Ми оновили правила і стандарти, за якими живе і працює редакція, щоб ви краще нас розуміли. Якщо «Бабель» від них відступить — ви знатимете, де і в чому, і скажете нам про це

У 2018 році «Бабель» зʼявився для того, щоб бути голосом здорового глузду в суспільстві, яке відчуває сильний його дефіцит. За сім років наша місія не змінилась, але змінились країна і світ навколо. У жовтні ми оновили наші стандарти роботи, зробили їх більш конкретними та, сподіваємось, зрозумілими для широкої аудиторії. У тексті вісім розділів про суспільний інтерес, принципи збору й аналізу інформації, типові помилки та прийоми пропаганди, які ми не використовуємо. Сподіваємось, ви дочитаєте до кінця.

Загальні стандарти

1. Журналіст «Бабеля» служить місії видання: бути голосом здорового глузду в суспільстві, яке відчуває сильний його дефіцит.

2. Існує сутнісна різниця між журналістикою та пропагандою. Журналістика доносить читачу факти та висновки, що необхідні для самостійної орієнтації в суспільстві. Вона є аналогом приладової панелі в кабіні пілотів. Куди саме летіти — читач вирішує самостійно. Журналістика ставиться до читача як до дорослої, відповідальної людини. На відміну від неї, пропаганда ставиться до читача як до дитини. Вона маніпулює його емоціями, розповідає йому, яку мати точку зору, каже, кого любити, а кого ненавидіти.

3. Пропаганда вживає маніпулятивний фреймінг та емоційно забарвлену лексику, вона тиражує чутки замість свідчень, взмішує факти з точками зору, використовує припущення та «забуває» їх довести, вона використовує всі риторичні маніпуляції (насамперед ad hominem) — для того, щоб зробити вигідні пропагандисту висновки. Отруєння українського суспільства пропагандою (російською і власного виготовлення, свідомою і несвідомою) є головним викликом сучасної української журналістики.

4. Ким не є журналіст? Він не є пропагандистом, суспільним активістом або проповідником. Він не є стороною обвинувачення (прокурором) або стороною захисту (адвокатом). Головне — він не є суддею. Журналісти не виносять вироків і в дуже обмежених випадках роблять однозначні висновки. У більшості випадків робити висновки ми залишаємо читачам — тому що поважаємо їхній розум.

5. Робота журналіста — правдиво описувати реальність. Інколи ця робота нагадує роботу слідчого детектива, інколи — юриста, інколи — ринкового аналітика. У цих професіях існують best practices. Ми намагаємось їх вивчати та застосовувати.

6. На журналістів поширюються базові правила етичної поведінки. Ми успішні, коли наші спікери знають, що нам можна довіряти. Тому ми не обманюємо, не фальсифікуємо, не беремо чужого, не порушуємо домовленостей, не розкриваємо без дозволу подробиць особистого життя. Загалом ми користуємось елементарним імперативом: вчиняємо з іншими так, як нам хотілося, щоб інші вчиняли з нами.

7. Більшість людей вважають, що якщо журналіст їх слухає, він автоматично з ними погоджується. Крім того, більшість людей не розуміють, що те, як вони сприймають самі себе, відрізняється від того, як їх сприймають іззовні. Інколи обовʼязком журналіста є пояснити герою публікації заздалегідь, що журналіст не є його другом або адвокатом, а матеріал матиме наслідки для особистого життя героя або його карʼєри.

8. Якщо базові принципи етики залишаються незмінними, то нюанси їх застосування — ні. Українське суспільство і світ медіа змінюються, а отже, змінюються й виклики нашої роботи. Ми доповнюємо ці принципи, базуючись на нашому досвіді, насамперед — на аналізі наших помилок.

9. Ми памʼятаємо, що ми всього лише люди. Ми маємо власні інтереси та упередження — але ми вчимося абстрагуватися від них у роботі. Стандарти — це не засіб самоцензури. Це інструменти, за допомогою яких ми страхуємо себе від помилок і декларуємо свою відповідальність за помилки.

