш більше грошей — тобі туди посмажать сосиску. Ще більше — то ковбаску типу мисливської чи, наприклад, яєчню. Найбільшою котою з усіма примочками можна нагодувати трьох людей.

Для нас найкрутішим доповненням до страви був шматок сиру. Сир — це завжди ого, тому що він дорогий. Забудьмо про вагу золота — на районі послуговувалися не золотим, а сирним стандартом. Сир до будь-чого означав гроші. Якщо ти купив бургер — ти крутий, а якщо цілий чизбургер, то в тебе більше грошей, ніж у того чувака, який щойно замовив гамбургер. Сир на хлібі, сир у холодильнику означав красиве життя. У будь-якому південноафриканському тауншипі, якщо в тебе заводилися гроші, то про це казали: «Ти у нас сирний». А по суті — ти не такий, як усі на районі, тому що твоя сім’я має гроші на сир.

В Алексі Бонґані і його команду, які мешкали на Східному Березі, вважали сирним хлопцями. Ну а за іронією долі, живучи на першій від річки вулиці, вони для більш сирних чуваків зі Східного Берега, жителів кращих, вищих будинків, були навпаки людьми другого сорту. Бонґані і його команда ніколи не визнавали себе сирними. Вони твердили: «Ми не сирні, ми з району». Ну а справжні чуваки з району казали: «Теж мені, з району. Ви — сирні». «Нічого ми не сирні! — відказував Бонґані з друзями, киваючи углиб Східного Берега. — Сирні — це ото там!» Навколо того, хто сирний, а хто ні, постійно точилися безглузді жартівливі суперечки.

Бонґані був очільником команди — тим, хто збирає всіх докупи й мутить всякі цікаві мутки. Також там був Мзі — «зброєносець» Бонґані. Маленький хлопчина, якому дуже хотілося долучатися до компанії, робити щось прикольне. Бекі відповідав за напої — він завжди знаходив що побухати і з якого приводу. Також був Какоатсе. Ми його називали Джи. Джи був серцеїд, його цікавили виключно жінки. Якщо подія передбачала жінок, то він обов’язково долучався. Ну й нарешті Гітлер — душа кожної вечірки. Гітлер просто хотів танцювати.

Коли скінчився апартеїд, сирні чуваки опинилися в на диво паршивому становищі. Одна річ — народитися на районі і знати, що ти його ніколи не залишиш. А сирним показували, який світ поза межами району. Їхні сім’ї не бідували. У них був будинок. Вони ходили до пристойної школи — навіть могли її закінчити. Їм давалося більше потенціалу, але не більше можливостей. Така людина знає, який світ навколо, але не має засобів туди потрапити.

Формально кажучи, за апартеїду рівень безробіття в Південній Африці був «нижчий». Тобто існувало рабство — ото так всі й працювали. З настанням демократії вимагалося, щоб усім тим колишнім рабам платили мінімальну зарплату. Праця подорожчала, і раптом мільйони людей опинилися без роботи. Після апартеїду безробіття серед чорношкірої молоді різко збільшилося й подекуди сягало 50 відсотків. Це відбувалося з багатьма хлопцями, які закінчували школу: на університет грошей не мали, і навіть просто реалізатором влаштувалися не так просто, якщо ти з району й певним чином виглядаєш і розмовляєш. Тож для багатьох південноафриканських юнаків у тауншипах свобода мала таку форму: щоранку встаєш, батьки чи то пішли на роботу, чи то не пішли. Виходиш із хати й цілий день тусуєшся на розі, балакаєш з такими самими ні про що. Ці люди вільні, їх навчили рибалити, тільки-от вудки не дали.

Одна з перших речей, яку я дізнався про порядки на районі, — це дуже тонка грань між цивільним і кримінальним життям. Нам би хотілося вірити, що ми живемо у світі, де є хороші і погані люди, і в забезпечених передмістях у це навіть можна повірити, тому що там так просто з людиною злочинного роду занять і не познайомишся. А потім приходиш на район і бачиш, скільки між цими полюсами відтінків.

На районі гангстери — це ваші друзі й сусіди, навіть, не побоюся цього слова, ближні. Ви з ними знайомі. Ви розмовляли з ними, сидячи на розі, бачили їх на танцях. Вони — частина вашого світу. Ви їх знали до того, як вони стали гангстерами, так що й не скажете: «Ото — дилер, він крек продає», а скажете: «Наш малий Джиммі тепер креком приторговує». Найхимерніше тут те, що, на перший погляд, ці гангстери були на одне лице. Вони їздили на точно такій самій червоній спортивній машині. Зустрічалися з однаковими вісімнадцятирічними красунями. Це було якось дивно. Наче вони не мали своєї особистості, а мали якусь одну на всіх. Цей міг би з таким самим успіхом бути отим, а отой — цим. Ніби всі вони навчилися бути якимсь одним узагальненим гангстером.

