Книжкова рубрика повертається: ми публікуємо уривок з книги про Кирила Буданова (так, знову Буданов). Буданов особисто змушує росіян здаватися в полон, а розвідники красуються на гуцульських конях

Журналіст NV та письменник Максим Бутченко два роки збирав свідчення чинних і колишніх співробітників ГУР, щоб відтворити хроніку їхніх операцій. Він поговорив більше ніж із дюжиною людей — західними експертами, бійцями та командирами різних ланок. Історію спеціальної служби він зібрав у книгу «Острів ГУР». З дозволу видавництва Yakaboo Publishing ми публікуємо уривок про рейд спецпідрозділу «Артан» у Бєлгородську область — де Кирило Буданов особисто змушує росіян здаватися в полон, а розвідники позують на гуцульських конях. Книжкова рубрика повертається на «Бабель»: раз на тиждень, по пʼятницях ми будемо публікувати уривки з нон-фікшену — того, який щойно вийшов або от-от вийде.

Серед сільських хатин поблизу російського населеного пункту Нова Таволжанка крокувала незвична процесія — по асфальтованій дорозі вздовж будинків йшли чотири українські розвідники зі спецпідрозділу «Артан», а посеред них упевнено марширувало маленьке чорне козеня. На тлі високих та міцних чоловіків темненька тваринка видавалася такою беззахисною, втім, козеня слідувало за гурівцями, наче також з ними виконувало бойове завдання.

На їхньому шляху зустрілися інші українські військові, які були здивовані такою ходою.

— Просто цікаво, брате, навіщо тобі коза? — сміючись, запитав військовий у тих, хто проходив по дорозі.
— За добу ув’язалося, всюди слідує за нами, тепер член нашої групи, — відповідали хлопці, а козеня крокувало поруч.
— Міграція кіз із Росії. Це «Артан», брати, — усміхався військовий уздовж дороги.

Цю історію я почув з вуст командира підрозділу «Артан» Віктора Торкотюка, який, сидячи навпроти мене в одній з кімнат на гурівському «Острові», доповнював свою розповідь невеликими відео з рейду в Бєлгородську область.

Події почалися офіційно 22 травня 2023 року та продовжувались кілька місяців, утім, Торкотюк мене поправляє й каже, що для нього вони почалися раніше. Гурівець згадує, що за два місяці до зазначених подій почалося планування операції з наступу на територію Росії. Тоді було визначено сектор, визначені об’єкти, по яких вони мали працювати. Після цього почався збір інформації для того, щоб здійснити рейд у Бєлгородську область. Спочатку зібрали агентурні дані, потім провели відеорозвідку (це дані з БпЛА), а також зібрали дані українських розвідників, які перед початком операції проходили далеко вглиб на територію ворога та визначали, яким маршрутом краще наступати, як проходити й відходити з російської частини прикордоння.

— І ми вже всі ці дані акумулювали, а потім на фінальних плануваннях вже був присутній Буданов, який ще вносив свої корективи. Ми це все погодили, потім зі всім цим я збирав свій особовий склад командирів, ставив їм завдання. Ми ще в підрозділі в себе допланували, визначили людей, всі командири групи знали, що робити в який час. І вже після цього почалась операція, — пояснює Торкотюк.

Він каже, що мета наступу на Бєлгородську область була досить прагматична. На початку 2023 року стало зрозуміло, що росіяни хочуть здійснити новий наступ на Харківську область, тому потрібно було випередити Кремль та знешкодити ті військові групи армії РФ, які готували нове вторгнення на українську територію. Таким чином, перед військовими було завдання зайти в селище Нова Таволжанка, закріпитись, як наслідок — захопити якомога більшу частину району.

На початку операції в глиб Бєлгородської області зайшла група розвідників, яка просунулась на кілька десятків кілометрів. Вони провели розвідувальні дії вже далеко від кордону, перевірили підходи та дали команду іншим підрозділам для наступу. Торкотюк згадує, що в операції брали участь декілька українських формувань.

Тоді гурівці прибули в сектор (на російсько-український кордон поблизу Шебекінського району Бєлгородської області). Розмістилися й очікували, що їм розмінують територію, бо вона була щільно замінована. І потім українські підрозділи почали заходити.

— Був такий гуркіт та гул! Нас підтримувала артилерія, у повітрі висіли БпЛА.

Виглядало все наче в голлівудському фільмі, який показує масштабну битву, бо діяли ми досить швидко, ворог не встиг нормально відреагувати під нашим тиском, — каже командир «Артана».

Тоді їм вдалося повністю закріпитися в населеному пункті Нова Таволжанка, а диверсійні групи ГУР активно висувалися за передній край, ближче до міста Шебекіно, де влаштовували засідки, знищували особовий склад і техніку тощо.

І тут трапилась одна цікава подія, яка показала всю відчайдушність та, можна сказати, хоробрість гурівців, які брали участь в операції. Одна з груп просунулась доволі далеко, поки побратими відбивали атаки ворога на Нову Таволжанку. Тоді події були начебто написані класиком гостросюжетної літератури. Українські військові відбивають хвилі російських атак, на приватні будинки місцевих жителів падають снаряди гармат РФ. Ближче до селища, мов сталеві сірі жуки, повзуть російські БТРи, а піхота ворога кидається на укріплення українських військових, однак зазнає поразки, відкочується й знову йде в атаку.