10. Важливим елементом стандартів є запобіжники. Передусім це запобіжники від пропаганди (свідомої чи несвідомої). Вони полягають у тому, що ми відокремлюємо факти та висновки від точок зору, не використовуємо маніпулятивний фреймінг та емоційно забарвлену лексику. У другу чергу — це запобіжники від зловживання анонімністю і принципом суспільного інтересу.

11. Дотримання стандартів — наша власна підзвітність правилам — дає журналістам моральне право вимагати підзвітності від політиків і чиновників. Персональним гарантом дотримання стандартів є головний редактор видання.

Принцип суспільного інтересу

12. Журналіст може порушити базові правила етичної поведінки (наприклад, розкрити чиюсь таємницю) тільки для того, щоб розповісти про дії або плани, які можуть нашкодити людині або колективу.

13. Наприклад, такими діями можуть бути шахрайство, наклеп, корупційна оборудка, хабарництво, рейдерство, злочинний наказ військового керівництва, брудна політична або комерційна конкуренція, підтасування результатів виборів, узурпація влади або повноважень, державна зрада — або інший (карний) злочин. Планування цих дій теж є в полі суспільного інтересу.

14. Журналіст має обґрунтувати те, що загроза є реальною.

15. Дії, які він викриває, мають шкодити конкретним людям або колективам: «готують брудну PR-кампанію проти такої-то людини», «позбавляють фінансування таку-то редакцію», «крадуть з бюджету такого-то міністерства», «такий-то суд примушують закрити справу», «підкупили депутата такої-то партії» тощо.

• Приклад: журналіст виходить на контакт із чорними хакерами, що продають базу особистих даних користувачів, яку вони вкрали у телеком-провайдера. Журналіст може представитися покупцем (тобто збрехати), щоб дізнатися подробиці транзакції та зробити розслідування. Є конкретна група людей, якій хакери завдають шкоди, — усі, чиї особисті дані містяться в базі. Тому спрацьовує принцип суспільного інтересу.

16. Обґрунтування загрози не може стосуватися ідей або принципів («постраждає свобода слова», «постраждає підзвітність влади»). Ця умова виступає запобіжником від зловживання принципом суспільного інтересу. Він необхідний тому, що захистом абстрактних ідеалів (абстрактного суспільного інтересу) можна обґрунтувати будь-яку неетичну поведінку.

Стандарти якісного збору інформації

17. Ми слухаємо всіх, розмовляємо з усіма і коректно відображаємо погляди всіх сторін. Відображаючи погляди будь-якої людини, навіть тієї, яка нам неприємна, ми користуємося принципом steelman. Це означає, що ми дізнаємося найсильніші її аргументи йнаводимо саме їх (а не те, як ми уявляємо її аргументи).

18. Ми ставимося до всіх органів влади, компаній, партій, недержавних організацій і людей однаково — із розумінням, що ніхто не є непогрішним. Свідки можуть помилятися і несвідомо вводити нас в оману. Це стосується як людей, нам особисто неприємних, так і людей, якими ми захоплюємося. Тому ми перевіряємо всю інформацію, яку отримуємо з наших джерел.

19. Люди схильні забувати імена, дати й обставини подій та розмов, яким вони були свідками, плутати деталі або навіть вигадувати неіснуючі. Коли слова свідка суперечать даним документів — перевагу ми надаємо документам (якщо немає ознак того, що документи підроблені).

20. Розповідаючи про події або розмови, при яких ми самі не були присутні, ми можемо спиратися на описи тільки безпосередніх свідків цих подій або безпосередніх учасників цих розмов. Журналіст має пересвідчитись, що розмовляє саме зі свідком. Він зобовʼязаний перепитувати: «Ви бачили це на власні очі?», «Ви самі це почули?».

21. Існує сутнісна різниця між свідченнями та чутками. Свідчення — це те, що ми дізналися від безпосередніх свідків, з перших уст. Чутки — це те, що ми дізналися з других (третіх, четвертих) уст («я сам цього не чув, але мені переказав той, хто там був»). Ми не спираємось на чутки й не переказуємо їх — навіть якщо їх розповсюджують найвищі посадовці країни. Ми не робимо цього з простої причини: навіть очевидці часто спотворюють події, які вони бачили на власні очі, у подвійному переказі інформація спотворюється завжди.