На районі навіть якщо ти не запеклий злочинець, то у твоєму житті все одно існує певний елемент криміналу. Тут є різні рівні. Вони охоплюють усіх — від матері сімейства, яка купує харчі, котрі випали з вантажівки і котрі хтось підібрав (і, напевне, допоміг їм випасти), і аж до банд, які продають зброю воєнного зразка і військове спорядження. На районі я зрозумів, чому злочинність має успіх. Адже вона робить те, чого не робить влада, — дбає про потреби людей. Кримінал рідний і близький. Кримінал іде назустріч молоді, котра потребує підтримки й хоче рухатися вгору. Кримінал надає програми стажування, літній підробіток і можливості карʼєрного зростання. Кримінал займається справами громади. Перед його лицем усі рівні, він нікого не дискримінує.

Моє кримінальне життя почалося з дрібниць — торгівлі піратськими дисками на розі. Саме по собі це злочин, і зараз я почуваюся так, ніби боргую тим музикантам гроші, бо крав їхню музику, але за стандартами району в цій діяльності нічого протизаконного не було. На той час мені й на думку не спадало, що ми робимо щось нехороше: якщо копіювати диски — це погано, то чому роблять сіді-райтери?

Гараж батьків Бонґані відчинявся на вулицю Спрінгбок. Щоранку ми його відчиняли, витягували подовжувач на вулицю, ставили столик і вмикали музику. Люди підходили і питали: «Що це таке? А мені можна його купити?». Це місце також було кінцевою зупинкою багатьох маршруток, звідти водії потім їхали на свою стоянку. Вони під’їжджали, залишали замовлення, потім поверталися й забирали його. Ми цілий день бігали то до водіїв, то до гаража писати замовлені мікси, то знову до столу. За рогом також стояв перероблений транспортний контейнер, де ми відпочивали, коли втомлювалися сидіти на мурі. Там всередині був телефон-автомат, з якого ми дзвонили людям. Коли торгівля йшла мляво, ми походжали туди-сюди між контейнером і муром, спілкувалися з іншими людьми, яким серед білого дня не було чим зайнятися. Розмовляли з дилерами, з гангстерами. Час від часу через район проносилася машина поліції. Так тривав день на районі. Наступного дня — приблизно те саме.

Ми почали заробляти більше. За один раз зазвичай приблизно кількасот рандів, ну, може, тисячу — але то все живими грошима. Бонґані швидко оцінив наше становище. Готівка на районі потрібна всім. Усім треба час від часу позичати гроші на короткий час — оплатити комуналку, штраф чи просто звести кінці з кінцями. До нас почали ходити з проханнями щось позичити. Бонґані домовлявся, а потім приходив до мене: «Йо, ми з ось цим чуваком домовилися. Ми йому зараз сотку, а він нам у кінці тижня принесе сто двадцять». Я погоджувався. Потім чувак повертав нам 120 рандів. Потім операція повторювалася. І знову. Гроші в нас росли удвічі, втричі.

Також гроші створювали нам нові можливості в бартерній економіці району. Як відомо, якщо ти стоїш на розі й чим-небудь торгуєш, то тобі також неодмінно спробують щось продати. «Йо-йо-йо, чуваки! Трави хочете?» «Вам треба відеомагнітофон? Продаю!» «Хочете дівідіху купити?» «Привіт, я телек продаю!» Це просто закон природи.

Коли Бонґані вперше погукав мене на район, я гадав, що ми будемо там продавати диски й діджеїти вечірки. А вийшло, що ми продавали диски, діджеїли вечірки, щоб створити капітал для районного кредитного центру й ломбарду. Це дуже швидко стало нашим основним бізнесом.

Щодня на районі життя йшло тим самим ходом. Я вставав рано. Бонґані зустрічав мене біля хати, і ми сідали в маршрутку на Алекс разом із моїм комп’ютером, тягнучи здоровенний системний блок і важкий монітор. Ми все встановлювали в гаражі Бонґані й пускали в запис першу партію дисків. Потім ішли гуляти. Прогулювалися до рогу Дев’ятнадцятої і Рузвельта по сніданок. Коли намагаєшся заощаджувати гроші, то з їжею треба обережно. Або плануєш — або проїси всю виручку. Тож щоранку ми їли пончики феткук — по суті, смажене тісто. Вони були дешеві, 50 центів за штучку. Їх можна було набрати цілу гору й наїстися так, щоб мати сили до обіду.

