Лікар на ім’я Нґор вижив у камбоджійських концтаборах, емігрував до Америки, отримав премію «Оскар» і написав книжку про своє життя. «Бабель» публікує уривок з українського перекладу

Камбоджійський лікар та правозахисник Хейнґ С. Нґор пережив геноцид червоних кхмерів, пройшов крізь три увʼязнення та численні тортури, врешті емігрував до Америки, де став першим лауреатом «Оскара» азійського походження без жодного акторського досвіду. Двадцять пʼятого травня 2026 року виходить український переклад його автобіографії «Поля смерті» (оригінал вийшов у 1987 році). З дозволу видавництва «Бородатий Тамарин» публікуємо уривок про виживання в камбоджійській комуні під час диктатури Пол Пота: як дипломований хірург-гінеколог видавав себе за простого селянина (бо страчували навіть за окуляри), очолив банду нічних злодіїв і викрав рисорушку просто під час комуністичних політзборів — ризикуючи життям, щоб нагодувати односельців.

Ким я тільки не був за життя. Торговцем, який босоніж топтав стежки в джунглях. Лікарем, що їздив у власну клініку на блискучому «мерседесі». А останні кілька років (геть несподівано для багатьох, насамперед — для мене самого) — голлівудським актором. Та найбільший відбиток на мене наклало виживання за режиму Пол Пота. Я — уцілілий після геноциду в Камбоджі. Ось хто я.

Упродовж 1975—1979 років червоні кхмери на чолі з Пол Потом піддали традиційний життєвий лад у Камбоджі масштабному й жорстокому експериментові — комунізму. Кінець тієї епохи я зустрів на північному заході країни в невеличкому землеробському селі. Розкіш дореволюційного життя тоді здавалася напівзабутим сном. Я ходив босий, вбирався в лахміття, а від голоду аж ребра світилися. Довелося приховувати, що я лікар, інакше солдати червоних кхмерів мене вбили б. Проте майже всю мою рідню вони таки винищили. Мій приклад — один із багатьох. Плюндруючи культуру й заганяючи нас у ярмо, червоні кхмери перетворили мільйони звичайних щасливих людей ледь не на худобу. А таких, як я, — на хитрих, відчайдушних злодюг.

Я став потроху красти. Коли западала темрява, вислизав із хатини і, злившись з тінями, прокрадався на колективний город, час від часу спиняючись, щоб озирнутися й прислухатися, чи не чути, бува, солдатів — ні, чувся лише гучний нічний хор цвіркунів і жаб. Я залазив у рядки кукурудзи, обережно відгинав лушпиння й викручував качани зі стебел, а потім загортав порожнє лушпиння назад, як і було. Так удень для ока перехожого кукурудза видавалася неторканою.

Спершу я крав сам. Але інші селяни теж голодували, і вони потребували ватажка. Тож моя банда вночі робила набіги на поля й городи. Головною ціллю ставав рис. Для камбоджійців рис — не просто гарнір. Це основа наших страв: чисте, нейтральне тло, що відтіняє смаки інших інгредієнтів. До приходу червоних кхмерів до влади ми традиційно їли рис щодня. За червоних кхмерів — майже ніколи. Та й хіба то був рис! Не те, що колись: розсипчастий і вологий, а над мискою клубиться прозора ароматна пара.

Для моєї ватаги рис став одержимістю. Я водив загін на зрілі рисові поля — і ми, як ті божевільні, зривали руками колосся, вимолочували їх, розтираючи туди-сюди ногами об землю, наповнювали величезні конопляні мішки нелущеним зерном — і тікали. А опісля, сховавшись від солдатів, товкачами у ступах очищали рис від лушпиння, варили та їли, набиваючи пуза донесхочу.

Робили ми рейди і в сусідні села. Я заготовляв великі запаси, а решту — роздавав. Так я став головним годувальником у селі — більше народу годував хіба що сам режим. Але мені цього було замало. Настав час помститися.

