Колишній пілот F-16 і експерт з національної безпеки змушували Пентагон до інновацій, а Кремнієву долину — до співпраці. Ті опирались. «Бабель» публікує уривок їхньої спільної книги про ці зусилля.

Радж Шах і Крістофер Кірхгофф — творці Підрозділу оборонних інновацій Пентагону, який шукає в Кремнієвій долині комерційні технології для армії США. Шах розпочинав військову карʼєру пілотом F-16, а потім став технологічним підприємцем і венчурним капіталістом. Кірхгофф — експерт з новітніх технологій, був директором зі стратегічного планування Ради національної безпеки США. У 2026 році вийшов український переклад їхньої книги «Підрозділ X. Як співпраця Пентагону з Кремнієвою долиною змінює майбутнє війни» (оригінал вийшов 2024 року). У ній вони розповідають, як намагалися зблизити два світи, що десятиліттями розвивалися окремо одне від одного, — військову машину Пентагону і технологічну культуру Кремнієвої долини. На прикладах сучасних воєн, зокрема в Україні, вони пояснюють, чому танки й авіаносці більше не гарантують перемоги. З дозволу видавництва «Наш формат» «Бабель» публікує уривок: як капітан Радж Шах прикріплював до коліна кишеньковий компʼютер за $300, бо навігаційна система його винищувача за $30 мільйонів не показувала, де він перетинає кордон Ірану; чому генерали десятиліттями ігнорували Кремнієву долину; і як розлючений Google відмовився навіть пускати міністра оборони на свій кампус.

Третя година ночі, навколо — цілковита темрява. Радж Шах, двадцятисемирічний капітан Повітряних сил США, який уперше став до виконання бойових завдань 2006 року, за два тижні до описуваних подій, на винищувачі F-16 Viper летів уздовж кордону між Іраком та Іраном. Аж тут він зрозумів, що не може визначити, з якого він боку кордону. Така непевність становила серйозну небезпеку, адже американські льотчики, що потрапляли в повітряний простір Ірану, могли спровокувати міжнародний скандал або ж — ще гірше — звідти не повернутися. F-16 — це літак із вельми високими характеристиками: він може розвивати швидкість, що вдвічі перевищує швидкість звуку, і перевершує в маневровості будь-який інший реактивний винищувач у світі. Однак, на жаль, встановлена в ньому застаріла система навігації не визначала позицію літака на рухомій карті. Якщо на швидкості понад 800 кілометрів за годину перетнути кордон, уже за менш як хвилину Радж може проникнути в повітряний простір Ірану на майже 13 кілометрів, а отже, стати доволі зручною мішенню для тутешньої зенітної артилерії.

Навігаційна система оновленню не підлягала, тож Радж придумав, як обійти обмеження. Повернувшись до казарми, він узяв Compaq iPAQ — кишеньковий пристрій для перегляду пошти й гри в «Тетріс», завантажив на нього програму для цивільної навігації із цифровими картами, потай проніс пристрій у кабіну літака та під час польотів закріплював на коліні. Програмне забезпечення, встановлене в цьому маленькому гаджеті за 300 доларів, точніше визначало його місцеперебування, ніж система в реактивному літаку вартістю 30 мільйонів доларів.

Саме тоді Радж уперше зрозумів, як сильно Кремнієва долина випереджає підприємства оборонної промисловості на кшталт General Dynamics і Lockheed Martin у розробці нових технологій, особливо програмного забезпечення.

Десять років по тому, у 2016-му, Радж, уже пішовши зі служби, відвідав командний центр повітряних сил у Катарі. Центр координував бойові місії, у які Радж літав. Ознайомившись зі станом справ, Радж Шах зрозумів: військовий сектор не лише не надолужив згаяного, а й відкотився ще далі назад.