22. Робота з джерелами у спеціальних службах вимагає особливої обережності. Сенс роботи цих служб полягає в тому, щоб проводити спеціальні операції, зокрема й в інформаційному просторі (наприклад, інформаційні операції прикриття). Тому до джерел зі спеціальних служб журналіст має ставитися з підвищеним скепсисом. Уся інформація, яку «Бабель» публікує на основі джерел зі спеціальних служб, має бути відповідно атрибутованою, найкраще — в заголовку.

23. Такої ж уваги вимагає робота з анонімними джерелами. В ідеальному світі журналіст має уникати посилань на анонімів. У реальному світі працювати без них неможливо. Тим відповідальніше журналіст має поставитись до перевірки їхніх слів. Анонімні джерела слід перелічити й атрибутувати (правила атрибуції описані в пункті 51). Також варто пояснити читачу, чому наше джерело вимагає анонімності та чому ми можемо йому довіряти. Усе це дасть читачеві можливість оцінити загальну якість матеріалу — яка залежить від кількості джерел, близькості цих джерел до події, мотивів цих джерел та їхніх якостей поокремо.

24. Анонімні джерела можуть описувати події або розмови, яким вони були свідками (про різницю між свідченнями та чутками дивіться пункт 21). Вони можуть коментувати документи, події, звʼязки, ідеї та тренди зі сфери своєї експертизи — обовʼязково наводячи аргументацію або прямі докази. Вони також можуть аргументовано підтверджувати або спростовувати твердження інших людей, що стосуються сфери їхньої експертизи. За жодних обставин анонімні джерела не можуть оцінювати (давати свою точку зору на) експертність, репутацію або моральні якості інших людей. Ця умова є запобіжником для зловживання анонімністю.

25. В ідеальному світі журналісти використовують тільки незалежних і неупереджених експертів. У реальному світі майже всі експерти (як і всі люди) від когось залежать та є упередженими: вони працювали в компаніях або у владних структурах, займалися адвокацією, набули досвід і точку зору — саме тому вони є експертами. Експерти, які працюють в академії або громадських організаціях, у більшості теж є упередженими — зазвичай, вони лояльні до професійного середовища і його сталої ієрархії, а також до влади або донорів як джерела фінансування. Тому критерій саме «експертності» (глибини професійних знань і досвіду) є так само важливим при виборі експерта, як незалежність (яка насправді майже завжди обмежена). При цьому будь-які обставини, які можуть вплинути на неупередженість експерта, мають бути зазначені в матеріалі — щоб читач міг самостійно вирішити, довіряє він експерту чи ні.

26. Експерт має коментувати суть питання («рішення суду суперечить такій-то статті кодексу, тому що…»). Коментуючи суть питання, експерт не може просто посилатися на свої регалії або попередній досвід («я таке вже бачив багато разів»). Він має відповідати на запитання «чому». Журналіст може не перевіряти факти, які наводить експерт (хоча їх варто перевірити), але він має перевірити логіку експерта.

Стандарти інтерв’ю

27. Перед інтервʼю важливо обговорити умови його публікації. Спікер має розуміти дві речі. По-перше, на ключові для нас теми він має говорити по суті. По-друге, після того як інтервʼю записане, він не може змінювати відповіді ані по суті, ані у формулюваннях.

28. Заздалегідь спікеру можна показати список тем для розмови, але не можна показувати список запитань. Після запису інтервʼю спікеру можна показати його тези — тільки для того, щоб він виправив фактологічні помилки або неточності, які трапляються в усній мові.

29. Ми завжди попереджаємо спікерів, що записуємо їхні слова. Ми не записуємо спікерів без їхньої явної згоди на запис (винятком є публічні події, куди акредитують журналістів). Також ми не виносимо без їхньої згоди інформацію з постів у соцмережах, що опубліковані з обмеженим доступом («під замком»).

Стандарти якісного аналізу інформації

30. Журналіст збирає факти з надійних джерел (надійне джерело — те, що має хороший track record: ми вже перевіряли його твердження і вони виявлялися правдивими). На основі фактів він будує всі розумні версії — у тому числі й малоймовірні. Після цього він перевіряє всі версії та викладає зміст і результати перевірки в матеріалі — це і є суттю якісного аналізу.

