Репортер Войцех Тохман евакуював тварин із прифронтових зон і написав книгу про волонтерів, які ризикують життям, рятуючи котів і собак. «Бабель» публікує з неї уривок

Польський журналіст Войцех Тохман — автор більш ніж десяти документальних книг про геноциди та війни, засновник Фонду ІТАКА з пошуку зниклих безвісти. Він також створив фонд Klub Heban для допомоги тваринам у прифронтових зонах і вже зібрав на нього понад мільйон злотих. «Дельфіни і Вельзевул» — його книга про війну в Україні та про те, як порятунок тварин став моральним маркером людяності в умовах екстремального насильства й екстремальної небезпеки. У 2026 році вийшов її український переклад (одночасно з виходом польського оригіналу). З дозволу видавництва «Човен» «Бабель» публікує два уривки: історію фотографії врятованої собаки Багіри з Херсону, яку світові медіа розтиражували як свідчення найбільшої після Чорнобиля екологічної катастрофи в Європі, і розповідь про кішку з острова Зміїний та снайпера, якого рідні називали Котячим Татом.

Історія фотографії, яка облетіла весь світ

Ми бачимо Руслана Горбаля з «Порятунку». Його литку в зеленій штанині обіймає німецька вівчарка. Передніми лапами. Задні ще у воді. Суку звати Багірою. Вона перелякана, виснажена. Але довіряє Русланові. Хоч бачить його вперше в житті. Руслан стоїть на сухій вулиці, саме там, куди підходить вода. Він рятує Багіру. Поруч інший чоловік — у бронежилеті, у шоломі. Стоїть у зеленому човні. Сьома ранку. Обстріл. Гинуть люди. Руслан? Сандалі, зелені штани, футболка. Тепло, бо це початок червня. Двоє фотожурналістів — Сергій Коровайний і Данило Павлов — учора ввечері дісталися сюди аж із Києва. Вони переночували просто неба. На якомусь подвір’ї. Це перші хвилини їхньої роботи в ранковому Херсоні. Данило помічає, що задні лапи Багіри безживні. Усюди вода. Місто затопили росіяни. Напередодні вони підірвали дамбу в Новій Каховці. Пік повені. Руслан теж щойно сюди приїхав. Із Донбасу, де рятував тварин. Він завжди їх рятує. Тепер плаває на зеленому понтоні. Веслує з колегами. Відповідає за їхню безпеку, бо керує процесом. Чекають, поки хтось привезе їм мотор. Із дахів нижчих будинків знімають собак. Із бурхливої води сіткою виловлюють котів. Відчиняють голубники. Підпливають до багатоповерхівок, де на верхніх поверхах виють собаки. Кличуть на допомогу. Вода глибока, брудна, повна сміття. І повна смерті. У ній плавають людські трупи. Так триває десять днів. Тварин забагато, а понтон замалий. І він постійно рветься — його доводиться безперестанку латати. Снаряди літають, як птахи. Свистять біля Русланових вух.

Не раз і не двічі доводилося лягати у човні. А тут ще два великі пси, замкнені у клітках. Майже повністю під водою. Складна ситуація. Але закінчилася щасливо. Тільки Русланові руки покусані. Багіра? Родина її покинула. Люди не забирали своїх тварин через вагомі причини, яких у затопленому, обстрілюваному місті більш ніж достатньо. Вони ні в чому не винні. Винні агресори. — А Багіра демонструє вдячність усього атакованого тваринного світу, — каже Руслан. — І покинутого. Вона не має претензій, не скаржиться. Багіра дякує за порятунок.

Фото врятованої Багіри має кілька версій. У ширшому кадрі видно й інших людей. У глибині — старша жінка. Сидить на бордюрі, дивиться на Руслана. Не видно, що вона плаче. Про те, що вона плакала, ми знаємо від Мирослава Лаюка, журналіста, який супроводжував фотокореспондентів. І який підійшов до цієї жінки. Мирослав їздить воєнною Україною і фіксує втрату в момент, коли вона відбувається. Заморожує мить покинутості, розлуки, кінця. Не питає про втрату через якийсь час. Він вважає, що час фільтрує втрату, змінює її. Він не написав про те, кого і що втратили люди в Бучі, бо після виходу кацапів приїхав туди надто пізно. Те, що сталося, люди з кожним днем пам’ятають інакше. Вони повернулися до роботи або виїхали. Минали наступні місяці, наступні свята. — Втрата в Бучі живе своїм новим життям, — каже Мирослав. — І воно варте того, щоб його зафіксувати. — Але його цікавить те, що відбувається в людських почуттях сьогодні. Наприклад: якийсь час тому він зафіксував добрий настрій солдатів зі свіжими куксами. Хлопці з-­під Авдіївки на лікарняних ліжках мали чудовий настрій. Він запитав їх чому. — Бо ми не там, а тут, — пояснювали вони. — Ми живі. — Він питав про втрату, а вони говорили не про ампутовані ноги чи відрізані руки, а про час. Вони втратили час, який могли би провести з родиною. І втратили побратима на фронті. Якою буде їхня відповідь за п’ять років? Як час відфільтрує їхню втрату? Чи вони й далі матимуть добрий настрій? Люблячі родини? Опіку держави? Чи держава взагалі існуватиме?