У зовнішньому світі дедалі доступнішими ставали автівки з автопілотом, окуляри віртуальної реальності й смартфони, якими можна було викликати убер, користуватися банківськими послугами й платити за продукти. Ви могли попросити голосову помічницю Сірі прокласти маршрут, а Алексу — увімкнути якусь композицію Майлза Девіса. Однак у військовому пункті управління, де авіадиспетчери (від яких без перебільшення залежали питання життя і смерті) прокладали маршрути реактивних літаків, координували авіаудари й керували рухом літаків-заправників над активним полем бою під час війни з ІДІЛ, — американські військовослужбовці використовували застарілі комп’ютери на Windows із програмами, старішими за самих офіцерів-операторів. Диспетчери повітряних сил, що були змушені послуговуватися допотопним обладнанням у Катарі, не були винятком. Серед військовиків технології попередніх поколінь були повсюдно поширені. Видавалося, ніби вони підкорилися долі, яка відвела їм роль експоната в Музеї комп’ютерної історії. Можна було відвідати базу армії, повітряних сил чи флоту, щоб дізнатися, які технології були колись у вжитку, а потім піти до магазину техніки на зразок Best Buy і подивитися, наскільки далеко зайшли сучасні технології.

Однак цього разу в Катарі Радж спромігся на значно більше, ніж прикріпити кишеньковий комп’ютер до коліна. Міністр оборони призначив нас (Раджа й Кріса) керівниками Експериментального підрозділу оборонних інновацій (DIUx, скорочено — Підрозділ X), який нещодавно створив Пентагон у Кремнієвій долині, щоб упровадити сучасні технології у збройних силах США. До того як стати на чолі DIUx, Радж заснував стартап із кібербезпеки, який згодом успішно продав, і саме шукав можливість такий успіх повторити. Кріс — доктор філософії, політолог із гарвардською освітою — обіймав посаду провідного стратега з питань технологій у Раді національної безпеки. Він понад десять років працював у найвищих органах державної влади, відвідував засідання в ситуаційній кімнаті Білого дому та їздив у відрядження з головою Об’єднаного комітету начальників штабів. Ми доповнювали один одного: Радж — технар, який розумівся на національній безпеці; Кріс — фахівець із питань національної безпеки, що знався на технологіях.

Наше завдання в DIUx полягало не лише в знаходженні обладнання й програм для вдосконалення роботи військових підрозділів у різних частинах світу. Перед нами стояла більша мета: зламати заведені порядки та змінити культуру в найбільшій і, мабуть, найзабюрократизованішій у світі структурі. До її затромбованих артерій ми мали влити кров, що несла в собі кмітливість і швидкість Кремнієвої долини, — інакшими словами, «хакнути» Пентагон.

Уявіть малопомітний летючий електромобіль, майже безшумний, що може приземлятися, як гелікоптер, й автономно проникати в тил ворога для висадки, евакуації чи поповнення запасів американських сил. Або ж мініатюрні квадрокоптери зі штучним інтелектом, здатні складати план внутрішньої частини будівлі й розпізнавати обличчя терористів ще до того, як «морські котики» виламають двері. Або сузір’я мікросупутників, які бачать крізь хмари, щоб розвідка безперервно стежила за переміщенням бойовиків ІДІЛ і північнокорейських ракет. Або, наприклад, флот морських дронів, що сканують простір на наявність загрози (до того ж коштують дещицю вартості одного есмінця) — і роблять це роками.

Усі ці високі технології — а також багато інших — були на стадії розроблення у 2016 році, коли Радж відвідав Катар. Розробляли їх не оборонні компанії з гучними назвами, а амбітні стартапи з Кремнієвої долини. І знаєте, що цікаво? Американським військовим про ці розробки фактично нічого не було відомо.

DIUx планував масштабно — хоч і з великим запізненням — модернізувати інструменти й компетенції військового сектора, від яких залежить перемога чи поразка, життя чи смерть. У всьому, що стосувалося технологій, Сполучені Штати небезпечно відстали від конкурентів. У той час, коли нас залучили до роботи в DIUx, у Пентагоні був секрет Полішинеля: у разі війни США з Китаєм ми б втратили значно більше солдатів, моряків, морських піхотинців та авіаторів, ніж передбачали наші воєнні плани. Не можна було виключати навіть цілковитої поразки в такій війні, яка поклала б край епосі домінування Сполучених Штатів, що розпочалася після Другої світової.