Тоді спроби росіян вибити українців були марними, вочевидь, командири не могли дати ради, тому з боку керівництва Генштабу РФ було ухвалено рішення скерувати на фронт високий військовий чин, який міг спонукати російських солдатів на ще більш безглузді штурми. Для цього на місце подій виїхав старший оперативного угруповання «Бєлгород» полковник Андрій Стесєв, він на машині УАЗ «Патріот» прямував до лінії зіткнення. Постать Стесєва можна більше зрозуміти, якщо звернутися до його біографії.

Цей російський військовий мав неабиякий досвід, добре розумівся на тактиці й свого часу обіймав посаду командира елітного 104-го десантно-штурмового полку ПДВ. Цей полк ще 1999 року брав участь у Другій чеченській війні та вирізнявся особливою жорстокістю. Але цікавим моментом було те, що 104-й десантно-штурмовий полк у 2014 році захоплював так звані вишки Бойка, про звільнення яких саме групою спецпідрозділу «Артан» ішлося в попередніх розділах. Який збіг! Тож коло долі замкнулося, і Стесєв, наче втілюючи весь драматичний задум «небесного сценариста», був скерований на позиції «Артана».

Під ранок 5 червня 2023 року його авто просувалося дорогами Бєлгородщини, а літня напівтемрява повинна була сховати маленьку автівку. Стесєв разом з охоронцем їхав, напевно, трохи розслаблений, бо навіть узяв із собою маленького собачку. Можна припустити, що він думав швидко розправитися з українцями й потім повернутися зі своїм домашнім улюбленцем, наче побував на вечірці.

УАЗ упевнено їхав, розбавляючи імлу жовтим світлом фар. Утім, коли він їхав із Шебекіно в бік Нової Таволжанки, повітря розрізав снайперський постріл — водій автівки в одну мить загинув, а транспортний засіб зупинився. Виявляється, бійці вийшли далеко за свої позиції та влаштували засідку, очікуючи пересування по дорозі ворога. І тут «небесний сценарист» не схибив, а скерував прямо під приціл снайпера російського полковника, який був настільки пихатий і впевнений у своїх діях, що навіть не подумав про безпеку під час пересування.

Торкотюк розповідає, що українські бійці запропонували Стесєву здатися, але він з охоронцем відкрив вогонь, тому був тієї ж хвилини знищений влучними пострілами. Колесо долі та відплати виявилося не примарним та розчавило російського полковника. Під час обшуку машини гурівці знайшли мапи, документи, плани російського наступу, карти з відміченими їхніми позиціями, вогневими засобами, які передали керівництву ГУР.

— Можна сказати, що ці карти та документи ще досі використовують. І вони нам дуже багато принесли користі, — каже Торкотюк.

Але ця операція стала відома ще декількома випадками, причому кожен з них досить унікальний. Так, під час бесіди командир «Артана» раптово дістав телефон зі словами, мовляв, зараз покажу щось цікаве. На відео до дороги біг невеликий табун із семи коней, а їх гнав невеликий дрон, який нависав угорі. Торкотюк змовницьки спитав мене, що я думаю про це дійство, коли потім показав фото, де боєць ГУР з автоматом позував вершником на одному з цих коней. Тоді, не дочекавшись моїх здогадок, він розповів з усмішкою. Виявляється, що військові придбали спеціальних гуцульських тяглових коней, тобто на них можна було багато навантажувати. Річ у тім, що прикордонна місцевість щільно замінована, тому щоб пробратися через кордон і далі на російську територію, треба було дотримуватися безпекових заходів. Один із них — це рухатися вузькою стежкою, яку розмінували. А через те, що спорядження в гурівців було багато, коні могли допомогти в цій справі. На них можна було тягнути до пів тонни вантажу — зброї, боєприпасів, які коні могли доправляти на відстань 10 і більше кілометрів.

— Ми їх тренували перед тим, як розробляли операцію. На полігоні їх прив’язали, і вони чули звуки пострілів, щоб не лякались, коли почнемо операцію. Ніяких ексцесів з ними не було, — каже Торкотюк.

Зрештою гуцульські коні зробили свій захід на Бєлгородщину та принесли частку Карпат на споконвічно козацькі, українські землі. Втім, унікальні операції на цьому не закінчилися. Одного дня бійці з підрозділів інших родів військ пішли на евакуацію своїх побратимів, і так сталося, що двоє потрапили в полон росіян. Ті, своєю чергою, також були вже в оточенні та перебували на одній з баз поблизу кордону. Там розташовувалося близько десяти російських прикордонників і двоє наших бійців, яких ті схопили, з раціями та іншим обладнанням.