Мирослав спробує це перевірити. Але майбутнє для Мирослава не найважливіше. Найважливіше — те, що відбувається нині. Що люди, яких обстрілюють під час повені, беруть зі собою в човен? Чого не беруть? — Людям доводилось обирати, — каже він. — У них була хвилина на евакуацію. — Пакувати до сумки фотографії? До якої сумки? Чи шукати переляканого кота, який сховався? Рятувальники не могли чекати — обстріл. Хутчіш! Хутчіш! То що — фотографії? Спогади? Чи майбутнє? Відповідальність за котяче життя? Миро­слав плавав у човні затопленим містом і у своїх нотатках фіксував людські рішення.

Старша жінка на фото спостерігає за тим, як Руслан рятує Багіру. Її щойно витягли з води. Вона самотня. І плаче не за домом. А за собакою, який втопився. Вона більше нікого не мала.

За мить, з­-поза кадру, до жінки, яка плаче, підходить інша — значно молодша, світловолоса, енергійна. Це Ляля Тарапакіна з «12 Вартових». Вона теж приїхала до затопленого Херсону. Вона так само дивиться, як Руслан рятує Багіру. Втішає жінку. Запитує, чи може чимось допомогти.

Данило Павлов надіслав фото до редакції. Сергій Коровайний надіслав своє до агентства. Світлини з Херсону пішли у світ. Фотографію врятованої Багіри поширила Шеннен Догерті, акторка, відома за серіалом «Район Беверлі-­Гіллс» (через рік вона померла від раку). Резонанс був глобальний. Фото Багіри розповідає світові про найбільшу після Чорнобиля екологічну катастрофу в Європі, яку спричинила людина. Світлина живе довше за Багіру, яка під Миколаєвом знайшла добрий дім і через два роки в ньому померла.

Котячий Тато

З острова Зміїний до притулку «Сіріус» у Федорівці військові привезли п’ятнадцять котів. Цю інформацію підтвердила у ЗМІ Олександра Вікторівна Мезінова, керівниця притулку для тварин. Від узбережжя Чорного моря це понад п’ятсот кілометрів.

Вона додала, що всі тварини хворі. Нічого страшного. Вся Україна хотіла кота з цього острова. Негайно! — У нас є двісті інших прекрасних котів, готових до адопції, — казала Вікторівна на телекамеру. Повторювала це і по телефону. Бо він дзвонив безперестанку. — Котів зі Зміїного поки що нікому не віддамо. Спершу мусимо їх полікувати.

Чому з острова Зміїний? Через слова «русскій воєнний корабль, іді нахуй». Їх вигукнули захисники в перший день вторгнення. Їх почув увесь світ. Мати кота звідти — це не абищо. Годуєш його й обіймаєш — показуєш Путіну «фак». Прибираєш за ним у лотку — показуєш ще один. І так щодня за допомогою кота щось демонструєш. І собі також: ми не такі, як вони. Своїх загиблих ми не кидаємо на полі бою. Не вбиваємо беззахисних. Ми рятуємо кожне життя.

Острів Зміїний важливий не лише через символи. Його можна обійти менш ніж за пів години. Такий він маленький. А значення має важливе: військове, економічне, політичне. І завжди мав. Перші згадки про нього сягають глибини віків. Тут жили грецькі боги. За п’ятдесят кілометрів від пляжів, де нині працює Іван Русєв, дослідник дельфінів. Тут встановлюють радари, системи протиповітряної та протиракетної оборони. Кому належить острів Зміїний, той конт­ролює воду й небо в північно­західній частині Чорного моря. І важливі торговельні шляхи. Саме тут проходить шлях до Одеського порту — найбільшого в Україні. Країна, чий прапор піднімають тут на щог­лах, контролює експорт зерна — українського багатства. До війни претензії на острів висувала Румунія. Бо держава, якій належить острів, має також право на територіальні води навколо нього. А отже — на ймовірні тут поклади газу й нафти.

До притулку «Сіріус» зателефонувала Ірина Ігнатенко. Говорила недовго, бо приємний голос обірвав її на півслові. — Приїжджайте, ми чекаємо, — сказала Вікторівна.

Ірина — вдова Котячого Тата. Вона сама так називає свого чоловіка. Віталій був снайпером. Загинув під час невдалої атаки на окупований острів Зміїний 7 травня 2022 року.

Колю, — покликала вона сина, — ми їдемо по кота з острова Зміїний!

