«Я обираю не відчувати щастя ніколи». Бойова медикиня Аляска про їхню спільну з Кубою війну і життя після титрів

Бойова медикиня Олександра «Аляска» Лисицька отримала важке поранення на війні, відчула найсильніший фізичний біль, пройшла складну реабілітацію і повернулась на фронт. Про цю частину її життя люди по всьому світу дізналися з документального фільму «Куба & Аляска», в якому вона зіграла одну з головних ролей. Картина — це історія двох медикинь, які воюють, дружать, кохають, рятують людей, намагаються не загинути самі й багато сміються. Перед камерами вони планують власні похорони та втрачають близьких. Після прем’єри в житті Аляски багато що змінилось. У другому випуску проєкту «Місія жити» Аляска розказує про війну і непросте «мирне» життя. Цей проєкт «Бабель» створює, щоб підтримати спільну ініціативу IT-компанії EPAM Ukraine і благодійного фонду «Лелека Україна» — «Наплічники життя 2.0». Вони забезпечують медиків на передовій рюкзаками, укомплектованими якісним такмедом. Якщо хочете долучитись і допомогти — донатьте за посиланнями ПриватБанк, monobank.

Після того як у кіно пішли титри, було багато складного — смерті близьких, проблеми з ногою, багато операцій, довга реабілітація, я дуже довго лежала. І потім повернулася вже не на війну, а в пресслужбу. На жаль, я більше, мабуть, не зможу працювати як медик. Але десь там, у глибині свого серця бережу цю надію.

Коли після поранення почались сильні нейропатичні болі, у мене в голові виник конфлікт. Тіло памʼятало себе сильним, аж тут ти на кріслі колісному, не можеш два кроки зробити — це важко. У цей момент відбувається глобальна переоцінка цінностей. У той момент надихали люди з ампутованими кінцівками, протезовані, які дуже круто воюють. Я думала, що не можу собі дозволити опустити лапки, тому що ось вона — рольова модель. Наприклад, у нас в піхоті був чоловік з ампутацією — він заходив в окопи і дуже круто працював, як я, здорова, ніколи б не змогла.

Реабілітуватися після поранення допомогли психіатр, медикаменти і, звичайно, друзі. Психіатр та медикаменти — це милиці. Але якщо не буде підтримки близьких, воно не спрацює. Мені пощастило і з близькими, і з дуже крутими мультидисциплінарними спеціалістами. І, мабуть, тому я досі не вийшла у вікно.

У кіно щоб не плакать, ми сміялись. На війні всі бояться. Коли воно десь поряд ляпає, яким би ти хоробрим воїном не був, а я взагалі не хоробрий воїн, страшно. Але у мене відкладена реакція: в моменті до мене не доходить, а потім як доходить! А сміх у кіно залежав від команди. Якщо команда унила, то й ти такий — «ми всі помремо». А коли навколо всі якось тримаються, попри те що справи — дупа, то й ти підлаштовуєшся.

До болю і смертей не можна звикнути. Я памʼятаю кожного загиблого. Ось ти бачиш людину зранку, він розповідає, що їде у відпустку і готує дітям сюрприз. А ось уже ввечері ви забираєте його тіло та пакуєте в білий мішок. Ти бачиш білий мішок і бруд навколо. Дуже воно контрастне. Смерть не забирає одного. Коли хтось гине, його виривають у близьких. Але я вірю в тонку червону нитку — це японська чи китайська легенда. Ця нитка може заплутатись чи розтягнутись, але ніколи не порветься. І твої справді близькі люди знайдуться через світи, через часи. Якби я в це не вірила, то точно б тут вже не сиділа.

Дуже важко бути в тилу, коли твої близькі — у вкрай неприємних місцях і ти ніяк не можеш їх захистити. Ти би хотів їх засунути в якийсь купол, де би з ними напевне нічого не сталось, але не можеш. Цей страх за близьких, він набагато більший, ніж за себе. У мене є категорія людей, за яких я просто капець як боюсь. Я дуже сильно боялась смерті свого найкращого друга. І коли вона сталася, це мене остаточно зламало. Тепер цей страх гіпертрофований. Я розумію, що це не ок, і намагаюся з цим працювати, але поки не виходить.

У цивільному житті мені траплялись дуже грубі таксисти, які слухали російську музику. Коли я просила їх переключити, мене просто крили матами. І це не одна така ситуація. Один навіть намагався на мене кидатися. Я думаю, ну якого біса ви так поводитеся, коли в країні війна! Чому люди досі можуть сидіти й слухати російську музику «блатнячок»? На війні люди набагато ввічливіші. Ти розумієш, що в одному човні, і робиш спільну справу. На війні я не бачила такої поведінки.

Я не чекаю вдячності й воюю для себе. Я хочу бачити гарні будиночки, яким по 100 років, щоб вони стояли. Я хочу бачити, як каштани цвітуть, як люди собачок вигулюють і виходять по ранкову каву, щоб купити якісь свіжі булки з корицею. Люди — це кров міста. Інколи дурна кров, але кров. Я хочу, щоб місто жило і щоб усе було, як я хочу. А для того щоб було, як я хочу, мені потрібно щось робити. Якби був варіант цього не робити, я б, мабуть, не робила. Якби хотіла кудись переїхати, то переїхала б.

Я не відчуваю щастя, але якщо я не відчуваю нещастя, це вже хорошо. Тому якщо я не буду відчувати щастя, але не відчуватиму й болю, я обираю не відчувати щастя ніколи. Я постійно відчуваю ось цю загальну національну катастрофу, загальний національний цей біль. Я дивлюсь на міста, в яких ми були, а вони вже окуповані. Я згадую, як там ще працювала кавʼярня, в якій тобі могли зварити каву на кокосовому. Люди там садили квіти біля свого подвірʼя. А зараз цього немає: вмирають міста, вмирають люди. Я поки не знайшла для себе, як це пережити і як це прийняти. Я на це дивлюсь, і мені хочеться просто вити.

Я би хотіла побачити мирну Україну, дожити до перемоги і зробити так, щоб памʼять про моїх близьких жила. Не можна взяти і просрати все, коли стільки людей віддали свої життя.