31. Існує сутнісна різниця між фактом, висновком і точкою зору. Факт — це те, що можна перевірити (підтвердити чи спростувати). Висновок — це твердження, яке спирається на факти, логіку і статистику. Точка зору — це субʼєктивне твердження, яке неможливо підтвердити або спростувати.

• «Президент підпорядкував САП Офісу генпрокурора» та «незалежність САП є умовою євроінтеграції» — це факти. Їх можна перевірити за офіційними документами.
• «Президент ризикнув європейською інтеграцією» — це логічний висновок з цих двох фактів. Логічно вжити саме слово «ризикнув», тому що євроінтеграція — це узгодження законодавства, її умови можуть змінюватись.
• «Президент розгорнув країну в авторитаризм і зіграв на руку ворогу» — це точка зору. Її неможливо підтвердити чи спростувати на підставі наведених фактів — із трьох причин. По-перше, підпорядкування САП Офісу генпрокурора саме по собі не є ознакою авторитаризму. По-друге, «все, що не євроінтеграція, те авторитаризм» — це хибна дихотомія: Україна може бути демократичною і без ЄС. По-третє, у цій ситуації неможливо оцінити, що грає на руку ворогу (авторитаризм може грати ворогу на руку, а може й не грати; демократія — так само).

32. Прогноз майбутнього, який зроблений не на основі статистичного аналізу даних, а на основі інтуїції та історичних паралелей, є різновидом точки зору.

33. Від чесного викладу точки зору до навмисної пропаганди — лишень два кроки (через ненавмисну пропаганду). Тому ми ставимося до викладу точки зору обережно. Запобіжником від пропаганди для нас є чіткий розподіл текстів на два типи: аналітику та колонки. В аналітиці (новинах, репортажах, експлейнерах, розслідуваннях, профайлах і користі) ми даємо факти й можемо робити власні висновки, але не можемо давати точку зору. Точку зору (власну або сторонньої людини) ми можемо дати в колонці — і чітко промаркувати її в заголовку. Тоді читач одразу розуміє, що саме він отримує в матеріалі — те, що журналісти перевірили, чи їхні роздуми, і робить свідомий вибір.

34. Журналіст може спостерігати за емоціями людини й описувати їхні зовнішні прояви: «почервонів», «підвищив голос», «спітнів», «заморгав». Але він має уникати того, щоб прямо ідентифікувати емоції в тексті («злякався», «розгнівався»), тому що ймовірність помилки занадто велика. За будь-яких обставин журналіст не може робити в тексті висновків про те, бреше людина чи каже правду (або загалом про те, що вона думає) тільки на підставі спостережень за її емоціями. Чому цього не можна робити — пояснює Малкольм Гладвелл у книзі «Розмови з незнайомцями».

35. Оскільки журналіст не є частиною системи правосуддя, він не встановлює вину або невинуватість. Журналіст не може називати людину злочинцем (корупціонером, злодієм, убивцею, зрадником), якщо немає вироку суду. Однак він може робити висновки про те, що в діях героя матеріалу є ознаки злочину (або про те, що їх немає).

36. Винятки з цього правила бувають, але вони рідкісні. Наприклад, якщо вбивство зафіксоване на відео і за відео можна впізнати людину без жодних сумнівів — журналіст може писати про злочин однозначно.

37. Журналіст справді є «четвертою владою». Однією публікацією він може зруйнувати особисте життя або карʼєру людини. Тому в тих випадках, коли журналіст робить однозначні висновки про ознаки злочину, вимоги до нього є не меншими, ніж до судді.

38. Якщо журналіст хоче зробити однозначний висновок про те, що в діях героя матеріалу є ознаки злочину, — він має довести це за стандартом «поза розумним сумнівом». Це означає, що сукупність фактів має виключати будь-який інший логічний висновок. Кінцевий висновок має пояснювати всі релевантні факти. Якщо в історії існують факти, які неможливо логічно пояснити або на їх основі можливо побудувати інше логічне пояснення — це означає, що стандарт не виконаний. Для того щоб виконати стандарт «поза розумним сумнівом», недостатньо, щоб наш висновок був просто найбільш імовірним за всі інші пояснення. Потрібно, щоб будь-яке інше логічне пояснення було спростоване фактами.