Побралися з Віталієм тридцять років тому. Коли він загинув, йому було сорок вісім. Вони були молоді, коли познайомилися в гуртожитку. І покохали одне одного. Мешкали в Києві. Вона стала головною бухгалтеркою. Спокійна, доброзичлива, приємна у спілкуванні. Він мав фірму, що виготовляла металопластик. Був добрим чоловіком, варив найсмачніший борщ. Коли Росія вперше напала на схід України (2014), записався добровольцем. Умів стріляти. Навчився сам. Часто — про що дружина не знала — тренувався в тирі. Армії такі були потрібні. Воював у Донецькій області, потім у Луганській. З-­під Маріуполя надсилав фото кота. Безхатній рудасик приходив до військових, отримував їжу, оселився у Віталієвому ліжку. Котячий Тато відвіз його до найближчого ветеринара. Кота обробили від бліх, вакцинували й кастрували. — Чоловік запитав, чи можна привезти його додому, — розповідає Ірина. — У нас уже було чотири коти. — Привіз. Побув кілька тижнів. Знову поїхав захищати країну. Кіт залишився. І пережив Віталія на два роки. Перший воєнний кіт у родині Ігнатенків. І не останній.

Котячий Тато підписував з армією наступні піврічні контракти. — У нас окоп завглибшки два мет­ри, — сказав якось дружині телефоном. — І слухай, я ледь не розчавив біле кошеня. Маленьке, ще сліпе, мабуть, мати його загубила, коли тікала від бомб. Або підкинула людям для порятунку. І от воно впало до нашого окопу. Здається, це дівчинка. Годую її з піпетки, може, виживе. Надсилаю тобі фото.

Котеня вижило. І виявилося хлопчиком. Котячий Тато запитав дружину, чи можна привезти його додому. Білик живе з Іриною і Колею донині.

Потім Котячий Тато служив під Лисичанськом, у Попасній. — У мене тут є кицька Маня, з нею біда, — казав він дружині телефоном. — Без допомоги вона не виживе. — Привіз її додому — і вона вижила. Після смерті Віталія її забрала до себе його мама.

Спалахнула велика війна. Він сказав дружині й синові: — Ви залишаєтеся вдома. У Києві буде найбезпечніше. — Але не на тринадцятому поверсі, де жила родина Ігнатенків. Вони сховалися в підвалі під офісом, де працювала Ірина. Вона з Колею та інші жінки з дітьми — разом двадцять п’ять осіб. — Серед людей ми почувалися безпечніше, — розповідає Ірина. — Коти? П’ятеро оселилися в кабінеті головної бухгалтерки. Коли після обіду всі закінчували роботу, Ірина випускала їх у коридор. Через місяць Котячий Тато зателефонував із новиною, що ворога вдалося відігнати від Києва. — Ми повертаємося додому, — сказала вона синові.

Коля — підліток. Батько хотів, щоб він пішов до військового училища. — Він був занадто суворий до сина, — каже Ірина про чоловіка. — Зрозуміло — військовий. Мені це не подобалося. Але ми нечасто бачили його вдома. Він воював. Якось сказав, що розвідка планує штурм окупованого острова Зміїний. Вони з Олегом зголосилися першими. Олег — його давній друг. Мали атакувати 5 травня, але був сильний вітер, і вони відмовилися. Я запитала його в повідомленні, наскільки це складна операція. За шкалою від одного до десяти.

І він відповів: дев’ять.

На світанку надіслав: якраз туди летимо, озвуся по обіді.

І більше не озвався.

Начебто вони йшли першими. Начебто граната вибухнула в руці Олега, бо в нього стріляли. Віталій стояв одразу за ним. Стільки й бачили побратими. Стільки вона й дізналася, коли вони просили пробачення, що не змогли їх звідти забрати. — Смерть у такій ситуації здається неочевидною, — каже Ірина. — Смерть ще довго мучить людину надією. Вони зникли під час бою. «Може, вони в полоні», — казала вона Олеговій дружині. А може, це Олегова дружина так казала їй: «Немає тіл — потрібно вірити». Але тіла були. Рашисти, як з’ясувалося пізніше, возили їх то до Маріуполя, то до Ростова, щоб через два місяці обміняти в українців на тіла своїх.

Мені довелося ідентифікувати Котячого Тата.

Коля не хотів учитися на військового. Пішов до звичайного технікуму. — Сину, не уявляю собі, щоб тебе колись забрали на війну, — каже йому Ірина.

«Повернуся до рідного міста» — після смерті чоловіка така думка навідала її голову. До Нікополя? Але ж там постійно стріляють. Вона одразу ж сама себе за цю думку висварила. І за те, що її старі батьки досі там, під бомбами. Старих батьків треба було би звідти забрати. Але вони не хочуть. — А куди ми підемо? Все наше життя тут, — пояснюють вони телефоном, бо зв’язок працює бездоганно. — Тут ми щодня працювали на трубному заводі. Від школи до пенсії. Ти ж знаєш, ми мешкаємо не біля берега, не хвилюйся, доню. Як Коля?

Тепер у нас із Колею три коти, — каже вона батькам.

Я не змогла врятувати чоловіка, — каже вона нам, — але змогла врятувати життя звідти, де він загинув. Норка — так ми назвали кішку. Вона любить обійматися. Котячий Тато лежить на Лісовому кладовищі. І пишається нами.