— У них (росіян) була рація наших бійців, тож Буданов перебував на пункті управління, взяв нашу рацію, вийшов на росіян. Це було в мене на очах, я в той момент був присутній у штабі. Він виходить на зв’язок, представляється і говорить: «Хто ви такі?» Вони йому відповіли. Буданов продовжує: «Ви розумієте, що ви перебуваєте в оточенні?» Вони: «Ну, мы еще не знаем, в окружении ли полностью». Командир каже: «Дивіться, я даю один шанс. У вас є один шанс залишитися в живих — виходьте на поляну і здавайтесь», — розповідає «артанівець».

Всі ці події розвивалися впродовж кількох хвилин, але здавалося, що минув тиждень, бо на війні час плине інакше. Росіяни вагались та не відповідали. Розуміючи, що потрібно підкріпити слова, Буданов дає команду, щоб був зроблений один постріл з міномета по цій поляні, недалеко від російських військових. Постріл виявився напрочуд точним, і після цього командир ГУР знову взяв рацію.

— Зараз ви в оточенні, і я даю команду вас штурмувати. Або ж ви здаєтеся нам у полон і тоді залишаєтеся живі, — переповідає слова Буданова голова «Артана».

Тоді стало зрозуміло, що росіяни були шоковані такою пропозицією, тому що ще ніколи в сучасній історії голова розвідки не намагався взяти в полон противника таким дистанційним способом. Російські прикордонники попрохали дати їм час подумати, Буданов погодився, але знову висунув ультиматум.

— Якщо ви не вирішите через п’ять хвилин, то я даю команду нашим спецпризначенцям, щоб заходили, і всі ви будете знищені. Не дай Боже щось буде з нашими полоненими, — сказав голова ГУР.

Рація зашипіла, на тому кінці «дроту» хотіли щось відповісти, але було чутно, як росіяни почали сперечатися, і зв’язок перервався. Торкотюк згадує ці напружені хвилини, коли вони чекали потрібного часу. Але рація мовчала, і трагічна тиша давила на вуха. Стало зрозуміло, що росіяни вагаються, проте і відмовлятися вони не стали.

— Ну що, ви ухвалили рішення? — знову взяв рацію Буданов, але прилад не реагував у відповідь — зла тиша на тому кінці свідчила, що трагедія майже настала.

Тоді на пункті управління вже думали, яким чином здійснювати наступ на базу росіян, коли раптово рація заскрипіла, мов відчинились двері, й голос російською знову запитав: «Что нам делать?»

Тоді командир повторив, що потрібно вийти на поляну з піднятими руками та без зброї.

— Росіяни вийшли. Це я все бачив особисто у штабі. Підійшли наші хлопці, їх забрали. Потім їх поклали в човен (там була річка, бо один з маршрутів логістики був водний) і переправили десять російських військових на наш бік. Знаю давно Буданова та можу сказати, що командир завжди знаходить потрібні слова в потрібному місці, — пояснює Торкотюк.

Він каже, що Бєлгородська операція тривала десь два місяці, а потім була дана команда на відхід. Бійці «Артана» були на території РФ понад місяць, та росіяни не спромоглися їх вибити, хоча робили незліченні спроби атакувати українців. Торкотюк каже, що вони зірвали російський план щодо заходу диверсійних груп на нашу територію, захопили багато розвідувальної інформації. Але для «Артана» згадані події були поворотними, бо це була перша велика військова операція, яка показала спроможність спецпризначенців підрозділу втілювати в життя просто фантастичні рейди. Вже потім були висадки на «вишки Бойка», у Криму і ще багато операцій, про які розповім пізніше.

Наостанок, коли вже прощався з Торкотюком і ми хотіли виходити з приміщення, я згадав, що гурівець не закінчив історію з козеням. Я запитав мого співрозмовника. Командир «Артана» сумно усміхнувся і на секунду завмер, тримаючи двері в приміщення напіввідчиненими.

— Мої бійці забрали цю козу, йшли з неї до кордону. Дивно, але козеня саме вибрало шлях і просто слідувало за побратимами. А коли почались обстріли, то козеня почало бекати, брикатися, бігати й скакати вліво-вправо, відійшло трохи від стежки й підірвалось. Можна сказати, таким вчинком воно врятувало життя комусь з українських військових, бо хтось на цій міні міг підірватися. Тож коли ми вийшли, Буданов питав, чи все добре з хлопцями. Я відповів ствердно, але «рядовий козеня» загинув при виконанні бойового завдання. Хай як сумно це звучить, але насправді всім нам коза запам’яталась, бо навіть тварини бігли від «руського міру», — сказав мені Торкотюк і тоді вимкнув світло, зачинив двері в приміщенні.

Після розмови вийшли до двору «Острова». В осінній темряві головний пункт ГУР був підсвічений жовтими лампами, створюючи на асфальті золотисті плями в маленьких калюжах. Високі будівлі з темними вікнами на вигляд були не як військова база української розвідки, а як житлові будинки, які готуються до сну.

Мені хотілося щось сказати Торкотюку на прощання, але я тільки спромігся з повагою потиснути йому руку. Втім, перед тим як попрямувати в бік виходу, я побачив ледь помітне світіння з кабінету очільника ГУР, у якому все ж бурлило життя — розроблялись операції, на телефон сипались доповіді, а на великій мапі на стіні відображались рухи таємних операцій, про які мені ще доведеться дізнатися.