Цей 1913 ніяк не закінчиться. Флоріан Іллієс знову про нього пише, а «Бабель» публікує уривок

Флоріан Іллієс — німецький журналіст та історик мистецтва, видавець Rowohlt Verlag і співзасновник артжурналу Monopol. У серпні 2026 року у видавництві «Лабораторія» виходить український переклад його книги «1913. Все те, що я конче хотів сказати» (оригінал 2018 року) — продовження бестселера «1913. Літо століття», для якого Іллієс шість років збирав нові неймовірні історії того ж останнього мирного року Європи. З дозволу видавництва «Бабель» публікує уривок про жовтень 1913 року: як девʼять левів вирвалися на нічні вулиці Лейпцига через те, що кучерам захотілося пива, як Марсель Пруст видав книгу століття і купив коханцю літак, на якому той одразу утік, а у салонах на Монпарнасі Пікассо, Шагал і Модільяні обговорювали авангард під аніс, кʼянті та кокаїн.

Десятого жовтня у Вашинґтоні американський президент Вільсон натискає на маленьку кнопочку, і його послання передається по телеграфній лінії з Білого дому через Кубу та Ямайку в Панаму, де на дамбі Ґамбоа одночасно детонують сотні динамітних шашок. Юліус Меєр-Ґрефе, великий діагност сучасного мистецтва, приклеює вирізку з газети Berliner Tagblatt у свій щоденник і записує таке: «Модерністський жест». У повітря злітають великі грудки землі, джунглі навколо підірваного каналу здригаються, але все проходить успішно, і гігантські маси води ринуть у Панамський канал. Уперше за 60 мільйонів років хвилі Тихого та Атлантичного океану зустрічаються не на мисі Горн.

Вісімнадцятого жовтня в Лейпциґу врочисто відкрили пам’ятник Битві народів. Доки скрізь споруджують нові станції метро, футуристи знову стають історією, з Петербурга до Берліну можна долетіти за сім годин, Генрі Форд у Детройті запускає в експлуатацію першу конвеєрну лінію з виробництва автомобілів, доки новий час набирає таких потужних обертів, у Лейпциґу намагаються почерпнути сили з пам’яті про битву, виграну в Наполеона 100 років тому. Справжнє безумство. Та якщо німці святкують, значить усе правильно: «Всі німецькі племена естафетою відправлять кайзеру вітання — дубову гілку, яку зріжуть у місці історичного значення і передаватимуть від людини до людини через землі Німеччини аж до підніжжя пам’ятника». Так і сталося — за ретельним планом Німецької федерації гімнастики на світанку 17 жовтня по всіх усюдах широкої Німецької імперії молоді спортсмени зрізали маленькі дубові гілочки: на могилі Бісмарка у Фрідріхсру, у місті народження батька гімнастики Яна, біля штаб-квартири компанії Zeppelinwerke у Фрідріхсгафені. Всього 37 835 атлетів до 18 жовтня сумарно пробігли 7 319 кілометрів, щоб доставити гілочки кайзеру.

Він прийняв їх і милостиво кивнув. А вже ввечері їхнє листя зів’яло.

Десятки тисяч людей, навіть без дубових гілочок у роті, ринули цими днями з усіх куточків країни на велике святкування в Лейпциґ. Цирк Barum своїм захопливим шоу за участю десяти диких левів привабив на франкфуртські луки цілі натовпи. 19 жовтня після вечірнього виступу тварин повантажили в запряжену кіньми підводу, за якою їхала підвода з ведмедями, бо ще вночі вони мали вирушити з Прусського товарного вокзалу в Лейпциґу до наступної станції. Лежав густий туман. Дорогою обидва кучери спонтанно зупинилися на Берлінерштрасе біля пивної Graupeter, щоб випити ще по кухлику пива, перш ніж везти звірів далі. Однак, поки вони блаженно сиділи за свіжим пивом, коні ведмежої підводи запанікували, їхнє дишло розтрощило задню стінку лев’ячої підводи, з дірки раптом визирнула й загарчала голова лева. Коні лев’ячої підводи оскаженіли, потягнули її на дорогу, де в неї врізався трамвай, випустивши на волю дев’ять диких левів. Перехожі зчинили скажений галас, у всіх в очах — суцільний страх, у дорожньому русі здійнявся хаос, один поліцейський, який опинився поблизу, негайно відкрив вогонь і попросив підкріплення з восьмого відділку. Так за 100 років після легендарної Битви народів почалося легендарне лейпцизьке полювання на левів. Уже незабаром на Берлінерштрасе лежало п’ять мертвих хижаків. Улюбленця директорки цирку Абдула спровокували, кинувши в нього камінь, він напав на перехожого, після чого його прошили неймовірні 165 куль лейпцизьких поліцейських. Тож на Берлінерштрасе лежало вже шестеро хижаків. Сьомого так налякала страта Абдула, що він апатично дозволив зачинити себе у клітці.