Перемога в сучасних бойових діях — чи проти високотехнологічних армій, чи проти вигадливих повстанців — уже не зводиться до використання багатомільярдних лінкорів, авіаносців і малопомітних бомбардувальників. Малі групи бойовиків ІДІЛ успішно перешкоджали рейдам «морських котиків» за допомогою куплених на Amazon любительських дронів. Аналогічно українці перешкоджали просуванню російської армії квадрокоптерами, наводячи їх за повідомленнями цивільних, які завдяки смартфонам інформували про місце перебування ворожих танкових колон. Ба більше, навіть неписьменні афганські фермери здатні виготовляти саморобні вибухові пристрої, достатньо потужні, аби розірвати на шматки наші найзахищеніші бронемашини. І хоч наші авіаносці створюють образ абсолютної переваги, зараз противник може їх потопити в перші хвилини бою гіперзвуковими ракетами.

Сполучені Штати завдяки використанню кращих технологій десятиліттями утримували першість проти будь-кого з наших гіпотетичних противників на полі бою. Однак приблизно у 2000 році наша перевага почала сходити нанівець. З появою поставлених на комерційний потік технологій змінився й світ, але ми залишилися на тому самому місці. Пентагон витрачає три чверті трильйона доларів на рік — це близько п’яти тисяч доларів з кожного платника податків, що загалом перевищує ВВП Саудівської Аравії. Одначе донедавна ці гроші йшли на купівлю не того, що насправді потрібне. У нашому списку придбань були ті самі дорогі, неповороткі й навіть застарілі системи озброєнь (серед іншого, згадувані F-16 без рухомої карти), тоді як наші супротивники опановували нові технології, що коштували крихту вартості наших і були зібрані з уже доступних компонентів, які масово виробляли в Китаї і на Тайвані.

Від початку нового тисячоліття минуло десять років, і Китай помітно обігнав нас у сфері телекомунікацій за стандартом 5G та потужних інвестиціях в автономні технології, штучний інтелект і системи стеження. З гуркотом, який було чутно у всьому світі, у жовтні 2021 року китайські військові випередили нас, запустивши першу у світі гіперзвукову ракету, здатну нести ядерний заряд. Виконаний у формі наконечника стріли титановий носій може летіти зі швидкістю, що в десять разів перевищує швидкість звуку, його не виявляють радари раннього попередження, до того ж, на відміну від повільніших міжконтинентальних балістичних ракет, він змінює траєкторію руху в польоті, а отже, є недосяжним для будь-яких відомих захисних систем. Такою зброєю Народно-визвольна армія Китаю може уражати цілі в будь-якій точці світу за менш як п’ятнадцять хвилин. Голова Об’єднаного комітету начальників штабів порівняв значення цієї події для Китаю з появою радянського «Спутніка» — першого у світі супутника, запуск якого неочікувано для всіх відбувся 1957 року.

Як могло до цього дійти? Як країна з найбільшою економікою та компаніями-лідерами інновацій відкотилася так далеко назад?

Усе дуже просто: десь у дев’яностих роках минулого століття Кремнієва долина й Пентагон перестали взаємодіяти. Буму споживчої електроніки, що почався у двотисячних роках і тривав два десятиліття, Пентагон дивом не помітив.

Тоді як Apple, Google, Microsoft та Amazon перетворювалися на технологічних і бізнесових велетнів (кожна із цих компаній за розміром ринкової капіталізації перевищувала весь оборонний сектор разом узятий), Міністерство оборони цілком комфортно почувалось у співпраці з купкою гігантських оборонних підрядників на кшталт Lockheed Martin, Northrop Grumman і Raytheon. У Вашингтоні їх називали «праймами». Такий стан справ цілком влаштовував конгресменів, що контролювали бюджет: вони були зацікавлені в продовженні мегаконтрактів, завдяки яким створювалися робочі місця й підтримувався добробут у їхніх округах. Пентагон навіть доручав «праймам» розробляти інформаційні системи й програмне забезпечення військового призначення. Це така сама дурість, як, наприклад, доручити Microsoft будувати авіаносці. Ніхто з оборонної промисловості навіть не пробував поговорити з представниками Google про штучний інтелект, а з Amazon — про хмарні сервіси, хоч у цих та інших подібних компаніях на той час накопичився інтелектуальний потенціал найкращих у світі інженерів і технологів, а їхні бюджети на дослідження й розроблення в сумі перевищували бюджет Пентагону. Ба більше, Пентагон іще гірше розумів, як співпрацювати із сотнями маленьких стартапів, що створювали неймовірні штуки, яких ніхто до них навіть не міг уявити. Різниця у світоглядах відбивалася не лише на тому, як розробляти чи купувати програмне або апаратне забезпечення. Ішлося про новий спосіб організації роботи, що виник у Кремнієвій долині, де концентрація талантів поєднувалася з дедалі більшим вливанням капіталу. Замість того щоб цікавитися, як ставити на промислові рейки революційні технології зі швидкістю й ефективністю стартапу, Пентагон застряг у віджилих лабораторіях, де старі вчені робили все так само, як раніше. Два світи віддалялися один від одного. Протягом двох десятиліть жоден міністр оборони не спромігся бодай завітати до Кремнієвої долини — навіть тоді, коли Google винайшла пошук в інтернеті, Apple уперше представила айфон, Facebook — соціальні мережі, а Amazon — хмарне сховище.