Потім ми всідалися на розі і снідали. За їдою приймали замовлення від проїжджих маршруточників. Відтак ішли назад у гараж Бонґані, слухали музику, робили вправи з гирями чи штангою, писали диски. Годині о десятій-одинадцятій з ранкового рейсу починали вертатися водії. Ми виносили їм диски й поверталися на свій пост. Потім стояли там на розі, тусувалися, балакали зі знайомими, дивилися на перехожих, прикидали, що гарного нам може послати цей день. Ось цьому потрібна така штука. Отой продає оце. Що з того можна намутити — навіть не вгадаєш.

В обід весь бізнес пожвавлювався. Нас носило по всій Александрі, ми зазирали в різні крамнички й кутки, всюди про щось домовлялися. Маршруточники возили нас за так, тому що ми заскакували їм у машину, користуючись нагодою побалакати, якої їм хочеться музики, але, суто між нами, ми просто їхали зайцями. «Привіт, ми тут замовлення збираємо. Якраз-от до зупинки і в тебе запитаємо. Яку тобі музику підігнати? Може, чогось хочеться? Може, нового Максвелла? Так, у нас є новий Максвелл! Ага, потім поговоримо. Отут вискочимо». Потім ми сідали в іншу машину і їхали, куди нам було треба.

Після обіду бізнес влягався — і отоді ми обідали: зазвичай брали найдешевшу страву — наприклад, «смайла» з кукурудзяною кашею. «Смайлом» називали козячу голову. Ці голови варять і посипають перцем чилі. Назва така тому, що коли з черепа обʼїсти м’ясо, то він на тарілці ніби тобі всміхається. Щоки і язик цілком смачні, а очі — це бридко. Вони лускають у роті. Кладеш у рота, кусаєш, і воно там лопається, як прищ. Не хрумтить, не жується. Навіть якогось апетитного запаху не має.

Після обіду ми поверталися у гараж, відпочивали, дрімали і ще писали диски. У другій половині дня до нас ходили всякі матусі. Матусі нас любили. То була наша найкраща клієнтура. Оскільки то були хазяйки, то саме їм міг стати в пригоді той самий ящик мила, який дивним чином випав із вантажівки — і вони б його радше купили в нас, ніж у якогось там наркомана. Із тими мати справу неприємно. Ну а ми були не якісь голодранці, а доволі забезпечені, з грамотною мовою хлопці зі Східного Берега. Ми навіть могли брати дорожче, ніж хтось інший, тому що працювали респектабельно. Хазяйкам, крім того, часто потрібні короткострокові позики на те та се для родини. І, знов-таки, з нами їм було приємніше мати справу, ніж із якимись лихварями-гангстерами. Матусі знали, що ми в разі затримки боргу не станемо нікому ламати ноги. То був зовсім не наш метод. Та й, не забуваймо, ми фізично на таке не були здатні. Натомість тут у хід ішло геніальне мислення Бонґані. Він завжди знав, у який іще спосіб можна з нами розрахуватися.

Іноді в нас бували абсолютно божевільні оборудки. Мами на районі дуже опікають своїх дочок, особливо якщо ті красиві. На Алексі були такі дівчата, що жили як у тюрмі. Ішли в школу, потім прямо додому. Звідти їх в іншій справі не випускали. Хлопцям не дозволялося з ними розмовляти, навіть до будинку підходити. Ну і в таку полонянку хтось завжди ходив закоханий: «Яка ж вона гарна. Я би що завгодно віддав, щоб бути поряд з нею!». І не міг. Бо цього не міг ніхто. І ось її мамі треба позичити грошей. Коли ми їй позичали ті гроші, то до повернення боргу їй відганяти нас від хати не випадало: це було неввічливо. Ну то ми туди зазирали привітатися, побалакати про те та се. У полі зору зʼявлялася і дочка, але мама не могла їй сказати: «Не розмовляй із цими хлопцями!». Позика дозволяла нам встановити особливі відносини з такою мамою. Нас запрошували повечеряти. Коли мама пересвідчувалася, що ми хороші, пристойні хлопці, то могла відпустити дочку разом з нами на танці за умови, що ми її безпечно проведемо додому. І тоді ми йшли до безнадійно закоханого і казали йому:

— Чуєш, тут таке діло. Ми можемо привести ту саму дівчину на вечірку, щоб ти з нею зустрівся. Скільки ти готовий за це дати? — У мене грошей немає, — казав закоханий, — але є кілька упаковок пива.