Тепер бракувало ще Поллі, яка завжди була найноровливішою левицею у зграї, та одного з її товаришів. Директор цирку Артур Крайзер і директор Лейпцизького зоопарку кинулися ловити їх живцем. Утім, Поллі спочатку вирішила спокійнісінько прогулятися нічними вулицями. На Блюхнерштрасе вона зустріла старшу пані, яка потім дивувалася, що посеред ночі бачила на тротуарі велике теля. Пожежники, викликані іншими, більш обізнаними у видах тварин перехожими, намагалися загнати Поллі струменем води, але вона втекла від них великим стрибком крізь скляні шибки в готель Blücher. Видно, через збудження її підтискав сечовий міхур. У кожному разі вона цілеспрямовано шукала дорогу до туалету на другому поверсі. Там саме сидів француз на ім’я Франсуа, який не замкнув двері і тепер вжахнувся від гучного лев’ячого гарчання в такому тихому місці. Скрикнувши, він зі спущеними штанами помчав сходами вниз, а Поллі зручно влаштувалася на унітазі. А директор зоопарку, піднявшись сходами, мусив тільки обережно замкнути двері ззовні, і левиця попалась. Зрештою Поллі вивезли у клітці-пастці.

Бідолашного директора цирку Крайзера засудили до десятьох днів позбавлення волі або грошового штрафу в розмірі 100 марок за «нехтування обов’язковими застережними заходами для запобігання пошкоджень при утриманні агресивних або диких тварин» — німецьке законодавство справді передбачене на всі випадки життя (§ 367, пункт 11 КК). Ще два зауваження: перед тим лев, до речі, уже був символом Лейпциґа. І: за часів НДР в інтерготелі «У лева» подавали горіхове парфе під назвою «Поллі».

27 жовтня Ґергарт Гауптманн іде на аеродром у берлінському районі Йоганністаль, щоби побачити політ найвідомішого льотчика свого часу: «Милувався так званими піке Пегу / суттєвий прогрес / епохального значення». Отже, піке — це суттєвий прогрес. Непоганий девіз для 1913 року.

В аргентинській обсерваторії Ла-Плата того самого 27 жовтня Пабло Делаван відкриває надзвичайно яскраву нову комету у внутрішній частині Сонячної системи. Він зараз дуже зайнятий, тому називає її просто і ясно «1913 f». Трохи згодом в Gazette Astronomique Делаван опублікує наполегливий заклик до всіх астрономів «звернути особливу увагу на цю розкішну комету». Варто-таки трохи поквапитися, бо наступного разу її буде видно тільки через 24 мільйони років.

У Парижі було два осередки сили: Монмартр і Монпарнас. Обидва віднедавна сполучені метрополітеном, гілкою A, проте вони все одно лишаються цілком окремими світами. Минулої осені Монпарнас став серцем авангарду, і не тільки завдяки переїзду Пікассо. А ще було два салони, які сперечалися за право визначати поняття модернізму. Кожен з них теж творив власний світ (але в обох Пікассо був точкою кристалізації). З одного боку серйозний, традиційний салон Ґертруди Стайн (і її брата, до того як вони роз’їхалися), а з другого — здичавілий, екзотичний, російський салон Елен д’Оттінґен і її так званого брата Сержа Фера, який насправді був усього-на-всього сином її колишнього коханця. Може, їхні імена й неправильні, бо вони щодня гралися з новими псевдонімами, родоводами й ідентичностями. Єдине, у чому ніхто не сумнівався: Пікассо мав з Елен коротку інтрижку. Доки Стайни вкладали гроші в мистецтво, купуючи цілі серії робіт Сезанна, Пікассо й Матісса, Елен д’Оттінґен фінансувала Аполлінерів журнал Les Soirées de Paris, зробивши його головним виданням Монпарнасу. Двері її квартири на бульварі Распай, 229 завжди були відчинені, митці заходили й виходили, у будь-який час дня чи ночі подавали вино й випічку, доки Елен прогулювалася на високих підборах у відвертих жовтих негліже з муару. Вона перевдягалася щойно ввечері й сідала до італійських футуристів, Модільяні й де Кіріко й усіх інших італійців. Тоді приносили равіолі й к’янті. А для росіян, Марка Шагала, Ліпшиця та Архипенка, — звичайно, горілку. А для французів — аніс. І трохи кокаїну — для всіх. У 1913 році Серьожка й Лялєшна, як називали себе таємничі господарі салону Серж і Елен, були в центрі авангарду на Монпарнасі, тривалий час репрезентуючи ту варварську екстравагантність, яка разом з Дягілєвим, Ніжинським і «Російським балетом» весною звалилася на Париж.