За правління червоних кхмерів будь-яку приватну власність забороняли. Готувати вдома — також. Усе — роботу, секс, сімейне життя — суворо контролювали. Жителі мали їсти разом посеред комуни у великій їдальні, яку називали колективною кухнею.

Якось, ковтаючи на колективній кухні убогий пайок — як завжди, порожню юшку з дрібкою рисових зернят на дні, — я мимоволі зиркнув у прочинені двері сусіднього сараю. Там на підлозі лежала невеличка ручна рисорушка. Тієї самої миті я зрозумів: рано чи пізно вона буде моєю.

Цупити рисорушку — не надто розважлива ідея. Коли крадеш їжу, там хоч вигода вартує ризику. А сама собою рисорушка не врятує від голодної смерті. Максимум — крадений рис можна буде вилущувати трохи швидше, ніж ступою і товкачем. Та й небезпеки більше, ніж красти харчі, бо сарай стояв поруч із колективною кухнею, яку вдень і вночі охороняли солдати.

Для мене цей замір став іспитом — перевіркою злодійського хисту й викликом жалюгідному животінню. От і довідаюся, яка воля богів: жити мені чи померти.

Щоразу, проходячи біля колективної кухні, я потайки поглядав на сарай. Тишком-нишком. Але навколо завжди стовбичили вартові.

Зрештою я виснував: єдиний шанс свиснути рисорушку — коли повно народу.

Кілька вечорів на тиждень сільський голова проводив просвітницькі політзбори: явка обов’язкова. Як і більшість червоних кхмерів, він узяв собі інше ім’я як прояв нового революційного «я». Назвався Мао — мабуть, на честь китайця Мао Дзедона. Сам голова був чоловіком неосвіченим і носив типову чорну, схожу на піжаму, уніформу червоних кхмерів.

Під час чергових таких зборів, що їх Мао влаштовував біля колективної кухні, я сів край юрби й прихилився спиною до сараю. Його стіни були із жорсткого плетеного матеріалу на кшталт ротанга. Вечір переріс у чорну, всипану зорями пітьму. Місяць ще не зійшов. Мао відкрив мітинг стандартними гаслами. Решта втомлено звелася на ноги й слухняно вторила йому, б’ючи кулаком у груди й випростуючи руку в салютуванні.

— Хай живе Камбоджійська революція! — вигукнув він.

— Хай живе Камбоджійська революція! — крикнули ми у відповідь, хоча насправді цього не бажали.

Мао повторив це ще двічі — і ми за ним, а потім перейшов до наступної порції лозунгів. Коли голова закінчив, ми повсідалися — і він узявся втлумачувати, як нам поталанило жити за режиму, де всі рівні, та ще й щодня годують. І яке це щастя — разом боротися за розбудову сучасної могутньої нації.

Але правда в тім, що так погано, як за комуністів, на моїй пам’яті у країні не жилося ще ніколи. Не було ані електрики, ані годинників, ані автомобілів. Не було сучасних ліків, шкіл чи релігії. Бракувало їжі. І був постійний страх перед солдатами.

Голова провадив далі свою лекцію, виголошуючи фрази, що їх — як той папуга — підхопив від начальства. Усі ці промови були ледь не однаковісінькі. Натовп зітхнув і вгамувався.

Пора. «Святий Буддо, — мовчки почав молитися я, — прошу, пробач мені. Я краду не задля збагачення. Я ділюся з іншими. Благаю, убережи мені життя ще раз».

Я нахилився вперед, злегка відтягнувши за собою обшивку стіни сараю. Низ обшивки сягав долівки, але не був закріплений. Я потягнувся назад і прослизнув у вузьку щілину між стіною та долівкою — у ще чорнішу пітьму всередині сараю.

— Наші робітники, селяни та солдати-революціонери, — городив Мао, — пішли в наступ задля розбудови економіки! Ми боремося з природою, щоб стати господарями своєї долі! Усі наші сільгоспкомуни ведуть бій, трудячись із революційним завзяттям заради приголомшливого стрибка вперед!