Компаніям з Кремнієвої долини, своєю чергою, не надто кортіло мати справу з Пентагоном. Для стартапів це зайвий клопіт — працювати із замовником, якому для укладення угоди потрібні роки, а потім іще більше часу, щоб почати використовувати продукт і платити за нього. Надто часто бувало так, що перспективні продукти полишали, не доводячи їх до поля бою. Якщо говорити мовою біблійних аналогій і згадати псалом 23, то розробки закінчували свій шлях у «долині смертної темряви» Пентагону — пекельному звалищі невикористаних продуктів та скелетів підприємців і компаній, яким не поталанило її подолати. Технологічні компанії гадки не мали, як треба діяти у владних коридорах Пентагону — на противагу «праймам», які десятиріччями пригощали генералів обідами й вибудовували потужні лобістські механізми. Ба більше, чимало інженерів і технологів у Кремнієвій долині трималися глибоких моральних переконань і були принципово проти створення продуктів, які можна було б застосовувати для вбивства, тож вимагали від своїх роботодавців не підписувати контрактів із військовими чи розвідувальними структурами. Молоді люди, які працювали в Долині, виросли, спостерігаючи за недолугим захопленням Іраку. Можливо, вони переглядали «Врятувати рядового Раяна», однак їхню думку щодо військового апарату сформували спогади про знущання з людей у тюрмі «Абу Ґрейб», тортури в «Гуантанамо» й удари з безпілотників, внаслідок яких гинули цивільні.

Останньою краплею став 2013 рік, коли Google та інші компанії з матеріалів, які оприлюднив Едвард Сноуден, дізналися, що Агентство національної безпеки (АНБ) таємно підключалося до їхніх каналів передачі даних для отримання розвідувальної інформації про зовнішні загрози. Тепер в усьому світі американські технологічні компанії вважали підрозділами розвідувальних відомств Сполучених Штатів, себто шпигунами. Інженери з Кремнієвої долини зрозуміли: держава не лише за ними стежить, тому ніхто більше не може довіряти безпеку даних своїм роботодавцям — ані американці, ані європейці, ані клієнти на міжнародних ринках. Для багатьох у Кремнієвій долині американська влада стала ворогом.

У звичайний час фактичний розрив між технарями із Західного узбережжя й політиками зі Східного не підірвав би американської могутності. У Каліфорнії програмісти продовжили б писати код, а венчурні капіталісти — фінансувати нові компанії. У Вашингтоні політики й далі виголошували б промови та обмірковували б стратегії. Однак 2010-ті не були звичайним часом. Армії інших країн відчули слабкість гаранта світового порядку — Сполучених Штатів, що донедавна були здатні здобувати безумовну перемогу у війнах і підтримувати мир. Президент Росії Владімір Путін, керівник Китаю Сі Цзіньпін, верховний лідер Ірану аятола Хаменеї та очільник Північної Кореї Кім Чен Ин побачили нові шляхи завдання Сполученим Штатам технологічної поразки.

Більшість людей на обох узбережжях не усвідомлювала значущості того, що відбувалося, однак дехто з нас спостерігав за цією катастрофою, яка вже почалася, в уповільненому темпі, тож ми зробили все можливе, щоб її відвернути.