— Ну то сьогодні ми йдемо на вечірку туди й туди. Принось туди своє пиво. — Круто!

Ну і ми йшли на вечірку. Кликали з собою дівчину, яка зазвичай несказанно раділа змозі втекти з-під домашнього арешту. Хлопець, який хотів із нею зустрітися, ніс пиво, борг ми мамі на знак вдячності прощали, а натомість наварювали грошей, продаючи те саме пиво. Завжди був спосіб щось замутити. І часто найцікавіше — знайти той спосіб: відшукати підхід, розвʼязати задачу, побачити, що і куди, кого з ким можна повʼязати, отримавши грошову вигоду.

На піку нашої справи ми накопичили, мабуть, тисяч десять капіталу. Ми давали позику під відсотки. У нас був невеликий склад «джорданів» і дівіді-плеєрів, які ми купили для перепродажу. Нам також треба було купувати «болванки» для запису, винаймати мікроавтобуси, щоб везти наше діджейське добро до місця, де буде вечірка, організовувати триразове харчування для пʼяти душ. Усі операції ми записували в компʼютері. Живучи з мамою, я навчився працювати з електронними таблицями. У нас був екселівський документ, у якому вказувалося: хто, скільки нам винен, коли заплатив, коли не заплатив.

Коли в людей завершувався робочий день, наш бізнес знову прокидався. Маршруточники забирали останні замовлення, чоловіки поверталися з роботи. Чоловікам було треба не мило і не пластівці. Їм хотілося «заліза»: дівіді- і сіді-плеєрів — або ігор для приставки. Ну і знову приходили чуваки продати те, що вони правдами й неправдами добули протягом дня. Хтось ніс мобілку, хтось шкіряні куртки, хтось взуття. Приходив дядько, дуже схожий на містера Бернса із «Сімпсонів», тільки чорний. Він завжди після зміни тягнув зовсім нікудишнє барахло — наприклад, електричну зубну щітку без зарядника. Якось електричну бритву приніс.

Так минув рік. Потім два. Я припинив планувати вступ до університету, а до суми, потрібної на навчання, навіть не наблизився.

Із районом фокус той, що там працюєш-працюєш-працюєш, і здається, наче щось навколо відбувається — а по суті не відбувається нічого. Я просто тусив там із сьомої ранку до сьомої вечора, і щодня були ті самі питання. Як із десятки зробити двадцятку? Як з двадцятки зробити пʼятдесятку? Як із пʼятдесятки зробити сотку? І щовечора ті гроші витрачалися на їжу і трохи на пиво, потім ми йшли по хатах, а зранку знову починали робити з десятки двадцятку, а з тієї — пʼятдесятку. Щоб намутити грошей, працювали цілий день. Ходиш, рухаєшся, кумекаєш. Треба знайти того чувака, піти до другого, зустріти третього. Бували дні, коли ми виходили в нуль, але в мене весь час було відчуття цілком плідної праці.

Мутки співвідносяться з працею приблизно як ходіння інтернетом — із читанням. Якщо зібрати докупи все, що ви за рік встигаєте прочитати в інтернеті — пости в твіттері й фейсбуці, всякі списки, — то це буде еквівалентом здоровенної купи книжок — а за рік ви справжньої книжки й у руки не брали. Озираючись назад тепер, я бачу, до чого зводилася наша тодішня діяльність. Максимум зусиль, вкладених з мінімальною вигодою. Як білки в колесі. Якби я стільки сил вклав у навчання, то отримав би магістра з економіки.

Натомість я освоював професію народного комбінатора, з якої ступеня в університеті не дають.

Щойно в тебе на районі все йде гаразд — настає час іти. Бо якщо занадто високо злетиш — район потягне тебе вниз. Спосіб знайдеться. Хтось підкине тобі в машину крадену річ і наведе поліцію. Чи ще що-небудь. Залишатися не можна. Тобі думається, що це не так. Що покрутишся-покрутишся і будеш водити друзів із району в гарний клуб — а так поведеш і незчуєшся, як хтось почне бійку і хтось із друзів вихопить пістолет, когось підстрелить — і всі так і стоятимуть, розводячи руками: «Що ж це сталося?». Район стався, що ж іще.

Якось ввечері я діджеїв на дискотеці, не в самому Алексі, а в сусідньому Ломбарді-Іст — багатшому чорному районі, де мешкають уже люди середнього класу. Комусь не сподобався галас — і викликали поліцію. Вони прибігли в броніках, стали махати автоматами. Отака в нас поліція. У нас вона не буває дрібніша і більша. Те, що для американця спецназ, — для нас просто поліція. Вони стали шукати джерело музики — і то був я. Один із поліцейських підійшов туди, де я сидів за комп’ютером, і наставив на мене автомат:

— Бігом вимикай!