39. Якщо існують інші логічні пояснення дій героя, окрім «є ознаки злочину», робити однозначний висновок про ознаки злочину не можна. Але це можна викласти як одну з версій, разом з іншими версіями.

Найпоширеніші помилки (домисли) в аналізі інформації

40. «Одночасно — значить, скоординовано». Не обовʼзково. Те, що дві події сталися одночасно, саме по собі не доводить, що вони повʼзані між собою.

41. «Після — значить, унаслідок». Не обов’язково. Те, що події слідують одна за одною, саме по собі не означає, що перша є причиною, а друга — наслідком. Якщо після сонячного затемнення у країні сталася чума — це не означає, що затемнення спричинило чуму. Так само: якщо президент зустрівся з генпрокурором і після цього генпрокурор відкрив провадження на опозиціонера — це саме по собі не означає, що йому наказав це зробити президент (хоча така ймовірність існує і цю версію варто перевірити).

42. «Зустріч означає змову». Не обовʼязково. Зустріч і навіть робота в одному колективі або дружні стосунки самі по собі не доводять змову. Люди зустрічаються не тільки для того, щоб домовитись про спільні дії. Вони зустрічаются, щоб посваритися, посперечатися, згадати минулі часи. Окрім змови, завжди існують десятки розумних пояснень.

43. «Є керівником — значить, керував конкретними діями підлеглих». Не обовʼязково. Підлеглий може мати офіційну або неофіційну автономію від керівника. Він може працювати всупереч наказам. Також він може щось від керівника приховувати. У керівника може не бути часу, щоб направляти підлеглого, або він може бути ледачим.

44. «Тільки йому це вигідно — тому саме він це зробив». Люди занадто ірраціональні істоти для того, щоб про їхні дії можна було судити на основі цього принципу. Вони часто неправильно оцінюють свої довгострокові інтереси, а навіть якщо справді їх розуміють — не завжди ними керуються. Ба більше, журналіст майже ніколи не може достовірно судити про те, що саме іншій людині вигідно або невигідно. Про це буває складно судити навіть слідчим, яким дозволено вилучати документи та допитувати свідків під присягою.

45. «Придбали товари за завищеними цінами». Не для всіх товарів існують «ринкові ціни», з якими можна порівняти ціну закупівлі. Стверджувати, що товар придбали за завищеною (у порівняні з ринковою) ціною, справді можливо. Але спершу потрібно показати, що на момент укладання контракту діяв аналог біржі для цього товару. Це означає, що в той момент, коли покупець обирав товар, існувало місце (разовий аукціон, постійний торговельний майданчик, мережа звʼязків), де різні постачальники одночасно пропонували партії однакового товару за різними цінами. Тільки в такому разі можна стверджувати, що існувала «середньоринкова» ціна, вирахувати її, порівняти з нею ціну в контракті та зробити висновок.

46. «Ці люди є бізнес-партнерами, тому що в їхніх компаній співпадають адреси та телефони». Це найпоширеніша помилка в розслідуваннях на основі реєстрів. У бізнес-партнерів справді інколи співпадають адреси та телефони. Але це може статися й тоді, коли незнайомі люди користуються послугами однієї компанії-реєстратора: вона вказує єдині телефон та юридичну адресу для сотень різних компаній.

47. «Збіг? Не думаю» (Connect the Dots). Найбільший гріх журналістики розслідувань — це взяти набір фактів, зробити припущення про те, що вони повʼязані один з одним, і представити їх як єдиний наратив. Такий хибний наратив легко побудувати про будь-кого і будь-що, якщо взяти факти вибірково і в достатній кількості. Загалом, що більший набір фактів, то більше ми схильні бачити в ньому патерн (наратив, сюжет, змову) — тому що ми натреновані на це еволюцією. Насправді ж, перш ніж зробити висновок, що патерн існує, ми маємо довести кожен окремий звʼязок. Коли журналіст знаходить усе більше і більше окремих фактів, які вписуються в патерн, його завдання не спрощується, а ускладнюється.