Переламний момент стався 2015 року, коли президент Барак Обама призначив міністром оборони Еша Картера — стипендіата Родса й фізика за освітою, який із дев’яностих років періодично обіймав різні посади в Пентагоні. Більшу частину часу на цих посадах він гупав по столу, доводячи важливість переходу на комерційні технології та переваги цього для оборони. Пентагон витрачає забагато бюджетних коштів на застарілі технології та вкладає обмаль грошей у майбутнє, казав Картер. У статті 2001 року, що виявилася пророчою, він писав так: «Інновації завтрашнього дня у сфері оборони походитимуть здебільшого від технологій, які розробляють і просувають на ринку комерційні компанії з комерційною метою». Військовий сектор «повинен стати світовим лідером з адаптації і впровадження комерційних технологій в оборонні системи». Попервах Картера ніхто не слухав. Однак щойно він заступив на посаду, негайно поїхав до Кремнієвої долини у сподіванні навести мости й виступив перед представниками технологічної галузі. Із широкими обіймами його там не вітали. У Google, досі розлючені через Сноуденові викриття, відмовилися пускати Картера на територію кампусу. Тоді він вирушив до Стенфордського університету, що для чиновників, які відвідували Кремнієву долину, став своєрідною Швейцарією — нейтральною територією. Там він звернувся до аудиторії генеральних директорів і впливових венчурних інвесторів — саме тих, хто стояв за створенням найдорожчих у світі компаній. Картер почав свою промову із зізнання: своїм шпигуванням за технологічними компаніями АНБ наробила багато шкоди. Навряд чи це можна було вважати вибаченням, але то був крок у правильному напрямку.

Відтак Картер перейшов до справи: військовики потребували допомоги його слухачів. Він говорив про захист нашого способу життя в часи, коли демократичні країни стикаються з новими загрозами. Незалежно від того, що про війну як явище думають присутні, вів Картер, вони, певне, усі погодяться: коли вже США доведеться брати участь у війні, то краще в ній перемогти, ніж програти. Однак якщо ми не відмовимося від наших суперечностей і не почнемо співпрацювати, до перемоги може й не дійти. Саме перемога стоїть на кону. Чи хочуть вони жити у світі, де Сполучені Штати будуть другорядною державою? Промова Картера не мала відверто алармістського характеру, однак еліта світу цифрових технологій її головну думку зрозуміла.

Картер також нагадав аудиторії, що деякі з найбільших компаній Кремнієвої долини домоглися високих результатів завдяки розробкам, які профінансувала держава. Так, наприклад, Google починала з гранту від Національного наукового фонду, а розроблення її безпілотних автівок стало можливим завдяки проєкту Grand Challenge («Великий виклик») DARPA — Агентства передових оборонних дослідницьких проєктів. Саме DARPA винайшло мережу «Інтернет», а також Сірі — голосового помічника Apple зі штучним інтелектом.

Зараз Кремнієвій долині настав час віддячити.

— Нам потрібно пробити стіну, яка розділила Міністерство оборони і комерційний та науковий сектори, — закликав Картер. Він пообіцяв, що Пентагон зміниться, і запевнив присутніх, що «струсоне» Міністерство оборони, щоб воно перейняло оперативність і гнучкі бізнес-практики Кремнієвої долини.

І найголовніше: Картер висловив бажання почати закупівлю технологічних продуктів. Багато технологічних продуктів. Можливо, скептично налаштовану частину аудиторії пасаж про захист ліберальних порядків Заходу й не зворушив, однак перспектива заробити їх точно зацікавила. Пентагон, як не крути, витрачає більше грошей, ніж будь-яка організація у світі. Послання Картера було чітке й зрозуміле: Пентагон відкритий до комерційної співпраці та вже готує гігантський візок для закупів у Кремнієвій долині.

Оскільки купувати зі Східного узбережжя на Західному не вельми зручно, Картер оголосив про те, що Пентагон відкриває в Кремнієвій долині структуру з функціями «посольства» й венчурного фонду — Експериментальний підрозділ військових інновацій, скорочено DIUx. Команда з тридцяти осіб розміститься в офісній будівлі колишньої авіабази ВМС «Моффетт-Філд» у Маунтин-В’ю, через паркан від кампусу Google.