Полапцем обшукуючи підлогу, я знайшов округлий предмет — важчий, ніж очікував. Навпомацки витягуючи все, що стирчало, розібрав рисорушку на частини: два уважисті жорна, станина та руків’я.

— …і тепер вони сповнені рішучості розпочати ще один неспинний наступ, — гудів голос Мао.

Навалившись на низ обшивки, я протиснувся назовні тим самим шляхом, яким заліз.

— …уперед до перемоги! — проревів очільник села.

Переді мною — силуети голів і плечей, покірно звернені до Мао. Збоку — рів, що впадав у мережу зрошувальних каналів. Із жорнами попід руками та руків’ям за поясом я зайшов у воду. «Тільки повільно, — наказував я собі. — Не здіймай брижів. Не хлюпай. Тихше їдеш — далі будеш».

Промова навпереміш з обов’язковими оплесками віддалялася. Над водою я тримав лише ніс і очі — наче крокодил; ноги вгрузали в багнюку на дні. На небі мерехтіли зорі, вторячись відблисками на водному плесі. Аж ось на горизонті пробилося сяйво. От-от мав зійти місяць. Треба поквапитися. Скоріше, поки не пізно.

Вилізши з канави, я щодуху помчав до катраги (курінь) з добривами, де працював удень, і сховав рисорушку під купою гною. Потім шмигнув у свою хатину, перевдягнувся в сухе й побіг назад до кухні, де знову гучно лунали лозунги, які відразу повторювала юрба. Затим слідували затяжні оплески. Та було надто пізно: мітинг завершився.

У місячному світлі солдати пішли оглянути місце, де я сидів біля сараю. Збентежені селяни роззиралися від цікавості, дехто вигукував моє ім’я. Коли я прибіг, захеканий, Мао підкликав мене до себе й зажадав почути, де мене носило.

Я, згорбившись, підійшов до нього, опустив очі долу в пошані і скривив рота в дурній винуватій посмішці.

— Пробачте, товаришу, — покірно промовив. — Живіт скрутило, і я обдристався, — я поплескав себе ззаду по штанях, щоб уже точно було зрозуміло. — Тож побіг додому перевдягнутися.

У натовпі почувся здавлений сміх — навіть серед солдатів. Тут добре знали, що таке пронос. Він мучив усіх — через тотальну антисанітарію. Навіть Мао, чоловік досить суворий, — і той вишкірився. Він відмахнувся від мене, як батько, якого розвеселила дитяча витівка. Я почимчикував назад до сараю і, як раніше, сів спиною до стіни.

Пізніше тієї ночі я облущував рис на рисорушці. А наступної — знову повів ватагу на крадіжку.

Уже зовсім іншої ночі — за шість із половиною років — я сидів у Павільйоні імені Дороті Чендлер у Лос-Анджелесі. Смокінг. Блискучі лаковані туфлі. А на сцені жінка оголошувала «Хен С. Нор», стараючись якнайближче відтворити правильну вимову, наскільки це вдається іноземцям.

Відколи я покинув Камбоджу, життя моє так різко й докорінно змінилося, що годі й уявити. Я біженцем приїхав в Америку. Без жодного досвіду в театрі чи кіно отримав роль камбоджійця Діт Прана у фільмі «Поля смерті». Я усвідомлював, що припустився багатьох помилок у кадрі, так само як і в реальному житті. Проте мене врівні з досвідченими професійними акторами номінували на премію «Оскар».

Та потім я подумав: ну чим така особлива гра в кіно? Треба перевтілитися в нову ідентичність і змусити інших повірити в неї. Точнісінько як колись я переконав Мао, сільського голову й ставленика червоних кхмерів. Тож, чекаючи, доки відкриють конверт і оголосять переможця, я був збуджений, але серцем спокійний. Готовий прийняти будь-який результат. Бо знав: свої найкращі ролі я вже зіграв у Камбоджі. І нагорода там була набагато ціннішою.