48. Висновки можна робити на основі фактів, але їх не можна робити на основі домислів і припущень. По суті це те ж саме, що підганяти умови задачі під потрібну відповідь.

Стандарти якісного викладу інформації

49. Заголовок матеріалу має відповідати змісту матеріалу. Заголовок може містити запитання — але тільки тоді, коли матеріал містить відповідь на нього в явному вигляді. Допускається і відповідь «ми не знаємо» — але теж тільки в явному вигляді. (Ця умова є запобіжником від розповсюдження недоведених тверджень, замаскованих під запитання.)

50. Будь-який факт ми наводимо з ясним посиланням на джерело (людину, статтю, книгу тощо). В ідеалі це надійне джерело — те, що має хороший track record: ми вже перевіряли його твердження і вони виявлялися правдивими. Надійне джерело може інколи (рідко) помилятися, але воно ніколи свідомо не вводить в оману. Звісно, в окремих випадках нам доводиться посилатися на сумнівні джерела. У такому разі в інфодовідці варто описати якість джерела і те, чому ми все ж його використовуємо.

51. Усі анонімні джерела мають бути перелічені та атрибутовані. Атрибуція має вказувати на ступінь близькості джерела до події, про яку воно розповідає. В ідеалі ми добиваємося права атрибутувати джерело повністю — з імʼям, прізвищем і посадою. Якщо спікер готовий розмовляти тільки анонімно, то, залежно від важливості його свідчень, ми робимо йому поступки за спеціальним алгоритмом:

• промовчуємо імʼя та прізвище, але вказуємо посаду і місце роботи («один з міністрів українського уряду», «один із директорів «Нафтогазу», «народний депутат від «Слуги народу»;
• промовчуємо імʼя, прізвище і посаду, але вказуємо місце роботи («джерело в Офісі генпрокурора»);
• вказуємо посаду без прізвища та назви компанії («директор зі стратегії та розвитку бізнесу однієї з найбільших фінансово-промислових груп України», «керівник однієї з фракцій у парламенті»);
• називаємо рід занять («банкір», «нафтовик», «політик»);
• вказуємо ступінь близькості до питання («джерело, близьке до керівництва партії», «джерело, яке було присутнє на переговорах»).

52. У складних випадках журналісту не вдається описати повну картину події, зʼясувати суть конфлікту, визначити позиції сторін, дізнатися ключові факти, які потрібні для того, щоб зробити висновки. У таких випадках варто написати про це прямим текстом («ця картина не є повною») та пояснити, чого саме нам не вистачає. Тоді читач не заплутається в незнайомій темі.

53. Матеріал ми викладаємо активними зворотами, тобто зворотами, в яких є зрозумілою дійова особа. Ми уникаємо пасивних зворотів, які приховують дійову особу.

• Приклади активного звороту: «Ігор помилився», «я зайшов у кабінет і взяв документи із сейфа».
• Приклади пасивного звороту: «була зроблена помилка», «документи були вилучені із сейфа».

Принципи відмови від прийомів пропаганди

54. Ми не використовуємо в матеріалах маніпулятивний фреймінг. Це означає таке: коли ми описуємо героя, то ніколи не задаємо контекст таким чином, щоб наперед представити його в негативному або позитивному світлі.

• Приклад маніпулятивного фреймінгу: «Ішов четвертий рік великої війни. Тисячі волонтерів ледь-ледь збирали кошти на пікапи для армії. Бізнесмен Петров виїхав з воріт свого маєтку на мерседесі вартістю в сто тисяч доларів».

55. Ми не використовуємо емоційно забарвлену лексику — тобто лексику, яка сама по собі принижує або звеличує, малює чорним або білим.

• Приклади емоційно забарвленої лексики: наплював, пролепетав, галасував, підспівував, режим (стосовно української влади), кодло, прислужник, скандальний.

56. Принципи відмови від прийомів пропаганди діють незалежно від того, які факти ми наводимо про героїв матеріалу або ким ми особисто вважаємо цих людей — героями чи злодіями.