2 жовтня Марсель Пруст отримує четверту відредаговану версію свого роману «У пошуках утраченого часу», а трохи пізніше, 27 жовтня — п’яту. Він сидить і виправляє, і щось доклеює, і дописує, а потім усе це віддає Аґостінеллі, своєму водію й коханцю, який насправді не може дати ради з друкарською машинкою, але насамперед з коригувальними дивацтвами свого роботодавця. З квітня Пруст фактично написав нову книгу, обсяг його виправлень уже перевищив обсяг оригінального тексту. Аґостінеллі за друкарською машинкою більше нічого не розуміє й потрохи впадає у відчай. Утім, хоча в це мало хто вірив, з усіх цих коригувань і колажів урешті-решт виходить книжка. 14 листопада з’являється перший том роману «У пошуках утраченого часу». Неймовірно. Визначна дата в історії світової літератури. Незважаючи ні на що, Марсель Пруст віддав у друк останні гранки свого «Пошуку утраченого часу». І хоча він востаннє все поміняв місцями, востаннє повикреслював цілі пасажі, а інші заново переписав, та потім він таки випустив свою книжку у світ. Коли книга століття на подив видавця виходить у листопаді 1913 року, на перших ста примірниках як рік видання вказаний 1914-й. Так дійсність перегнала песимізм видавця, який ще в березні наказав своїм друкарям завбачливо змінити 1913-й на 1914-й, бо не вірив, що книжка буде готова ще цього року. І це справжнє диво. А тепер, коли все встигли, у Прусті прокидається маркетинговий директор: він планує великий домашній виступ з нечуваною вишуканістю й маленькими грошовими подарунками для рецензентів. 2000 франків він заплатив за розміщення схвального відгуку на передовиці Journal des débats і лише 1000 — за оду на першій сторінці газети Figaro. Всі похвали написав не хто інший, як особисто сам Пруст під сміховинним псевдонімом. Ось як Марсель Пруст відгукувався про Марселя Пруста: «Цей роман — маленький шедевр». «Усе треба робити самому», — мабуть, думав собі письменник.

Та насправді весь цей час Пруст думав тільки про Аґостінеллі. Він постійно вигадував, як йому ще причарувати свого коханого водія та секретаря й назавжди переконати його в перевагах гомосексуальності. А проте, остаточно відправивши готові гранки у видавництво Grasset, Аґостінеллі чітко заявляє своєму пану й повелителю, що взагалі-то інші машини його цікавлять більше, ніж друкарська, а саме такі, що літають. Відтак у листопаді Пруст оплачує своєму коханому курс у льотній школі Блеріо на аеродромі Бюк. Але 800 франків, витрачених на навчання, просто смішні в порівнянні з 27 000 франків. Марсель Пруст у любовному шалі дав себе спокусити й на знак вдячності подарував своєму обожнюваному Аґостінеллі ще й цілісінький справжній літак. Отримавши рахунок за літак, Пруст негайно мусить продати залишки своїх акцій, цього разу частки в компаніях Utah-Copper-Minen і Spassky AG. Він влучно описує особисті негаразди в листі до свого друга Альбера Нам’яса: «Тут я замовкаю, я не можу сказати вам, скільки душевних мук, скільки матеріальних труднощів, скільки фізичних страждань і літературних клопотів я маю». І в цьому випадку, напевно, єдиний раз у житті, Пруст не перебільшував. Бо що робить дорогий Аґостінеллі з подарованим літаком? Летить собі геть. Без жодного слова він зі своєю дружиною Анною (він просто не міг відмовитися від жінок) покидає квартиру Пруста на бульварі Осман і рушає на південь Франції. Пруст наймає приватних детективів, які встановлюють місцеперебування Аґостінеллі. Не знаю, чи можна назвати це підступним, чи милим, чи безумним, але незабаром цей Аґостінеллі запишеться в льотну школу братів Ґарберо в Антібі під іменем Марсель Сванн. Тобто іменем покинутого ним мецената і прізвищем головного героя його щойно надрукованого роману. Непогано. Але й ця любов Сванна, як і в романі, закінчиться смертю: ледве завершиться 1913 рік, як холоднокровний водій на подарованому літаку впаде в Середземне море й потоне.