— Добре, добре, — сказав я. — Вимикаю.

Але на компʼютері в мене була Windows 95. Windows 95 вимикається просто сто років. Я закривав вікна, зупиняв програми. У мене стояв був такий вінчестер від Seagate, який легко пошкодити, і тому я не хотів усе вимикати різко. Поліцейський у цьому всьому, очевидно, дупля не відбивав.

— Вимикай! Вимикай!

— Та вимикаю ж! Мені треба програми позакривати!

Публіка сердилася, поліцейський нервував. Він відвів автомат від мене і стрельнув у комп’ютер. Тільки-от про компʼютери він нічого не знав, тому вистрілив у монітор. Той вибухнув, а музика продовжувала грати. Тепер почався хаос — музика ревла, усі в паніці кинулися хто куди, бо почули постріл. Я висмикнув шнур із системного блока, щоб все вимкнути. А поліція почала поливати публіку сльозогінним газом.

Сльозогінний газ ніяк не був повʼязаний ні зі мною, ні з музикою. Просто з його допомогою поліція завершувала танці в чорних районах: ну от як у клубі вмикають світло, аби всі зрозуміли, що пора по хатах.

Жорсткий диск я втратив. Хоча поліцейський вистрілив у монітор, але від того вибуху диск теж чомусь згорів. Компʼютер завантажувався, але диск у нього не читався. Моя музична бібліотека пропала. Навіть якби я мав гроші на новий диск, на те, щоб відновити музичну колекцію, пішли б роки. Повернути її не виходило. Моєму діджейському бізнесу настав кінець. Дисковому бізнесу — теж. Зненацька наша команда втратила основне джерело прибутку. Нам залишалося тільки крутити оборудки, і ми дуже старалися, намагалися подвоїти кожен ранд, щось десь перекуповуючи й вимінюючи. Ми почали проїдати заощадження — і менш ніж за місяць практично розорилися.

І ось якось ввечері після роботи до нас завітав чорний містер Бернс із аеропорту.

— А гляньте, що я знайшов! — сказав він. — Що ж?

— Фотоапарат.

Цього фотоапарата я ніколи не забуду. Він був цифровий. Ми купили цю річ, і я її ввімкнув. Там було повно фотографій із відпустки якоїсь приємної білої сім’ї, і я відчув себе останнім негідником. Інші речі, які ми купували, для мене нічого не значили. «Найки», електричні зубні щітки, електробритви. Яке кому діло? Ну когось можуть звільнити за те, що в супермаркеті недорахувалися ящика пластівців, але це щось дуже віддалене від твого життя. Про це навіть не думаєш. А в фотоапарата є обличчя. Я гортав фотографії, усвідомлюючи, наскільки для мене важливі фото моєї сімʼї, подумав: «Я вкрав не фотоапарат. Я вкрав чиїсь спогади. Я вкрав частину чийогось життя».

Химерно, але за два роки нашої діяльності я ані разу не замислювався над її незаконністю. Щиро не бачив у ній нічого поганого. «Ну просто люди щось знайшли. Білим людям усе відшкодують». Годилося яке завгодно пояснення. У суспільстві ми робимо одне з одним жахливі речі, тому що не бачимо, на кого таким чином впливаємо. Не бачимо облич. Не сприймаємо їх як людей. Зокрема, з такою метою будувався і «район» — щоб жертв апартеїду не бачили й не думали про них. Адже якщо білі сприйматимуть чорних як людей, то побачать кричущу несправедливість рабства. Ми живемо у світі, де не видно, чим ми шкодимо чи створюємо складнощі іншим — бо ті інші живуть не поряд із нами. Інвестиційному банкіру було би значно важче дерти з людей три шкури субстандартною іпотекою, якби йому справді довелося жити поряд із тими людьми. Якби ми бачили біль іншої людини й співчували одне одному, то багато які злочини взагалі б ніколи не сталися — ми б вважали, що так робити не варто.

Хоч як нам були потрібні гроші, я фотоапарат так і не продав. Мені було совісно, ніби продати його нашкодить моїй кармі — розумію, що це звучить по-дурному і я тим людям все одно не зможу повернути фотоапарат, але в мене просто рука не підіймалася. Фотоапарат поставив мене перед фактом, що по другий бік того, що я роблю, — живі люди, і я чиню неправильно.