Військові новатори прекрасно розуміли історичну важливість нововведень. Так, наприклад, адмірал Моффетт — на честь якого назвали авіабазу — ще у 1920-х роках збагнув, що наступну війну виграють не лінкори, а авіаносці. Батько військово-морської авіації загинув унаслідок катастрофи дирижабля USS Akron 1933 року. Натоді цей дирижабль був найбільшим у світі. Якби адмірал не встиг змінити напрям військово-морської доктрини, ми, цілком імовірно, зараз говорили б німецькою чи японською.

Саме там, де військові новатори з’ясували, як використовувати потенціал палубної авіації, група технологів та офіцерів у формі з кожного виду збройних сил мала вишукувати в Долині ті комерційні рішення, які можна було б адаптувати для військових потреб, — тобто брала на себе функції таких собі «шлюбних посередників» між приватним сектором та оборонкою. Якщо «морським котикам» потрібне рішення для збивання комерційних дронів, що заважають їхнім рейдам, DIUx має знайти стартап, який створить убивцю дронів, а флот уже застосує його в реальних умовах. Якщо до DIUx звернеться нова компанія з пропозицією придбати в неї революційний інструмент, що значно посилить кібербезпеку, підрозділ знайде замовника у збройних силах, який його купить. Якщо першим користувачем продукту буде військо, стартап зможе стати на ноги. А на тлі обіцянок фінансового зиску, який дасть оборонка, венчурні компанії охочіше вкладатимуться грішми. Так це бачив Картер: залучити військові гроші не лише для купівлі наявних продуктів, а й для допомоги підприємцям у створенні нових, а також використати фінансові спроможності венчурного капіталу для підтримки більшої кількості компаній, що працюють на Міністерство оборони. Завдяки DIUx Пентагон зможе вперше за багато років використати ресурси й інтелектуальний потенціал комерційних технологічних компаній Кремнієвої долини. Картер сподівався, що таке вливання нових технологій і думок спонукає змінитися й самих військових, які навчаться працювати так само швидко й ефективно, як у приватному секторі, і перестануть перевищувати бюджети й порушувати терміни. DIUx мав стати важелем, за допомогою якого Картер прагнув змінити збройні сили Сполучених Штатів. Якщо в підрозділу все вийде, решту 2010-х років військо готуватиметься до конфліктів, які багато хто пророкував на 2020-ті роки.

Отож перед DIUx стояло завдання підвищеної складності — привести до тями ті структури Пентагону, що мали відкрити шлюзи для комерційних технологій. Картер пообіцяв прискорити зміни й налаштувати тамтешніх чиновників на позитивне сприйняття ризику, щоб інновації могли хутко потрапляти з офісів у Пало-Альто й Маунтин-В’ю до рук військових, не гублячись у «долині смертної темряви». У теорії — прекрасний план, однак за тридцять років гаяння часу «долина смертної темряви» розрослася до розмірів Великого каньйону. Не було розуміння, як строката купка людей в імпровізованому офісі переправлятиме технології через це провалля.

Міністерство оборони — найбільша у світі структура: три мільйони співробітників, широченна мережа підрозділів, на яких покладено обов’язок наглядати за армією, повітряними силами, флотом і морською піхотою, більше правил і положень, ніж у Візантійській імперії, ще й глибоко вкорінене небажання змінюватися. Це та структура, що озброювала війська реактивними винищувачами із застарілими навігаційними системами, а ще використовувала командні центри з мейнфреймами кількадесятилітньої давності, у яких програмне забезпечення було настільки дірявим, що дірки виникали навіть у самих дірках. І відтепер це міністерство мало перейти на штучний інтелект та айфони?

За планом Картера, засновники й інженери компаній Кремнієвої долини мали з ентузіазмом відгукнутися на його пропозицію. Однак, як перед тим уже показав Сноуден, саме цими людьми держава потайки маніпулювала для шпигунської діяльності. Багато хто в Долині не підтримував війну в Іраку, незаконне перехоплення повідомлень та удари дронів. Як можна було спокусити на допомогу військовій машині людей, які настільки очевидно не сприймали її жорсткої сили? Адже вони все своє життя створювали технології, щоб покращувати світ, а не сіяти в ньому смерть.

Виголосити промову про інновації, трансформації та руйнування мурів нескладно. Та хто при своєму розумі до такого зголоситься?

Ця роль випала нам.